Інфраструктура фінансового ринку

ТЕМА: Фінансовий ринок

1. Інфраструктура фінансового ринку

2. Регулювання фондового ринку

3. Ринок похідних цінних паперів.

4. Оцінка ризику

5. Цінні папери в Україні

Інфраструктура фінансового ринку

* Розвиток фінансового ринку неможливий без наявності роз-­
винутої інфраструктури. Під інфраструктурою слід розуміти си-­
стему інститутів, які функціонують на фінансовому ринку.

* Склад інфраструктури:

ü професійні учасники — торговці цінними паперами;

ü організатори торгівлі — фондові біржі та позабіржові фон-­
дові торговельні системи;

ü посередники в торговельних угодах — брокери та дилери;

ü посередницькі фінансові інститути — комерційні банки, небанківські депозитні установи, кредитні асоціації, спілки, оща­дні інститути, страхові компанії, пенсійні фонди, фонди грошо­вого ринку, інвестиційні компанії, інвестиційні фонди.

ü реєстратори цінних паперів;

ü депозитарії, клірингові депозитарії;

ü розрахунково-клірингові банки;

ü саморегулівні організації ринку цінних паперів;

ü інформаційно-аналітичні інститути.

В Україні поступово створюється інфраструктура ринку: функ­ціонують шість фондових бірж, Позабіржова фондова торговель­на система (ПФТС), створено широку мережу посередницьких інститутів, реєстраторів і зберігачів цінних паперів, діють депо­зитарій НБУ для державних цінних паперів, Національний депо­зитарій та Міжрегіональний фондовий союз (МФС) — для кор­поративних цінних паперів.

*Слід зрозуміти, в чому полягає діяльність професійних учасників торгівлі, знати і розуміти ці види діяльності. З цією метою слід ознайомитися із Законом України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (ст. 4 «Професійна діяльність на ринку цінних паперів»). Така діяльність досить різноманітна, починаючи з організації торгівлі, тобто здійнення цивільно-правових відносин з цінних паперів, до діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

*Потрібно з'ясувати значення посередництва на фінансовому ринку.

По-перше, посередники консолідують ризики, приймають на себе багато з них, насамперед ризик неповернення виданих пози­чок та виплати процентів у строк (дефолт).

По-друге, забезпечення деномінації заощаджень. Дрібні пози­чки у посередника нагромаджуються поступово. Згодом на їх основі укладаються угоди з цінними паперами на більші суми.

По-третє, з другого положення випливає так званий «ефект масштабу» угоди: чим на більшу суму укладено угоду, тим ниж­чими виявляються адміністративні, консультаційні, юридичні та інші подібні витрати.

Посередник має кращий доступ і можливості придбати інфор­мацію з широкого кола питань, які стосуються обігу цінних па­перів.

Посередництвом між емітентами та інвесторами займається досить значна кількість фінансових інститутів, багато з яких ма­ють власні функціональні обов'язки. Так, комерційні банки об­слуговують свою клієнтуру, залучають грошові кошти на рахун­ки, надають позички на різноманітні строки. Але, окрім цього, вони на замовлення клієнтів купують і продають цінні папери, виплачують по них дивіденди та проценти. Або, наприклад, пен­сійні фонди за своїм призначенням мають нагромаджувати кош­ти членів фонду для наступних виплат пенсій (за укладеним до­говором між адміністрацією фонду та „його членами). Нагро­маджені грошові вклади учасників вкладаються в цінні папери, і фонд отримує певні доходи. За своєю суттю операції фонду з цінними паперами являють собою спільне інвестування членів фонду.

* Крім посередників, велику роль на фінансовому ринку віді­грають організатори торгівлі — фондові біржі, а зі зростанням масштабів операцій — позабіржові фондові торговельні систе­ми. В Україні організаторами торгівлі є також центри сертифікатних аукціонів. Потрібно знати, що ринок цінних паперів поділя­ється на організований та неорганізований. Організований ринок цінних паперів — це функціонуючі на ньому фондові біржі та по­забіржові торговельні системи. Неорганізований ринок — укла­дання угод з цінних паперів поза біржею, найчастіше по телефо­ну. В Україні тільки 5 % обігу цінних паперів припадає на органі­зований ринок.

При вивченні теми слід особливу увагу звернути на проблеми, пов'язані зі створенням Національної депозитарної системи. В Україні сьогодні на передньому плані два завдання створити систему обліку руху цінних паперів та забезпечити ліквідність фондового ринку. Ці проблеми практично поєднані зі створенням Централізованої депозитарної системи та бездокументарної сис­теми обігу цінних паперів. Відповідно до Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10.12.97 структура Націо­нальної депозитарної системи складається з двох рівнів: нижнього — зберігачів, які ведуть рахунки власників іменних цінних паперів та реєстратори власників іменних цінних паперів, верх­нього — Національний депозитарій України та депозитарії, які ведуть рахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахун­ки з цінних паперів.

