Пані Боварі”.

 

Мрія і реальність. Критики одностайно визнають роман Г.Флобера “Пані Боварі” шедевром, одним з найвищих досягнень літератури ХІХ ст. Персонажі й середовище в творі ще прозаїчніші, ніж навіть у Стендаля і Бальзака. Твір цілком виправдовує свою другу назву - “Провінційні звичаї”. Перед читачем проходить низка докладних і вірогідних картин повсякденного життя Нормандії наприкінці 40-х рр. ХІХ ст. Ми маємо в романі повний набір типів, характерних для того часу і місця: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власниця сільського готелю, священик, сусідський землевласник, фермер тощо. Історія кохання та розчарування Емми Боварі може бути взірцем “нецікавого сюжету”: в романі не відбувається ніяких яскравих подій, усе буденне й звичне (“Я малюю сірим по сірому”, - висловився про свій твір письменник). Розвиток почуттів Емми та інших персонажів, вплив на них оточення й середовища письменник вивчає із сумлінністю вченого-природознавця. Докладно розробляє романіст місце дії: ми неначе власними очима бачимо сільські краєвиди й руанські вулиці, інтер¢єри аптеки, будинків, готелю. Відомо, що Флобер спеціально читав медичні праці, в яких описується отруєння, перед тим як створити відповідну сцену в творі (частина ІІІ, розд. VІІІ). Проте навряд чи цей детальний опис провінційної рутини сам по собі міг перетворити цей роман на одну з “вічних книг”. Причина невмирущої слави твору в іншому: Флобер із небаченою глибиною та драматизмом розкрив той конфлікт між мрією й реальністю, з яким рано чи пізно доводиться зіткнутись усім людям.

 

Емма Боварі. Життя Емми Боварі, головної героїні флоберівського роману, є варіаціями однієї й тієї самої ситуації: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває їй серце, стає причиною відрази до життя. Але цей негативний урок нічому її не навчив: Емміна душа знову й знову починає жити ілюзіями, які приречені загинути під тиском вульгарної реальності.

Емма Руо - дочка фермера. Коли їй виповнюється тринадцять років, батько віддає її до монастиря. Саме там під впливом бульварних романів і формується її ідеальна мрія: дівчина свято вірить, що в майбутньому на неї чекають красиве життя і піднесене кохання. Але, повернувшись додому, Емма бачить навколо себе тільки нудьгу, сірість і порожнечу фермерського побуту. В цей час з¢являється Шарль Боварі, який закохується в неї. Емма переконує себе, що шлюб з лікарем і є те райське блаженство, якого шукає її душа. Принаймні після весілля все має бути по-іншому. Як “по-іншому”, вона не знає, але якось барвисто, весело, розкішно. Реальність показує безпідставність цих сподівань. Її чоловік Шарль не має того зовнішнього блиску, який так приваблює Емму. Батьки не дали йому гідного виховання, а швидше зіпсували його своїми суперечливими виховними методами. Він поганий лікар, нудний чоловік, йому бракує таланту, уяви, глибини почуттів, навіть розуму. “Важкодум з товстими пальцями”, - називає його Емма. Звичайно, у нього чимало й позитивних якостей, особливо для подружнього життя. Він самовіддано кохає Емму (до речі, це єдина людина в романі, яка справді кохає її), є ніжним батьком, шанобливим сином. Він не злий, спокійний, терпимий до Емміних примх. Одне слово, це типова пересічна людина, яких більшість у будь-якому суспільстві, але зовсім не той тип чоловіка, якого сподівалася Емма. Вона дуже швидко починає нудьгувати з ним. І її мрії про щасливе подружнє життя виявляються химерою.

Розчарована Емма спочатку підсвідомо (перша ідеальна закоханість у Леона), а потім на практиці зраджує Шарлю. Вона сподівається, що бодай коханець буде на рівні її мрії, але знову помиляється. Першим її коханцем стає Родольф. Це егоїстичний самець, який дивиться на жінок тільки як на розвагу. Він не сумнівається, що легко зуміє завоювати Емміне серце. Родольф усе правильно розраховує. Дивлячись на те, як Емма нудьгує з Шарлем, він каже собі: “ По-моєму, він дуже дурний… І набрид їй, це певно. Під нігтями чорно, по три дні не голиться… Поки він їздить по тих хворих, жінка сидить і штопає йому шкарпетки. А як же це нудно! А як би хотілося жити в великому місті, танцювати щовечора польку! Біднесенька! Душа в неї аж бринить за коханням. Їй без цього – як рибі без води. Два-три компліменти – і вона буде молитися на тебе”1. У коханні Родольфа до Емми немає нічого романтичного, піднесеного, а є тільки пошук нових тілесних насолод. Він закохує її в себе за допомогою дешевої риторики, але Емма не відчуває фальші його слів - відраза до Шарля штовхає її в обійми цього цинічного дон-жуана. Певна річ, вона малює собі інший, ідеальний, образ родольфового кохання до себе. Еммі здається, що він палає могутньою пристрастю, готовий пожертвувати задля неї своїм спокоєм, гаманцем, навіть життям. Від Родольфа вона чекає широких і вражаючих жестів (наприклад, втеча з ним за кордон її влаштувала б). Не варто казати, що її обранець - чоловік зовсім іншого типу, ніж той, яким вона його собі уявляє, і результатом її чергового розчарування є жорстокий нервовий зрив.

