Основні завдання та напрями правового виховання в українському суспільстві

Як відомо, формування правосвідомості та правової культури не відбувається стихійно. Важлива роль у його здійсненні належить правовому вихованню. Для того щоб правове виховання було ефективним, потрібно обґрунтувати основні завдання та напрями його розвитку. У сфері правового виховання для України в наш час найбільш актуальними є такі завдання та напрями правовиховної роботи:

– обґрунтування державної правової політики, а на її основі — концепції правового виховання населення;

– створення атмосфери поваги до законів та боротьба з корупцією;

– піднесення загальної моральності громадян;

– розвиток вітчизняної юридичної науки;

– підвищення ролі правової освіти у країні;

– створення багатоступінчастої системи правового виховання та освіти;

– популяризація правових знань (зокрема, через засоби масової інформації);

– пробудження інтересу в населення до правових знань та забезпечення їх доступності;

– застосування методів реклами і «public relations»;

– розвиток сімейного правового виховання;

– підготовка спеціалістів із правового виховання тощо.

Розглянемо деякі з указаних завдань правового виховання докладніше.

Обґрунтування державної політики у сфері правового виховання. Не викликає сумнівів, що формування високого рівня правосвідомості і правової культури неможливе без науково обґрунтованої державної правової політики, яка, на жаль, в Україні поки що відсутня. Правова політика держави, на думку багатьох правознавців, має здійснюватися у трьох основних формах — правотворчості, правозастосування та правового виховання. Кожна з форм реалізації правової політики передбачає власний інструментарій. Так, у формі правового виховання правова політика держави повинна реалізовуватися за допомогою правової освіти, правової пропаганди та підготовки професійних юридичних кадрів; у формі правотворчості — за допомогою ухвалення правових актів і створення несуперечливої правової системи; у формі правозастосування — переважно через правозастосовні документи і правозастосовну діяльність. Тому для підвищення рівня правової культури громадян України необхідно передусім проводити чітку державну правову політику (у тому числі у сфері правового виховання), застосувати системний, науковий підхід до проведення правовиховних заходів, що забезпечить скоординованість усіх зусиль державних органів у цьому процесі.

Може виникнути запитання: чому за двадцять років існування незалежної України відсутня така правова політика? Очевидно, що однією з найважливіших причин відсутності в Україні збалансованої державної правової політики є незавершеність формування політичної нації і загальнонаціональної політичної еліти в країні. Українське суспільство в цей час вирішує такі фундаментальні питання, як форма державного устрою, вступ країни до НАТО, відносини із сусідніми державами, вектор подальшого розвитку країни, державна мова тощо. Без вирішення цих фундаментальних питань неможливо побудувати обґрунтовану державну правову політику, у тому числі й ефективну систему правового виховання.

Створення атмосфери поваги до законів та боротьба з корупцією. На основі збалансованої державної правової політики в українському суспільстві має бути створена атмосфера поваги до Конституції України, її правової системи в цілому, засудження порушень норм права, розпочата активна боротьба за утвердження принципу соціальної справедливості і відродження етичних норм. Причому держава повинна не тільки мати у своєму розпорядженні ефективні засоби підтримання правопорядку в суспільстві, а й передусім власними діями демонструвати позитивний приклад високої правової культури, додержання законів, прав і свобод громадян. Зрозуміло, що в суспільстві, у якому державні урядовці всіх рівнів зневажають закони, неможливо виховати позитивне ставлення до права серед населення. Це пов’язано з тим, що за вчинками державного службовця судять не тільки про нього, а й про державу та правову систему.

Сьогодні, на жаль, є буденними випадки, коли посадовець, працівник правоохоронних органів одержують хабарі, зловживають своїм службовим положенням. Досить красномовні дані Прокуратури України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України свідчать про кількість посадових злочинів, учинених у країні останніми роками. Фахівці зазначають: в Україні останнім часом корупційні процеси набули загрозливих масштабів, навіть більше того, системного характеру, що активно обговорюється в суспільстві.

