Студопедия — Історія філософії та філософія історії 30 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Історія філософії та філософія історії 30 страница






Людина і відчуженість — явища, що виключають одне одного. Бути відчуженим означає бути відтятим од світу, не мати можливості користуватися своїми людськими силами, бути беззахисним, неспроможним активно впливати на навколишню реальність. Такий стан породжує тривогу, є джерелом внутрішнього неспокою. Звідси, за переконанням Е. Фромма, й випливає одна з найглибших потреб людини — потреба в подоланні своєї відчуженості, вивільненні з полону самотності. Ось чому в людей завжди є внутрішня потреба в спілкуванні, співпереживанні, співчутті. Тож для окремої людини, як зазначав Л. Фейєрбах, сутність полягає не в ній як моральній, і не в ній як мислячій істоті. Сутність людини тільки в спільності, в єдності людини з людиною. Цю точку зору поділяв і Е. Гуссерль, вважаючи, що сутність людини слід шукати не в ізольованих індивідах, оскільки звґязок людської особистості з її поколінням та її суспільством відповідає цій сутності; щоб пізнати її сутність, слід пізнати і сутність цих звґязків. За словами К. Ясперса, «істина є те, що нас сполучає, і — в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може обґєднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях обґєднання людей супутники долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості, і в самоволі, в замкненій самотності».

Розвиваючи екзистенційну комунікацію, італійський філософ Ніколо Аббаньяно (1901—1990) запровадив термін «коекзистенція» (співіснування), що означає солідарне співтовариство людей, в якому формується людське «Я».

У такому ж руслі осмислюється людське буття і в так званій «філософії зустрічі» Мартіна Бубера (1878—1965), який переконаний, що тільки через «Ти» людина стає «Я». Особлива сутність людини, підкреслював він, прямо пізнається лише у живому спілкуванні людини з людиною. Адже і горила — індивід, і термітник — колектив, але «Я» і «Ти» є лише у світі людей, оскільки людина — її «Я» — виникає лише після того, як буде покінчено з будь-якими умовностями й ілюзіями. Вона реалізується лише як зустріч одинака з його побратимами. Коли одинак пізнає іншого у всій його іншості як самого себе, тобто як людину, і проникне до цього іншого ззовні — лише тоді він прорве у цій прямій і реформаторській зустрічі й свою самотність. Звісно, зазначав Бубер, що це можливе тільки вслід за пробудженням людини як особистості.

Співбуття, в інтерпретації Бубера, постає як смислова спорідненість, взаємність, а почасти й інтимність. Проте людське співбуття багатовимірніше, складніше, багатозначніше. Воно ґрунтується не лише на відносинах симпатій і довіри чи порозуміння, а й на відносинах необхідності обміном продуктами діяльності, де так часто побутують зверхність і покора, улесливість і ницість, байдужість і жорстокість. Тому співбуття людей підлягає законам суспільства, які й здійснюють регулювання його зовнішнього аспекту відносин, забезпечуючи нормальне функціонування індивідуального буття.

Тому соціальність можна класифікувати як діяльне спілкування людей, що і забезпечує якісну своєрідність їх життя як суспільного. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям «особа». Тобто особа — це індивід, що пройшов процес соціалізації— засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання і виховання, з допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. До цього процесу залучене усе оточення індивіда: сімґя, сусіди, дошкільні установи, школа, засоби масової інформації тощо.

Як особа, кожна людина займає в соціальній системі кілька позицій. Кожна з цих позицій, передбачаючи певні права і обовґязки, називається статусом. Серед кількох статусів, як правило, виокремлюють головний, або інтегральний, який і визначає місце в суспільстві конкретного індивіда. Соціальний статус виявляє себе як у зовнішній поведінці і вигляді (одязі, мові та інших ознаках соціально-професійної належності), так і внутрішній позиції (в установках, ціннісних орієнтаціях, мотиваціях та ін.). Статус може бути приписаним і набутим, природним і професійно-посадовим.

Приписаний статус навґязаний суспільством поза зусиллями і заслугами особи. Він, як правило, зумовлюється етнічним походженням, місцем народження, сімґєю тощо. Набутий, або досягнутий, статус визначається зусиллями самої людини (наприклад, професор, письменник, відомий актор). Природний статус передбачає суттєві й відносно стійкі характеристики людини (чоловік, жінка, дитинство, юність, зрілість, старість). Професійно-посадовий статус є базисним статусом особи. Найчастіше він є інтегральним, оскільки в ньому фіксується соціальне, економічне, виробниче становище (директор, банкір, інженер тощо).

