Історичні праці М. Драгоманова. вплив на розвиток іст. думки.

ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (18/30.09.1841 — 20.06/02.07.1895) — історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. ф-ті Ун-ту Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 — 75 рр. викладає тут історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київ. Громади. Видає разом з В. Антоновичем двотомник "Исторические песни малорусского народа" (1874 — 75), "Малорусские народные предания и рассказы" (1876). Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з ун-ту, в 1876 — 89 рр. плідно й активно працює в Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист, видає зб. і ж-л "Громада" (1878 — 1882), серії позацензурних брошур і книг укр. та рос. авторів, разом з С. Подолинським і М. Павликом створює "Женевський гурток" — перший укр. соц. осередок; здійснює — через М. Павлика та І. Франка — визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині. 1885 р. через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії нац. ідеї. Пише праці: "Переднє слово до "Громади" (1878), "Пропащий час" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1881 — 82), "Вольный союз" (1884), "Либерализм й земство в России" (1889)та ін. З 1889 і до смерті працює професором Софійського ун-ту.

Праці М. Драгоманова засвідчують, що він дотримувався думки про еволюційний розвиток суспільного життя. Той же еволюціонізм давав драгоманівській історіософії змогу відчувати постійну мінливість історичного процесу, відсутність в ньому чогось постійного, застиглого, нерухомого. Залежно від власного соціологічного розуміння історичного процесу Драгоманов будує історичну методологію, що була новим словом в тогочасній українській історичній літературі. Драгоманов дотримувався у своїх історичних творах порівняльного методу і не раз критикував тогочасних українських істориків саме за відсутність у їхніх дослідженнях цього універсального прийому.

Зазначаючи хиби сучасних йому істориків, Драгоманов давав також і поради, як саме треба організувати план наукового дослідження. Як прихильник порівняльного методу в історії, М.Драгоманов ставив перед істориками вимоги, які, на його думку, мали би помогти українській історіографії стати справжньою наукою, зрівнятися в досягненнях з наукою західноєвропейською. Важливо підкреслити, що вчений нерідко виривався за рамки позитивістського вчення; його приваблює аналіз не тільки співвідношення соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. М.Драгоманов порівняно мало працював над темами суто історичними, але, незважаючи на це, майже у всіх своїх численних публіцистичних, літературних та етнографічних працях він висловлює той чи інший погляд на минуле в цілому або на певну епоху, окреме історичне явище.

Драгоманов виробив власну періодизацію історії України. Він її поділяв на княжо-городський період, феодально-литовський, пансько-польський, козацький і царсько-російський. Торкаючись у своїх працях того чи іншого періоду української історії, Драгоманов завжди порівнює його з історією інших країн та народів, а також оцінює історичні події із своїх позитивістських принципів та світоглядних засад.

Особливо критично оцінює Новий період української історії, коли Україна переходить під зверхність Москви. Історик називає цей період "пропащим часом" для української культури, оцінюючи розвиток її з погляду ідеї прогресу. Почавши мову про Москву, Драгоманов присвячує цьому багато місця у своїх статтях і в своїй великій історико-публіцистичній роботі "Україна і центри". Його ставлення до Росії неприховано критичне й негативне. Трагізм російської історії, на думку Драгоманова, полягав у тому, що Росія не могла утворити федеративного союзу. В державній ідеології московських давніх і нових публіцистів це особливо виявлялося, і Драгоманов уїдливо картає московський централізм, що нищив прогрес і в його практичному здійсненні, і в ідеологічному виявленні.

Інтерес викликають погляди Драгоманова на козаччину. Він рішуче заперечує погляд на козаків, який визнає їх розбишаками. В козаччині Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест проти тяжких для народу суспільних порядків і 2) колонізаційний та оборони Руської землі від чужинців. На думку історика, українське козацтво в свою кращу пору прийняло до своїх лав не лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви українського народу, і цим піднесло свідомість учасників національно-визвольних змагань. Допомагало й те, що боротися українським козакам, на відміну від російських, довелося проти чужої, а не своєї держави. М.Драгоманов високо оцінював політичний устрій, який виробило українське козацтво. Загалом Драгоманов будував своє розуміння суспільної ідеології виходячи із свого розуміння української історії, тісно поєднуючи європейську думку із здоровими традиціями українських мас,.