Історичні праці О. Лазаревського.

Олександр Лазаревський (1834-1902) народився в селі Гирівці, Чернігівської губернії, поблизу міста Конотопа, в сім'ї службовця.

Плідна наукова діяльність О.Лазаревського як історика України починається з 60-х рр. XIX ст. Його наукова спадщина охоплює близько 450 наукових праць. Предметом дослідження О.Лазаревського була історія селянського життя, економіки, соціальних відносин на Лівобережній Україні II пол. XVII і XVIII ст. Праці вченого, публікації документів давали відповіді на значну кількість питань суспільного життя часів реформи й пореформенного періоду.

Вивчення архівів, архівних матеріалів Лазаревський почав відразу ж після переїзду до Чернігова. Уже в статті "Статистические сведения об украинских народних школах и госпиталях в XVIII веке" (1862) Лазаревський повідомляв, що знайшов в архіві Малоросійської колегії ревізькі полкові книги семи українських полків. Публікуючи наступного 1863 р. "Рассказн из истории Левобережной Украйни XVIII века", Лазаревський відзначав, що ця його праця грунтується майже винятково на фактах, запозичених із архівних справ Генеральної військової канцелярії. 1866 р. Лазаревський видає монографію "Малороссийские посполитме крестьяне (1648-1783)"129, яка була написана лише на матеріалах чернігівських архівів.

Проблема соціальних відносин козацької старшини, з одного боку, і селян та рядових козаків, з другого, стала основною проблемою подальших досліджень Лазаревського. В 1875-1876 рр. історик публікує серії нарисів під загальною назвою "Очерки малороссийских фамилий. Материальї из истории общества в XVII и XVIII веках". Тісно пов'язані з ними за змістом і структурою нові нариси під назвою "Люди Старой Малороссии". Поряд з нарисами з історії окремих українських дворянських родів Лазаревський в період 60-70-х рр. пише узагальнюючі праці, нариси про сотників, парафіальне духовенство та монахів.

О.Лазаревський активно досліджував також історію сіл Лівобережної України. У 80-ті роки він підготував "Исторические очерки сел и селян Левобережной Малороссии".

Останньою великою роботою Лазаревського була монографія "Описание Старой Малороссии". Старою Малоросією він називав Лівобережну Україну другої половини XVII ст. з наступними змінами у XVIII ст.

Інтерес громадськості до минулого України вимагав створення періодичного друкованого органу, на сторінках якого можна було б висвітлювати питання історії. У 1882 р. Лазаревський разом з Лебединцевим почав видавати журнал "Киевская старина". Журнал об'єднував переважно ліберальну українську інтелігенцію і зіграв помітну роль у розвитку української історичної науки.

Поява "Киевской старини" особливо сприяла діяльності Лазаревського. Майже в кожному номері журналу друкувались його дослідження, публікації нових документів, рецензії. З них найбільше заслуговують на увагу "Сулимовский архив" (1882), "Галагановский фамильний архив" (1883), "Универсал гетмана Разумовского об ограничении права перехода крестьян"(1884), "Отрнвки из нежинских магистратских книг. 1657-1674 гг." (1887), "Акти Переяславского полка XVII - XVIII в." (1890). Слід зауважити, що більшість цих праць мала велике наукове значення, якого вони не втратили й до наших днів. Лазаревський належав до того типу народницьких ліберальних істориків, які збирали цеглини для майбутньої будівлі. А без роботи таких учених не може бути з'ясоване минуле.

20. Діяльність НТШ у Львові. історико-філологічна секція (кін 19-поч. 20 ст)

НТШ – науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» (1880, нім. мовою) О. Огоновського. Період найбільшого розвитку НТШ розпочався з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором «Записок НТШ» і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів «Записок». М. Грушевський зініціював низку інших періодичних видань: «Хроніка НТШ» (тт. 1 -74,1900-39), «Збірник філологічної секції» (тт. 1-23, 1898-1937), «Збірник математично-природничо-лікарської секції» (тт. 1-32,1897-1939), «Жерела до історії України-Руси» (тт. 1-22, 1895-1924), «Українсько-руський архів» (тт. 1-15, 1906-21), «Етнографічний збірник» (тт. 1-40, 1895-1929), «Студії з поля суспільних наук і статистики» (тт. 1-5, 1909-38) та ін. Крім М. Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 «Літературно-Науковий Вісник» та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін. Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету, збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання, тощо.

Історично-філософічна секція НТШ з 1895 р. вона почала видавати "Джерела до історії України-Руси", з 1899 р. – "Збірник історично-філософічної секції НТШ" (вийшло 16 томів, в їх числі 8 томів "Історії України-Руси" М. Грушевського"), "Збірка актів до історії суспільно-політичних і господарських відносин в Західній Україні" та багато інших. При секції працювали правнича і статистична комісії, кожна із своїм друкованим органом.