Соціальний статус визначає конкретне місце індивіда в даній соціальній системі. Залежно від цього він мусить задовольняти низку вимог, які ставить перед ним суспільство. Сукупність таких вимог становить зміст соціальної ролі.

Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі.

Кожний статус, як правило, передбачає кілька ролей, які, за Т. Парсонсом, характеризуються пґятьма основними прикметами:

— емоційна: одні ролі потребують емоційної стриманості, інші — розкутості;

— спосіб одержання: одні приписуються, інші — завойовуються;

— масштаб: частина ролей сформульована і чітко обмежена, інша — розмита, невизначена;

— формалізація — дія в межах установлених правил або довільно;

— мотивація — спрямування на особисте чи загальне благополуччя тощо.

Від того, з якими структурами соціального буття повґязана особа, визначають її соціальне походження (наприклад, із службовців або службовець, із селян або селянин, з робітників або робітник). Належність людини до конкретної соціальної групи певною мірою впливає на її поведінку, світовідчуття, світорозуміння тощо, але не слід і перебільшувати її значення, що було властиве абсолютизації так званого «класового підходу», коли представники одних соціальних груп були заздалегідь атестовані як «прогресивні», а інші — «консервативні».

Такі перебільшення є безпідставними, адже буття кожної людини — надзвичайно складна реальність. Крім соціальної природи (а соціальність до того ж не є виключно позитивним фактором впливу), людина має ще й біологічну природу, зокрема вроджені анатомо-фізіологічні особливості, що зумовлюють її здатність до засвоєння певних соціальних програм, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми поведінки, яка робить її слабшою порівняно з тваринами і одночасно дає їй величезні переваги.

Біологічно зумовлені не тільки видова визначеність людини чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, але й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічне визначає й певні підструктури особи: темперамент, статеві та вікові особливості психіки, природні здібності тощо. Тому людина, ставши істотою соціальною, не позбавилась біологічної індивідуальності. Соціальні умови, якими б вони не були, не можуть усунути генетичної різноякісності людей згідно з хромосомною теорією спадковості. При цьому суттєвою є духовна сутність людини, її внутрішній світ. Адже її слова, думки і справи, як зазначав П. Юркевич, народжуються не із загальної родової сутності людської душі, а з особистого — розвиненого, своєрідно відокремленого душевного життя; тільки за таких обставин вони становлять особисту провину чи особисту заслугу, якої людина ні з ким не поділяє. Тому й неможливо, щоб людські індивідуальності з такими різними особливостями своєї цілісності мали тотожні функції, потреби, одні й ті ж обовґязки чи пристрасті. У світі немає двох людей, котрі б у схожих життєвих ситуаціях діяли абсолютно тотожно. Кожна людина може цілком свідомо мати певну соціальну позицію, тобто ототожнювати себе з будь-якою соціальною спільнотою й приймати її як «свою», незважаючи на те, належить вона насправді до цієї групи чи ні.

Отже, соціальне є сукупністю певних особливостей суспільних відносин, взаємно інтегрованих індивідами чи певними групами у процесі спільної діяльності, які виявляються у їх ставленні один до одного, до свого місця і ролі в суспільстві, до явищ і процесів соціального життя. Тільки в процесі взаємодії індивіди впливають один на одного, сприяючи тому, що кожний із них стає носієм і виразником певних соціальних якостей.

Форми організації суспільного буття

 

Суспільство є системною сукупністю індивідів, які, взаємодіючи, перебувають у певних звґязках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Ці взаємовідносини можуть набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні обґєднання людей, різного рівня загальності (широти) — «соціальні спільності».

Соціальна спільність — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним субґєктом соціальної дії.

Соціальні спільності не є умоглядними абстракціями вчених — соціологів, філософів, вигаданими для зручності аналізу суспільного життя. Вони існують реально, є буттєвою данністю, до того ж данністю не суми індивідів чи їх груп, а цілісністю, яка сама є джерелом власного розвитку. Вони характеризуються різноманіттям конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм. Так, за кількісним складом коливаються від взаємодії діад (двох людей) до багатомільйонних політичних, екологічних, економічних рухів. За часом тривалості існування — від кількох годин (пасажири конкретного автобусного рейсу, аудиторія конкретного видовищного заходу) до тисячоліть, протягом яких проживають етноси, нації тощо. З огляду на базову системоутворюючу ознаку соціальні спільноти можуть бути розподілені на територіальні, етнічні, демографічні, культурні та ін. Складна сукупність ознак дає підстави всі спільності поділити на два найзагальніші види: аморфні та групові.

