Український козацький народе!
Тяжку годину руїни і упадку переживає наша батьківщина. Дикий ворог, мов чорний крук, рве скривавлене тіло нашої матері України! Україна в небезпеці, — і кличе вірних своїх синів стати в оборону її прав і вольностей, як ставали вони в часи славної велико-князівської і гетьмансько-козацької доби! Українське національне козацьке товариство, ще з часу всеукраїнського козацького з’їзду 3 жовтня 1917 року в місті Чигирині підняло бунчук боротьби за національно -державну Україну, а тепер кличе весь український вільний козацький нарід до єдиного національного козацького фронту, і каже: Послухай, український козацький народе, за що боремось!
За потоптану ворогами віру й права, добуті і заповідані тобі прадідами! За визволення українського козацького народу від ворожого ярма, комуністів, шибеників і розбійників, що в кінець зруйнували твою землю святу Україну-Русь! За припинення братовбивчої війни та порозуміння між сусідніми націями! За те, щоби кожен козак-хлібороб, виборовший собі право на землю, зміг посісти її як власність і мирно обробляти! За те, щоби кожний робітник, незалежно від його фаху, коли він чесно працює на користь і розвій батьківщини, був би забезпечений на випадок старости! За те, щоби дійсна свобода та рівність між нами запанувала на нашій рідній землі! За те, щоби сам український козацький нарід вільно улаштував своє державне життя, та обібрав (тобто, вибрав — Р.К.) господаря. — Отже, хто віре в світле майбутнє великого народу, хто не бажає бути рабом, а жадає створення могутньої української держави, то мусить стати негайно в лави українського національного козацького товариства!
Рада Генеральної Старшини Укр. Національного Козацького Товариства.
20 січня 1923 р.
З оригіналом згідно: За Генерального Писаря УНТК О.Бантиш-Каменський Секретар А.Моргуненко
Біла Церква на Київщині”.31)
До речі, П.Пташинський твердить, що загін Полтавця-Остряниці був розгромлений, а сам він вбитий: “Где-то на Каневщине вскоре после ухода из Холодного Яра, нашел свой конец атаман Полтавец. При попытке перехода через Днепр он и его поредевшая банда была полностью уничтожена”.32) Інформація про смерть отамана не відповідала дійсності, але очевидно така версія фігурувала серед більшовиків: вони часто бажане сприймали за дійсне і не одного разу повідомляли про знищення визначних отаманів (наприклад, Костя Степового-Блакитного в листопаді 1920 р., Пилипа Хмари в травні 1921 р.), а потім виявлялося, що отамани живі і продовжують боротьбу. Виглядає на те, що Полтавець-Остряниця перейшов кордон і повернувся до Німеччини.
З часом, коли УНАКОТО набрало більш чітких форм, Іван Полтавець-Остряниця підпорядкував організацію Всеукраїнській Націонал-Козацькій Раді (ВУНПКР), що була сформована з представників різних угруповань гетьманців та республіканського руху.33) Полтавець-Остряниця вів активну дипломатичну та організаційну роботу в Україні, розділеній між Польщею та Совєтським Союзом, в Німеччині, Польщі, Великобританії, Естонії, Фінляндії, Ватикані, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Марокко.
