Повстання 1920 року

 

І ось влітку 1920 року повстання вибухнуло: створена у травні Степова дивізія громила російські окупаційні війська в степу від Херсону до Олександрії. Зрозуміло, що Хмара не відсиджувався, чекаючи, що за нього хтось зробить роботу.

В двадцятих числах серпня він зі своїм загоном оперував в Олександрійському повіті, співдіючи зі Степовою дивізією. Напевне можна стверджувати, що Хмара зі своїми бійцями брав участь у звільненні Олександрії 3 вересня 1920 року. Про бойову співпрацю Пилипа Хмари і отамана Костя Блакитного ще до приходу Степової дивізії у Холодний Яр згадують і Юрій Горліс-Горський, і Михайло Дорошенко, і Юрко Степовий (справжнє прізвище Федір Пестушко) — брат отамана Блакитного. Є згадки про це і у більшовицьких документах.

Чекіст-історик Борис Козельський навіть стверджує, що Хмара був командиром Олександрійської (тобто, Степової) повстанської дивізії. Але це твердження помилкове.7)Хоча й не виключено, що на час поранення отамана Степової дивізії Костя Блакитного Пилип Хмара якийсь час міг очолювати Дивізію.

 

Повстання поширювалося. Хмара рейдував по місцевості, знищуючи ворожі загони та совєтських активістів-комнезамівців. Згідно з протоколом з’їзду Кременчуцької губернської міліції, в серпні 1920 р. Холодний Яр мобілізував
14 000 повстанців.

19 вересня 1920 р. тисяча гайдамаків Хмари заїхала в село Триліси, що недалеко від Кам’янки. В цей день не поталанило начальнику міліції Олександрівського району, його синові та декільком міліціонерам: їх було знищено. Реквізували телефонний апарат і друкарську машинку.

Окупанти свідчать, що “все мужское население села Цветной, что 28 верст юго-восточней Каменки, Высшие Верещаки, что 11 верст юго-восточней, и Матвеевка, что 33 версты восточней Каменки, с вилами и лопатами присоединилось к бандитам”.8)

22 вересня загін Хмари (300 багнетів, 300 шабель, 1 гармата та кілька кулеметів) звільняє Медведівку. 24-26 вересня Хмара вже діє в районі Чигирина, Бужина і Мордви.

Згідно з Б.Козельським на цей час загін Хмари нараховував 3000 козаків.

10-11 жовтня в районі Онуфріївського манастиря (Чигиринський повіт) Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії.

14 жовтня один із загонів Хмари (у 100 шабель) бився під Медведівкою. У звідомленні про цей загін більшовики зазначали: “Окраска петлюровская”.

Про події осені (очевидно, жовтня) 1920 року, пов’язані з іменем Пилипа Хмари, оповідає Михайло Дорошенко: “Штаб повстанців передбачав, що червоні готують наступ на с.Цвітну... Отаман Хмара пропонував, щоб повстанська лінія оборони була перед селами... (А то) партизани, мовляв, боронять ліси та себе в них. Рішено було не творити оборони в селі чи під селом, щоб не наражати їх на кровопролиття і руїну...

Червоні були відбиті. Тікаючи, вони наткнулись на засекречений відділ Хмари, який зустрів їх густим вогнем з кулеметів. Червоні в паніці кинулись назад, безладно розбігалися, тікали і всюду натрапляли на вогонь зі скорострілів і рушниць. І напевно б всі большевики лягли тут трупом, аби не затявся у повстанця скоростріл... В цій бойовій сутичці повстанці втратили тачанку, пару коней, кулемет і двох кулеметників. Втрати червоних: 21 вбитими, 8 полонених, між якими знайшлось два місцевих зрадники і два Єлисаветградські жидки”...9)

26 (27) жовтня 1920 р. один з відділів Хмари чисельністю у 20 шабель і 30 багнетів перебував на постої у рідному селі отамана — Цвітній. Як зазначало совєтське джерело, повстанці “останавливают проезжих, арестовывают и расстреливают советских работников”.

В цей же час інший підрозділ Хмари діяв у Знам’янському районі. Так, у селі Знам’янка вони “обезоружили эскадрон, забрав половину (бійців — Р.К.) с командиром в лес, остальные, раздетые, разбежались”.10)

2 листопада Пилип Хмара, “собрав значительную пехотную банду, угрожает району Сердяковка-Капитановка”.

