Останній рік визвольної епопеї отамана Струка

 

Наступив 1922 рік. Ось згадка про нього з бюлетеня таємно-інформаційного відділу Совнаркома УССР “О разгоне совещания главарей банд на ст. Тетерев” від 13 січня 1922 року: “По сведениям Радомысльского политбюро, в районе с.Тетерев железнодорожной линии Киев-Коростень в ночь на 7/1 состоялось совещание главарей банд: Струка, Хвостенко, пом. атамана Струка — Жоржа, агента для связи при главном штабе повстанческих войск Киевщины — Лаута, двух неизвестных, прибывших из Польщи, и др. Отрядом Радомысльского политбюро была устроена засада, в результате которой совещание было разогнано, причем был убит Лаута”.56)

4 жовтня 1922 р. в Іванківський район для боротьби проти Струка вислано 40 червоноармійців. Таку ж кількість черво­ноармійців вислано і в Мартинівський район (під керів­ництвом Сергеєва). Тим часом — якщо вірити оператив-
ному зведенню штабу 22 бригади ВНУС від 10 жовтня
1922 р. — в ніч на 5 жовтня в Мартинівській волості “бандой Струка вырезано 80 евреев”.

 

Якими тільки епітетами не змальовувала совєтська преса Струка! “Ярый националист... Один из наиболее крупных организаторов кулацких банд... Гидкий шкуродер... Один из наиболее выдающихся главарей банд... Ярый украинец”.

Як не намагався ворог, але йому так і не вдалося змалювати видатного українського отамана грабіжником та гвал­тівником. Навпаки, в більшовицьких оцінках відчувається страх перед величчю українського звитяжця. Не вдалося ворогові й дістати у свої руки отамана. Струк був невловимим.

Коли визвольні змагання завершилися поразкою, йому (орієнтовно взимку 1922-23 р.) вдалося емігрувати до Польщі.

Розповідає Євдокія Шутько, подруга наймолодшої сестри Ілька Струка — Параски, яка померла 1993 року:

“Я питала Параску про Ілька. Вона казала, що чула про те, що він (Ілько) дійшов з двома чоловіками (родом з с.Губі­на) до польської границі. Потім сказав: ”Хлопці! Ви посидьте, а я піду подивлюсь” (це було в лісі). Пішов і не вернувся. То люди кажуть, що вони (ці два чоловіки) його вбили.

Потім чула, що в Польщі хтось був у його імєніі, імєніі Струка...

В 30-х роках з міліції (чи ЧК) матір Струка покликали в якусь управу, показали мертву людину і сказали, щоб вона (мати) сказала: Ілько це чи ні?

Мати вже мені, коли розказувала, то плакала і казала: ”Ні, то не був він”...

Одним словом, ніхто не знає, де й що з ним (Ільком).

Був він жонатий. Дружина — Марина. Мали дочку. Дочка померла. Марина, коли не стало чути про Ілька, що і де він, вдруге вийшла заміж. Але вона вже вмерла.

В селі про Ілька боялися говорити вслух. А ті, хто говорив, говорили по-різному: одні так, другі — так. Ну, як в селі, самі знаєте”.57)

Є інформація, що Ілько Струк помер 1969 р. в Чехо-Словаччині. Якщо це так, то, значить, він став свідком вторгнення совєтської армії...

 

31 жовтня 1921 р. наприкінці розмови сотник Обідний запитав у отамана: якої влади він хотів би в Україні. Ілько Струк відповів: “Я цілком приєднуюся до волі і бажань, виявлених Українським народом, а особливо моїми славними лицарями, які були з народу, із селян, а вони хотіли і хочуть ”щоби Україна була лише самостійною, народньою республікою, де б на чолі стояв президент, який брав би участь в управі краєм””.58)

 

Джерела, примітки:

 

1,2,5-8,14,15,20-23,26-28,32-34,37-40,43,44,51-55,58) “Отаман Повстанців Ілько Струк” (зі слів от.Струка записав Михайло Юр. Обідний). ЦДАВО України, ф.3504, оп.1, спр.2-2а, стор.31-66. За сприяння майора Келеберди відшукав Григорій Гребенюк. Публікується вперше.