Необхідно знати основні положення згаданого законодавчого акта.

По-перше, особливості передачі та реалізації права власності на цінні папери в Національній депозитарній системі.

По-друге, види депозитарної діяльності: зберігання та обслу­говування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах, облік операцій клієнта, що стосуються цінних паперів; ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

По-третє, особливості електронного обігу цінних паперів.

Слід пам'ятати, що для здійснення кожного виду депозитарної діяльності потрібна ліцензія ДКЦПФР.

* Необхідно також з'ясувати такі категорії, як зберігачі цінних паперів, реєстратори цінник паперів, кліринговий депозитарій і розрахунковий банк.

Значення інформації підвищується у всіх сферах економіки, в тому числі і на фінансовому ринку. Створюються інформаційно-аналітичні інститути, які видають різноманітні огляди, аналітичні записки, публікують статистичні дані про ціни, складають фон­дові індекси та рейтинги. Останні розраховуються також інвес­тиційними компаніями та фондовими біржами. Найпопулярнішим в Україні фондовим індексом є індекс ПФТС. Слід ознайо­митися з методикою його обчислення.

Індекс розраховується на основі руху цін простих акцій:

* які пройшли лістинг та включені до котирувального листка першого і другого рівнів;

* з найбільшою кількістю зареєстрованих угод за умови, що ціна двосторонньої угоди повинна бути не менша за найкращу ціну купівлі та не вища за найкращу ціну продажу.

Базове значення індексу дорівнює 100. Індекс визначається методом вирахування середньої арифметичної.

Індекс ПФТС дістав міжнародне визнання. Україна включена до одного з індексів Міжнародної фінансової корпорації (ІРС) — граничного індексу Frontier Іndех ІFС. Частка України в індексі розраховується на основі руху цін на торгах ПФТС по компаніях, що входять до списків ПФТС. Слід відзначити, що включення України до міжнародного індексу свідчить про зацікавленість за­рубіжних інвесторів фондовим ринком України.

Аналіз (вивчення) фондового ринку — поняття широке, що охоплює як цінні папери, так і всю його багатогранну інфрастру­ктуру. Аналіз може бути результативним, якщо виконує низку вимог, які ставляться до нього, а саме:

1. Аналіз як певна система повинен мати всі її атрибути та форми забезпечення, у тому числі методичні, інформаційні, про­грамно-технічні, кадрові та організаційні.

2. Аналіз повинен бути цілеспрямованим та адресним, орієн­тованим на певних користувачів та певні цілі й завдання.

3. Арсенал засобів аналізу має включати методи для виконан­ня аналізу різних видів: структурного, порівняльного, дисперсій­ного, динамічного та кореляційного.

4. До складу робіт з аналізу фондового ринку треба включати Ретроспективний аналіз (виявлення тенденцій), оцінку існуючої ситуації та прогноз на найближчу за часом перспективу.

Визначення ступеня коливання (дисперсії) дозволить знаходити не лише функціональні, а й стохастичні залежності між показниками, що також слугуватиме скороченню звітності.

Для цілей аналізу можна застосовувати такі бази порівняння: а) показники минулого періоду (попередній рік, початковий рік певного періоду, усереднені показники певного періоду, показ­ники найкращі, найгірші, середні); б) показники інших ринків; в) нормативні показники і стандарти.

Найпопулярнішими напрямами аналізу фондового ринку є: аналіз реципієнтів (для обґрунтування інвестицій), аналіз цінних паперів (фундаментальний та технічний), аналіз ризику, розробка фондових (біржових) індексів та аналіз портфеля цінних паперів.