Ці висновки підтверджуються результатами дослідження, проведеного авторитетною міжнародною правозахисною організацією Transparency International^[1]. Наша країна в очах світової спільноти за останні роки стала ще більш корумпованою. Так, у рейтингу корумпованості, складеному цією міжнародною організацією, Україна за 2011 рік знизилася зі 134-го місця у 2010 році на 152-ге місце зі 183 держав. У 2011 році наша країна одержала 2,2 бала і місце в цьому рейтингу поряд із Азербайджаном, Гондурасом, Нігерією, Того, Філіппінами, Бангладеш, Сьєрра-Леоне та Зімбабве.

Судячи з оцінок міжнародних експертів, ситуація з корупцією в Україні стабільно погіршується. Якщо в 2006 році наша країна займала в рейтингу Transparency International 99-те місце, то вже у 2007 році — 118-те місце, а у 2008 році — 134-те місце. Якщо раніше експерти заявляли про можливі поліпшення ситуації в нашій країні у зв’язку з появою антикорупційних законопроектів і рішучими обіцянками політиків, то цього року ситуація названа безнадійною.

За даними цього ж дослідження, в Україні найбільш корумпованими є державні установи, парламент, органи юстиції. На думку громадян України, державні органи, що повинні боротися з корупцією, — Прокуратура України, Міністерство внутрішніх справ, суди тощо — не виконують покладені на них обов’язки. За результатами соціологічного дослідження, неефективною боротьбу української влади з корупцією вважають 73 % опитаних українців, ніякою — 19 % і лише 7 % респондентів — ефективною^[2].

Така ситуація в нашій країні не сприяє забезпеченню законності, правопорядку в державі, а отже, і підвищенню рівня правової культури в суспільстві. Навпаки, безвідповідальність у цій сфері ще більше посилює корумпованість державного апарату, що позначається на якості його роботи, у тому числі й роботи таких важливих державних органів, як суди і міліція. Звідси можна зробити висновок про те, що боротьба з корупцією реально має стати пріоритетним напрямом діяльності державних та громадських структур. Без вирішення цього питання про ефективність будь-яких правовиховних заходів із боку держави говорити не доводиться.

Піднесення загальної моральності громадян. Організація ефективної системи правового виховання в українському суспільстві неможлива й без удосконалення всієї правової системи, оновлення чинного законодавства, підвищення правосвідомості і правової культури посадовців, юристів, усього суспільства. Завершення правової реформи в Україні покликане посилити механізми підтримання правопорядку в країні на основі принципів самоврядування і народовладдя, а також верховенства права в усіх сферах життя суспільства. Але одне лише впорядкування і вдосконалення правової системи навряд чи переросте у правову культуру чи стабільну правосвідомість громадян, адже сама по собі правова система не гарантує реалізації законів у суспільному житті. Унаслідок цього необхідно не тільки вдосконалювати законодавство, а й відроджувати моральність населення України, на основі якої будуватиметься правова культура нашого суспільства. Необхідно, як радив ще відомий російський філософ І. Ільїн, зробити все, «щоб наблизити право до народу, щоб зміцнити масову правосвідомість, щоб народ розумів, знав і цінував свої закони, щоб він добровільно додержувався своїх обов’язків і заборон та лояльно користувався своїми повноваженнями. Право мусить стати чинником життя, мірою реальної поведінки, силою народної душі»^[3].

Дійсно, у системі виховання людини правове виховання тісно пов’язане з етичним, а інші види виховання (ідейно-політичне, пат­ріотичне, релігійне, естетичне тощо) за всієї їх значущості мають, проте, фоновий характер, є вторинними відносно зазначеного зв’язку. Тому ціленастанови правового виховання мають бути пов­ністю узгодженими із ціленастановами етичного виховання, що є можливим лише за певних суспільних умов у суспільствах та державах певного типу. Оптимально цей зв’язок діє в демократичній, правовій державі.

