Культура та історичне значення Галицько-Волинської держави

Князівство стало спадкоємцем Ки-ївської Русі, боролося за возз’єднання земель, сприяло розвитку господарства, міст, ремесла, торгівлі, культури, сприяло захисту населення південно­західних земель від фізичного знищення монголо-татарами; підняло авторитет українських земель на міжнародній арені, особливо в умовах феодальної роздробленості.

Галицько-Волинське князівство після занепаду Києва подовжило на ціле століття існування державного утворення на слов’янських землях і стало головним політичним центром майбутньої України. Щодо слова «український», то воно вперше вживається у «Про­по­відях» теолога Григорія ще в середині ХІ століття. Термін «Україна» згадується в Київському літописі у 1187 р. як синонім поняття «країна», тобто — край, рідна земля (для порівняння: Сербія по-­сербо-хорватськи — Сербська Країна). Із 1335 року для Галичини стало вживатися запозичене у греків поняття «Мала Русь», що пізніше перетворилося в поняття «Малоросія». Однак у різні періоди воно позначало різні регіони України.

Розвиток культури у період роздроблення Русі. Період феодальної роздробленості був періодом подальшого культурного розвитку руських князівств. В основі розвитку культури лежала праця селян і ремісників, творчість народних мас, що визначало самобутній характер давньоруської культури. Культура окремих князівств ґрунтувалася на спільній, загальноруській основі. Політичне роздроблення руських земель, яке ще більше посилилося в умовах монголо-татарської навали, зумовило посилений розвиток місцевих особливостей, своєрідних рис культури окремих територій. Водночас між окремими південно­західними землями поступово зміцнювалися економічні, політичні й культурні зв’язки, які стали притаманними українській мові, культурі, українській народності в цілому.

Найвизначнішим твором художньої літератури другої половини ХІІ ст. є «Слово о полку Ігоревім», написане невідомим автором. Сюжетною основою «Слова» стала розповідь про невдалий похід кількох руських князів на чолі з новгород­-сіверським князем Ігорем Святославичем у 1185 р. проти половців.

Твором, що належить до першої чверті ХІІІ ст., є «Моління Даниїла Заточника», в якому автор також проводить ідею єдності Руської землі, гостро виступає проти бояр і монастирів. Серед пам’яток церковної, житійної літератури найбільш значним є «Києво-­Печерський патерик», основна частина якого створена у 20-­х роках ХІІІ ст.

Видатними пам’ятками південно­західного руського літописання є Київський і Галицько-Волинський літописи. Київський літопис, що охоплює час від 1111 до 1200 р., уміщений в Іпатіївському загальноруському зводі початку XV ст. Він містить опис багатьох подій, що відбулися в основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Літописець головну увагу приділяє описам життя й діяльності князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, зображує князівські усобиці, походи проти половців, закликає до єдності Русі у боротьбі проти загарбників. Галицько-Волинський літопис висвітлює події у Галицькій і Волинській землях із 1201 по 1292 рр. Особливістю цього літопису є те, що в ньому дуже мало церковних елементів, він має світський характер. Автор розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, про військові походи, боротьбу проти татар, угорських, польських та інших завойовників. Проводить ідею міцної великокнязівської влади, яка б могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

Продовжували розвиватися архітектура, живопис, ювелірна справа, музично-пісенна творчість та інші види мистецтва. Народні умільці збудували чудові споруди. У Києві між 1140 і 1171 рр. було збудовано церкву Кирилівського монастиря, у Чернігові у другій половині ХІІ ст. споруджено Єлецький собор, а також церкву П’ятниці на честь «покровительки торгівлі» святої Параскеви П’ятниці. У Галицькій і Волинській землях із розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні й культурні споруди — князівські і боярські палаци, церкви та ін. У Галичі археологи виявили залишки майже 30 кам’яних будівель кінця ХІІ­–ХІІІ ст.

Одночасно з архітектурою в Південно­Західній Русі розвивалися також живопис, зокрема настінний, іконописання, різьблення по каменю і дереву (декоративне мистецтво), ювелірна справа, особливо виготовлення для князів і бояр різних прикрас із золота і срібла. Розвивалося також музично-пісенне мистецтво. Отже, незважаючи на несприятливі умови — часті князівські усобиці, напади половців, татарську навалу — культура в період феодальної роздробленості продовжувала розвиватися.