До Хмари долучилися загін Гризла, а коло Оситняжки — Завгородній на чолі 200 бійців (50 кінних та 150 піших).

5 листопада загін Хмари вже в околицях Суботова. Потім Івангород, де Хмара прийняв бій з 2-м кавполком. Через декілька днів Хмара в Звенигородці.

14 листопада відділ Хмари реквізував у Матвіївці “собранный по продразверстке хлеб”,11)а інший Хмарин загін рейдував довкола Медведівки.

15 листопада “село Плоское, что в 13 в. от Знаменки.., было окружено бандой Хмары, причем батальон (Красної армії — Р.К.) вынужден был отступить ввиду недостатка патронов”.12)

Як бачимо, Хмара не тільки зберіг загін до пізньої осені, але й продовжував активні бойові дії. Ось більшовицьке звідомлення від 17 листопада 1920 року: “Оперирующий бандит Хмара, имеющий 120 человек кавалерии, мешает работать”.13)

17 листопада Хмара весь день в дорозі: Мельники, Трушівці, околиці Фундукліївки. Мета рейду: зірвати “продразвьорстку”.14)

Наступні кілька днів гайдамаки Хмари оперують в районі Олександрівки та Старої Осоти: руйнують комунікаційну інфраструктуру ворога — знищують дроти, валять стовпи.15)

На відпочинок ховаються у Мотрин ліс.

Зрозуміло, що така діяльність повстанців була не до смаку червоним, тим більше, що відбувалося це коло залізниці, де вони почували себе господарями. Росіяни вирішили дати бій Хмарі. Бій відбувся, але завершився він на користь гайдамаків. Більшовики відступили. Не чекаючи другого нападу, повстанці сховалися в Бондурівському лісі.16)

Окупанти хотіли підступом, зокрема, обіцянками “прощення” виманити отамана з лісу: до нього послали повстанця, якого вони “амністували”, з пропозиціями перейти на бік совєтської влади. Хмара відмовився від “ласки” російської влади — він не тільки не вірив жодному слову ворогів, але й не вважав за можливе замирення з ним.

Тоді “совєтскій отряд” оточив ліс, де знаходився відділ Хмари (на північний захід від Івангорода). “Пользуясь болотистой местностью, — писали чекісти, — (Хмара) упорно сопротивляется”.17)

Попри непрості обставини бойового життя повстанці — зрозуміло, не лише задля розваги — вміли й пожартувати: лісовики змайстрували із дерева і брезенту два “броньовики”, якими відлякували більшовиків. Червоні були дуже здивовані, коли довідались, що це лише “простые деревянные сооружения, искусно покрытые брезентом”.18)

Згідно з “Советской военной энциклопедией” на кінець 1920 р. отаман керував загоном у 600 чоловік.19)

В останні дні листопада Хмара оперував у Знам’янському районі. А в цей час хтось з оптимістів-чекістів повідомляв начальству, що “Хмара с несколькими бандитами скрывается в районе Лебедин”.20) Тобто, ось-ось і “бандіт Хмара будєт пойман”.

Восени 1920 р. (жовтень-листопад) Пилип Хмара взяв участь у військовій нараді в Матвіївці, на якій — за твердженням Михайла Дорошенка — Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Гонту (Лютого-Лютенка).

Іван Гонта відійшов на Звенигородщину, а Хмара і Завгородній продовжили нараду, на яку прибув також Юрко Залізняк (Горліс-Горський). Вирішили спільними силами ще раз спробувати пробитися на Захід: до Польщі або до Румунії. Хоч отаман Хмара не мав бажання лишати Україну, але Завгородній його намовляв.

Зробили реорганізацію частин, залишили непотрібний тягар зброї та амуніції тим, хто лишався. Поспішали, доки нема снігів...

З Матвіївки повернули до лісу, пройшли поміж селами Вищими та Нижчими Верещаками до села Соснівки, де відпочивали цілу добу. Тут Микола Кібець довідався, що до села Цибулева вступила червона частина, так звана “БеБе” (“борьба с бандитизмом”). Він просив отамана Хмару вдарити всіма силами на Цибулів, але Хмара і Завгородній не радили відхилятися від наміченого плану вимаршу...

