XX століття

Під час Першої світової війни Туреччина воювала проти Російської імперії. У листопаді 1914 міністр внутрішніх справ Туреччини Талаат-бей прийняв делегацію Союзу Визволення України (СВУ) та пообіцяв підтримку українським самостійницьким змаганням. У Стамбулі діяло представництво СВУ, очолене Меленевським, яке видавало летючки для турецьких вояків («Asker») та інформативну публікацію «Ukrayna, Rusya, Türkiye, Magălemer rnecmu'asi» (1915).

Навесні 1916 російське військо, в якому значну частину становили українці, захопило східну Анатолію із центром у Трапезунді (Трабзоні) і до 1918 тримало її у своїх руках. Після березневої революції 1917 у Трапезунді організовано Украйнську Громаду, яка видавала «Вісті Української Громади міста Трапезунду» за редакцією Г. Хименка. У вересні 1917 Центральна Рада призначила М. Свідерського комісаром Трапезундського району, який готував українізацію військових частин, а у жовтні 1917 організовано Військовий З'їзд у Трапезунді. Але на початку 1918 року російське військо евакуювало Трапезунд і всі українці виїхали в Україну.

Турецька делегація у складі везиря Талаат-Паші, міністра закордонних справ Агмед Мессімі-бея, Ібрагім Гаккі-Паші, генерала Агмеда Іцует-Паші, разом з Центральними Державами підписала 9 лютого 1918 Берестейський мир, визнаючи УНР як незалежну і суверенну державу. Цей договір Туреччина ратифікувала 22 серпня 1918 року. Україна і Туреччина обмінялися посольствами: послом у Стамбулі за Гетьманату був Суковкін Михайло Акінфійович (1918), за Директорії Лотоцький Олександр Гнатович (1919/20) та Токаржевський-Карашевич Ян (1920/21), а радниками посольства — Люцій Кобилянський і Василь Мурський (згодом до 1935 представник екзильного уряду УНР у Туреччині). За гетьманату головою турецького посольства у Києві був Ахмед Мухтар-бей. 1919 в Стамбулі видано інформативну публікацію «Ukrayna ve Türkiye», а в 1930 В. Мурський видав працю «Ukrayna ve istiklâl müca hedeler».

На початку існування УРСР (2 січня 1922 року) укладено угоду про політичні, торгівельні, культурні зв'язки й «про дружбу та братерство» з Туреччиною, але радянська Україна не мала в Туреччині постійної дипломатичної репрезентації, і ці зв'язки 1923 були замінені всесоюзними.

В УРСР справами турецької культури у Харкові з 1926 цікавилася Всеукраїнська Наукова Асоціація Сходознавства, яка видавала в 1927 — 31 ж. «Східній Світ» (останнє ч. «Червоний Схід»). Вона підтримувала контакти з Туреччиною. У 1928–1929 укр. делегація (О.Гладстерн, П.Тичина, В.Зуммер, О.Самойлович) їздила до Туреччини. Після 1945 у Стамбулі існувала Українська Громада в Туреччині, яку очолював сотник М.Забіла.

Турецько-українські культурні зв'язки були незначні. З українського боку це були спроби ознайомити турецький світ з українськими політичними і культурними проблемами: видання СВУ, українських дипломатичних представників, переклади і переспіви з турецької літератури, статті про турецький фолкльор і народну творчість: М. Драгоманов «Турецкие анекдоты в украинской словесности» («КСт.», 1886); І.Франко «Вірша про турецько-російську війну 1787–1791» (ЗНТШ, т. 64); Т. Грунін «Турецька мова. Елементарна граматика та новий альфабет» (X. 1930); А.Кримський «Переклади турецької народної творчості і турецьких пісень» (ж. «Народ», Л. 1890); П.Тичина — переклад поезій Махмеда Еміна, переклади турецьких літературних творів X.Едіба, Назима Хікмета, Якуба Кадрі, Рефіка Халіда, Омера Сейфейддіна, Суад Дервіша, О. Ханчерліоглу й ін.; збірка «Оповідань турецьких письменників» (К., 1955). Менше з'явилося турецькою мовою з української літератури: твори Т.Шевченка у перекладі А.Кримського, Назима Хікмета; П.Тичини у журналі «Milliyet» (1928) та ін.

У Києві до 1931 під керівництвом А. Кримського працювала Тюркологічна комісія при УАН, яка видала «Історію Туреччини», «Історію Туреччини та її письменства», «Вступ до історії Туреччини», «Тюрки, їх мова і література» тощо. Українські тюркологи тодішнього й пізнішого часу: В.Дубровський, Є.Завалинський, О.Самойлович, X.Надель, О.Ганучець, Лев Биковський, Омелян Пріцак. З українських мистців працював якийсь час у Туреччині — Олексій Грищенко («Два роки в Константинополі», франц. видання 1930, укр. 1961).