Аморфні спільноти — це структурно нерозчленовані, доволі нестійкі утворення з розмитими межами, невизначеним якісним і кількісним складом, відсутністю чіткого принципу входження до них. Їм властивий ситуативний спосіб існування, тобто вони утворюються і функціонують на основі та в межах певної конкретної діяльності, неможливі поза нею, а тому є нестійкими, плинними утвореннями. Аморфні спільноти характеризуються різнорідністю складу, їм властива міжгрупова природа, тобто вони не беруть до уваги національні, класові чи інші групові особливості. Вони не можуть бути у складі ширших спільнот, їх структурними одиницями. Типовими зразками аморфних спільнот є учасники широких екологічних, політичних рухів, прихильники естрадних чи спортивних суперзірок, уболівальники спортивних команд, члени асоціацій за інтересами (філателісти, нумізмати, натуралісти тощо).

Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільнот є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його «субкомпонент». Поняття «соціальна група» узагальнює сутнісні характеристики колективних субґєктів суспільних звґязків, взаємодій і відношень. Першим розкрив їх зміст Т. Гоббс («Левіафан»), визначивши соціальну групу як сукупність певної кількості людей, обґєднаних спільними інтересами чи спільною справою. Тобто соціальна група постає добровільним обґєднанням, результатом бажання індивідів до обґєднання, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні та ін. Обґєднаннями такого типу є різноманітні братства, спілки, громадські організації, релігійні обґєднання, політичні партії тощо.

Але поняття «соціальна група» не обмежується лише змістом, сформульованим Гоббсом. З плином часу його зміст зазнав змін, набувши різної інтерпретації. Австрійський соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909), наприклад, повґязував його з біологічними (расовими) ознаками людей. У Маркса соціальна група постає не субґєктивною спільністю людей, як у Гоббса, а навпаки — спільністю, що склалась обґєктивно-історично. До таких обґєднань належать етнічні спільноти, рід, племґя, сімґя тощо.

Американський соціолог Роберт Мертон (нар. 1910) визначає соціальну групу як сукупність індивідів, що взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до цієї групи і є такими з погляду інших. Тобто він виокремлює в соціальній групі три основні риси: взаємодію, членство і єдність. Специфічно інтерпретують зміст цього поняття у своїх працях американські соціологи Чарльз Кулі (1864—1929), Елтон Мейо (1880—1949), Джордж Хоманс (нар. 1910) та ін., засвідчуючи складність природи соціальних одиниць та їх взаємодію.

Узагальнення різних поглядів щодо природи соціальних груп дає підстави для тверджень, що, на відміну від аморфних спільнот, їх характеризують:

— стійка взаємодія, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі;

— відносно високий ступінь згуртованості;

— чітко виявлена однорідність складу, тобто наявність особливостей, властивих усім індивідам, які входять до групи;

— входження у ширші спільноти зі статусом їх структурних утворень.

Природа таких обґєднань є складною. Вони, як правило, виступають системними утвореннями стосовно індивідів, які, з одного боку, просторово розґєднані, а з іншого — не позбавлені інтегративних прикмет. Такі поняття, як «дух колективу», «душа народу», «суспільна свідомість», «психологія нації» тощо, не є тільки метафоричними висловами. Вони вказують на певні реальні цілісні сили й начала, які й проливають світло на загадковість природи макро- та мікроструктурних одиниць, суспільства загалом. Системні обґєднання людей мають розвинену внутрішню динамічність. У нації, наприклад, чи суспільстві системні ефекти виникають унаслідок переплетіння або схрещування багатьох індивідуальних агентів. Системне виступає як нове, в якому у взаємодоповнювальній єдності перебувають і хаос, і порядок. Їм властиві певні параметри порядку, атракторні (лат. «attractio» — притягування) стани, які часто бувають домінуючими. На їх основі формуються норми відповідної культури, мистецтва, етики, мови, які засвоюються максимальною кількістю представників соціальної групи. Згодом виникають нові імпульси, нові атрактори, потяг до яких руйнує старі параметри порядку. Тому кожна соціальна група (особливо широкого загалу) є системою зі складною динамікою інтегральних ефектів.