“1 липня 1926 року був виданий перший Універсал до ”Українського Козацького Народу”. Ним Іван Полтавець-Остряниця був оголошений Гетьманом і Національним Вождем всієї України обох боків Дніпра та військ козацьких і запорізьких. Цей Універсал було видано після смерті Симона Петлюри, і завдяки цьому Іван Полтавець був проголошений його наступником. Смерть Головного Отамана стала для українських партій чинником гуртування в боротьбі з большевизмом. Ця подія і була своєрідно використана Остряницею. Він зорганізовує навколо себе значні елементи гетьманців, які відійшли від Скоропадського, а також республіканців. Після виходу у світ Маніфесту 1926 року Іван Полтавець-Остряниця проголошується Диктатором Української Народної Козацької Республіки... У цей час Товариство набирає сталих організаційних форм, зміцнює структуру, веде значну політичну роботу. УНАКОТО складалося з восьми кошів, які дислокувались у різних країнах: Болгарії, Румунії, Німеччині, Чехословаччині і навіть Марокко. На Великій Україні стояв 1-й Повстанчий Кіш, який нараховував за твердженням Остряниці 40 тис. членів у підпіллі (”Українська Громада” у Берліні назвала це фікцією). На теренах Польщі стояв 2-й Кіш, який нараховував 1500 чоловік. Вони жили в селах і містах Волині та об’єднувалися відповідно у чоти, сотні і полки. На чолі Кошу стояв кошовий генерал Іван Волошин (псевдо — Кравченко). Генеральним повноважним представником на Волині був адмірал Чорноморського Флоту Савченко-Більський,33)котрий проживав у Ковелі. На Волині стояло 3 полки: 1-й — у Ковелі, отаман Захар Дорошенко, 2-й — у Дубно, отаман Наум Тадіїв, 3-й — штаб у Луцьку, отаман полк. Павло Мінченко. У ті часи Кіш в основному проводив організаційну, пропагандистську та культурно-просвітню роботу. За спогадами учасників, козаків приваблювали ідеї інтегрального націоналізму, і тому в 30-ті роки в козацьких лавах було чимало членів ОУН та їх прихильників”.35) Зберігся написаний Іваном Полтавцем-Остряницею документ Українського Козацького Товариства, який формулює мету Товариства та обов’язки його членства.
“Мета Тільки незалежна національна держава дасть Українському Народові можливість існувати і розцвітати. Тільки лицарським духом сильна, глибокою вірою, відданням і любов’ю до Батьківщини напоєна військова сила збудує незалежну державу та оборонить її від ворогів. Тільки віками вироблені і жертвою крови предків наших освячені лицарські традиції дадуть таку силу непереможну нашій Армії. Тому Українське Козацьке Товариство має на меті зібрати під свій стяг і споїти братерським духом все лицарськи-національне, свідоме, активне і творче вояцтво біля таких кличів: 1. Самостійна українська держава. 2. Відродження козацтва як стану в Україні. 3. Вірність кожного своїй релігії й підтримання та поширення діяльності Братства Покрови Пресвятої Богородиці. 4. Національне освідомлення українського вояцтва, защіплення в нього і плекання культу лицарства та лицарської чести, культурно-просвітна праця на рідній ниві і фізичне виховання нації.
Обов’язки (моральний кодекс)
1. Батьківщині слава і дружба козака-лицаря і тому справи державні і громадські перед місцевими та особистими. 2. Лицарська Честь, Чесність та Чемність — це гідність козацька. 3. Послух, повага до старших, досконалість в службі та виконанню приписів, товариська вірність, побратимство — мусить споїти в непохитну силу козацькі громади. 4. Козак мусить бути знавцем свого діла (постійна самоосвіта), дбати про добру зброю та берегти її, пам’ятаючи, що вона є ознакою сили і права на службі козака Батьківщині. 5. Слово єсть найгострішою зброєю, нерозважно ужите слово вносить отруту і розклад; в устах козака слово — це діло. 6. Козак все мусить бути на варті і в кожну хвилину і на всякому місці люто боротись за незалежність Батьківщини. 7. Козак мусить дбати про своє фізичне виховання і про свій зовнішній вигляд, бо це свідчить про його внутрішню стійкість. 8. Слава минулого, любов до рідного сучасного, непереможне стремління до могутности своєї Батьківщини — цим почуттям козак має наповняти свою душу. 9. Тільки авторитетний і морально сильний старшинський корпус, починаючи з наймолодшого, зможе виконати своє завдання перед Нацією і вояцтвом; тому — хто принижує гідність, той нівечить самого себе. В міцній волі, спокійному розважливому відношенню до рівних і молодших — кожний старший добуває собі серед війська добру і корисну симпатію та славу. 