 

Після смерті Романа Мстиславовича залишились його малолітні сини Данило і Василько, які пізніше розпочали боротьбу за престол на Волині, а потім у Галичині. У цю боротьбу були втягнуті іноземні правителі – угорці, пізніше – поляки. У 1237–1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі, а Волинь залишив Василькові. Правління у Києві Данило дору-чив тисяцькому Дмитрові, який керував обороною міста від орди Батия в 1240 р. Столицею князівства Данило обрав свою нову резиденцію – Холм. Він жваво вів будівництво укріплень, міст, церков. За часів Данила Романовича було відбудовано зруйновані міста, споруджено нові (серед них Львів). Постійно Данило проводив боротьбу з непокірними боярами. У 1245 р. він здобув перемогу у битві з угорським військом поблизу міста Ярослава на Сяні, яка надовго зупинила агресію Угорського королівства.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організувати міцний союз проти ординців, але ця спроба закінчилась невдачею.Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом), щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

Проте, у 1258 р. після походу війська Бурундая Данило і Василько змушені були розібрати укріплення найбільших фортець, доводячи свою прихильність орді.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася коронація Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але стосунки Галицько-Волинського князя з Римом мали пере-важно політичний характер. Папа не дав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завер-шились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.,він ввійшов в нашу історію, як найвидатніший князь, що продовжив і утвердив моноетнічну українську державу повернуту лицем до європейської цивілізації.

Наступники короля Данила зуміли ще десятки років втримувати стабільність своєї держави. Зокрема, син Лев Данилович /1264-1301/ приєднав Закарпатську і Люблінську землі, Юрій 1 /1301-1315/ стабілізував розвиток держави, іменував себе королем Русі, започаткував становлення Галицької митрополії /1303 р./. Сини Юрія – Андрій та Лев 11 /1315 –1323 /спільно правили на руських землях до початку експансії Литви та нашестя монголо-татар. Проте відсутність прямих спадкоємців династії Романовичів, боярські чвари і міжусобиці, втручання чужинців привели до закінчення історії Галицько-Волинської держави. В 1340 році князь Юрій 11 /Болеслав Тройденович/ син Марії - дочки князя Юрія Львовича і польського князя Тройдена Мазовецького трагічно /був отуєний боярами/ закінчв правління на галицькому княжому престолі.

Історичне значення Галицько-Волинського князівства полягає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування державної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Галицько-Волинська держава змогла подолати період поділів і зберегти тереторіальну єдність. Вона використала західні зразки в організаціїї держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицько-Волинську державу слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півтораста наступних років. Це була перша держава, яка існувала лише на етнічних українських землях.

 

2)

 

2.1 Розвиток ремесла та міст

 

Феодальна роздробленість тяжко позначилася на розвитку ремесла. Для феодалів міські ремісники являли собою найбільш цінну частину населення. Феодальна роздробленість призвела до тимчасового спаду ремесла, але воно відроджувалось і розвивалося далі. Значних успіхів було досягнуто передусім у залізоробному виробництві і обробці металу. Це було пов’язано із зростаючими потребами землеробства, мукомельного, солеварного, суднобудівного та інших промислів, а також міського ремесла, військової справи тощо.

Помітні зрушення сталися в ливарництві. Значним поштовхом до цього Значним поштовхом до цього були, зокрема, виникнення і розвиток замкової артилерії: якраз у XII-XIV ст. відбувався перехід від виробництва залізних гармат (шляхом кування залізних смуг і кілець) до лиття більш досконалих (мідних). Високої професійної підготовки, складної технології потребувало також виробництво дзвонів, мідних і срібних оздоб, предметів церковного вжитку та ін.

Прогресувало самобутнє ювелірне виробництво, яке мало на Русі давні традиції. У XII-XIV ст. майстри-ювеліри оволоділи новими технічними і художніми прийомами. Це дозволяло їм сполучати різноманітні матеріали, вносити нові елементи в орнаментування ювелірних виробів.

Значного пожвавлення набула в XII-XIV ст. будівельна справа. Цей період характеризувався інтенсивним будівництвом замків, веж та інших оборонних споруд, палаців, церков тощо, що зумовлювало виникнення десятків нових будівельних спеціальностей.