3,4,48) ЦДАВО України, ф.1845, оп.1, спр.1. Документ знайшов О.Маслак.

9,42,45-47,49) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17, арк.1зв.-2. “Докладная записка о бандитизме на Правобережье Украине за время с ноября 1920 г. по апрель 1921 г.”, яку склав заст. начальника особливого відділу КВО Іванов. Документ знайшов О.Маслак.

10) Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис, “Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922)”. В-во Харківського університету, 1971.

11,24) “С.Гусев-Оренбургский, ”Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 г.”, Петроград, Главлит”.

12) В.Верстюк, “Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921)”. Київ, 1991.

13,50) Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантюр” (Петлюрівське повстанство), Державне видавництво України, 1927.

16) М.Карасьов, “”Бандит” Зелений”, Київ, 1992.

17) “Известия ВУЦИК”, №70 (97), 20.06.1919. Надав Володимир Мельник.

18) Г.Величко, “Географічні умови розвитку міст на Україні”. В Збірнику “Записки українського НДІ географії та картографії. Рік 1928-29. Випуск 2. Харків, 1930. Надав Володимир Мельник.

19,25) Д.Кін, “Повстанческое движение против деникинцев на Украине”. “Летопись революции”, №4, 1925.

29-31,36) О.Доценко, “Зимовий похід”. Варшава, 1932.

35) В.Шульгін, “1920”. Москва, 1989.

41) “Советская военная энциклопедия”. т.2. М., 1933. С.182-183.

56) ЦДАВО України, ф.3204, оп. 2. д.11, л.19. Машинопись. Копия”.

57) Свідчення Євдокії Шутько, 1927 р. нар., жительки с.Горностайполе, про от.Струка. Зібрав Григорій Гребенюк.

 

 

Кубанський ватажок Холодного Яру Федір Уваров

 

Осавул Кубанського війська, колишній штабс-ротмістр царської армії. Талановитий і надзвичайно відважний пов­станський ватажок. Керував відділом, який нараховував до півтори тисячі чоловік. Двічі звільняв від більшовиків Черкаси. Діяв також в районі Холодного Яру.

Начальник кулеметної чоти загону Уварова Сергій По­лікша згадував про свого командира: “Осавул війська Кубанського Уваров прийшов у ті околиці навесні 1919 року з відділом, який налічував до 1000 чоловік і підлягав отаману Григорієву. Відділ посувався залізницею Знам’янка — Цвітково і, зайнявши Бобринську, розпочав наступ у напрямку Черкас, відбираючи у більшовиків станцію за станцією. 15 травня, спочатку панцирний потяг Уварова, а потім і весь відділ повели наступ на Черкаси. Місто боронили 1-й і 2-й совітські полки і 1-й комуністичний баталіон, який складався з місцевих, комуністично настроєних жидків... 15 травня розпочався бій за місто”.1)

Близько 200 шабель Уварівської кінноти, обійшовши червоні частини, увірвалися до Черкас. В місті піднялася страшна паніка. З представників окупаційної влади мало кому вдалося втекти. 1-й комуністичний батальйон (близько 400 чоловік) кинувся тікати до лісу — його майже весь вирубала Уварівська кіннота. 1-й совєтський полк, який відступав до мостів, теж був розбитий. З 2-го совєтського полку частина розбіглася, а частина приєдналася до відділу Уварова.

“Захопивши місто, — пише Сергій Полікша, — Уваров держав його коло тижня часу. За цей час до його відділу прилучилося багато шкільної молоді і місцевого населення. Відділ збільшився до 1500 чоловік, мав 24 кулемети і де­кілька гармат на потягах.

За цей час червоні, підтягнувши сили, декілька разів пробували наступати на Черкаси з-за Дніпра, але їх відбивали. З Уварівців особливою відвагою відзначилася група матросів Чорноморської фльоти, які з кулеметами боронили міст через Дніпро. Коли повстанці, залишивши місто, стали відходити в напрямку Бобринської, вони залишилися стримувати ворога на мосту, щоб дати змогу відійти потягам, і всі загинули, б’ючись до останнього”.2)

Діставшись бронепотягом до ст. Білозір’я, Уваров дізнався, що далі залізнична лінія захоплена більшовиками. Тоді він наказав залишити потяги, попсувати гармати на панцирнику і, взявши в Білозір’ї підводи під кулемети і набої, повів свій відділ у напрямку Чигирина. По дорозі їх наздогнав невеликий кінний Смілянський повстанчий загін під командою сотника Ліхарева. Цей загін, як окрему сотню, прилучено до кінноти Уварова.