Розвиток вітчизняної юридичної науки. Формування високого рівня правосвідомості і правової культури громадян України неможливе й без високого ступеня розвиненості вітчизняної юридичної науки, зокрема політико-правової думки. Правова культура не може обходитися без інтелектуальних джерел у творах наукового, філософського, релігійного характеру, спрямованих на осмислення проблем взаємовідносин держави і людини, держави і права, правової держави і громадянського суспільства, співвідношення прав, свобод та обов’язків людини, конкретних способів регулювання взаємостосунків суб’єктів суспільства тощо. Для прогресу у сфері правового виховання першорядне значення має також розвиток фундаментальних юридичних досліджень, перш за все у сферах філософії права, загальної теорії держави і права, які дозволяють краще зрозуміти місце і роль правового виховання в житті країни, визначити найоптимальніші його форми, адаптовані до умов суспільного розвитку. Важливо також відзначити, що без нових базисних досліджень у сфері юридичних наук правова культура починає «вичерпуватися» інтелектуально, втрачати перспективу розвитку в умовах світу, що стрімко змінюється. У сфері юридичної науки, що обслуговує юридичну освіту, також необхідний подальший розвиток досліджень проблем правового виховання та формування правової культури.

Підвищення ролі правової освіти в країні. Відомо, що правове виховання тісно пов’язане з правовою освітою: виховання не може обходитися без освіти, а освіта деякою мірою має виховний ефект. У цьому зв’язку особливий акцент у справі формування правової культури в сучасній Україні має бути зроблено на правовій освіті. Правова освіта — це цілеспрямований, організований, систематичний процес оволодіння правовими знаннями і навичками правової поведінки. Завдання правової освіти в Україні визначено Конституцією України, яка виходить із того, що людина, її життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпека мають стати найвищою соціальною цінністю. Як наслідок, формування правової культури населення і перш за все зростаючого покоління мусить бути сьогодні однією з провідних складових діяльності всіх гілок державної влади. Іншими керівними документами, що визначають правову освіту в Україні, є: Національна програма правової освіти населення, Закон України «Про освіту», Програма розвитку юридичної освіти, Концепція національно-патріотичного виховання молоді та ін. Відповідно до цих документів і має здійснюватися процес правової освіти, спрямований на формування правової культури населення.

З метою підвищення рівня правової освіти населення, створення належних умов для одержання правових знань Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року затверджено Національну програму правової освіти населення. Цей нормативний акт зорієнтовано на підвищення рівня правової культури суспільства в цілому, формування поваги до права, правових ідей, загальнолюдських і національних правових цінностей, подолання правового нігілізму, підвищення рівня правової інформованості населення тощо.

Серед основних завдань Програми правової освіти населення в Україні можна виділити:

– підвищення рівня правової підготовки насамперед учнівської та студентської молоді, громадян, які перебувають на державній службі, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, викладачів правових дисциплін та журналістів, які висвітлюють правову тематику;

– створення належних умов для набуття громадянами знань про свої права, свободи і обов’язки;

– широке інформування населення про правову політику держави й законодавство;

– забезпечення вільного доступу громадян до джерел правової інформації;

– удосконалення системи правової освіти населення, збереження та розвиток вітчизняних традицій у цій сфері.

Важливо відзначити, що у цій Програмі не тільки визначено цілі й завдання правової освіти населення, а й намічені шляхи досягнення цих цілей, визначені виконавці та вказані джерела фінансування.

Основним органом, що виконує координаційну функцію з питань правової освіти в країні, відповідно до положень Програми, є Всеукраїнська міжвідомча координаційно-методична рада з правової освіти населення. Метою її роботи є: розроблення пропозицій щодо координації діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, навчальних та культурних закладів, наукових закладів, видавництв тощо у сфері правової освіти, а також надання методичної допомоги у проведенні цієї діяльності^[4].

На жаль, останніми роками увага державних органів до виконання положень Національної програми правової освіти населення явно не відповідає вимогам часу, а ефективність діяльності Всеукраїнської міжвідомчої координаційно-методичної ради з правової освіти населення помітно знизилася. Однією з причин цього є, очевидно, і недостатнє фінансування цієї Програми.

Створення багатоступінчастої системи правової освіти населення. Важливим напрямом оптимізації правового виховання в сучасній Україні є створення багатоступінчастої системи правової освіти, яка покликана забезпечити безперервність правовиховних дій щодо населення.