Головні роботи при будівництві великих споруд виконувалися найманими майстрами - спеціалістами за певну винагороду, допоміжні ж - залежними селянами в порядку трудової повинності.

В розглядуваний період Київ знову посів провідне місце. Через нього проходили важливі караванні шляхи, які з’єднували східні країни з Центральною і Західною Європою.

Важливим осередком ремісничого виробництва та торгівлі став Львів. Маючи на увазі високий рівень ремесла у Львові, сучасники називали його «школою ремісників». Львів став найбільш значним центром виробництва гармат і взагалі зброї.

В інших містах неухильно збільшувалася кількість ремісників і ремісничих професій. Загалом кількість ремісничих професій у кінці XIV ст. досягала 150 - 200, що було помітн6им кроком уперед, порівняно з минулим періодом. Специфічною рисою ремесла залишалася, однак, робота ремісника на замовлення і лише невеликою мірою на ринок.

Планування натурального господарства, вузькість внутрішнього ринку, утиски з боку державної адміністрації та окремих феодалів, наплив у міста ремісників з сіл, конкуренція між міськими ремісниками тощо зумовили виникнення і поширення цехової організації в міському ремеслі.

Перші ремісничі цехи виникли в Галицькій землі ще в XIII ст., а згодом поширилися на Волині, Київщині і т.д.

З дальшим розвитком ремесла і посиленням конкуренції вступ до цехів всіляко утруднювався, однак, в розглядуваний період вони відігравали позитивну роль у розвитку міського ремесла.

Разом з тим неможливість вступу до цехів для більшості підмайстрів, особливо сільських ремісників, зумовила появу в містах значної кількості неповноправних - позацехових майстрів партачів), які не мали права торгувати своїми виробами на міському ринку, жили переважно на околицях міст, на них поширювалися інші обмеження. Значного поширення й високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія що поряд із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Обробка заліза що добувалося з болотяної руди, велася як у сільських так і в міських кузнях. Ковалі користувалися великим набором інструментів і володіли значною кількістю технічних прийомів обробки металу, продукуючи речі високої якості й досконалі функціонально, а в кращих зразках — і художньо довершені.

Надзвичайно високого рівня майстерності досягли руські ювеліри. Неперевершеними досі шедеврами ювелірної справи на Русі є дорогоцінні вироби з перегородчастими емалями іконки, хрестики. Виробництво високохудожніх і коштовних прикрас з емаллю зосереджувалось у Києві звідки вони розходились по Русі і за її межі. Слава про руських ювелірів роз неслася середньовічною Європою.

Наймасовішими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду, обробка шкіри, дерева й кістки. Ремісники, які займалися цим, звичайно селилися разом, утворюючи у великих містах осібні квартали. Дедалі ширшого застосування набувало віконне скло. Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу й посуду, а також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітні житла, зводити церкви й палаци. Найпростішим житлом були напівземлянки, в яких тулилась біднота. У наземних зрубних будинках мешкали представники середніх прошарків населення. Окрасою й водночас архітектурними домінантами міст і сіл Русі були численні церкви, переважно дерев'яні. У великих містах височіли кам'яні храми. В давньоруську добу в Києві було зведено понад ЗО кам'яних церков. Багато їх збудовано в Чернігові, Переяславі.

Поряд із старими осередками ремесла та торгівлі у XII-XIV ст. почали виникати численні нові міста і містечка. Значна частина міського населення продовжувала займатися сільським господарством або сполучати його з ремісничою діяльністю, через що нерідко орні землі і городи розташовувалися у самому місті.

Населення міст було дуже неоднорідне в соціальному і економічному відношенні. Верхівку його становили купці, цехові старшини і окремі майстри. Нижча частина міщан складалася з бідних позацехових ремісників, підмайстрів, дрібних торговців, землеробів, наймитів тощо.

Загальні умови для розвитку міст, проте, були несприятливі. Процес зростання міст гальмувався неподільним гальмуванням феодальних відносин.

Проводячи політику національно-релігійного гноблення на згадуваних українських землях, польські, литовські та угорські феодали запрошували в міста ремісників і торговців з Центральної Польщі, Угорщини, Німеччини та ін. І надавали їм різні привілеї. Водночас українські міщани всіляко обмежувались у правах займатися ремеслом і торгівлею, навіть у праві проживання у містах.

