Слов’яни — гали нової епохи

Відомо, що в давнину був звичай брати нові імена, якщо з людиною або народом відбувалися суттєві перетворення. Наприклад, у людей зміна імен відбувалась під час релігійних ініціацій— для позначення переходу з одного сакрального статусу в інший, напр., при сходженні на монарший чи церковний престол, хрещенні, постригу в ченці тощо. Заміна етноніму “гали” на “слов’яни” означала, що з народом відбулося радикальне перетворення, він здобув нові якості.

І що означав новий етнонім?

Та те ж саме, що й попередній. Якщо коротко, то ім’я “гали” походить від “галас-голос-логос”, що позначає як голосистість, так і знання. Ці поняття є тісно пов’язаними, оскільки рівень мовлення (висловлювання), вищим проявом якого є пісенність, відбиває рівень мислення. Співучий народ називав себе галами за ознаками, які суттєво відрізняли його від інших народів — “голос” (співучість, милозвучність мовлення) і “логос” (мудрість, знання, інформація). Не випадково символом французьких галів був півень — “птах, що піє”[79].

Новий етнонім — слов’яни— позначав те ж саме, адже поняття “слово” якраз і означає мудрість, знання, мовлення, інформацію (“славний”, “слава”, “прославити”, “ославити”). Вірогідно, називаючи себе слов’янами (мудрими, красно­мовними), новий етнос стверджував, що він є носієм слова, тобто вищих знань, отриманих від Боголюдини за посередництвом народу Христа. Згодом так стали називати себе інші етноси, народжені в українському етнотворчому казані, тому “слов’яни” стало іменем суперетносу.

Додамо, що назва “гали” існувала давно, принаймні вже пророк Ісайя (8 ст. до н. е.) згадує Галілею як не-юдейську (“язичницьку”) країну і пророкує їй особливу місію та про­слав­лення (8.23). Якщо вже в цей час гали опанували простори далекої Палес­тини, то очевидно, що їхнє народження у Північ­ному Надчорно­мор’ї відбулося раніше. Схоже, що “гали” — це була сукупна самоназва арійських племен попередньої 1596-річної епохи — від 1178 р. до н. е. до 419 р. н. е. Так що зміна самоназви “гали” на сукупну самоназву “слов’яни” ознаменувала перехід україн­ського геосоціального організму до нової епохи (419—2015).

Можна припустити, що перехід слов’ян до наступної епохи (2015—3611) також ознаменується цілком новим іменем або поверненням імені з якоїсь попередньої епохи, наприклад, арії (ярі, пасіонарні, сонячні, життєспроможні). Оскільки група племен з такою сукупною самоназвою прийшла на півострів Індостан у середині II тис. до н. е., то цілком можливо, що ім’я “ар’я” було суперетнічною назвою протягом циклу 2774—1178 до н. е. (хоча, скоріше всього, це вже було повторенням первинного імені від 55 ст. до н. е.).

Зі всього сказаного вище напрошується висновок, що на початку кожної 1956-річної епохи Україна породжує новий суперетнос: арії, гали, слов’яни. Яким буде наступний — після 2015 року? Все залежить від нас.

ВАРЯГИ

Україна як геосоціальний організм у IX—X століттях н. е. пере­жи­вала стан системної кризи, що було закономірним явищем в кінці чергового 532-річного періоду (419—951). Місцеве населення перебувало в стані соціальної дезорганізації, песи­мізму, безпорадності і, так би мовити, нульової пасіонарності. Серед народу все більше визрівало переконання, що наведення ладу в країні власними силами вже є неможливим. Цей пригнічений і безпорадний стан чудово відтворено літописом, згідно з яким десь після 862 року місцеві жителі заявили: “ Земля наша велика і багата, а порядку в ній немає; ідіть до нас княжити і володіти нами”. І не принципово, чи справді мало місце це відчайдушне покликання допомоги іззовні. Важливо те, що з погляду етногенетики Україна вже була цілком відкрита до запліднення персонально сумісним з нею чоловічим етносом.

Таким батьківським етно­сом стали варяги, етноге­не­тична взаємодія яких з українським етно­соціальним орга­ніз­мом відбу­лась у найсприятливіший для цього момент — час максимального загострення системної кризи.

Лучники XII—XIII століть

Ментальністьварягів добре вписується в соціотип, відомий в типології Юнга як “логіко-сенсорний екстраверт” (“Адміністратор”).

