ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ У 60-70рр. ХІХст.

60-70-ті роки XIX ст. і характеризуєть­ся утвердженням народницької ідеології в національній свідо­мості та історіографії українців. Цей період відповідає народницько-громадівській добі процесу відродження. Українське народництво, як і романтизм, має лівоцентричну модель роз­витку, що взагалі становить типову рису процесу відродження бездержавних народів.

Центральною категорією в арсеналі українських народників стала категорія народності. Справжнім представником народ­ності, носієм цінностей народної культури, відповідно народ­ницькій доктрині, постає народ, бо панівні верхні верстви ук­раїнського суспільства були або спольщені, або зросійщені.

Інша риса українського народництва - культ рідної мови. Цікаво, що саме народництво «відкрило» мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що входили до складу двох гігантських імперій Російської та Австрійської.

В ідеології народництва скристалізувалась ще одна ключо­ва ідея - ідея окремішності української історії. Український народ постає як незалежний і самостійний суб'єкт історично­го процесу. На відміну від романтичної, народницька історіографія ставила на чолі соціальну та побутову історію народу, який ототожнювався насамперед із селянськими масами. Якщо в романтичній історіографії переважав емоційно-пси­хологічний підхід до минулого, принцип співпереживання, розуміння, фантазії, то народницька історіографія міцно стоїть на засадах наукової історії, принципах позитивізму. Для на­родницького напряму в українській історіографії притаман­ним було знецінювання середньовічної доби української історії - козацької старовини, дегероїзація козацтва, нехтування дер­жавницькими намаганнями та прагненнями гетьманського уряду та старшини.

Народницькими ідеалами пройнята діяльність активістів українського руху, які на початку 1860-х років гуртувалися довкола одного з перших часописів широкого українознавчо­го профілю «Основа» в Петербурзі. У 1870-х роках центр народ­ницького руху українства перемішується до Києва, ідейним промотором його стає Стара Київська громада. Провідні по­статі цієї доби в українознавстві, у тому числі в історіографії — М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, Т. Рильський, П. та О. Єфименки, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Житецький та ін.

Внаслідок досить жорстких репресій царського уряду проти українства, які, до речі, мали мовно-політичну спрямованість, народницький рух у Лівобережній Україні набуває характеру аполітичного культурництва. За рахунок свідомої деполітизації, широкого вживання російської мови в наукових виданнях та часописах - такою дорогою ціною було врятовано право на існування, тяглість наукових дослідів на різних ділян­ках українознавства, насамперед, історіографії. Осередком культурної, наукової та літературної діяльності українських народників згодом стає редакційний гурток часопису «Киевская старина» на чолі з О. Лазаревським.

14. Галицька історіографія історії України другої пол. (кін. 18 – поч. 19 ст.)

В Галичині були приватні колекції, великі монастирські книго- і архівозбірні, польські і австрійські урядоці ретельно вели документацію. Греко-католицькі священники та польські історики у своїх творах використовували ці документи.

«Львівський літопис» каноніка Яна Юзефовича (кін. 18 ст.) – виявив Макстмович у бібліотеці «Оссолінських». Тут детально описана облога Львова 1648 р. Автор виражав інтереси польської шляхти, до козаків ставився з презирством.

Твори «русинського походження» написані польською мовою, але на русинську тематику: «Оборона релігії грецької» невідомого автора (1746 р.), «Права греко-уніатського духу» луцького єпископа Рудницького.

До монастирських істориків п.пол. 19 ст. належав Варлаам Кампанієвич, котрий впорядкував документи Онуфріївського монастиря, написав «Крайові історичні пам’ятки» 1841 р, ця праця носила джерельно-краєзнавчий характер, тут містились розвідки про Підгорецький монастир, автор займався історією друкарства в Галичині.

М. Герасевич зосередив увагу на відновленні галицької митрополії, підтверджував це іст. фактами. Він вперше почав вивчати етнічну історію населення Подніпров’я, Поділля, Галичини, виробив концепцію етнічної спільності цих районів.

Д.І.Зубрицький зібрав «Пісні люду галіційського», написано польськими літерами, але українськими словами. 1829 р. став членом ставропігійського уніеру, упорядкував його архів. 1830 р. написав статтю про Ставропігіон на нім. мові.

«Нариси з історії руського народу в Гвличині та ієрархії церковної в тому ж королівстві» - великий твір, де автор намагався показати етапи галицької історії: 1) від введення християнства до 1340 р. (захоплення Казимира); 2) 1340-1596 рр. 3) 1772-сер. 19 ст. В основу цього поділу ставить церковне життя. Видав «інститут Ставропігійський», де вивчив історію інститут до 1772 р.

Став відомим як упорядник архівів, тому у 1843-44 рр. поч. працювати над архівом Львівського магістрату. Як наслідок з’явилась велика робота (до 500 сторінок) «Хроніка м’яста Львова». Мав зв’язки з Тимчасовою комісією для розбору дрквніх актів.

Яків Головацький закінчтв універ і Дух. Семінарію, у 1840 р. – це найбільший збирач-етнограф матеріалів, видав книгу «Вінок русинам на обжинки» активний учасник з’їзду галицьких вчених, займався руською мовою і словесністю, написав «Розправа о язице пд.руським». очолив кафедру укр. Словесності у Львівському універі. У 1850-х рр. написав «Історичний нарис заснування галицько-руської матиці і справоздання першого собору»