Міста, як відомо, у VI—VIII ст. у східнослов'янському суспільстві виникали протоміста — укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне Протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови. Найдавнішим протомістом Південної Русі був „град Кия", що виник наприкінці V — в першій половині VI ст. Протягом наступних століть цей град переріс у велике місто, в якому в XI— першій третині XIII ст. налічувалось близько 50 тис. мешканців. Для свого часу то була дуже велика кількість городян.

Соціально-економічне, політичне й культурне життя Київської Русі зосереджувалось у містах. Переважна більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей, які об'єднувались у корпорації на зразок західноєвропейських цехів. Чимало городян займалися торгівлею. Міські ринки являли собою водночас головні площі, на яких вирувало життя. Там збиралися віча городян, що, починаючи з середини XII ст., відігравали значну роль у соціальному й політичному житті свого міста, а то й землі в цілому, як це бувало в Києві, Галичі, Чернігові, Новгороді Великому, Владимирі-на-Клязьмі тощо.

Давньоруські міста були культурними осередками. У них діяли школи й книгописні майстерні, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. У містах, насамперед Києві, Новгороді, Владимирі-на-Клязьмі, складалися літописи, створювалися пам'ятки агіографії та художньої літератури.

Під писком міщан протягом ХІV - ХV ст. польські королі і великі князі литовські почали за велику нагороду давати окремим містам грамоти на міські «вольності», тобто переводити їх на магдебурзьке право. Влада в магдебургіях належала магістратам - виборним органам міського самоврядування, які складалися з представників заможної верхівки міщан – патриціату

 

2.2 Торгівля

 

Охарактеризовані вище процеси певною мірою сприяли розвитку торгівлі, торгових зв’язків. У містах щораз частіше з’являються крамниці, через які ведеться постійна торгівля. На міські торги в дедалі зростаючих обсягах надходила продукція селянських господарств.

Як і цехове ремесло, торгівля регулювалася численними правилами, які мали захистити інтереси дрібних торгівців від конкурентів. Новим явищем доби було виникнення і поширення ярмаркової торгівлі. Ярмарки влаштовувались у містах раз, рідше два рази на рік, як правило, під час свят. Тривали вони кілька днів, іноді тиждень і більше. Право на два ярмарки на рік у ХIII ст. мали Львів, Луцьк і Київ.

Про пожвавлення внутрішніх економічних зв’язків між окремими землями свідчить помітна активізація робіт з будівництва шляхів. Поступово виникла нова мережа суходільних торгівельних доріг, яка була вагомим додатком до системи річкових шляхів, що існувала здавна.

Поряд із внутрішньою торгівлею дальшого розвитку набула зовнішня. Це було наслідком наступних змін у внутрішньому і міжнародному поділі праці. Західна Європа пред’являла зростаючий попит на сільськогосподарську сировину та інші продукти. Одночасно зростала торгівля з країнами Сходу. Окремі міста, таким чином, почали відігравати значну роль у міжнародній, в тому числі транзитній, торгівлі між Сходом в Заходом (Київ, Львів).

В міру свого розвитку міжнародна торгівля набирала певних організаційних форм, купці почали об’єднуватися у товариства. Так виникли об’єднання купців, які торгували з певною країною. Окремі заможні купці вели торгівлю вже не особисто, а через своїх торгових агентів на місцях, дедалі ширше користуючись при цьому кредитом.

Поодинокі заможні купці, які мали вільні кошти, спеціалізувалися не лише на торгівлі, а й на кредитних операціях. Це спричинило виникнення перших «банківсько-торгівельних домів».

Загальні умови для розвитку торгівлі, кредиту тощо в умовах панування феодальної системи були дуже несприятливими. Держава і окремі феодали вкрили країну незліченною кількістю митниць, стягували великі збори з товарів.

Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, що сприяло забезпеченню продуктами харчування, сировиною й ремісничими виробами тих районів, в яких вони не вироблялися. Міста і великі торгові села мали ринки. У значних міських центрах вони діяли постійно, а в Києві, Новгороді Великому, Чернігові, Галичі, Смоленську, Владимирі-на-Клязьмі та ін. збиралися мало не щодня.

