Доба Козацько-гетьманської держави
До 1048 кочові турецькі племена тюрків-огузів з'явилися у Малій Азії в 11 ст. Створений сельджуківською династією султанат розпався в кінці 13 ст. на кілька напівсамостійних князівств. Одне з них (розташоване в північно-західній частині Малої Азії) бей Осман (1258–1324) перетворив 1282 на самостійний емірат, який став осередком майбутньої Османської (Оттоманської) імперії. Скориставшись занепадом Візантії, османи підкорили в 14—15 ст. Малу Азію, Балканські країни, захопили Константинополь (1453), перетворивши його на свою столицю Стамбул. На початку 16 ст. захопили Валахію, Молдавію (у складі якої була Буковина), Закавказзя і країни Близького Сходу. Починаючи з 1470-х років, Туреччина почала опановувати північне узбережжя Чорного моря: 1475 захопила колонії на півдні Криму: Кафу (Феодосію), Балаклаву, Судак, Керч, внаслідок чого Кримський хан визнав 1478 зверхність Туреччини. Далі турки створили свої військові бази в Аккермані (Білгород-Дністровський, 1484), Кілії (1484), Очакові (1480-і pp.), Ізмаїлі (поч. 16 ст.). Забезпечені турецькою протекцією, татари самі чи спільно із турками протягом двох століть нападали на українські землі, спустошуючи оселі, грабуючи населення та забираючи в ясир велике число української людності, яку продавали в Криму й Туреччині. Стамбул був одним з головних ринків українських невільників. Українські бранки іноді відігравали певну політичну роль у житті Туреччини: відома Роксолана (Настя Лісовська, 1505–1561), що була жінкою турецького султана Сулеймана І і матір'ю Селіма П. Вона мала неабиякий вплив на політику Туреччини. Тяжка доля невільників та боротьба з турками і татарами відбилися в українській народній творчості, у думах та історичних піснях. Перший турецький напад на Західну Україну відбувся в 1498/1499, як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта у турецько-молдавські справи. Тоді турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. Після організації Запорізької Січі у середині 16 ст. українські козаки чинили організований опір турецько-татарській агресії. З другої половини 16 ст. козаки почали влаштовувати відплатні морські походи на турецько-татарські володіння на півдні України: Очаків (1589), Аккерман (1594, 1601), Кілію (1602, 1606), Ізмаїл (1609, 1621), Каффу (1616). Скориставшись з ослаблення Туреччини війнами з Австрією і Венецією, козаки на початку 17 ст. організовували великі походи проти турецьких міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (Трабзон, 1614, 1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615, 1620 і тричі 1624), викликаючи паніку серед турецького населення. Ці морські походи козаків на Туреччину мали широкий відгомін у Західній Європі. Вважаючи основним завданням козаччини боротьбу із мусульманським світом, гетьман Петро Сагайдачний став членом Християнської міліції і зробив спробу організувати антиоттоманську коаліцію. Коли султан Осман II рушив на Польщу, король Жиґмонт III був змушений прохати козаків про допомогу; і перемогу під Хотином (1621) вирішила 40-тисячна козацька армія та досвідчений провід гетьмана Петра Сагайдачного. Наступ Оттоманської Імперії був стриманий. Гетьман Михайло Дорошенко (1625–1628) і Тарас Федорович (1630) продовжували антитурецьку політику й уславилися морськими походами. Відносини України з Туреччиною за доби Козаччини (16-17вв.) і Гетьманщини (17-18 вв.) були досить складні й подекуди суперечливі. З одного боку, турецька аґресія в Європі, яка тривала до кінця 17 ст., примушувала Козаччину чинити опір турецьким зазіханням на українські землі Речі Посполитої й руїнницьким нападам татар на Україну. Тим самим Козаччина ставала захисником християнської Європи від навали мусулманського світу і вважала це за свою історичну місію. Ця концепція та створена нею традиція, особливо популярна у кінці 16 і першій половині 17 ст., мала на меті радикальне вирішення чорноморської проблеми і тому вимагала активної української політики на цьому терені. Так виникла ідея об'єднання всіх сил православного Сходу (антитеза католицькій Священній Лізі) для повалення Оттоманської Імперії, визволення її православних народностей, ліквідації турецько-татарських володінь на півдні України для виходу її через Чорне море на широкі шляхи національної та міжнародної економіки і політики. Протягом всього періоду до 1648 року зовнішея політика Козаччини орієнтувалася традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних чи східно-європейських держав:
Ця ідея та її традиція імпонувала українським політичним і церковним діячам 17 ст., зокрема, Богданові й Тимошеві Хмельницьким, Петрові Дорошенкові (в останні роки його гетьманування), Іванові Мазепі (у перший період гетьманування до 1700), І. Ґалятовському та ін. сучасникам. Відгуки її знаходимо у екзильного гетьмана Пилипа Орлика. Але поруч із цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Туреччини. Вона висувала наперед союз України з Туреччиною й Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі та Росії — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Смертельна боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої української держави конче вимагали союзу її з Туреччиною й Кримом — або пізніще з Москвою. Це було директивою зовнішньої політики Б. Хмельницького після укладення польсько-московської угоди Адама