До Чигирина підійшли непомітно з боку Піщаних кучугур за Тясмином і, захопивши атакою кінноти міст, стали наступати на місто. В Чигирині стояв Червоний Чигиринський полк під командою Коцура. Не очікуючи небезпеки, коцурівці не встигли приготуватися до бою і залишили місто.

“В Чигирині стояв відділ Уварова два тижні, — розповідав Сергій Полікша. — Населення самого Чигирина, де було багато свідомої української інтелігенції, ставилося до нас прихильно. Відділ мав вигляд регулярної частини, всі кулеметчики були одягнуті в німецькі стальові шоломи. Вечорами грала наша трубна оркестра, яка складалася з добровольців-студентів Черкаської гімназії.

В місті панував зразковий порядок. По наказу Уварова розстріляно двох козаків, захоплених стежею на грабунку, в той час, як при ”червоних” коцурівцях грабунки, особливо жидівського населення, були звичайним явищем”.3)

 

7-8 травня 1919 р. Федір Уваров видав Відозву до червоноармійців і селян, в якій виклав свої політичні настрої: “Атаман партизанов Григорьев, Уваров и другие являются противниками коммуны и еврейской власти, но никогда не шли и не идут против советской власти. Все, что вам говорят коммунисты и жидовские ставленники про атаманов партизанских отрядов — сущая ложь, распускаемая со злым умыслом... Атаман Григорьев — не “Пан Гетьман”, его помощники — не “Гетьманскіє министры”, а люди искренно любящие свой народ и желающие только хорошей человеческой независимой жизни. Украина настолько велика и богата, что всегда сумеет (”обойтись” — Р.К.) без посторонней помощи, которую навязывают ей Великороссія и жиды, которым выгодно, чтобы мы шли брат на брата с оружием в руках...

Нам не нужно тех людей, которые стремятся к власти ради своих выгод, пусть управляет своей страной сам народ, через выборных, честных граждан, которым дорога родина и покой народа. Вот чего хотят григорьевские отряды”.4)

 

Сергій Полікша продовжує: “Коли більшовики стали підтягувати під Чигирин сили, Уваров рішив відвести свій відділ в околиці Холодного Яру. Перейшли з Чигирина до містечка Медведівки. Пересуватись далі не можна було, не порозумівшись з місцевою повстанчою владою. В Медведівці зібралась нарада, на яку приїхали представники Холодного Яру з отаманом Чучупакою. З початку виникла суперечка, бо ні один з отаманів не хотів признати другого старшим.

Чучупака був молодий хорунжий, син бідного селянина з с.Мельників. Під цей час його постійний відділ налічував не більш 400 чоловіка, але він користувався великим авторитетом серед околишнього населення, яке майже все було озброєне і добре зорганізоване. Уваров — козацький осавул, надзвичайно відважний, умів поривати за собою козаків, як старшина, був старшим і більш досвідченим від Чучупаки. Відділ його, як не лічити півтисячі, які в скорім часі розій­шлися по домах, налічував до тисячі добре здисциплінованих вояків. Він мав прекрасний загін кінноти і більше двадцяти кулеметів.

Ідейного розходження між обома отаманами не було, бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню. Погодилися на тім, що Чучупака в чисто військових справах уступив першенство Уварову, а сам залишався отаманом місцевости з правом рішаючого голосу в справах боротьби. Постійний відділ Холодноярців підпорядковувався Уварову. Мобілізація Холодноярських збройних сил — в разі потреби — лежала на Чучупаці...

Відділ Уварова перейшов до Мотриного манастиря в Холодноярськім лісі. Для облегшення постачання частину його розташовано в поблизьких селах. Дві сотні піхоти і моя кулеметна чота поставлені в с.Головківці.

Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав.