Відомо, що правова освіта в демократичному суспільстві повинна здійснюватися на всіх етапах життя особи: у сім’ї, у дошкільних закладах, у загальноосвітніх середніх школах, професійно-технічних навчальних закладах, вищих навчальних закладах, установах післядипломної освіти, державних установах, підприємствах, фірмах різних форм власності, громадських організаціях, а також самостійно. Тільки така багатоступінчаста система може забезпечити ефективність правової освіти та формування необхідного рівня правосвідомості й правової культури. Кожний із таких етапів правової освіти має відповідати рівню розвитку людини і сприяти не тільки засвоєнню правових знань, а й формуванню чітких та сталих переконань щодо необхідності правомірної поведінки. Розглянемо стисло особливості основних етапів правової освіти в сучасній Україні.

Першим етапом правової освіти мають виступати сім’я і дошкільні заклади, що дають дітям початкові знання про норми поведінки, формують навички їх додержання, виховують повагу до батьків, вихователів, однолітків, людей похилого віку. На це звертав увагу ще відомий філософ права Л. Й. Петражицький, який відзначав, що «рівень правової свідомості й правової культури індивіда залежить від того, як у його родині в пору його дитинства було поставлене питання правового виховання. Батьки й вихователі повинні взагалі звертати серйознішу увагу на розвиток у дітях сильної й живої правової психології»^[5].

Особливе значення під час організації правової освіти на цьому етапі має розуміння того, що для досягнення позитивного результату необхідне створення умов, за яких кожна дитина стає об’єктом правової освіти, аби таке навчання здійснювалося не тільки в дошкільних закладах, а й було частиною освіти і виховання в сім’ї. Не можна ігнорувати істину, що правова освіта не буде ефективною, якщо одержання правових знань не підкріплюється позитивним прикладом поведінки батьків і їх виховним впливом на дитину. З цією метою на основі програм, затверджених Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України за узгодженням із Міністерством юстиції України, необхідно розробити серію посібників, методичних рекомендацій та методичних указівок для батьків і вихователів дошкільних закладів з етичної, правової освіти та виховання дітей дошкільного віку.

Доцільною також є розробка захоплюючих комп’ютерних ігор, програм, мультфільмів, дитячих оповідань, у яких на рівні свідомості дітей дошкільного віку висвітлювалися б в ігровій формі питання моральності та права^[6].

Другим етапом правової освіти має стати навчання в загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладах. У наш час школярі одержують основні правові знання в ході засвоєння предмета «Основи правознавства», що викладається в 9-му класі. Ця дисципліна містить лише загальний огляд теоретичних понять різних галузей права. У ньому відсутній аналіз конкретних питань, звернення до яких дозволило б учню сформувати повагу до права, одержати стійкі переконання з приводу необхідності правомірної поведінки, краще орієнтуватися у правових відносинах, а також мати нагоду захищати свої права. Очевидно, що цього явно недостатньо.

Відомо, що правова освіта і виховання є найбільш ефективними в певний період життя людини. За браком правовиховної дії з боку суспільства в конкретному віковому періоді подальше правове виховання стає скрутним або набуває рис перевиховання. Тому вважається, що якщо людина до 20–25 років не одержала належного виховання, зокрема правового, то у неї сформується інфантильне чи нігілістичне ставлення до права, що часто призводить до девіантної поведінки, порушення правових норм. Тому доцільним є безперервне вивчення питань моральності і права дітьми і підлітками протягом усього їхнього навчання в школі з метою засвоєння кожним школярем основних правових норм, набуття ним не тільки знань основ законодавства, а й формування глибокої поваги до демократії, до права, потреби і звички додержуватися закону, своїх обов’язків, знати свої права та права інших людей. Деякі дослідники за рахунок варіативної частини навчального плану пропонують увести додаткові правові дисципліни: «Вчимося бути громадянами», «Практичне право», «Світ права», «Цивільна освіта», «Права людини» тощо. Очевидно, для реалізації цієї мети необхідно також повною мірою використовувати можливості позакласної та позааудиторної роботи з правового виховання і освіти, до якої треба залучати батьків, представників громадських організацій, працівників правоохоронних органів тощо.