— В такому разі, — сказав Кібець, — ви їдьте, а я промаршую Чутою та й заїду до Цибулева, а потім вас дожену...

Наступного дня вранці Кібець з’явився до табору Хмари в Раєвському лісі... Кібець від задоволення аж сяяв, така була успішна його акція. А козаки його просто тріумфували...

З лісу Раєвського рушили на Вербовий та Давидівський ліси, а потім взяли напрямок на Лебедин. Дорогою обминали міста і села, де стояли червоні залоги, бо будьонівський одяг доношувався, багато козаків мали вже різноманітне вбрання, що виявляло їх перед ворогом... Першочерговим завданням було здобути червонаормійський одяг. З цією метою зупинились біля станції Бобринської, у селі Бузівці.

Ніч минула спокійно, але розвідка донесла, що по селах стоять будьонівські залоги, які допомагають спецвідділам нищити повстанців. Отамани повідомили козаків про можливі напади...

Вранці будьонівська кіннота в кількості біля сотні шабель зробила на повстанців наскок. Під селом звели бій і почали відступати в напрямку Жажківців, поспішаючи до маленького ліска. Кібець із своїм відділом кінноти та кулеметом чвалом поспішали вперед, щоб обскочити лісок і залягти в рові, який заріс густим чагарником.

Отаман Хмара з боєм почав відступ, але будьонівці кинулись оточувати загін, намагаючись відрізати його від лісу. Хмара і Ларіон Завгородній зі своїми повстанцями-козаками перебігли за горбок. Залягли і несподівано сипнули сильним рушничним та кулеметним вогнем.

Ворог, понісши великі втрати, відступив і зупинився, очікуючи допомоги... І справді допомога прибула: з села Бузівки вискочила свіжа сотня будьонівської кінноти. Дві тачанки і вершники чвалом летіли попід ліском, де Кібець влаштував засідку. Будьонівці намагались оточити Хмару і Завгороднього...

Коли червоні були проти засідки на віддалі одного півгону, Кібець дав команду: “Вогонь!”. Зацокотіли кулемети, затріскотіли рушниці. Несподіваний вогнений шквал викликав серед ворожих лав дику паніку. Командири, які не сподівалися нападу збоку, розгубилися. Поле враз усіялось трупами і раненими. Тачанки лежали боком. Хто вцілів, кинувся тікати. Бій закінчився з такою швидкістю, як і розпочався. На полі бою залишилось до двох десятків вбитих та тяжко ранених, між ними й коні.

“В цьому бою попав під кулі й червоний ”герой”, комісар Абраша Біляков... Юрко Горлиця21)зняв з Біляковича планшет... Після цього перевірили поле бою, підібрали все, що було цінне і потрібне, і скорим маршем відійшли до лісу і там заховались. Вночі перейшли вглиб і в одному спокійному місці зробили відпочинок та переглянули уважно все, що в планшеті Біляковича. Там була велика кількість наказів та телеграм у зашифрованому стані... Але були розпорядження і накази, писані без кодів, один з яких звучав так:

”Ком. дивизии, спец Отдел ВЧК. Москва. Секретно.

Ввиду перемирия с Польщей все войска перебросить на Крым. Проходя по правой стороне Днепра, приказываю помогать спецотделам уничтожать партизанские отряды, партизан, белогвардейцев и петлюровские остатки.

Объявить амнистию. Сложивших оружие расстреливать негласно без суда.

Председатель ВЧК Феликс Дзержинский”.

Цей важливий наказ Завгородній прочитав перед лавою цілого загону...

— Нині проходить хвиля чергової брехливої амністії, — сказав отаман Хмара і витяг з кишені одну большевицьку відозву і прочитав перед козаками.

В цій відозві комісари зверталися до українського населення із закликом не ставити спротиву большевикам — ”русскім братьям”, з якими під час війни 1914-1917 років з ”общего” котелка разом їли кашу... Закінчивши читати, отаман Хмара порвав цю брехливу відозву, кинув під ноги і потоптав. Всі мовчали. Віруючих у ті відозви серед повстанців тепер не було”...22)

5 грудня відділ Хмари повернувся в район Матвіївки та Мотриного манастиря, де знову прийняв бій.