10. Приставши до Козацтва — кожний козак мусить дбати про те, щоб братерство козацьке росло і зміцнювалось тими, хто на Батьківщині нашій є кращим, активним і творчим. 11. Не годиться козакові на дрібницях сіяти поміж своїми і товариством нелад і незгоду: в справах дрібніших троє судять четвертого; в справах важних загальна совість лицарська — Суд Гідності; тільки сильні душі вміють свідомо ставитись до своїх помилок. 12. Непохитна віра в правоту діла та в силу відродження талановитої, рвучої до життя Української Нації — суть запорука нашої перемоги”.36)
Активність талановитих одиниць завжди викликала у сірих подратування. Дієвість Полтавця-Остряниці збільшувала не тільки симпатиків, але й невдоволених. Їх обурював авантюризм Остряниці — необхідна риса його характеру, яка Українське Національне Козаче товариство починає занепадати... Новий період підйому УНАКОТО відбувся в “Яке ж місце УНАКОТО в національному русі?”,— запитує сам себе молодий дослідник творчості Івана Полтавця-Остряниці Олег Савчук. І відповідає: “Позитивним було прагнення українських козаків вступити в боєздатну дисципліновану повстанську армію, яка могла відіграти вирішальну роль у визволенні України. Логічною і потрібною була ідея міцної авторитарної влади, яка б вивела Державу з руїни. Але... козацький рух діяв швидше формально, ніж фактично”... А як міг діяти будь-який ненімецький рух на території Німеччини? Чи міг, наприклад, Адольф Гітлер дозволити створення української повстанчої армії у німецьких містах і селах? Недаремно учасник УНАКОТО генерал М.Омелянович-Павленко37)в передмові до “Заповіту” Івана Полтавця-Остряниці пише, що “лише в розповсюдженню та вихованню думки про Українське Козацтво — У.К.Т. обмежує свою сучасну працю на еміграції”. Ця думка відповідає 2 ст. Регламенту У.К.Т. Про плідність роботи Полтавця-Остряниці та його побратимів говорить хоча б те, що квартальник Українського Вільного Козацтва під назвою “Українське козацтво” виходив на еміграції до 80-х років ХХ століття. Тобто, діти й онуки продовжили справу батьків. А це важливо. А сам Полтавець дожив до 1957 року.
Я, зрозуміло, не знав Івана Полтавця-Остряницю. Підозрюю, що він був складною у спілкуванні людиною. Як і Микола Міхновський, Петро Болбочан, Леся Українка, Олена Пчілка... Бо загострені національні почуття цих Українців ставили їх поза ряд поступових, компромісних, гнучких...
Сьогодні, коли на шляху до Холодного Яру проїжджаю через с.Балаклію, задаю собі лише одне питання — чи знають ці сірі постаті, які несуть сірі клумаки на сірому узбіччі, земляками кого вони є?!
Джерела, примітки:
1) Олександр Рогоза. Учасник турецько-російської війни 1877-78 рр. У роки Першої Світової війни командир 23-го армійського корпусу, командувач 14-ї армії Західного фронту, згодом 4-ї армії Румунського фронту. З 1904 р. генерал-майор. З 1908 р. генерал-лейтенант. В українській армії з травня 1918 р. За часів Гетьманату Військовий міністр української держави. Генерал-бунчужний. Активно творив українські збройні сили, в яких впроваджував українську мову. У квітні 1919 р. за відмову перейти на службу до Красної армії розстріляний. З книги “Генералітет українських визвольних змагань”, Львів, 1995. 2,15,19,20,21) П.Скоропадський, “Спогади”. Київ-Філадельфія, 1995. 3,4,11,17) Д.Гулай, “Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році”. “Українське козацтво”, №6 (59), жовтень-грудень 1979. Чікаго. 5,9,18) І.Полтавець-Остряниця, “Заповіт”. “Українське козацтво”, ч.5-6, липень-серпень 1978. 6) За старим стилем. Р.К. 7,13,14) Я.Водяний, “Вільне Козацтво в Чигирині”. “Літопис Червоної Калини”. 1930. №10. 8) Я.Пеленський. Коментарі до “Спогадів” П. Скоропадського. С.338. 10) Іван Митрофанович Луценко (1864-1919) — лікар, громадський, політичний та військовий діяч. Під час Першої Світової війни полковник мед. служби царської армії. В 1917 р. — член Центральної Ради та Укр. Ген. Військового комітету. Лідер Укр. партії со- 12) Шкільний. Родом з с.Гусаків, що на Звенигородщині. Один з перших організаторів Вільного Козацтва. Р.К. 16) О.Савчук, “Чи були козаки козаками, або Хто такі націоналісти-гетьманці?”