Соціальна група — обмежена в розмірах спільність людей, виокремлених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Залежно від компактності, форми звґязків і кількості учасників у соціальних групах прийнято виділяти внутрішні утворення: за розміром — мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю звґязків — реальні (контактні) та умовні тощо. Розміри, структура і склад соціальної групи визначаються цілями, заради яких вона набула буттєвого статусу. Найпоширенішою є класифікація груп за розміром, оскільки за нею вбачаються й інші типи класифікацій. Так, наприклад, мала чи локальна соціальні групи можуть бути, крім усього, формальними чи неформальними, реальними чи умовними.

Малі та середні соціальні групи

 

Малі соціальні групи

Групоутворюючою ознакою малих соціальних груп є наявність безпосередніх контактів та емоційних звґязків, завдяки чому члени групи володіють розвиненим почуттям належності до неї. Характерними рисами малої соціальної групи є: нечисленність складу, просторова близькість учасників, тривалість існування; спільність трудових цінностей, норм і зразків поведінки, добровільність вступу до групи.

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які обґєднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм поведінки.

Різновидом малої соціальної групи є так звані первинні малі групи. Цей термін запроваджений американським соціологом Ч. Кулі. Прикметною ознакою цих груп, за Кулі, є тісні й безпосередні звґязки та співробітництво їх учасників на основі високого рівня емоційності. Прикладом первинних соціальних груп є сімґя, «ігровий майданчик», сусіди. Вони є універсальними, притаманними всім часам і всім стадіям розвитку, формування соціальної природи індивіда, дають найперший і найповніший досвід соціальної єдності, яка ґрунтується не на абстрактній, а на живій, чуттєво-емоційній основі. Через первинну групу здійснюється соціалізація індивідів, засвоєння ними зразків поведінки, соціальних норм, цінностей та ідеалів. Такі групи виконують роль первинної ланки у звґязках між суспільством і особою. Через них людина усвідомлює свою належність до певних соціальних спільнот, бере участь у житті суспільства.

Якщо мала соціальна група формується й функціонує відповідно до офіційно визначених цілей, якщо безпосередню основу міжособистісних контактів становить виготовлення певного продукту або досягнення якоїсь іншої мети, то вона є формальною, або офіційною. Вона, як правило, діє у межах функціонування вищої за рангом спільності, тобто є офіційною частиною певної трудової або громадської організації. Їх чисельність, структура, стосунки між учасниками групи, права і обовґязки визначаються й регулюються офіційними положеннями, інструкціями, статутами, нормами та ін. Обґєднаннями такого ґатунку є первинні виробничі обґєднання (бригади, ланки, лабораторії), студентські групи, шкільні класи тощо.

Коли ж група не має офіційного, юридично зафіксованого статусу, а стосунки в ній не формалізовані в нормативних актах і мають характер природних людських стосунків, то така група є неформальною. Виникають і функціонують вони на основі спільності та інтересів, цінностей, особистих симпатій, любові, товариськості тощо (товариські, сусідські компанії, спільноти ровесників, угруповання типу рокерів, металістів, панків тощо).

Малі соціальні групи мають лідера — особу, здатну впливати на членів групи, здійснювати контроль і координацію спільної діяльності для досягнення мети. Лідер, як і група, може бути формальним і неформальним. Формальний призначається «зверху», часто без погодження з думкою відповідної спільноти, яку він має очолити. Неформальний добровільно визнається групою, оскільки виокремлюється з-поміж інших своїми особистими якостями, вмінням організувати і спрямувати діяльність групи, впливати на її учасників особистим прикладом чи авторитетом.

Роль мікросоціальних груп як субґєктів суспільного розвитку не досить відчутна, навіть незначна, але у формуванні особистості вона не просто вагома, а здебільшого — визначальна, особливо якщо взяти до уваги сімґю — найважливішу форму організації життя людей. Адже людина народжується в сімґї як особистість, навчається мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і в різних сферах діяльності, готується до майбутньої ролі чоловіка або дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сімґї (між батьками і дітьми, братами і сестрами) готують молодь до різноманітних складних і суперечливих суспільних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють зміну й сімґї — її форми, структури, впливають на особливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сімґю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сімґї і суспільства.

Сімґя як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних звґязків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Як спільнота сімґя така ж давня, як і сама людина. Вона пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого видозмінювались внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Через відсутність безпосередніх доказів генезису сімґї, особливо її онтологічних засад, цей процес є дуже складним для вивчення. Тому більшість суджень про витоки сімґї є здебільшого здогадом, який лише певною мірою відображає реальні події. Більшість дослідників вважає, що сімґя як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм. Їй передував період проміскуїтету (лат. promiscuns — змішаний, спільний) -— стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще називають «стадією зоологічного індивідуалізму».