На Зелені свята школу, в якій я стояв з кулеметчиками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.5)

Незабаром відділ Уварова у складі Холодноярських збройних сил взяв участь в успішних боях за села Стару і Нову Осоту. Після впертих боїв червоні були відігнані до Олександрівки.

На нараді штабу, в якій взяли участь два представника від Уряду УНР, було вирішено, що Уваров з відділом і бажаючими з місцевих спробує пробитися через кордон червоних частин, які оточили місцевість, і піде на з’єднання з отаманом Тютюнником, а Василь Чучупака залишиться боронити місцевість.

“З Уваровим виступило около 200 чоловіка кінноти і коло 400 чоловіка піших, — згадував С.Полікша. — З цим відділом пішов і я... На другий день удосвіта наш відділ розпочав наступ на ст.Райгород, щоб перейти на другий бік залізниці. Сили ворога оказалися більшими, як можна було сподіватися. 5-й і 6-й совітські полки займали вигідну позицію вздовж залізничної лінії. Їх прикривали гарматним вогнем два панцерних потяги. Бій тягнувся від четвертої години ранку до дванадцятої, коли перемога стала схилятись на сторону повстанців. Уваров, який сам керував боєм, на чолі кінноти заатакував на правім крилі панцирники, які боючись, що кіннота зірве їм ззаду шлях, почали утікати. Кіннота зірвала залізницю і, з’явившись ззаду ворожої піхоти, наробила паніки. Наша піхота в цей час наближалася до станції, але ззаду нежданно появилося яких триста чоловік ворожої кінноти, яка надіспівши з Бобринської, обійшла нас ззаду. Ворожі панцирники, побачивши це, перейшли знову в наступ і сильним вогнем відрізали нашій кінноті, яка була вже по той бік залізниці, можливість вернутись. Вистрілявши набої, оточені з усіх боків ворогом, ми (тобто, піхота — Р.К.) склали зброю.

Нас погрузили у вагони і відставили до Київа. Декому вдалося по дорозі втекти. Кільканадцять людей, в тім числі і брата сотника Ліхарева, розстріляли.

Вже в Київі, у таборі, я чув, що коло Холодного Яру іде ще боротьба і що Уваров знову оперує там з своїм загоном. Утікши від большевиків і попавши на рідну Черкащину, я довідався, що він надзвичайно смілим наскоком, з одною тільки кіннотою, ще раз після того займав Черкаси і що його в невдовзі потім вбили більшовики в бою десь коло Зна­м’янки”.6)

А ось селянин з с.Худоліївки Чигиринського повіту Данило Явдокимович Удовицький, 1912 р. нар., твердить, що Уваров загинув в с.Раківці за таких обставин: отаман з кількома партизанами приїхав в це село поквитатися зі зрадником, колишнім бійцем Уварівського загону Калеником Оксенті­йовичем Герасименком. Але пістолет Уварова дав осічку, і Каленик, скориставшись цим, застрелив отамана з рушниці.7)

На жаль, інших джерел про отамана Уварова віднайти покищо не вдалося. Тим ціннішими є спогади Сергія По-лікши, який зберіг для наступних поколінь па­м’ять про відчайдушного осавула, талановитого повстанського ватажка Уварова, який став для нас уособленням мрії про Соборну Україну.

 

 

Джерела, примітки:

 

1,2,3,5,6) С.Полікша, “Кубанець Уварів — отаман Холодного Яру в 1919 році”. “Літопис Червоної Калини”. 1933 р. ч.5.

4) З відозви штабу бойового загону особливого призначення отамана Уварова, травень 1919 р. Збірка “Героїзм і трагедія Холодного Яру”. Київ, 1996.

7) Цю інформацію надав директор Кам’янського історичного музею Юрій Ляшко.

 

 

Чорноліський полковник
Пилип Хмара

 

 

Пилип Панасович Хмара народився у старовинному селі Цвітній Чигиринського повіту Київської губернії (нині Олександрівський район Кіровоградської області) в 1891 (1892?) році в родині Панаса Петровича та Параски Стефанівни Хмар. Ріс разом з трьома сестрами — найстаршою Марією (1890 р. нар.), Федорою (Тодорею, нар. 19.04.1899 р.), Килиною (орієнт. 1905-1908 рр. нар.) та двома братами. Вдалося встановити лише ім’я Федота (нар.2.03.1902 р.).1).