. “Старожитності”, №2(38), 1993. 22) О.Савчук, “Гетьманський рух у Польщі...”. З книги “Останній Гетьман”. Київ, 1993. 23) “Український козак”, ч.1, 1923. Мюнхен. 24) В цьому та наступних документах їхня стилістика збережена. Р.К. 25) “Українське козацтво”, ч.1-2 (54-55), січень-березень 1979. 26) Петро Пташинський. Учасник Першої Світової війни. Нагороджений Георгіївським хрестом. Згодом більшовик. Учасник більшовицького заколоту в Одесі в січні 1918 р. В складі латиського загону “Свеаборг” охороняв В.Леніна в Горках. Учасник боротьби з “бандітізмом” в Україні. 1937 року репресований. Учасник Другої Світової війни. Капітан Красної армії. Помер 1987 року в Білгород-Дністровську розчарований совєтською владою. Р.К. 27,28,29,30,32) П.Пташинский, “Последний бой”, на правах рукопису. Публікується вперше. 31) “Український козак”, ч.3, 1.04.1923. 33) ДАВО, ф.46, оп.9, спр.407, арк.110. 34) Згідно з книгою “Генералітет українських визвольних змагань” Володимир Савченко-Більський (1867-1955) був у званні контр-адмірал. З грудня 1917 р. він — директор Департаменту Морського Міністерства Центральної Ради, а з травня 1920 р. Командуючий Чорноморським Флотом України. 35) О.Савчук, “Гетьманський рух у Польщі...”. З книги “Останній Гетьман”, С.172-175. Київ, 1993. 36) “Українське козацтво”, ч.7-8 (52-53), жовтень-грудень 1978. 37) Михайло Омелянович-Павленко. Нар. 8 листопада 1878 р. у Тифлісі. За Гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії в Полтаві, згодом — отаман Катеринославського козацького кошу. В грудні 1918 р. відряджений Директорією до ЗУНР, де очолив Галицьку армію. На початку грудня 1919 р. призначений командиром Запорізького корпусу та командуючим Армії УНР. Під його командуванням армія здійснила унікальну військову операцію — Перший Зимовий похід (6 грудня 1919 р. — 5 травня 1920 р.), в якому взяло участь 10 тисяч українських багнетів та дві тисячі шабель. У безперервних боях героїчна армія пройшла дві з половиною тисячі кілометрів. Після інтернування жив у Каліші, Тарнові (Польща), Празі, Німеччині, Франції. Співпрацював з УВО/ОУН. З 1945 р. по 1948 р. обіймав посаду Військового міністра УНР в екзилі. Підвищений до звання генерал-полковника. Помер 29 травня 1952 року у Парижі. З книги “Генералітет українських визвольних змагань”, Львів, 1995. О.Колянчук, М.Литвин та К.Науменко.
Отаман Семесенко – організатор “кровавой Проскуровской бани”
“Мы знаем о свирепых погромах эпохи Хмельницкого 17 века, о страшной Гайдамаччине средней трети 18 века. Многие из нас пережили погромы 1881-82 годов. Отлично помним мы октябрьские деяния черносотенцев в 1905 году...”, — так починає свою “Книгу о еврейских погромах на Украине в 1919 г.” С.Гусєв-Орєнбурзкій. “В революционные эпохи 1881 и 1905 годов еврейские погромы были кратковременны, — продовжує він, — они налетали как мгновенный шквал в пустыне, как самум в Сахаре. Теперь — это сплошное, непрерывное бедствие. Теперь по евреям, распластанным на украинской наковальне, ударяет не один молот, не два, а все молоты, какие только работают на этой дикой и злой почве. Они бьют без устали, днем и ночью, летом и зимою”.1) Перші “погромные действия” почались напередодні Найбільш пам’ятними для євреїв, просто незабутніми виявилися лютневі події в Проскурові, автором яких був отаман Семесенко. Слово єврейському досліднику-недоброзичливцю Гусєву-Орєнбургскому: “Проскуров является самым оживленным городом Подольской губернии. Население его простирается до 50 тысяч человек, из них до 25 тысяч евреи... Недели за три до событий, о которых повествует эта история, случилось нечто, оказавшееся для Проскурова (? — Р.К.) роковым, а именно — в Виннице состоялся съезд большевиков. Он вынес резолюцию о необходимости большевицкого восстания в Подольской губернии, днем восстания было назначено 15 февраля... В начале февраля (в Проскурів — Р.