ЛИТОВСЬКЕ ЛИЦАРСТВО

Народження українського етносу нового 532-річного циклу (1483—2015) відбулось завдяки батьківському етнічному орга­ніз­му, що сформувався, як і у випадку з варягами, на теренах Балтії. Литовські племена, як і варяги, були вихідцями з україн­ського “етнотворчого казана”. За сучасною класифікацією, вони належать до індоєвропейської групи балтів[83].

На сьо­год­нішні часи литовська мова краще інших живих індоєвро­пейських мов зберегла архаїчні риси в фонетиці і морфології[84].

Інтегральна етнопсихіка сучасних литовцівописується соціотипом логіко-сенсорний екстраверт (за типологією Юнга), псевдонім — “Адміністратор”.

Литовська військово-управлінська верства, яка, власне, і стала батьківським началом нового українського етносу, сфор­мувалась у смертельних війнах з Ливонським і Тевтон­ським лицарськими орденами в першій половині XIII століття: “ Найбільш запізнене у своєму розвитку в своїх глухих лісах, найбільш відстале між усіх народів цієї сім’ї плем’я литовське було загрожене під той час в самім своїм існуванні німецьким рухом в литовськім краї. Напружуючи всі сили у боротьбі з ним, воно розвиває незвичайно живу організаційну діяльність і немов щоб скріпити себе силами культурними, починає поширювати свою зверхність над сусідніми слов’янськими, більш культур­ними краями” [85].

На тлі гартування литовського військово-організацій­ного начала державна організація Київської Русі все більше занепа­дала. В середовищі князівської династії, за словами істо­рика, “не стало талановитих одиниць, що вміли б управ­ляти вели­кою країною” [86]. Як наслідок внутрішньої дезорганізації у 1240 році монголо-татари захопили Київ, а рівно через сто­ліття — у 1340 році, зі смертю князя Юрія Тройденовича — втратило незалежність і Галицько-Волинське князівство. Системна криза досягла максимальної гостроти.

Для України це означало, що вона у точно визначений термін відкрилась для взаємодії з персонально сумісним батьківським началом. Як і у випадку з літописним закли­кан­ням варягів, місцеве українське населення “само зі своєї волі закликало до себе литовських княжат” [87].

Ось як історик описує процес зачаття нового україн­ського етносу: “Литовські княжата, засідаючи по українських і біло­руських землях, прагнули у всім приноровитися до місце­вого життя. Вони старалися якнайменше вносити змін у місцеві обставини: “ми старини не рушаємо, а новини не вводимо” — було їхнім правилом. Вони приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, тільки з нової литовської династії, й по змозі старалися далі продовжувати давніше заведені порядки місцевого життя. З другого ж боку, громадянству не раз таки приємно було, приймаючи литовського князя, покінчити з віджи­лими, докучливими княжими відносинами старої дина­стії, а навіть у громадах, що свого часу виривалися з-під княжої влади і піддавалися під татарську зверхність, встигла наскучити й татарщина... Прикро було тільки князям зрікатися свого панування, але й тут часто укладалося так, що й ці князі зіставалися на своїх волостях, тільки мусили признати над собою владу литовського князя, що засідав у столиці їхньої землі”.

У результаті українські землі переходять під владу литовських князів “одна по другій, без війн і боротьби, тихо і непомітно, без ґвалту і крику” [88] (порівняйте з “варязьким варіантом”: “ Варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь...” [89]).

На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження Київської Русі. Але в дійсності литов­ське лицарствовнесло ґрунтовні зміни в життя нашого краю, хоча фактично йшлося лише про одну його сферу — державне управління: “Велике князівство Литовське відрізнялося від дав­ньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя... Зате Литва дава­ла українським князям і панам широке право участі в централь­них державних установах і урядах. Вони належали до велико­кня­жої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів, — мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утри­му­вати свої військові частини і виступати на їх чолі у військовий похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їхню гордість підносило те, що їхня мова була державною мовою, а їхня церква мала упривілейоване стано­вище. Україн­ська аристократія почу­ва­ла себе співгосподарем у великій Литов­ській державі. Тому, не­зва­жаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали про­ти всяких автономістичних тенденцій, — українські князі і пани були глибоко прив’язані до литовської держави, служили їй зі щи­ро­го патріотизму, обороняли і дбали про її розквіт та могутність” [90].

Наприкінці правління великого князя Ольґерда(1341—1377) населення Литовсько-Руської державина 90% скла­далося з української і білоруської людності, тобто литовцістановили лише десяту частку населення (ще один привід згадати про “малу заквас­ку, що заквашує все тісто”[91]). Джерелом права у державі стала “Руська Правда”, державною мовою всюди була староукраїнська мова, повсюдно панувала українська культура і православна віра. Литовська держава запліднила Україну новими управ­лінськими підходами, згідно з якими твердий дер­жавний порядок не придушував людської свободи і творчості, але ставав її гарантом і захисником. Не менш великою заслугою литовського лицарства є те, що воно організувало захист Укра­їни від татарських орд і, таким чином, дало можливість народ­ному організму певний час розвиватися у відносному спокої.

Після смерті Ольґерда (1377) Литовсько-Руська держава увійшла в смугу нестабільності, але головне вже сталося — відбулось зачаття нового етносу, який народився рівно через століття, а саме у 1480-х роках — на початку нового 532-річного періоду. Його становлення відбувалось у постійних війнах і повстаннях, тому він прославився у світі як Народ козаків[92]. Йому не вдалося на тривалий час створити стабільної держав­ності, але це надає йому особливої розумової пластичності та відкритості до творення принципово нових моделей державної організації. Ця риса може виявитися незамінною для побудови української держави нової епохи. Епохи, яка має розпочатися у 2015 році.

2.4. Геосоціальний організм “Україна”

Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть.

Святий Матвій, 5.9

Фактично ми простежили народження, становлення і згасання трьох етносоціальних організмів — народу антів, народу русичів і народу козаків. Вони розвивалися на території України протягом останнього 1596-річного циклу, після слов’янського пасіонарного спалаху, спричиненого сприйняттям Христового вчення. При цьому Україна виступала в ролі планетарної геосоціальної істоти, Великої Матері, яка кожні 532 роки народжувала нових дітей-етносів. Природно, що етноси, які розвивались на території України, успад­ковуючи мову, культуру, традиції, соціотип і генофонд своїх попередників, були українськими етносами.