Другий коханець Емми Леон - повна протилежність Родольфу. Це юнак, який приваблює її своєю шанобливістю, слухняністю, чистотою, недосвідченістю в сердечних справах (автор не забуває показати, що така її оцінка дуже далека від дійсності). Ось хто буде обожнювати її - це стане нагородою за всі її страждання. Завдяки Родольфу вона відчула смак до тілесних насолод і навчає цього Леона. З ним вона ніби повністю втілює свою мрію. Коханці живуть “красиво”: ходять по ресторанах, виїздять на прогулянки на човнах, розмовляють про вічне. ”То були захоплюючі, розкішні, неповторні дні – справжній медовий місяць”. Проте це щастя - лише видимість. Реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявляється слабкою людиною: йому обіцяють посаду старшого діловода з умовою, що він більше не зустрічатиметься з коханкою, і той погоджується. Коханка коханкою, а кар¢єра є кар¢єрою. До того ж, Емма починає лякати його нестриманістю своїх примх. Її також обтяжують фінансові проблеми. Рай Емми коштує надто дорого., вона дуже багато заборгувала. Це стає причиною арешту і розпродажу майна родини Боварі. Спроби Емми дістати гроші не мали успіху. Вони завдали їй тільки додаткових страждань: нотаріус Гільомен, користуючись із безпорадності Емми, хоче, щоб вона стала його коханкою. Мрії Емми розвіюються, мов туман, і вона вбиває себе.

Не випадково життя Емми Боварі, ота чарівна фантасмагорія життя серця, закінчується так трагічно. Це цілком співзвучно песимістичній філософії Флобера. “Емма Боварі - це я”, - сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі, зокрема, що його героїня втілює саме ті людські риси, з якими він безупинно боровся в собі: “невихованість” почуттів, мрійливість, прагнення екзотичного, - одне слово, романтизм. Власний роман для нього - своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби. Французькі літературні критики навіть відшукали назву для неї - “боваризм”. Це бажання людини “уявити себе іншою, ніж вона є насправді”. Емму не влаштовує просте земне щастя, пов¢язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але то тільки самоомана, ілюзія. Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від ілюзій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобути собі спокій.

Проте поданий вислів не можна тлумачити як цілковите ототожнення автора зі своєю героїнею. Взагалі, його ставлення до неї суперечливе. Багато в чому він міг бути з нею солідарним. Наприклад, Флобер, як і його героїня, ненавидів вульгарність, меркантилізм, приземленість французьких буржуа (у флоберівському розумінні цього поняття). Це презирство відчувається в кожній літері роману, в тому, як автор описує середовище, в якому змушена жити Емма і якому вона кидає виклик. Незважаючи на це, пані Боварі в жодному разі не може бути другим “я” Флобера, тому що вона, хоча й бунтує проти буржуазності світу, сама не менш буржуазна, ніж інші герої твору. Буржуазними є самі форми її бунту. Піднесені мрії Емми про кохання обов¢язково перетворюються на банальний адюльтер, а ідеал “красивого життя” - на тривіальний культ комфорту. Романіст зображує її надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї дитини, марнославна (саме з цих причин вона спонукає Шарля зробити невдалу операцію на нозі Іпполіта). Саме ця двозначність підходу Флобера до зображення образу Емми сприяє тому, що її історія набуває загальнолюдського звучання. Героїня перетворюється на такого собі сучасного Дон-Кіхота: як і хитромудрий ідальго Сервантеса, вона прагне будувати своє життя відповідно до своєї мрії і, як і він, зазнає жорстокої поразки.

 

Завдання і запитання.

1. Охарактеризуйте ідеал “красивого життя” Емми Боварі. Яким чином він сформувався? Яке ваше ставлення до цього ідеалу?

2. Чи виправдалися сподівання Емми у подружньому житті? У чому полягає причина її розчарувань?

3. Дайте порівняльну характеристику чоловічих персонажів роману (Шарль, Родольф, Леон). У чому полягала її помилка в кожному з кохань?

4. Як поводиться Емма з дочкою? Як це її характеризує?

5. Що є безпосередньою причиною самогубства Емми? Обгрунтуйте свою відповідь.

