До зброї!

 

Загін весь час зростав.

“400 озброєних козаків шикував... отаман Чучупак. Були це люди надійні, бувалі, виключно селяне з Мельників, в більшості всі вони рідні Чучупакові: кум Івко, сват Кузьма, дядько Маширок, небіж Петро, Сидір, Мокій, Ярема — все це були родичі. Кожен з них мав власну хату, господарку, жінку, діток і до всього цього свою зброю: кум Івко тримав під скирдою соломи гармату, сват Кузьма під половою — кулемета, дядько Маширок під хмизом — рушниці та набої; дідусь Кіндрат переховував на леваді міномета”.3)

“Василь Чучупак скликає до Медведівки видатніших побратимів по зброї з сіл та хуторів. На цих сходинах утворюється Військова Рада, яка обирає Василя Чучупаку своїм і цілого повстанського руху старшим. З усіх дрібних частин сільських самоохорон твориться один військовий загін, підпорядкований Військовій Раді, а, зокрема, командирові Чучупаці. Для більшої рухливості й оперативної діяльності загін розбивається на дві сотні, які у свою чергу діляться на чоти й рої.

Ця військова частина підіймає жовто-блакитний прапор і оголошує своє кредо: за Самостійну Україну, за Центральну Раду, за права оголошені 4-м Універсалом”.4)Василь Чучупак оголошує мобілізацію і збирає під синьо-жовті прапори відразу 4000 селян.

На той час з Києва вже повернувся і Петро. “Був це немолодий вже, років під сорок старшина (насправді 34 роки — Р.К.), з простим серіозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсім неподібний до брата Василя”.5)У 1919 році він став начальником штабу загону, який вже переріс у полк.

Червоне командування загравало з Чучупакою, пропонувало йому влитися до Красної армії, але Василь відмовився. Більше того, не допускав червоні частини в серце Холодноярської “республіки”, а коли збільшовичений полк під командуванням Хименка повстав проти Центральної Ради, курінь Холодного Яру взяв участь у придушенні виступу. Успішні для Холодноярців бої відбулися у лютому 1919 року.

На початку березня 1919 року курінь Холодного Яру увій­шов до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР під командуванням Волоха і отримав назву 4 куреня. Скажемо прямо, не пощастило з керівником Холодноярцям...

 

“Після повітового з’їзду Ради, — зазначав ворог, — 10, 11, 12 квітня він (Василь Чучупак — Р.К.) підняв повстання проти комуни та Совітської влади за самостійність”.6)

“Чучупак був молодий хорунжий, — згадував Сергій По­лікша події весни 1919 року. — Під цей час його постійний відділ налічував не більше 400 чоловік, але він користувався великим авторитетом серед околишнього населення, яке майже все було озброєне і добре зорганізоване”.7)

До “Холодноярської держави” входили села Мельники, Головківка, Грушківка, Лубенці, Жаботин, Плескачівка, Чубівка, Деменці, Зам’ятниця, Медведівка, Івківці, Матвіївка, Худоліївка, Трушівці, Чорнявка, Полуднівка, Янівка, Сагу­нівка, Топилівка, Шабельники, Тіньки, Бужин, Боровиця та низка сіл за залізницею. “Столицею” були Мельники, “резиденцією” отамана — Мотрин манастир.

Бійці не сиділи в казармах, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до манастирських дзвонів...

На найвищій дзвіниці чатував черговий, який в разі небезпеки бив у дзвони.

За звуками манастирських дзвонів селяни взнавали, з якого боку насувається небезпека і хто наближається — піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність ворога.

Юрій Горліс-Горський так описував Холодноярське село: “Село ділиться на ”дієву сотню”, яка при першій потребі робить бойову збірку і виступає на об’єднання з дієвими сотнями сусідніх сіл, і ”резервову сотню”, яка виступає на підмогу, або разом з дієвою, як треба більше сил. Збираються по дзвону: два вдари підряд — дієва, три — обі разом”.8)

Три рази підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 1919 року, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.

“Брати селяни і козаки! — 4 червня 1919 року звернувся Василь Чучупак до земляків. — Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю. Взятися чесними, мозолисто натруженими руками. Але знайте, що не на грабунки, не на вбивство мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, з неправдою, з якою прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом, аби зруйнувати все, що було збудовано в нашім житті, що було облите нашим потом і кров’ю. Вони оголосили війну Капіталу і воювали.., перекладаючи з одної кишені в другу, себто набивали свої кармани грішми, які брали не тільки з буржуїв, а й з кожного бідняка, як тілько удавалось. Вони казали: те, що ти придбав, не твоє, а наше. Якби ж так і до роботи. Тілько надалі ми бачимо иначе, та це вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, а далі грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, всі до їднання, до зброї, до тісної організації.

Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, ”що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр”.

Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру, хай буде дійсно козаком. Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю. Знайте, брати, що Холодний Яр дійсно буде нашим оплотом і він одіб’ється од усіх ворогів. І знайте, що наша єдність все подолає. Бо у нас тільки так: ”Всі за одного і один за всіх”.

Знайте, селяне-брати, що ваші сини ідуть вас же захищати, свої села від грабіжницької комуни, од розграблення вашого добра. Не вірте тим брехням, які комуністи розносять по всіх закутках, буцімто ми проти Радянської Влади, це суща брехня. Ми якнайдужче слідкуємо, аби ні одно із здобутків революції не згинули, не були поругані. Нам дорога народня воля, народні права.

Ми всі помремо, а одстоємо Землю і Волю.

Хай же живе Червоне Козацтво. Всі як один до Холодного Яру! Всі за зброю! Всі одностойно станьмо на захист нашого спокію.

Всі за народні права!”9)

 

Слід зауважити, що якийсь час значна частина повстанців боролася проти чужинців під радянськими гаслами, інколи й під червоними прапорами. І в цьому нічого дивного нема, адже Ради самі по собі не страшні. Суть в тому, хто керуватиме ними.