Аналіз реципієнтів, насамперед підприємств-емітентів, здійсню­ється передусім для обґрунтування інвестицій. Існують такі кри­терії обґрунтування інвестиційних рішень: 1) прибуток; 2) прибут­ковість; 3)час; 4) надійність вкладень. Для визначення цих кри­теріїв використовується значна кількість показників, у тому числі різноманітні коефіцієнти. Різні міжнародні фінансові організації, наприклад Світовий банк або Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), пропонують набори показників аналізу фон­дового ринку. Для прикладу розгляньмо рекомендації ЮНІДО (United Nations Industrial Development Organization). Серед відно­сних показників ЮНІДО першим називає коефіцієнт співвідно­шення довгострокових позикових коштів та акціонерного капіта­лу, який показує міру фінансового ризику як для акціонерного, так і для позикового капіталу. Цей коефіцієнт показує також, якою мірою залишок несплаченого боргу покривається повними активами фірми. ЮНІДО рекомендує також цілу низку інших по­казників, зокрема, коефіцієнт покриття, співвідношення між де­біторською та кредиторською заборгованістю, індекс прибутко­вості, капіталовіддачу тощо. Коефіцієнт покриття обчислюється шляхом розподілу поточних активів на короткострокові зо­бов'язання і виражає короткострокову платоспроможність (допу­стиме відношення оборотних коштів до поточних пасивів). Однак цей показник може ввести в оману, оскільки товарні запаси, що входять до складу оборотних засобів, не реалізуються за готівку. З цієї причини ЮНІДО радить удаватися до додаткової характе­ристики за допомогою розрахунку коефіцієнта «абсолютної» лік­відності (загального покриття балансу), який отримують ділен­ням готівки (плюс ліквідні цінні папери й дисконтні рахунки до одержання) на короткострокові зобов'язання (кредити та інші пасиви). Можна також використати коефіцієнт покриття довгостро­кових зобов'язань, який обчислюють як відношення надходжен­ня готівки до величини боргу, що виплачується (відсоток плюс погашення основної суми). Показник боргу товарних запасів є мірою маркетингових можливостей. Якщо отримати показник від поділу суми по рахунках і віднести його до суми по рахунках до оплати (відношення суми готівки, короткострокових цінних па­перів і дебіторської заборгованості до короткотермінових зо­бов'язань), то таким чином з'являється можливість знайти дисба­ланс у вигляді надмірно активної промислово-торговельної діяльності за нестачі ресурсів готівки. Інтерес становить також показник прибутковості продажу, що отримується при обчислен­ні валового або чистого прибутку як відсотка від річного продажу.

При визначенні коефіцієнта як відношення довгострокових позикових коштів для акціонерного капіталу рекомендується під­тримувати відношення заборгованості до акціонерного капіталу як 50: 50, однак не виключені й інші переважні співвідношення, наприклад, 33: 67 або 25: 75. Інвестору рекомендується врахо­вувати, що чим" менший акціонерний капітал фірми, тим вищий прибуток на одну акцію, тому бажані високі значення цього кое­фіцієнта, оскільки це дає можливість користуватися акціонерним капіталом як важелем і контролювати інвестиційні проекти на­віть за порівняно невеликого розміру вкладеного капіталу. Проте зі збільшенням частки позикового капіталу збільшується фінан­совий ризик, і саме тому слід знаходити оптимальні співвідно­шення між величиною ризику та величиною позикового капіталу. Цим, зокрема, користуються великі інвестори, вимагаючи, аби позичальник вкладав у інвестиційний проект н е менш як полови ну своїх коштів. Студентові важливо знати, що ЮНІДО з вели­кою обережністю пропонує такі діапазони прийнятних значень коефіцієнтів покриття: для основного коефіцієнта покриття діапа­зон у межах 2,0—1,2, а для коефіцієнта абсолютної ліквідності — у межах 1,2—1,0. Опускати ці коефіцієнти нижче за 0,2 неприпус­тимо. По коефіцієнту покриття довгострокових зобов'язань ре­комендується діапазон 1,5—3,0, а по коефіцієнту співвідношення між дебіторською та кредиторською заборгованістю — діапазон 0,5—0,8. Однак ці або інші нормативи можуть бути абсолютизо­вані: треба враховувати вимоги та умови користувачів показників аналізу.

Для цілей установлення рейтингу підприємств-емітентів мож­на послуговуватися такими показниками:

· чисельність працівників підприємства;

· рух грошових коштів;

· фондозабезпеченість праці;

· оборотність активів за балансом;

· балансовий прибуток (або збиток);

· коефіцієнт загальної рентабельності;

· коефіцієнт високої ліквідності активів;

· коефіцієнт термінових зобов'язань;

· поточне покриття короткострокових зобов'язань;

· коефіцієнт прямої фінансової належності підприємствам;

· дивіденди з прибутку на одного акціонера;

· частка акціонерного капіталу в статутному фонді;

· вартість дивідендів на одного акціонера;

· зміна розміру джерел власних коштів;

· заміна величини рахунків та інших пасивів.

Широку сферу застосування має так званий технічний аналіз, який розглядається як метод прогнозування цін цінних паперів, а також обсягу торгівлі та відкритого інтересу (кількості незакритих позицій). Аналізу підлягають побудова та зміст графіків.

Методологія технічного аналізу представ­лена кількома класичними школами, а саме:

Теорія Доу — виходить із визнання того, що тенденції промис­лового і транспортного індексів, що використовуються у техніч­ному аналізі, проявляються в одному й тому самому напрямі.

Теорія сумарної короткої позиції — ґрунтується на тому, що інвестори, які продають свої акції без покриття, повинні будуть зрештою вийти на ринок для закупівлі акцій з метою покриття своїх позицій, а отже, вплинуть на стан ринку.