Пан Оме. Образ пана Оме – переконливе свідчення непересічної майстерності Флобера-сатирика. Вже вперше представляючи його своїм читачам, автор зазначає, що його обличчя не виражає нічого, окрім самозакоханості, і порівнює його зі щиглем у клітці. Пан Оме претендує на роль іонвільского вільнодумця, ліберала і найпрогресивнішої людини. Він бравує власним атеїзмом і називає себе прибічником “священної справи вісімдесят дев¢ятого року”, намагається завжди бути на рівні найновіших досягнень науки.

Проте автор, використовуючи широкий арсенал сатиричних прийомів, доводить безпідставність його самооцінки. Він підсилює фальшивість, штучність і бундючність пафосу риторики аптекаря. Так, розповідаючи про таку просту річ, як умови життя в Іонвілі, пан Оме намагається не стільки розповісти про стан справ, скільки показати себе глибоким експертом у медичних питаннях, і пропонує увазі Емми і Шарля цілу лекцію про закономірності впливу місцевого клімату на здоров¢я людини. Автор також підкреслює, що “прекрасні слова” пана Оме становлять і в малому, і у великому разючий контраст із його справами. Так звані “наукові праці” аптекаря, покликані щонайменше врятувати усе людство, виявляються на практиці усього тільки посібниками з виготовлення сидру. “Жертвуючи” собою заради “піднесених” ідеалів, фармацевт ніколи не забуває подбати про власні інтереси, завжди знає, в які комітети і комісії слід вступити, не гребує вірнопідданськими листами королю, аби тільки набути впливу у суспільстві і дістати визнання громадської думки.

Найкраще лицемірство пана Оме викриває епізод із сліпим, якого аптекар узявся вилікувати за допомогою мазі власного виробництва. Не варто казати, що з цього для аптекаря нічого, крім ганьби, не вийшло – сліпий так і залишився сліпим. Обурений брехнею фармацевта, він почав розповідати про цей випадок усім мандрівникам, що приїздили до Іонвіля. Це миттєво викликало відповідну реакцію пана Оме: він розпочав газетну компанію проти сліпого, в якій найповніше втілилися його хитромудрість і підступність. Протягом півроку у “Руанському світочі” друкувалися різноманітні статті, в яких сліпий змальовувався як загроза спокою і здоров¢ю добропорядних громадян. Не варто казати, що гору взяв аптекар: нещасного сліпого було засуджено на довічне ув¢язнення у богадільні.

Пан Оме являє собою надзвичайно цікавий тип. По-перше, в ньому багато рис так званого “вченого дурня”, подібного до тих, з яких знущався Дж. Свіфт в образах вчених, які жили на острові Лапута. Він знає і читає усе, але нічого не розуміє у прочитаному, нічого нездатний освоїти органічно. По-друге, для Флобера пан Оме – символ буржуазної самозакоханості й обмеженості. Він – цілковита нездара і відрізняється від Шарля Боварі лише тим, що вміє добре пристосовуватися до потреб часу і вміло на них спекулювати. Останні сторінки роману становлять гіркий іронічний і навіть гротескний панегірик процвітанню пана Оме в Іонвілі. Він має величезну клієнтуру; випускає нову капітальну працю зі статистичними описами Іонвільського кантону, в якій підноситься до філософських узагальнень, до найактуальніших питань сучасності; на власному досвіді впроваджує найсучасніші винаходи в галузі медицини й аптечної справи (він перший носить на собі гідроелектричні ланцюги Пульвермахера і страшенно цим пишається); розробляє проекти надгробного пам’ятника Еммі Боварі. Фінальним акордом та апофеозом цього гімну нездарі-тріумфатору є нагородження пана Оме орденом Почесного легіону. Цей акт, на думку Флобера, має символічне значення. Тільки посередності процвітають у цьому житті, твердить письменник. В образі пана Оме знайшли втілення вся ненависть і презирство романіста до сучасної йому Франції.

 

“Антиромантизм” Флобера в романі. Ілюзії та реальність, ідеалізм та тверезість постійно боролися в душі Флобера, який намагався виховувати власний дух у суворій дисципліні. На сторінках роману “Пані Боварі” можна знайти чимало підтверджень цього висновку. Мабуть, найкраще флоберівський “антиромантизм” втілюється в епізоді на сільськогосподарській виставці, коли Родольф спокушає Емму Боварі й освідчується їй в коханні. Коханці розмовляють про сердечні справи під час проголошення доповідей про успіхи в аграрному секторі. Флобер навмисно обирає таку ситуацію – нудні й переобтяжені прозаїчними подробицями виступи чиновників і фермерів, їхні лицемірні захоплені промови становлять контрастне тло тому псевдоромантичному маскараду, який розігрує перед Еммою Родольф.