Головним напрямком давньоруської зовнішньої торгівлі був східний. Грецький шлях вів до Візантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу. Велика торгівля провадилася також з країнами Поволжя: Хозарським каганатом і Волзькою Болгарією. Постійними були торговельні контакти Русі з Німеччиною, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головним осередком торгівлі з країнами Півдня і Заходу був Київ.

З Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби. Русь постачала на ринки своїх близьких і далеких сусідів хутра, мед, віск, шкіряні й металеві вироби, прикраси із золота й срібла, а також рабів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети — переважно арабські срібні кубічні дирхеми. Використовувались, хоча й у меншій кількості, візантійські міліарісії, західноєвропейські денарії.

Кілька разів робилися спроби запровадити в Давньоруській державі власну монету. Але карбування давньоруських монет мало дуже скромний обсяг, вони призначалися не стільки для торгівлі, скільки правили за своєрідні візитні картки названих вище князів, пропагуючи Давньоруську християнську державу та її володарів.

 

2.3 Сільське господарство й промисли

 

Сільське господарство було провідним у давньоруській економіці і досягло високого рівня розвитку.

Землеробство. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця й овес. Ліс вирубувався і спалювався, таким чином звільнялися посівні площі й одночасно удобрювався грунт. У лісостепових і степових районах найпоширенішою системою землеробства була перелогова, за якої родючість землі відновлювалася природним шляхом.

У Київській Русі був великий набір ручних землеробських знарядь — заступи, мотики, серпи, коси. їх досить часто знаходять під час археологічних розкопок. Для обмолоту зерна використовувався ціп. Землеробство на Русі було на такому агротехнічному рівні, який давав можливість забезпечити високі для свого часу врожайність і продуктивність праці.

Скотарство. У літописах та інших пам'ятках писемності постійно згадуються різні свійські тварини і продукція тваринництва. Великими стадами корів і кіз, табунами коней, отарами овець володіли князі й багаті бояри. Худобу випасали з весни до осені на луках, заплавах, у лісах, на перелогових землях і в степах. На зиму для годівлі тварин запасали сіно, зерно.

Мисливство й рибальство. Полювання на лісових і степових тварин і птахів забезпечувало м'ясом, а продаж шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давав добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, розходячись у багато країн Європи і Сходу. Чималу роль серед промислів відігравали бортництво та бджільництво. Мед і віск мали попит на Русі та за її межами. Князі й бояри були особливо зацікавлені в підтриманні сталого рівня виробництва меду й воску, як і у добуванні хутра. Ці товари продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу й Західної Європи. Натомість вони одержували можливість купувати там прикраси, дорогі тканини й одяг, вино, фрукти, зброю тощо.

Висновок

 

Будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії українського народу:

— зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

— стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя:

— модернізувало давньоруську державну організацію:

— розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічного візантійського впливу;

— продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, ще 100 років після встановлення золотоординського іга представляло східнослов'янську державність на міжнародній арені.

 

3)

 

Галицько-Волинське князівство. Піднесення Галицького і Волинського князівств.

