Досягнувши більших успіхів, ніж інші країни, у війнах кінця XVIII - початку XIX ст., Англія стала найвпливовішою державою світу. Промислова перевага зміцнила її провідне становище у світовій політиці. У 30-60-х роках зовнішньою політикою займався лідер вігів Пальмерстон, який протягом 10 років був членом уряду і майже стільки ж часу обіймав посаду прем'єр-міністра. Цей дипломат проводив традиційний британський курс на збереження політичної рівноваги в Європі. Це дозволяло Англії «правити морями», утверджувати свою торговельну гегемонію і розширювати колоніальні володіння. Принципи зовнішньої політики Англії Пальмерстон сформулював чітко: «У Британії нема ні вічних союзників, ні постійних друзів. Вона має лише постійні інтереси». Керуючись цим правилом, усі англійські уряди, ліберальні й консервативні, прагнули послабити політичних суперників та усунути конкурентів із зовнішніх ринків.
В інтересах торговельної і промислової буржуазії Англія провадила активну колоніальну експансію. Найважливішою в Британській колоніальній імперії була Індія - країна з майже 300-мільйонним населенням. У 1857-1859 рр. в Індії спалахнуло визвольне повстання, але воно було жорстоко придушене англійськими військами. Не менш суворо розправлялися колонізатори і з населенням інших своїх володінь. У Новій Зеландії чисельність місцевих жителів - маорі - внаслідок винищувальних воєн скоротилася втрич. В Австралії і на острові Тасманія колонізатори відтісняли корінне населення в посушливі райони і цим прирікали на вимирання.
Землі, що звільнилися, заселялися колоністами з Англії, у Канаді, Австралії і Новій Зеландіії стало переважати біле населення. Переселенці освоювали нові території, ставали покупцями англійських фабричних товарів. Колонії були джерелом сировини і продовольства, туди їхали ті, для кого не знайшлося роботи.
У 50-60-х роках XIX ст. Англія вела загарбницькі війни в Китаї, Японії, Ірані та Ефіопії, нав'язуючи урядам цих країн нерівноправні торговельні договори. Але спроба англійських військ у 40-х роках XIX ст. вдертися до Афганістану зазнала невдачі. У 60-х роках колоніальна експансія Англії поширилася на Африку.
Англійський уряд йшов на поступки там, де переважали переселенці. У 1867 р. найбільша англійська колонія Канада одержала статус домініону - самоврядної території. Відтоді губернатори, призначені королевою, мали керувати Канадою за посередництвом уряду домініону і за згодою канадського парламенту. У 50-60-х роках XIX ст. право створити власні представницькі установи одержали також інші «білі колонії» Англії - Капська земля, Наталь, Австралія й Нова Зеландія.
Проте суті колоніального володарювання це не змінювало. Прикладом була перша англійська колонія - Ірландія. Незважаючи на формально рівне з Великою Британією становище у складі Сполученого Королівства, Ірландія залишалась її сировинним придатком і джерелом дешевої робочої сили. Майже вся земля на «Зеленому острові» була власністю англійських лендлордів, а ірландці - безправними її орендарями. Користуючись своїм становищем, великі землевласники постійно збільшували орендну плату, зганяли дрібних орендарів з землі за несплату,,. Через голод і хвороби в Ірландії гинули сотні тисяч селян. Багато з них покинули батьківщину й емігрували за кордон. Протягом 40-60-х років XIX ст. населення острова скоротилося майже на третину.