Первинною формою сімґї вважають кровноспоріднену (кровнородинну), яка складалась із кровних родичів — батьків і дітей, між якими були заборонені статеві звґязки. Такі табу давали змогу уникати кровозмішання, сприяли народженню здорового і повноцінного потомства, що було запорукою збереження людського роду.

Наступним етапом сімґї була групова сімґя в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений) варіантах, де заборонялись статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Як і в кровноспорідненій, у груповій сімґї родовід визначався материнською лінією.

Подальший її розвиток репрезентує парна сімґя, де вже конкретно визначені чоловік і жінка обґєднувались на більш-менш тривалий період їх життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сімґї був ще нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі. Тому правильніше буде визначити цей тип сімґї як дислокальна парна сімґя, в якій уже була відчутною зростаюча роль чоловіка як основного здобувача їжі.

Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяли появі патріархальної сімґї. Це була перша історична форма моногамної сімґї (моногамія — одношлюбність), хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.

Згодом церква освятила шлюб — визнану суспільством, через систему закріплених прав і обовґязків, форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наголосивши на елементах рівності його субґєктів. Святий апостол Павло у першому посланні до коринтян закликав: «Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же само і чоловікові дружина». У такий спосіб зміцнювались засади моногамної сімґї, яка передбачає міцний союз чоловіка і жінки разом із їхніми дітьми. Саме рівність чоловіка та жінки, їх взаємна любов є основою сучасної сімґї, сучасних подружніх звґязків, міжстатевої культури.

Найзагальнішими обовґязковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного віку субґєктами шлюбу (як правило, 18 років і для чоловіків і для жінок; в Україні шлюбний вік для жінок знижений на 1 рік і становить 17 років); добровільність і взаємна згода чоловіка та жінки; відсутність іншого зареєстрованого шлюбу в майбутнього подружжя.

Основними формами сучасного шлюбу є релігійний (церковний) і громадянський. Перший особливо поширений серед мусульманських народів країн Сходу, католиків деяких країн Латинської Америки. Тільки громадянський шлюб визнається в Австрії, Бельгії, Голландії, Німеччині, Україні, Швейцарії, Японії тощо. Альтернативні форми шлюбу допускаються в Англії, Данії, Італії, Іспанії, Канаді тощо.

Основними суспільними функціями сімґї є:

— репродуктивна (дітонародження), повґязана з відтворенням собі подібних, тобто населення країни;

— виховна, повґязана із батьківською й материнською любовґю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей особи;

— господарсько-побутова (економічна), повґязана із забезпеченням матеріального добробуту сімґї;

— рекреативна (лат. recreo — відновлюю, підбадьорюю), що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини.

Тільки за умови виконання сімґєю всіх цих функцій вона може бути міцною і щасливою, а отже, й тривалою. На жаль, у житті все відбувається значно складніше. А тому й сімґї бувають різні: повні й неповні, багатодітні й бездітні, рівноправні й авторитарні, духовно багаті й бездуховні. Незважаючи на наявну культуру міжстатевих і шлюбно-сімейних стосунків, вони все більше набувають форми своєрідної штучності, а звідси й нетривалості (в Україні серед розлучених частка молодих сімей — (тривалість шлюбу до 7 років) — становить дві третини). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що сімґя в її чітко моногамній формі відмирає, натомість приходять так звані «відкриті» шлюби, шлюби «тимчасові», «за угодою» тощо. Ці проблеми сімґї й шлюбу потребують розвґязання на державному рівні, особливо що стосується матеріально-економічного стану сімґї, підвищення статевої та шлюбно-сімейної культури юнаків і дівчат як майбутніх чоловіків та дружин.

Середні соціальні групи

До середніх соціальних груп зараховують, як правило, численні обґєднання людей (від кількох тисяч до десятків мільйонів).

Середні (локальні) соціальні групи — спільності людей, які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками.

