Релігійне життя в краї

У 1924 р. органи радянської влади вкотре відзначали слабкість організаційної роботи духівництва на Поділлі. Дієвим методом для роз’єднання православних за конфесійною ознакою на Поділлі стали ухвали Другого Всеукраїнського Помісного Собору про автокефалію (обновленську) Української церкви. Це і подальше сприяння влади покращили стан обновленської церкви. Найчисельнішою на теренах Поділля залишалась РПЦ.

Духівництво РПЦ на Поділлі застосовувало різні форми протидії. Поширення на Поділлі набули формальне визнання „тихонівськими” парафіями обновленства, зміна назв, утворення нових об’єднань і союзів, відмови духівництва у зазначенні своєї конфесійної належності. Така методика створювала додаткові проблеми для органів радянської влади у питанні контролю за релігійними конфесіями та швидкого реагування на зміни релігійної ситуації. Найефективнішим методом протистояння обновленству виявилася організація „чудодійної містифікації”, яка підняла авторитет РПЦ та релігійність населення не лише в губернії, а й далеко за її межами. Дієвою формою опору обновленству були звернення, а також власний приклад духівництва РПЦ вірності своїм переконанням. Активну участь у заходах протидії брало віруюче населення, що свідчило про несприйняття ним обновленських ідей та антирелігійних заходів влади.

Таким чином, робота, проведена радянською владою, кардинально змінила становище РПЦ, що викликало супротив серед її духівництва та мирян.

Упродовж 1921-1923 рр. кількість її громад на Поділлі збільшилась у 20 разів, тоді як на Київщині – в 3 рази, Чернігівщині – в 4 рази, Полтавщині – в 5 разів. Для залучення до своїх лав обновленська церква в Україні використала гасла УАПЦ. У 1925 р. на Соборі була проголошена автокефалія й обговорено питання про приєднання низового священства УАПЦ. Крім того, на Поділлі, на відміну від загальної декларативності запровадження української мови в обновленській церкві, введення україномовного діловодства відбулося у серпні 1924 р.

Активне поширення та зміцнення УАПЦ викликало занепокоєння в органів радянської влади. Вони використовували різні методи впливу на діяльність Української церкви: відмови у реєстрації громад, організація чвар між керівниками УАПЦ на Поділлі, вимоги проведення “чистки” автокефального духівництва. Нарешті для розколу УАПЦ було застосовано ті ж методи створення релігійних організацій всередині неї, що й до РПЦ. На Поділлі органи ДПУ шляхом урахування політичних розбіжностей, канонічних суперечок, спекулювання ідеєю єднання православних взяли активну участь в організації та існуванні Братського об’єднання парафій Української Автокефальної Православної церкви (БОПУПАЦ) та Церкви Живої (інша назва: УПАЦ Брацлавщини). Для організаційного оформлення БОПУПАЦ органи влади використали авторитет у світському та релігійному житті Поділля П. Погорілка та його ідейні переконання. Підтримка владою Церкви Живої була пов’язана із прагненням Брацлавського осередку УАПЦ бути окремою церковною одиницею (відповідно до колишньої назви Подільської єпархії – Подільська і Брацлавська). За допомогою органів влади справа створення Брацлавського осередку УАПЦ завершилася приєднанням її парафій до Діяльно-Христової церкви під керівництвом М. Пивоварова. Незважаючи на нестабільність та нечисленність прихильників цих угруповань, їх існуванням радянська влада на Поділлі домоглася розколу та послаблення УАПЦ. Керівництву УАПЦ як в губернському, так і в загальноукраїнському масштабі доводилось докладати чимало зусиль для стабілізації свого життя.

Всі релігійні угруповання на Поділлі, що існували у 20-х рр. ХХ ст., характеризувалися безкомпромісністю. Суперечності, що виникали між конфесіями з приводу канонів, обрядів, богослужінь, звичаїв, адміністративного устрою, сформувались під впливом соціально-політичних умов. У міжконфесійний конфлікт на Поділлі були втягнуті всі групи православ’я. Причини незгод між РПЦ та УАПЦ визначалися широким спектром взаємопов’язаних факторів: від питання канонічності українського єпископату до створення незалежної церкви. Обновленська церква через штучність організації та підтримку влади розглядалась найбільшими православними конфесіями як нецерковна організація. Найболючішими для УАПЦ були взаємини з угрупованнями “українського обновленства”. Головну роль у посиленні і провокуванні міжконфесійних чвар на Поділлі відіграла радянська влада. Застосовуючи практику спільного користування храмами громадами різних конфесій, органи влади передавали їх непримиренним опонентам, у такий спосіб сприяючи протистоянню. Демонстрація непривабливості міжконфесійних конфліктів послаблювала релігійність населення, поширюючи таким чином атеїстичну ідеологію.

Отже, використовуючи різні форми і методи, радянська влада послаблювала організаційну єдність УАПЦ, її авторитет та загальну релігійність населення.