Кисіля 1647, скерованої проти Криму. Шукаючи союзника проти Польщі, Богдан Хмельницький уклав договір (наприкінці 1647 — на початку 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну. Українська дипломатична місія на чолі з кропивнянським полковником Филоном Джалалієм у червні 1648 уклала у Стамбулі союз із Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною державою, а Кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі. Згодом була підписана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким, яка регулювала торговельні взаємини між Туреччиною й Україною. Але до українсько-турецького союзу вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV перемогла концепція татарського хана Іслам-Ґірея III, якому Порта доручила опікуватися «північними (тобто українськими) справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Туреччиною, яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та Валахії. Не зважаючи на опозицію української шляхти (Адам Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Богдан Хмельницький на початку 1651 визнав турецьку протекцію. Однак, спроба Б.Хмельницького утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652/53 не була реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою. Хоча Переяславська рада 1654 формально заборонила зносини з Туреччиною (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654), вони не припинилися, і українсько-турецький союз був відновлений 1655 року. Ці союзні зв'язки і зносини з Туречиною залишилися традиційною лінією української політики і надалі. З тими чи іншими відмінами, визначеними змінами міжнарадно-політичної кон'юнктури на Сході Європи, майже всі наступники Богдана Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман Іван Виговський (1659), Павло Тетеря (1670), П. Дорошенко, Ю. Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка поділила Україну на польську та московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз з Туреччиною. Гетьман Іван Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делегацію на чолі з лубенським полковником Григорієм Гамалією для переговорів у справі турецької протекції над Україною. Місія була вдала, але загибель Брюховецького знедійснила його заходи. Українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка, який прагнув відновити державу Богдана Хмельницького і поширити її на західно-українські землі. 1667 він розпочав переговори з Туреччиною, які завершилися 1668 угодою про військово-політичний союз України з Туреччиною. Султан погодився взяти Україну під турецьку протекцію, при чому Україна зберігала повну автономію, вільний вибір гетьмана, звільнення від данини й діставала військову допомогу для об'єднання всіх українських земель під владою Війська Запорізького. Цей договір був схвалений Корсунською радою в березні 1669. Україна Дорошенка взяла участь як союзник Туреччини у переможній війні з Польщею, але Бучацький договір від 5 жовтня 1672, за яким Польща зрікалася Поділля на користь Туреччини, а Брацлавщини й Київщини на користь Дорошенка, був порушенням українсько-турецької угоди 1668 й початком краху туркофільської політики Дорошенка. Капітуляція Дорошенка 1676 відкрила шлях для нової комбінації турецько-українського порозуміння. Туреччина проголосила Юрія Хмельницького, який перед тим пробув 6 років ув'язненим у Стамбулі, «князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорізького» (1677–1681) й уклала з ним договір, подібний до договору з Дорошенком. Поразка Ю. Хмельницького після, так званих, Чигиринських походів 1677/1678 і невдача його наступника, призначеного Туреччиною, молдавського господаря Ґ.Дуки (1681–1682), завершилася Бахчисарайським миром Туреччини з Москвою 13 січня 1681, а поразка Туреччини під Віднем 1683 припинила її аґресивну політику на території Східної Европи й України. Обидві політичні концепції — антитурецька та туркофільська — в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Туреччини за гетьманів І. Мазепи та Пилипа Орлика. За першого періоду свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав, як речник антитурецької політики, Україна брала активну участь у Священній Лізі, і сам Мазепа керував успішними військовими діями проти турецьких фортець. Але за другого періоду (після 1701) Мазепа шукав порозуміння з Туреччиною та її допомоги у боротьбі проти панування Москви в Україні. Полтавська поразка 1709 перекреслила спроби широкої антимосковської коаліції, а Мазепа та Кость Гордієнком з частиною їх війська знайшли притулок на землях Оттоманської Імперії. Гетьман Пилип Орлик разом з турецько-татарським військом брав участь у військових акціях на Правобережній Україні перед Прутським походом 1711. Він уклав союзний договір України з Кримом 1711 і намагався відновити союз з Туреччиною у 1712. Туреччина визнала владу Орлика на Правобережжі, але не дала йому належної допомоги, і Правобережжя залишилося під Польщею. З 1722 Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742) жив у володіннях Оттоманської Імперії, марно сподіваючись допомоги Туреччини своїм політичним планам в Україні. Це відбилося і на його антитурецькій (антимусулманській) ідеології, побудованій на старих українських традиціях 16&—17 ст. і підсиленій власним досвідом екзильного гетьмана. Це були останні намагання самостійної української політики щодо Туреччини.
|
