Рейд через Румунію

 

Підійшовши до Бесарабії, Командуючий Першою українською селянською армією розпочав переговори з “румунським пограничним командуванням” на предмет переходу через їхню територію на Поділля.

Румуни вісім днів зволікали з відповіддю. Тим часом, до місцевості, де розташувалося військо отамана Струка, підступили більшовики.

Почалися тяжкі, вперті бої. Зазнавши великих втрат, Струк відійшов до лиманів Дністра і розташувався на демаркаційній смузі — в очеретах, на льоду.

Він продовжував чекати відповіді військового міністерства Румунії.

Простояли шість днів. Нарешті отамана запросили на переговори до Аккермана (Альби). Румуни запропонували частині здати зброю і все майно. Лише за цієї умови обіцяли перепустити через свою територію.

Струк на таку пропозицію не погодився, “бо не міг віддати тієї зброї, яку добув кров’ю”.

Так ні з чим повернувся отаман “до свого товариства в очереті”.

Найбільше Струка обтяжували жінки й діти — родини старшин, що вийшли разом з отаманом з Одеси.

“Тоді я, — оповідав Струк, — за 50 міліонів денікінських карбованців підкупив Румунську кордонну сторожу і переправив жінок і дітей повз Паланку в Бесарабію. На другий день, здається, 28 лютого, Румунське командування знову запрохало мене до себе і показало тільки що одержану ноту Раковського, в якій більшовики загрожували Румунам війною, якщо пропустять мій загін до Румунії.

На якийсь порятунок у мене не було вже ніякої надії. Тоді в мене назріла одна смілива думка: я вирішив в одну ніч знять румунські пікети у Паланки, самовільно перейти до Бесарабії і вискочить на свій терен.

Ранком 29 лютого Румуни запропонували мені вийти зовсім з Дністрових лиманів.

Я не рушав і ждав ночі.

Тоді румуни розпочали по нас страшну гарматну стрілянину. Більшовики зі свого боку почали обстрілювати нас гураганним гарматним вогнем. Ми очутилися в такому становищі, в якому не була мабуть ні одна армія. На льоду не можна було побудувати оборонної смуги. Гарматні кулі розбивали червоний лід (заюшений кров’ю убитих і ранених) і все, що було на льоду: коні, майно, зброя. Скільки загинуло тут наших людей хіба що знає лише один Дністровський лиман.

Вечером, коли стемніло і з боку румунів притих гарматний вогонь, нам залишалося лише одно — йти на штурм на тих, або на других. Але на кого?

Більшовики — насильники, які не рахуються з домаганнями українського народу, про що вже всі знають. Румуни — мирна сторона, яка повинна була б приютити тих, що стали в обороні свого життя.

Ми вирішили вдарити на румунів.

В ніч з 29 лютого на 1 березня 1920 р. ми, залишивши на льоду ранених (вони, мабуть, там померзли, бо як зазначив От.Струк, були великі морози — М.О.), пішли в наступ на румунів.

Ми тихо підійшли до Паланки і переколовши багнетами Румунську сторожу, що спокійно сиділа по хатах, відкрили собі ворота для переходу по Бесарабії і 2 березня вийшли на свій терен на північ од Тирасполя.

Перехід зробили в півтора дні.

При переході в складі мого загону було біля п’яти тисяч людей.

Таким чином ми не здали Румунам зброї, ні майна, та ще й страху немалого нагнали їм”.37)