Эпиталамий

в др.-гр. мелике песнь, исполнявшаяся хором юношей и девушек перед входом в брачный покой (гр. thalamos) с пожеланием счастья молодым. Наиб, ранние образцы сохран. в фр-тах из стихотв. Сапфо.

 

Епітафія (грецьк. epitаphios, від ері — на, над і tаphos — могила)— надмогильний напис у віршах чи прозі, поширений в античну добу переважно у вигляді епіграми, пов'язаний з: культом мертвих. В Елладі такі написи мали дидактичну функцію, особливо на могилах загиблих героїв, де вони починалися словами: "Подорожній, спинись! Тут похований той, хто поліг за вітчизну..." В літературі нової епохи Е. могла вже адресуватися уявному покійникові, а невдовзі набула сатиричного колориту, висміюючи в дошкульних виразах пороки конкретної особи чи суспільного явища.

 

ЭКФРА́СИС (греч. ekphrasis от ek-phraso — "высказывать, выражать") — литературный жанр описания рукотворных предметов, артефактов, произведений искусства. В античности — описание предмета, несущего изображение другого предмета, как бы "отражение отражения" (см. изображение и слово). Ранние античные экфрасисы не представляли собой отдельного литературного жанра, это были отступления от основного повествования в формах элегии, эпитафии, эпиграммы; затем — описания знаменитых (иногда воображаемых) произведений искусства. Классический пример такого экфрасиса — описание изображений, находящихся на золотом щите Ахилла, в "Илиаде"; Гомера (см. щит Ахилла).

 

Ексод (ерецьк. exodos — вихід) — у давньогрецькому театрі — заключна частина вистави, коли хор із співами і танцями покидав сцену.

 

Елегія (грецьк. elegeia — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фриг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту. Е. визначилась у Стародавній Греції (VII ст. до н.е.) передовсім як вірш (двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та громадськими мотивами (Архілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними (Мімнерм), що поєднувалися у творчості деяких авторів (Теогніт). Тематичне коло Е. помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Тібулл, Овідій та ін.).

 

Епіграма (грецьк. epigramma — напис) — жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом). В еллінську добу Е, вживалася як напис на вівтарях, сприймалася як епічна форма, втілена в елегійний двовірш, пізніше поети вдавалися до ямбічних та інших розмірів, розширювали її тематичні межі. До Е. зверталися Платон, Сапфо, Анакреонт, Симонід Кеоський, Мелеагр, а в римські часи — Марціал, Ювенал та ін., де Е. набуває чітких ознак сатиричного твору.

 

Я

Ямб (грецьк. iambos — напасник) — в античній версифікації триморна стопа з двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі

 

«Deus ex machina» (лат. «Бог из машины», ['de.ʊs eks 'maːkʰi.naː]) — выражение, означающее неожиданную, нарочитую развязку той или иной ситуации, с привлечением внешнего, ранее не действовавшего в ней фактора. Является калькой с греч. ἀπὸ μηχανῆς θεός. Словом mechane (греч. μηχανῆς) в древнегреческом театре назывался кран, который позволял поднимать актёра над сценой (позволял ему «летать»). В античном театре выражение обозначало бога, появляющегося в развязке спектакля при помощи специальных механизмов (например, «спускающегося с небес») и решающего проблемы героев. Из античных трагиков приём особенно любил Еврипид, в сохранившихся его произведениях данный приём используется восемь раз.