“Бачив я його в бою, — згадував Пилипа Хмару Іван Сидоренко з с.Гутниці. - Наступали красні на ліс... Цепом ішли, значить. А Пилип із своїм отрядом у засідці. А тоді як вискочать! Пилип найперший. Та шаблею раз! Раз! Праворуч, ліворуч!.. Багато порубав тоді лічно. Ух, і сміливий же був. А рука”!23)

Хмара рубав двома руками; таким чином в урочищі Голий Яр зарубав 12 червоноармійців. Гасло у нього було: “Бий білих, поки не покрасніють, бий красних, поки не побіліють”. Не мирився він і з Коцуром.

Помічниками Хмари були Терещенко, Кібець-Бондаренко, підхорунжий Михайло Дорошенко (автор спогадів “Стежками Холодноярськими”), найближчий друг Григорій Коцур, разом з яким Пилип Хмара вернувся з Першої Світової війни, а також архітектор зимових схронів Оліян (Юліан) Дядюра (з с.Цвітної) та цвітнянський селянин Мартин Мочар, який воював поруч зі своїми синами — Іваном, Кирилом, Михайлом, Марком.

Начальником кавалерії у Хмари був Олеян Дубина.

Збереглися й такі імена козаків Пилипа Хмари: Прохір Деркач, Токовенко-молодший, Руденко (всі заарештовані, Токовенку-молодшому перед смертю відрізали вуха, ніс, викололи очі), сотник Димитрещенко, Олександр Опанасович Сіденко та Юрій Миколайович Сіденко; Феодосій Бойко, Пелагея Боркова (з с.Цвітної), Іван Загинайко, Коваленко (з с.Цвітної), силач Крюк, Іван Лушпай (з с.Верещаки), Іван Магиленко, Данило Москаленко (з с.Цвітної), Семен Мостивий (Мостовий?), Антін та Марко Павловські (з с.Цвітної), Федір Ровинський (з с.Цвітної), Григорій Семиволос (з с.Цвітної), Дмитро Сербенко (з с.Цвітної), Варвара Тараненко, Іван Торчинський (з с.Цвітної), Юхим Хвилинський, Микола і Тихін Хлівицькі (з с.Цвітної), Антін Цапенко, Прохір Шкура (з с.Цвітної).

Двоюрідний племінник отамана Тимофій Мефодійович Хмара стверджував, що з рідні Пилипа Хмари в загін ніхто не пішов. Причина: боялися, що червоні попалять хати. Швидше за все, така інформація недостовірна, бо пов’язана з родинним страхом: з покоління в покоління рідня отамана, щоб врятувати своє життя, змушена була відмежовуватися від нього та своєї участі в повстанстві. Інформаційне зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії за лютий 1921 року підтверджує цю думку: “Хмара — крестьянин-кулак (?! — Р.К.), оставив дом, заставил под угрозой смерти помагать ему в бандитизме двух братьев, которые убиты как разведчики”. Тобто, родичі отамана були в партизанах, але буцімто проти своєї волі, “під загрозою смерті”.

Зрозуміло, що Пилип Хмара ніколи не грабував селян, як брехали більшовики, адже місцеве населення було ріднею, друзями чи сусідами козаків Хмари. Та й взагалі Пилип Хмара був людиною із загостреним почуттям справедливості. Він навіть думки не міг допустити про якийсь грабунок. Єдине, що він забирав, так це реквізоване у продзагонівців зерно та інше продовольство. Не розносити ж по хатах, питаючи чиє це, сказав один односелець.

Що ж до того, що червоні чимало попалили хат в Цвітній, то це правда, куток Хмарівка, наприклад, горів двічі. А ось хата Хмари вціліла, бо була непоказна на вид — розвалюха в кущах терну, або як казали односельчани, “лачуга в тернику”.

Сестра Марія, коли Пилип навідувався з лісу, засуджувала його, бо її багатодітна родина не одного разу страждала від більшовиків. Марія ганила Пилипа за те, що “ввязався не в те діло”. Пилип одного разу не витримав оцих докорів сестра і в гніві “ледь не відсік їй шаблею голову”.