У практичному плані необхідно також, аби робота з формування правової культури велася в сучасній українській школі не епізодично, а систематично, щоб вона мала адресний характер, ураховувала вікові, характерологічні, етнокультурні особливості учнів. У зв’язку з цим необхідно проводити у школі постійний моніторинг соціального складу сімей учнів, що дозволить створити цілісну картину індивідуальної корегувальної роботи з учнями та взаємодії з батьками, виявляти учнів і підлітків, які мешкають у неблагополучних сімейних умовах і потребують матеріальної допомоги тощо. Саме ці підлітки повинні переважно складати об’єкт правовиховної роботи в школі, саме для них вона може стати ефективною профілактикою правопорушень.

Наступним етапом правової освіти і виховання молоді є навчання у вищих навчальних закладах. Саме тут особистість повинна поглибити правові знання, одержані в середній школі, сформувати професійну правосвідомість, що істотно відрізняється, наприклад, у представників медичних спеціальностей та правознавців. Очевидно, що в неюридичних освітніх закладах доцільним є введення у навчальний процес різноманітних спецкурсів із правової тематики, наприклад спецкурсу з прав людини та механізму їх захисту. Уведення таких спецкурсів сприяло б поглибленню правових знань студентами і поліпшенню ситуації у сфері правової освіти та правового виховання. Необхідно, аби подібні спецкурси мали практичну спрямованість і дозволяли студентам водночас підвищувати рівень правової освіти та одержувати конкретні практичні навички із захисту прав і свобод людини та громадянина.

Як окремий етап правової освіти в Україні можна розглядати правову освіту й інформування працюючої частини населення країни та пенсіонерів. Правова освіта на цьому етапі повинна здійснюватися в процесі післядипломної освіти, на державних підприємствах і у приватних фірмах, у ході суспільної діяльності громадян та шляхом їхньої самоосвіти. У процесі правової освіти цієї групи населення повинні активно використовуватися всі традиційні правовиховні форми і методи: лекторії та кінолекторії правових знань, тематичні вечори з юридичних питань, юридичні клініки, громадські юридичні консультації тощо.

Популяризація правових знань (зокрема, через засоби масової інформації). Одним із найважливіших каналів правового виховання і правової освіти даної категорії населення є засоби масової інформації, роль яких у формуванні правової свідомості, правової культури, поваги до права і правомірної поведінки особистості закономірно зростає у процесі трансформації суспільства від тоталітаризму до демократичного суспільства. Це пов’язано з тим, що правова культура є особливою формою духовно-практичної діяльності, яка забезпечує закріплення і реалізацію корінних суспільних інтересів за допомогою формування правових стереотипів, поглядів, цінностей, а також передбачає участь громадян у правозастосовній діяльності та функціонуванні системи державно-правових інститутів. Очевидно, що роль засобів масової інформації демократичного суспільства у формуванні правових цінностей і стереотипів є не менш значущою, ніж роль правоохоронної системи.

Сьогодні в Україні існує значна кількість газет, журналів (традиційних і віртуальних), телепрограм, у яких відображаються різноманітні події, інформація, погляди як політичного, так і правового характеру. Щодо зазначеної категорії населення безумовним лідером серед засобів масової інформації є телебачення. На численних телеканалах країни найпопулярнішими програмами, у яких у певних формах обговорюються правові проблеми, є «Свобода слова», «Епіцентр», «Поради адвоката», «Судові справи» та багато інших. Висвітлення актуальних тем політичного та правового життя у країні, поза сумнівом, сприяє правовій освіті громадян України, розвитку правосвідомості особистості і суспільства в цілому та є прямим підтвердженням реалізації в нашій країні свободи слова.

Проте свобода слова має й інший бік, інший вимір, форму впливу на правове виховання і правову культуру населення України. У засобах масової інформації нашої країни дедалі частіше з’являються матеріали, що пропагують насильство, вседозволеність, аморальність, зневагу до громадянського обов’язку та моральних принципів, неповажливе ставлення до представників державної влади, особливо силових структур. Усе сильніше на засоби масової інформації починає впливати організована злочинність. У громадськості України значне обурення викликає пропаганда жорстокості, розпусти, «героїзація» злочинності й злочинців, що завдає великої шкоди духовним цінностям народу, травмує психіку молоді, породжує небачену за своєю жорстокістю злочинність і негативно впливає на правосвідомість людей.