Як вже зазначалось, під ударами монголо-татарів Київська Русь остаточно розпалася на окремі, залежні від завойовників князівства, і перестала існувати як держава. Однак естафету київської державності підхопило Галицько-Волинське князівство, яке стало безпосереднім її спадкоємцем. Галицько-Волинське князівство виникло не стільки внаслідок розпаду Київської Русі, насамперед внаслідок місцевого розвитку, а пізніше — об'єднання двох князівств Галицького і Волинського. Галичина розташована в східному передгір'ї Карпат, у верхів'ї річок Дністра і Прута. її спочатку заселяли племена дулібів, тиверців та білих хорватів. На сході вона межувала з розлогими й лісистими рівнинами Волині, також заселеної дулібами та білими хорватами. Обидва князівства мали вдале розташування, недосяжне для кочових нападників зі степу, їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містилися великі родовища солі — товару, від якого залежала Русь.
У 980—990 pp. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину і Волинь і приєднав їх до своїх володінь. Київським князям вдалося закріпити ці землі за своїми наступниками. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі, нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха. М. Грушевський вважав ці два князівства безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва.
У процесі розпаду Київської держави першою відокремилася від Києва Галичина. Перший, кому вдалося зміцнити Галицьке князівство, був князь Володимирко (1123— 1153). Він підпорядкував своїй владі все князівство і згодом успішно протистояв намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Столицею він зробив Галич над Дністром, який знаходився на важливому торговельному шляху до Чорного моря.
Обдарований син Володимирка Ярослав Осмомисл (1153—1187) розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, що у теперішній Молдові. Слава і авторитет Ярослава оспівується в «Слові про Ігорів похід». З піднесенням Галичини процвітали ЇЇ бояри. За Ярославового правління значно зріс їхній політичний вплив.
Ще більшу непокірність і незалежність галицькі бояри стали виявляти за владування сина Ярослава Осмомисла Володимира (1187—1198), останнього з династії Ростиславинів, що князювали ціле століття. Князь Володимир не любив радитись з боярами. Вони виступили проти нього, примусивши князя тікати в Угорщину. Король Угорщини Андрій пообіцяв допомогти Володимирові, але, зайнявши Галичину, оголосив цю землю своєю. Народ повстав проти чужинців і, спираючись на нього, Володимир визволив свої землі від мадярів. Володимиру вдалося повернути галицький престол, але він відтепер ще більшою мірою залежав від волі бояр. Цей випадок став типовим протягом наступних 50 років, коли князі ворогували з боярами, а чужинці втручалися в це протистояння.
Незважаючи на піднесення Галичини, життя диктувало необхідність її об'єднання з Волинню. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частину середніх і дрібних бояр та міщан, які були незадоволені могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. Це була важлива подія: виникнення нового сильного політичного організму на заході, що міг перейняти на себе спадщину від занепадаючого Києва. Важливо було й те, що Галицько-Волинська держава займала тільки українські землі. Це сприяло консолідації народу.
У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. У боротьбі з олігархією він спирався на міщан та селян. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
Щоб захистити українські князівства, Роман провів кілька дуже вдалих походів на половців. Разом з тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. У 1205 р. на польських землях Роман загинув. Територіальне об'єднання, яке він створив, проіснувало всього шість років. І все ж сучасники Романа на визнання його визначних досягнень називали його «Великим» і «повелителем усієї Русі».
Після смерті Романа його малолітні сини — Данило і Василько — разом з їхньою енергійною матір'ю опинилися у вигнанні. У справи Галицько-Волинського князівства почали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби.
Данило Галицький
Змужнілий князь Данило Романович, спираючись на підтримку середніх та дрібних феодалів, припинив міжусобиці й поновив єдність Галицько-Волинського князівства. Після тривалої боротьби з угорцями і чернігівським князем Михайлом, який деякий час тримав стіл у Галичі, Данило у 1238 р. оволодів Галичем. Узявши собі Галичину, він віддав братові Василькові Волинь.
Попри такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого князя Данила. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства для протидії боярам. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. В нові міста Данило запросив ремісників та купців з Німеччини, Польщі, а також північно-східної Русі. В зв'язку із занепадом Києва на захід тікали вірмени та євреї. Типовою рисою галицьких міст стає їхній багатонаціональний характер. Данило із селян створив військо, важку озброєну піхоту замість боярських дружин. Цілком залежне від князя військо використовувалось для боротьби з боярською олігархією й нападами чужинців.
У цей час на заході Русі виникла загроза з боку німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден стає загрозою для народів Балтії і Русі. Німецькі лицарі починають нападати на руські землі. У 1237 р. хрестоносці захопили Дорогочин і намагались перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. Данило з військом дав бій лицарям, розгромив їх і визволив Дорогочин.
У 1242 р. руські воїни під проводом Олександра Невського розгромили війська хрестоносців на Чудському озері. Так було дано відсіч німецько-католицькій агресії на Русі.
Але основною проблемою Данила була монголо-татарська навала. Зруйнувавши Київ, татари рушили на Галич та Волинь (1241), взяли штурмом Володимир-Волинський і Галич, а потім вдерлися на територію Польщі й Угорщини. Монголо-татари не завдали Галицько-Волинському князівству таких нищівних руйнувань, як в інших руських князівствах. Вони тримали під своєю владою всі захоплені землі. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, однак на грізну вимогу Батия у 1246 р. змушений був визнати себе васалом хана і прибути на поклін в його столицю Сарай.
Проте подальша діяльність Данила свідчить, що він визнав себе залежним від татар лише на деякий час у складних обставинах. Повернувшись додому, він одразу почав готуватися до боротьби з Ордою. Для цього він шукав собі союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з дочкою короля Констанцією. Данило почав переговори з папою Інокентієм IV щодо організації хрестового походу проти мон-голо-татар, погодившись на церковну унію з Римом. У зв'язку з цим посланець папи коронував Данила в 1253 р. у Дорогочині.
Однак ці зв'язки не принесли Данилові реальних успіхів. Татари намагалися будь-яким чином послабити Галицько-Волинську державу. Данило зважується на самостійні антиординські дії, але його виступ проти татар у 1254 р. закінчився невдачею. В Галицько-Волинське князівство був посланий з великим військом золотоординський воєначальник Бурундай. Щоб послабити обороноздатність цих земель, татари зруйнували стіни і фортифікаційні споруди міст Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Уцілів лише Холм. Ці події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого нарощування її воєнно-політичного потенціалу. У 1264 р. Данило Галицький помер.
Спадкоємці Данила Галицького зберегли політичну цілісність князівства, однак суперничали за першість у ньому. Тільки на початку XIV ст. всі Галицько-Волинські землі об'єдналися під владою онука Данила Романовича князя Юрія. Останніми нащадками роду Романа були сини Юрія — Андрій і Лев. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати польські, литовські й угорські феодали. У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існування династія Романовичів.
Після смерті Юрійовичів галицьке боярство обрало на королівство Болеслава Мазовецького, який прийняв православну віру та ім'я Юрія. Болеслав-Юрій проводив курс на врегулювання мирних відносин з ординцями, поновив угоди з німецькими лицарями. Внутрішня політика Юрія II була спрямована на обмеження впливу боярської верхівки. Тому проти нього виникла серйозна опозиція, і в 1340 р. його було отруєно. З цього часу західноукраїнські землі опиняються під владою чужоземних правителів.
Таким чином, розвиток Галицько-Волинського князівства був пов'язаний з успішним управлінням його князів та вдалим географічним розташуванням. Галицько-Волинські князі зуміли укріпити свої західні і південні кордони. Зросли рівень господарства західноукраїнських земель, торгівля, збільшилось населення.
Галицько-Волинські князі вели боротьбу з боярською олігархією в організації держави. Ця держава об'єднувала тільки етнографічні українські землі, і завдяки тому тут виразніше визначились ознаки української культури. Близьке сусідство з Заходом принесло українському народові нові культурні впливи і надбання. Після занепаду Києва Галицько-Волинська держава продовжила на півтора сторіччя існування державної організації і стала головним політичним центром для всієї України.