К.) приехал атаман Семесенко во главе запорожской казацкой бригады, а вместе с ней явился и третий гайдамацкий полк... Атаман Семесенко держался очень корректно”.3) Він видав наказ, в якому попередив, як начальник залоги, що будь-яка агітація проти української влади буде каратися за законами воєнного часу... В п’ятницю ввечері, 14-го лютого, в бюро квартальної охорони прибуло два більшовики і оголосили, що “выступление” призначене на північ. Повстання почалось. Більшовики захопили пошту і телеграф, арештували коменданта міста Ківерчука. В центрі Проскурова організували штаб... Щоб на майбутнє знати ціну об’єктивності єврейських дослідників, наведу лише одне їхнє “свідчення” про причини “проскуровской кровавой бани”: “По роковому стечению обстоятельств местные революционные элементы задумали поднять восстание против власти ”Директории”. Это и послужило удобным предлогом к резне”.4) Не будемо деталізувати, скажемо лише, що більшовицьке повстання, на чолі якого стояли місцеві євреї, було швидко придушене... Отаман Семесенко приступив до виконання обов’язків начальника гарнізону. “Вступление свое он ознаменовал пышным обедом, обильно угостив гайдамаков водкой и коньяком. А потом обратился к ним с речью, в которой обрисовал тяжелое положение Украины, а также понесенные ими труды на поле сражения... Он потребовал от казаков клятвенного обещания в том, что они... вырежут евреев, но они также должны поклясться, что жидовского добра грабить не будут, так как грабеж недостоин казака. Казаки были приведены к знамени и присягнули, что будут только резать, но не грабить... Затем казаки выстроились в походном порядке и с музыкой впереди и санитарным отрядом отправились в город. Прошли по главной улице, в конце ее разбились на отдельные группы и рассыпались по боковым улицам, сплошь населенными евреями... Ангел смерти стучал в их двери. Рассыпавшись по еврейским улицам, казаки, группами от 5 до 15 человек, совершенно спокойно входили в дома с обнаженными шашками в руках... К огнестрельному оружию они прибегали лишь в том случае, если отдельным лицам удавалось вырваться на улицу, — тогда в догонку посылалась пуля... В доме Зозули убита дочь... Мать предлагала убийцам деньги, но они ответили: ”Мы только за душой пришли”... В квартире Глузмана спряталось 16 евреев. Походным порядком подошли к дому гайдамаки... К дому Зельмана гайдамаки подошли стройными рядами с двумя пулеметами. С ними была сестра милосердия и человек с повязкой Красного Креста, доктор Скорник. Вместе с сестрой милосердия и двумя санитарами он принимал самое активное участие... Жуткие тени метались в надвигающемся сумраке, некуда было прятаться, — некуда бежать. Повсюду слышался зловещий топот отрядов.., краткие слова команд... Было уже пять часов вечера... Киверчук разослал по всему уезду телеграммы: ”Всех агитаторов и евреев расстреливать на месте или препроводить для расстрела в Проскуров”. По деревням, по селам, по глухим местечкам, по полям, по дорогам началось истребление евреев. Местечко Фельштин окружили кольцом вооруженные крестьянские парни ближайших деревень, — вспомогательная охрана, которую набрал начальник милиции. Сам он направился в Проскуров и вернулся оттуда в сопровождении казаков ”с красными шлыками” — гайдамаков. Евреи поняли, что обречены на смерть... Раздался звук рожка, гайдамаки выстроились в ряды... Убито было 485 человек, ранено 180”.5) Тим часом в Проскурові спокій для всіх ще не наступив... Врешті Семесенко віддав наказ: “На сьогодні досить”. “Прозвучал рожок. Гайдамаки собрались на заранее назначенное место и оттуда в походном порядке с песнями отправились к месту своей стоянки за вокзалом”.6) Характерно, що навіть тенденційні єврейські дослідники змушені були визнати, що “ни в одном доме палачи ничего не тронули”.7)
Як же недоброзичливець описував отамана? “Этот Семесенко, заливший еврейской кровью дома и улицы Проскурова, был тщедушным молодым человеком... Он на всех производил впечатление человека полуинтеллигентного, нервного и неуравновешенного. Судя по некоторым его резолюциям на докладах, надо признать, что он был человек большой сообразительности и крайне решительный... С большой помпой, в сопровождении санитаров и сестры милосердия, Семесенко, наконец покинул Проскуров. Было убито в Проскурове 1200 человек. Ранено — 600. Из них умерло свыше трехсот”.8) А ось що розповідав про події в Проскурові сам Семесенко: “Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу Армії і Директорії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали своєму призначенню і серіозності менту. Їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливості агітувати навіть у військових частинах... Місцева влада свого дочекалася: 14 лютого большевики збройно виступили проти Директорії... Не довіряючи місцевій команді, всю ініціативу придушення цього повстання я взяв на себе... Війна на сльози не вдаряє, методи її назавше виключають і серце, і жалі, і сльози. Большевики стали на правдивий шлях, коли оголосили свій терор, якого ще не зазнавали люди на білому світі. Або, або... Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, наколи вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і ворога подолати, і не пошкодити його здоров’ю. Мене обвинувачують в антисемітизмі. Дурниця! Додаю, погроми — мій тактичний маневр на полі бою. Преса чорнить мене, як бандита. Населення Проскурова ствердить: ні один жид не поскаржиться, що його ограбували мої люди. Преса навіть не уявляє собі, що наколи б я був дійсно бандитом, то награбувавши грошей, певно, давно кудись зник би, і жив би, як у Бога за пазухою. Така моя правда: в Проскурові я визволив Директорію і Армію від трагічної несподіванки. І що було мені в подяку? На другий день представники Міської Думи закинули мені, як я посмів пролляти на вулицях кров. І смішно мені, і гірко! Жалкую тепер, що тоді я обмежився лише слідством, а не розстріляв їх на місці. А була така думка. Хіба розуміли ці шпаки, що то є війна і де кінчаються її межі. З Проскурова я мав виїхати в запілля ворога, аби глушити його ззаду. У Кам’янці, де я мав підготовитись до цієї подорожі, я несподівано був заарештований з наказу Петлюри”.9)
При штабі Дієвої Армії було два вагони, в яких знаходилися вояки Армії УНР, і серед них чимало отаманів, які чимось проштрафилися. Для Семесенка місця вже не вистачило. Його відвели в товарний вагон — о, глузлива посмішка долі! — до євреїв-комуністів Мойсея Шустера та Ісаака Вайсберга та росіянина-більшовика Володимира Булгакова. Михайло Середа мав дозвіл заходити до цього вагону. Він був свідком розмов в’язнів. Коли Шустер висловився нешанобливо про українську одежу, як про “маскарад” та й взагалі про наш народ, отаман спокійно відповів: “Прошу з’ясувати мені, чому незалежна Україна застрянула Жидам поперек горла? Чому більшість чекістів з Жидів? Всі комуністичні організації в жидівських руках. Політкомами в совєтських військах — в більшості Жиди. Я маю докази, що жорстока лють, знущання, глузування, які учинено над моїми полоненими, були жидівського походження”.10) Михайло Середа так описував отамана: “Своїм зовнішнім виглядом Семесенко складав вражіння спокійного, урівноваженого і поміркованого чоловіка. Середнього зросту, бльондин, з холодними сіро-блакитними очима, з чесними рисами обличчя, стрункий, чемний в розмові — він, певно, користувався серед жіноцтва широким кредитом. Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, синє галіфе з генеральськими лямпасами, лякерові чоботи, на голові — чорна смушева шапка... Він мав незвичайну енергію і рішучість, не визнавав ніяких авторитетів, включаючи сюди і авторитет С.Петлюри, не вважав себе зобов’язаним ким-небудь здавати звіт за свої вчинки, мав природній дар воєнної гіпнози, що підпорядковував йому козаків, як німих рабів, які готові були на його заклик кинутись за нього в огонь і воду”.11)
Що ще можна додати до портрету цього гайдамацького ватажка ХХ століття? Прапорщик Семесенко — за часів Центральної Ради Полуботківець. 9 лютого 1918 р. Семесенко вступає до 3-го Запорізького куреня полк. Всеволода Петріва. Курінь незабаром розгортається в Перший Запорізький кінний полк ім. Костя Гордієнка. В складі полку Семесенко бере участь в історичному визвольному поході полковника Петра Болбочана на Крим.12) У липні 1918 р. був одним з ініціаторів повстання в полку ім.Костя Гордієнка проти Гетьмана Скоропадського. Повстання було невдалим і полк розформовано... Після цього Семесенко сформував Залізний Загін, який захопив Лубни. Ставши начальником Лубенської залоги, він попередив єврейську делегацію: “Справа йде про незалежність нашої держави. Коли маєте охоту творити опір, виріжу всіх без винятку”. Як показали подальші події, Семесенко виявився людиною слова. Його загін весь час міняв назву: Чорні Гайдамаки, Низовий Січовий Курінь, Брацлавсько-Гайсинський Курінь, Кіннота отамана Дорошенка, загін ім. отамана Дорошенка...