Щодо їхнього походження у дослідників немає одно­стайності, проте дедалі більше фактів свідчить про їхні витоки з українського “етнотворчого казана”. Варяги перебували у тіс­них стосунках з населенням Скандинавії і Балтики, проте не були норманами-вікінгами. Згідно з сучасними досліджен­нями, “ варяги... говорили староукраїнською чи слов’янською мовою. Записи, залишені варягами, писані кирилицею, а не рунами, якими писали нормани. Маємо згадки, що серед варягів були хрис­ти­яни ще перед IX ст., тоді як нормани почали християнізуватися щойно в X і XI століттях. Як це сталося, що варяги-руси, якби вони були норма­нами, принесли в Русь-Україну не норманських, а руських богів? Як вони могли б відразу забути свого Одина-Водана? Ніколи не згадувати про Валькірію, Валгаллу, богиню Фрею чи Еду? Звідкіля вони могли знати про Перуна, Дажбога, Сварога, Хорса та інших богів? Коли подивитися на статуї варязьких і норманських богів, то бачимо разючу різницю. Перун— русько-варязький бог, з вигляду типовий гал або рус. Це стрункий вусач, безбородий, елегантний молодець. Óдин — норманський головний бог — це одно­оке страховище з величезною сірою бородою у товаристві двох воронів Ґуґіпа і Мупіпа та двох вовків Ґері та Френчі. Óдин — це бог перемоги і людських жертв. За нор­ман­ською теорією виходило б так, що норманські вікінги, прийшов­ши в Русь-Україну, змінили своє ім’я з вікінгів на варягів, змінили свою віру — відцуралися свого германського бога Óдина й прийняли руського Перуна, також змінили свою мо­ву тощо. Греки знали вікінгів-норманів, але знали й русів-варягів ”[80].

Як відомо, варяги були торговцями і воїнами, активність яких охоплювала на лише Балтію, а й всю Середню і Східну Європу включно з Візан­ті­єю. Нерідко вони виступали в ролі найманого профе­сій­ного війська. Саме від цьо­го й походить їхня назва — “варяги”, що означає “вої­ни”, “захисники” (від древ­нього кореня “вар”, наприк­лад “варта”, “варто­вий”; словенське “varuh” — хоро­нитель, опікун, захисник; англійське “war” — війна, “warrior” — воїн). Цікаво, що в релігії зоро­астризму, яка була поширеною се­ред арій­ських племен, третій ангел називався Кшатра-Вайріа (Кшатра — лицар, Вайрія — воїн) — опікун металів, з яких роблено зброю — ангел лицарства — ангел полян. За християнства цей ангел — архістратиг Михаїл — став опікуном Києва[81].

Контакт доповнюючих протилеж­ностей — українського “Миротворця” і варязького “Адміністратора” — виявився дуже плідним і мав ознаки дуальної взаємодії. За словами історика, варяги і київські “луччі люди” (місцева еліта) швидко “ прийшли до порозуміння, так що варяги зайняли Київ без боротьби. Історичний перелом пройшов без потрясінь. Варяги увійшли в місцеву панівну верству, що прибрала ім’я Русі, — і зайнялися новою органі­за­цією державного життя....Заслуга варягів була в тому, що вони з’єднали країну в одну цупку цілість, УВІЛЛЯЛИ В ДЕРЖАВНИЙ ОРГАНІЗМ НОВИЙ ФЕРМЕНТ, ожи­вили його і під­штовхнули до нової твор­чості”. Київські “луччі люди”, продовжує автор, на якийсь час були частково відсто­ронені від державного про­во­ду, проте утри­му­вали свій вплив на державну полі­тику в ролі дорад­ни­ків та екс­пер­тів. “За пізні­ших ча­сів, коли ва­рязька експансія затихла, їм ви­пало знову взяти кермо держави ”[82].

Приблизно через століття після запліднення українського материн­ського етносу варязьким чоловічим началом наро­дилась потужна і висо­кокультурна держава, найбіль­ша в Європі і відома на весь світ як Київська Русь. Її вихід на історичну арену супроводжувався пасіонар­ним спалахом в усіх сферах людсь­кого життя, а це є характерною ознакою народ­ження нового етносу, нової етносоціальної істоти.

Проте не будемо переоцінювати значення варязь­кого елементу. Пам’ятаймо, що основу нової державної орга­ні­зації заклала велика княгиня Олена-Ольга, що спиралась на слов’янські традиції. Варязьку організованість, експан­сивність і рішучість вона облагородила світлом мудрості, справедливості та відповідальності перед Богом і людьми. Важливим чинником адміністративних успіхів Ольги було те, що згідно з типологією Юнга вона, вірогідно, була “логіко-сенсорним екстравертом” (псевдонім — “Адміністратор”) і за своєю природою належала до арійської варни кшатріїв. Через багато століть мудрий Григорій Сковородаміг би сказати, що вона займалася своєю спорідненою справою, тому й досягнула таких успіхів. Сьогодні ми можемо додати, що вся діяльність великої княгині Ольги була маніфестацією арійської ідеї свободи, творчості й особистої жертовності.