 

5)

 

Культура Галицько-Волинського князівства. Архітектура і мистецтво.

Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри, зокрема німці, поляки, вірмени.

Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева.

Ще у стародавній Русі широко застосовувався дерев'яний посуд. У письмових джерелах згадуються дерев'яні миски, хлібниці, сіль-ниці, ложки та інші побутові речі; називаються також меблі — лави, ліжко, ларець (скриня), полиця.

Широко використовувалось дерево і для виготовлення культових речей — хрестів, розп'ять, згодом іконостасів.

Руські майстри здавна володіли різними техніками прикрашання дерев'яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли в поверхню виробу врізають пластинки або куски різного матеріалу — деревини інших порід, золота, срібла, перламутру. Широко використовувалась інтарсія — композиції з різноколірної деревини. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських різьбярів.

Свої традиції у Галицько-Волинській Русі мало і ливарництво.

Про велику майстерність давньоруських зброярів свідчать рядки "Слова о полку Ігоревім", де розповідається про "мечі харалужні", якими були озброєні воїни Романа Мстиславича.

Тривалий час історикам не вдавалось переконливо пояснити значення цього терміна. Дослідження львівських археологів показали, що околиці волинського селища Харалуг були великим центром чорної металургії ще від скіфських часів. Очевидно, саме тут і виготовлялися "харалужні мечі" або, принаймні, метал для них.

Славились майстерністю ливарники дзвонів. Унікальною пам'яткою українського ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св.Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп'яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найстаріших ікон такого зразка — "Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с.Бовшів Івано-Франківської області.

Майстерно відливали ремісники маленькі натільні іконки і енколпіони — хрестики, всередині яких містились мощі святи