У його поводженні легко помітити цілий набір поз, позичених з другорядних романів. Спочатку він намагається заінтригувати і вразити Емму репутацією чоловіка з лихою славою, далі починає удавати з себе то самотнього героя байронівського типу, то прихильника несамовитих пристрастей. Для цього він послуговується “загальними місцями” романтичної риторики. Для того, щоб спокусити жінку, годиться усе: і скарги на відсутність жінки, здатної зрозуміти його витончену душу, і розмови про “одвічну спорідненість душ”, і теорії про дві моралі – одну для філістерів, іншу для геніїв і митців.

І слова, і теми розмов, і жести, і навіть паузи – результат холодного розрахунку Родольфа. Досвідчений у справах кохання, він уміло враховує “очікування” Емми: він знає, що вона хоче почути і побачити, і розігрує й говорить саме те, чого прагне її душа. Не варто казати, що він досягає своєї мети. Монолог Родольфа припинився. Коханці “дивились одне на одного. Їхні снажні уста тремтіли від жаги; їхні пальці сплелися в томливій знемозі”.

Отже, Флобер у цій сцені вибирає надзвичайно цікавий шлях боротьби з тим, що він називав “романтизмом”. Романіст викриває псевдоромантичні кліше і штампи, показуючи, як на практиці відбувається підміна реальності мрією і до яких наслідків це може призвести. Флобер закликає бути уважнішим, тверезішим під час уживання “піднесених” метафор і образів, бо саме вони можуть несподівано перетворитися на пастку, якщо людині бракує здорового глузду і навичок критичного мислення.

 

Композиція роману. Песимістичний настрій роману чималою мірою створюється самим стилем оповідання, який є результатом тяжкої боротьби письменника з самим собою у намаганні перемогти власну відразу до вульгарного буржуазного світу, аби поглянути на нього неупереджено. Одна сторінка протягом 5 днів, 5-6 сторінок протягом тижня, 25 сторінок за 6 тижнів, 13 сторінок за 7 тижнів, ціла ніч, проведена у полюванні на єдиний епітет, - ось свідчення напруженості творчих пошуків Флобера. Композиція “Пані Боварі” геніально проста: роман розподіляється на три частини. Кожна частина описує історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми (три ілюзії - три частини - три кола пекла): частина І - дитячі роки героїні, виховання в монастирі, шлюб з Шарлем і розчарування в подружньому житті; частина ІІ - ідеальна закоханість в Леона, кохання до Родольфа, зрада коханця; частина ІІІ - кохання до Леона, борги, самогубство. Від кола до кола почуття відрази зростає як у пані Боварі, так і в читача. Складається враження, що скільки б не було таких історій, вони завжди закінчуватимуться однаково: крахом сподівань і подальшим розчаруванням.

 

Об¢єктивізм. На окрему увагу заслуговує використання в романі такого відомого принципу флоберівської естетики, як об¢єктивізм. Письменник свідомо намагається реалізувати його на практиці: багато епізодів подається очима різних персонажів, а не самого автора (наприклад, перша сцена роману, коли Шарль з¢являється зі своїм кумедним капелюхом, розповідається від першої особи множини: “ми ”= однокашники Шарля; речі, розмови персонажів або їхні думки відтворюються відсторонено. І все-таки оцінка автором своїх героїв у тексті відчувається. Вона виражається в інший спосіб, ніж у творах Стендаля й Бальзака, які відкрито коментували вчинки героїв, не вважали за необхідне приховувати своє незадоволення або схвалення їхньої поведінки. Флобер намагається уникати такого безпосереднього втручання в текст і дає відчути своє ставлення на рівні підтексту: ледь помітними відтінками в словах автора, добором деталей тощо.

 

Завдання і запитання.

1. Складіть характеристику образу пана Оме. Яке місце посідає цей персонаж у художньому світі роману “Пані Боварі”?

2. Які стереотипи романтичного світогляду використовує Родольф, щоб спокусити Емму? Яке нове світло проливає ця сцена на проблему “Флобер і романтизм”?

3. Знайдіть інші приклади вияву флоберівського “антиромантизму” в романі “Пані Боварі” та проаналізуйте їх.

4. Проаналізуйте композицію роману “Пані Боварі”. Яким чином композиційні прийоми сприяють реалізації авторського задуму?

5. Розкрийте зміст поняття “об¢єктивізм” і проілюструйте свою розповідь прикладами з тексту.

Завдання і запитання до всього роману.

1. “Емма Боварі – це я”, - висловився Флобер. Як ви розумієте його слова?

2. Як Флобер розглядає в романі тему “втрачених ілюзій”? Порівняйте трактування цієї теми в творчості Стендаля, Бальзака і Флобера.

3. Що таке “боваризм”? Чи втратило це поняття актуальність для сучасного життя?

 

1 Переклад Дм.Паламарчука

1 Переклад М.Лукаша.