Куток їхній називався “Хмарівка”. Окрім Хмарівки, були ще в Цвітній кутки Гончарівка, Комарівка, Яр, Бондарівка, Шкурівка, Чорнобаївка та два хутори. Назви куткам, як правило, давали або за професійною ознакою жителів кутка (наприклад, Гончарівка та Бандарівка), або згідно з прізвищем родини, якя, розростаючись, жила на одній вулиці, власне, творила вулицю.

Цвітне розкинулося на межі Мотрониної дачі та Дикого поля. Цвітне з давніх часів було селом козацьким — в ньому ніколи не було панщини.

Три кілометри на південь від нього колись проходила “турецька границя” у вигляді валу та рову, які частково збереглися й допетер. Зрозуміло, що край цей був наповнений переказами про боротьбу прадідів-запорожців проти “басурман”. В цій атмосфері козацької героїки і зростав малий Пилип.

Брати та сестри Хмари, які зростали без батьків, жили бідно. Всі працювали в наймах, а Пилип ще їздив на заробітки до Криму. Попри це Пилип зумів закінчити чотирикласну Цвітнянську церковно-парафіальну школу. Співав у церковному хорі.

Односельчани відзначали, що Пилип з дитячих років не любив кривди і завжди заступався за несправедливо покривджених.

Пилип, красивий, кремезний в плечах, як говорили старі люди, був “отчаяний з дєтства”, а “сили був неізмєрімої”. В селі жив силач Овер’ян — коня підіймав. Так от, Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.

Ще одна характеристика Пилипа Хмари — був “отчаянний на розум”, очевидно, багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.

З Першої Світової війни Пилип Хмара прийшов повним Георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Його шабля, згадували односельчани, була задовгою, черкала по землі, тому він приробив коліщатко до ножен і возив її за собою.

Пилип мав сірої масті “в яблуках” кобилу, яку терпляче видресирував: вона лягала та вставала на його команду, заходила в хату. Команди виконувала також і по свистку.

Ще односельчани згадували, що Пилип був “сильний наєздник”, “віртуозний кавалерист”.

 

В селі жила багата і розгалужена родина господарів Сіденків. Вони були настільки заможні, що планували навіть за свій кошт провести від Цибулевого до свого села залізницю. Це було ще до Першої Світової війни. Так от, саме Сіденки, очевидно, щоб врятувати від розграбунку своє майно та забезпечити в селі лад і спокій, ініціювали створення загону самооборони і попросили Хмару очолити його.2)Сталося це, очевидно, 1918 року.

“Який був Пилип (Хмара) з себе? — говорив житель с.Гутниці Іван Сидоренко, 1892 року народження. — Бравий був, молодцюватий. Кріпкий, стрункий. Все на ньому пригнане — кавалерист! Аякже, в старій армії в гусарах служив”.3)

“Був це стрункий, сильно збудований чоловік років 28-30-ти, — згадував Юрій Горліс-Горський. — Одягнений у темнозелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотчик, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир”.4)

“Ходив я шароварах, шапці з китицею, чоботи були зі шпорами”.

“Чи був жонатий Хмара не знаю, — говорив родич Тимофій Мефодійович Хмара, — але якусь красуню на тачанці возив”.

 

У Цвітній здавна існував гончарний промисел — в околицях села була напрочуд чиста, без камінців і домішок глина. Висока пластичність і невелика усадка дозволяли сушити вироби влітку на осонні, на причілку хати, а це в практиці гончарів траплялося дуже рідко... Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише на Черкащині, а й у південних областях України, навіть у Молдавії. Возили його до Миколаєва, Херсона, Одеси, Кишинева, а також на Лівобережжя — в північно-західні райони Полтавщини — під Переяслав і Яготин.5)

В селі робили макітри, горщики, глечики, форми для випікання тіста тощо. Розвозячи свої вироби на продаж до Київської, Херсонської, Подільської та Полтавської губерній, цвітнянські гончарі водночас виконували роль розвідників. Тому й Пилип Хмара був досить поінформованим командиром.