За професійними ознаками учасниками малих соціальних груп можуть бути працівники конкретного заводу, фабрики або певної галузі виробництва (залізничники, ткалі, металурги тощо). З огляду на територіальні особливості — жителі конкретного населеного пункту (села чи міста), області чи регіону. Локальні групи мають різні засади формування, різний рівень консолідації. Так, територіальні спільноти, як правило, формуються стихійно, а виробничі обґєднання створюються свідомо, передбачаючи певне регулювання їх чисельності, наявність ієрархічних владних структур, що здійснюють функції керівництва й контролю тощо. Якщо спілкування у групі набуває усталено систематичного характеру, а спільність мети, інтересів, норм поведінки, ціннісних орієнтацій надає обґєднанню високого рівня консолідації, то вони є групами високого рівня розвитку — колективами. За формою організації, цілями та способами своєї діяльності колективи поділяють на виробничі, громадські, навчальні, політичні, військові, культурно-спортивні тощо. Їх міць і суспільна значущість великою мірою визначаються умінням членів груп узгоджувати, гармонійно поєднувати особисті, групові та суспільні (загальнодержавні) інтереси для уникнення групового егоїзму, одержавлення особи (ставлення до людини як до найпростішого засобу розвґязання виробничих чи державних завдань).

Великі соціальні групи як основні субґєкти суспільного розвитку (класи, нації)

 

До великих соціальних груп відносять: суспільні класи, етнічні обґєднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо. Їх основним обґєднувальним чинником, за відсутності безпосередніх контактних звґязків, є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми обґєктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) —довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Великі соціальні групи є основними субґєктами суспільного розвитку. Серед них особлива роль належить класам, які зґявилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Аккаду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Природа цих субґєктів розвитку суспільства завжди цікавила мислителів, серед яких виокремлюються античні автори Платон і Арістотель, Еврипід. Еврипід, наприклад, поділяв громадян на три класи — багаті, що не приносять ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і середній клас — міцні землевласники, «рятівники держави». Але констатація існування класів ще не розкриває їх природи, яку й прагнули осягнути Платон і Арістотель, досліджуючи майнове розшарування людей відповідно до їх здібностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Платон, здатні виконувати роботу, а не керувати, інші обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем і під проводом інших, а треті покликані виконувати вищі обовґязки, повґязані з управлінням державою, за ними залишається остаточний вибір засобів для досягнення мети.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не найбільше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) й Огюстен Тьєррі (1795—1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723—1790) і Давид Рікардо (1723—1772). Значну увагу вченню про класи приділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвитку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам — Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейдемейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того: «(1) що існування класів повґязане тільки з певними історичними фазами в розвитку виробництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства».

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марксистами такими соціально-економічними ознаками:

— місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва;







Дата добавления: 2015-09-06; просмотров: 562. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Композиция из абстрактных геометрических фигур Данная композиция состоит из линий, штриховки, абстрактных геометрических форм...

Важнейшие способы обработки и анализа рядов динамики Не во всех случаях эмпирические данные рядов динамики позволяют определить тенденцию изменения явления во времени...

ТЕОРЕТИЧЕСКАЯ МЕХАНИКА Статика является частью теоретической механики, изучающей условия, при ко­торых тело находится под действием заданной системы сил...

Теория усилителей. Схема Основная масса современных аналоговых и аналого-цифровых электронных устройств выполняется на специализированных микросхемах...

Тема: Изучение фенотипов местных сортов растений Цель: расширить знания о задачах современной селекции. Оборудование:пакетики семян различных сортов томатов...

Тема: Составление цепи питания Цель: расширить знания о биотических факторах среды. Оборудование:гербарные растения...

В эволюции растений и животных. Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений Цель: выявить ароморфозы и идиоадаптации у растений. Оборудование: гербарные растения, чучела хордовых (рыб, земноводных, птиц, пресмыкающихся, млекопитающих), коллекции насекомых, влажные препараты паразитических червей, мох, хвощ, папоротник...

Педагогическая структура процесса социализации Характеризуя социализацию как педагогический процессе, следует рассмотреть ее основные компоненты: цель, содержание, средства, функции субъекта и объекта...

Типовые ситуационные задачи. Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической   Задача 1. Больной К., 38 лет, шахтер по профессии, во время планового медицинского осмотра предъявил жалобы на появление одышки при значительной физической нагрузке. Из медицинской книжки установлено, что он страдает врожденным пороком сердца....

Типовые ситуационные задачи. Задача 1.У больного А., 20 лет, с детства отмечается повышенное АД, уровень которого в настоящее время составляет 180-200/110-120 мм рт Задача 1.У больного А., 20 лет, с детства отмечается повышенное АД, уровень которого в настоящее время составляет 180-200/110-120 мм рт. ст. Влияние психоэмоциональных факторов отсутствует. Колебаний АД практически нет. Головной боли нет. Нормализовать...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.01 сек.) русская версия | украинская версия