Петлюра наказав провести слідство над Семесенком “На наше безголов’я, — говорив Семесенко, — провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціалістам, і правиці, селянам і поміщикам, жидам і Европі. Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, — карта його на таку величну ставку, як визволення нації, напевно буде бита. Коли Бог допоможе мені позбутися оцих кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу. Я навіть у своїй думці не можу припустити, що Петлюра мене розстріляє. Уявіть собі, померти так безславно, чорт знає де...”.13) Слідство закінчувалось. І раптом Кам’янець захопили денікінці. Слідча комісія розбіглася. Семесенко опинився на волі. З вірними йому козаками прибув до Галичини, одружився, перебув в родинному колі зиму 1919-1920 років. Навесні 1920 р., зачувши, що полк.Удовиченко формує 3-ю Залізну Дивізію, зголосився до неї. Взнавши про це, штаб Армії дав наказ про його арешт. Отаман змушений був розпустити загін. Він мав якийсь фантастичний план роздобути за кордоном гроші, спорядити армію, на чолі якої повернутися в Україну... На чеському кордоні Семесенка знову заарештовують. Привозять у Чортківську в’язницю. Польовий суд виніс йому вирок: кара смерті. Коли охорона штабу Дієвої Армії вивезла його на розстріл у поле за Чортковом, приставила до скелі, він кинувся на сторожу, стискаючи то одного, то другого в своїх залізних обіймах. До світанку сторожа не могла з ним впоратися. Нарешті вдалося його повалити на землю і вже лежачого забити. Українці з наказу українця вбили українця. На радість євреям. “Можливо, — завершує оповідь Михайло Середа, — що при інших революційних обставинах Україна мала б власного Мусолліні в постаті цього залізного диктатора”.14)
Примітки, джерела:
1,2,3,8) С.Гусев-Оренбургский, “Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит. 4,7) З.Островский. “Еврейские погромы на Украине”. Очерк погромной эпопеи эпохи 1918-1921 годов. Видано в 1926 р. за дорученням Єврейського громадського комітету допомоги погромленим “Евобщестком”. 9-11,13,14) М.Середа, “Отаман Семесенко”. “Червона Калина”, Львів, 1932. 12) В.Петрів, “Спомини”, ч.1-4, 1927-1931.
Ілько Струк, Командуючий Першою повстанчою Армією УНР
Ілля Тимофійович Струк народився 18 грудня 1896 р. (очевидно, за старим стилем) в с.Грині Горностайпільської волості Чорнобильського повіту, що на Київщині. Батьки — хлібороби: Тимофій Олексійович та Мотря Євстратіївна. Мав братів — Миколу та Дмитра — й сестер: Настю та Параску. Батьки дали освіту всім трьом синам. Ілько, зокрема, закінчив земську школу. Два роки був народним вчителем. Збирався продовжити освіту, але перешкодила війна: 7 серпня 1914 року “по набору” пішов до російської армії. Призначення дістав на Балтійський флот, у 3-й гвардійський екіпаж — на корабель “Штандарт”, де вже служив його старший брат Микола. Під час бойових дій був двічі поранений. Одужавши, поступив до Віленської юнкерської школи, яку закінчив 1915 року. Військові науки давалися юнакові легко, недаремно його було іменовано портупей-юнкером. Завершивши школу, отримав чин прапорщика та направлення у 303 піхотний Златопільський полк. І знову фронт... За боєві успіхи був нагороджений солдатськими орденами Святого Георгія всіх чотирьох ступенів та підвищений до рангу капітана. Після третього поранення та лікування скерований до 51-го запасного полку в м.Зубцов Тверської області.
|