У той же час, слушно критикуючи засоби масової інформації за наявні недоліки, не можна забувати про те, що вони лише тією чи іншою мірою відображають існуючу правову реальність, яка, на жаль, є безрадісною: рівень злочинності в країні вкрай високий, корупція «роз’їдає» державний апарат та проникла в усі сфери життя суспільства, не виключаючи й правоохоронні органи.

Пробудження інтересу у громадян країни до правових знань. Одним із важливих напрямів підвищення ефективності правового виховання в сучасній Україні є пропаганда законослухняної поведінки, а також пробудження інтересу у громадян країни до правових знань. Для досягнення цієї мети держава і суспільні організації повинні активно використовувати методи правової пропаганди, агітації, реклами та «public relations»^[7]. За допомогою цих методів необхідно здолати несприятливу тенденцію у нашому суспільстві, коли у багатьох людей немає бажання, стимулів, прагнення оволодіти правовими знаннями і досягти належного рівня правової культури. Такі люди у повсякденному житті постійно порушують правові норми, виправдовуючи свою поведінку тим, що «так вчиняють усі!». Зневагу до норм права та моралі можна побачити в усіх сферах життя суспільства, різних верствах населення, і велика частина громадян, вчиняючи правопорушення, навіть не замислюється над цим. Це виявляється в повсюдних порушеннях правил дорожнього руху (як із боку водіїв, так і пішоходів), використанні нецензурної лайки в громадських місцях, зневажливому ставленні до інших громадян тощо. Така поведінка служить негативним прикладом для дітей і молоді, формуючи у них негативні форми поведінки.

Для викорінювання цієї ситуації необхідна цілеспрямована діяльність як державних органів, так і всієї громадськості. Дуже важливо, аби притягнення до відповідальності або моральне засудження було невідворотним і не залежало від посади, соціального стану та інших «ознак» правопорушника. Тільки тоді такі заходи зможуть дати позитивний результат.

Формування професійної культури, правосвідомості правознавців. Особливе значення для сучасної України має формування професійної культури, правосвідомості правознавців, працівників правоохоронних органів. На жаль, останнім десятиліттям у нашій країні виникла негативна тенденція до підміни правового виховання юристів їхньою професійною підготовкою. Це призводить до того, що значна частина юристів, володіючи необхідним обсягом юридичних знань, має, проте, нерозвинену правосвідомість і низький рівень правової культури. На нашу думку, у перехідні періоди розвитку суспільства питання, пов’язані з правовим вихованням юристів, потребують особливої уваги. Це пов’язано, по-перше, з тим, що правознавці повинні мати високий рівень професійної правосвідомості та правової культури; по-друге —
з особливою роллю у трансформаційну добу правозастосовної практики, суб’єктами якої є юристи. Адже відомо, що правозастосовна практика посідає і в перспективі посідатиме провідне місце у формуванні правосвідомості та правової культури населення.

Специфічною метою правового виховання та освіти майбутніх правознавців є формування у них юридичного світогляду. Провідну роль у цьому процесі мають відігравати філософія права та філософські проблеми правового виховання, вивчення яких допомагає майбутнім правознавцям усвідомити високий гуманістичний зміст їхньої діяльності, з філософської точки зору обґрунтувати власну теоретичну позицію і прийняти практичне рішення, поєднане з високим професіоналізмом і громадянською гідністю юриста. Таким чином, необхідність вивчення студентами юридичних вищих навчальних закладів філо­софсько-правових знань визначається насамперед потребами їхньої майбутньої спеціальності. Вивчення філософії права та філософських проблем правового виховання значною мірою сприяє фундаменталізації освіти майбутніх юристів, їхньому розвитку як самостійно мислячих громадян, які володіють усіма формами і методами правовиховної роботи.

У процесі організації правовиховної роботи в Україні важливо також повною мірою використовувати весь позитивний досвід, накопичений у нашій країні за минулі десятиліття. Причому використовувати цей досвід необхідно творчо, оскільки деякі питання правового виховання та освіти необхідно вирішувати на концептуально новій основі, виходячи із завдань розвитку України як суверенної держави, що прагне стати демократичною та правовою. При цьому треба пам’ятати, що вирішення завдань із формування сучасної правової культури у громадян суспільства транзитивного типу залежить не тільки від держави, а й від зусиль кожного з них і всієї громади.