Теорія підвшцення-падіння курсу — передбачає, що різниця між підвищенням і падінням курсу протягом певного часу зали­шається позитивною, і це може розцінюватися як тенденція до підвищення.

Теорія обсягу торгівлі — виходить з того, що різка зміна обся­гу фондових операцій майже завжди передує різкій зміні курсів акцій.

Теорія неповних лотів — базується на засновку, згідно з яким дрібні інвестори діють неправильно через недостатню інформованість, тому під час прийняття рішень потрібно складати індекс, який виражає частку з неповними лотами у загальному обсязі операцій на фондовому ринку.

Хвильова теорія — виходить із того, що соціально-масова психологічна поведінка людей послідовно проходить стадії екс­пансії, ентузіазму, ейфорії, заспокоєння, занепаду і депресії. Таку закономірність побачив і вивчив Ральф Нельсон Елліст (1871 — 1948). Елліст виділив п'ять хвиль у напрямку більш сильного тренда. Кожна п'яти-хвильова діаграма складається із властивих їй хвиль меншого рів­ня. Спрогнозувавши появу максимумів та мінімумів руху, можна своєчасно віддати брокерові наказ про продаж або про купівлю цінних паперів. Ризик, звичайно, залишається, але знижується до прийнятного рівня.

До системи технічного аналізу примикають фондові індекси, ве­льми популярні у світовій практиці. Фондовий індекс - це середня зміна цін певного набору цінних паперів. Студентові треба ґрунтовно вивчити три методи розрахунку індексів: метод середньої ариф­метичної простої, метод середньої арифметичної зваженої та метод середньої геометричної. При методі середньої арифметичної простої ціни акцій підприємства складаються і діляться на кількісні складові, причому враховується ринкова капіталізація кожного з підприємств. Індекс за методом середньої геометричної обчислюється множенням цін акцій, що становлять індекс, один на другий. З цього добутку здобувається корінь, ступінь якого — це число акцій в індексі.

Виконуючи аналіз фондового ринку, доводиться враховувати наявність ризику. Види ризиків інвестування різноманітні, зо­крема: інфляційний, фінансовий, кредитний, валютний, а також такі види ризиків, як управлінський, галузевий, регіональний, відсотковий, недиверсифікований та інші.

Досить радикальним засобом зниження ризику є управління портфелем цінних паперів, що перебувають у власності певної осо­би — юридичної чи фізичної. Зміст портфельного інвестування по­лягає у тому, щоб створити умови, яких не можна досягти за інвес­тування в окремий папір. Ідеться про диверсифікацію інвестицій: різноманітність форм вкладення капіталу покликана зменшити ри­зик інвестування.

Існують різні методи управління портфелем цінних паперів, які дозволяють: а) зберегти первісне інвестовані кошти; б) до­сягти максимального рівня доходу та в) забезпечити інвестиційне спрямування портфеля. Управління портфелем може бути актив­ним, яке передбачає швидку зміну складу портфеля у зв'язку зі зміною ринкової кон'юнктури, і пасивне, коли портфель підбира­ється із заздалегідь відомих своєю стабільністю цінних паперів і тому не передбачає їхньої ротації.

Кожному, хто вивчає методологію управління портфелем цін­них паперів, слід знати, що зайва диверсифікація може призвести до негативних результатів, зокрема, до купівлі ненадійних цінних паперів, витрат на пошук ефективних цінних паперів, ускладнен­ня управління портфелем. Тому доцільнішим є формування оп­тимального за розміром та складом портфеля цінних паперів. Для цього слід звернутися до методів оптимізації портфеля.

Серед методів оптимізації портфеля значного поширення на­була модель Марковітца, котрий запропонував статистичне роз­глядати майбутній дохід, що приносить фінансовий інструмент, як випадкову змінну: доходи за окремими інвестиційними об'єк­тами випадково змінюються у певних межах. За моделлю Марко­вітца визначаються показники, що характеризують обсяг інвести­цій та ризик. Це дозволяє порівнювати різні альтернативні мож­ливості вкладення капіталу з погляду цілей і тим самим створити масштаб для оцінки різноманітних комбінацій. Як масштаб очі­куваного доходу з низки можливих доходів зазвичай використо­вують найбільш вірогідне значення, яке у разі нормального роз­поділу збігається з математичним очікуванням.

Модель Шарпа (яка теж широко застосовується) передбачає визначення величин, що характеризують розподіл доходів окре­мих цінних паперів, — математичне очікування, дисперсію та ко-варіацію між доходами за окремими цінними паперами.

Ці та інші моделі оптимізації портфеля цінних паперів суттєво поліпшують умови для ефективного формування об'єктів вкла­дення капіталу та підвищення якості інвестиційних рішень у ме­жах фондового ринку.