РОЗВИТОК СЕРБСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ДРУГІЙ ТРЕТИНІ ХІХ ст..

Під тиском Росії та Османської імперії, кожна з яких керувалася власними мотивами, Конституція 1835р. так і не набула чинності. Замість неї султан хаті- ст. шерифом від 10 грудня 1838р. дав сербам

інший документ, який мав регулювати внутрішній устрій Сербії ("турецьку конституцію") й істотно розширював можливості Порти для впливу на перебіг подій у Мілошевій автономії.

Згідно з цим документом законодавча влада в Сербії передавалася

Раді з сімнадцяти членів, призначуваних тільки за згодою Порти. Мілош не мав над Радою жодного контролю, як формального, так і неофіційного (до Ради входило багато особистих ворогів князя), тому він зробив спробу розв'язати проблему, що виникла, шляхом спровокованого ним самим народного бунту. Коли ця спроба виявилася марною, Мілош 1 червня 1839 р. зрікся престолу на користь свого сина Міла­на й виїхав до Валахії, де оселився у власному маєтку. Прав­ління тяжко хворого Мілана тривало неповних чотири тижні, він помер 27 червня 1839 р.

Але й цього короткого терміну вистачило політичним про­тивникам Мілоша, щоб сформувати колективне Намісницт­во, в руках якого й зосереджувалася реальна влада. Провідні ролі в Намісництві відігравали Тома Вучич і Аврам Петронієвич, крім них до нього входив Єврем Обренович.

Коли на початку 1840 р. сербський престол обійняв мо­лодший син Мілоша Обреновича — Михайло (1840—1842), який спрямував основні зусилля на ревізію "турецької конститу­ції", саме Вучич і Петронієвич організували й очолили опо­зицію князеві. Вони висунули гасло "захисту конституції", назвавши себе "уставобранителями" (від сербського "устав" — конституція та "бранити" — захищати).

Протистояння князя і "уставобранителів" проходило з перемінним успіхом, інколи загострюючись навіть до зброй­них сутичок. Зрештою ситуація для Михайла Обреновича скла­лася несприятливо, і він, як колись і його батько, у вересні 1842 р. покинув Сербію.

Після цього Народна Скупщина на пропозицію "уставо­бранителів" обрала князем Олександра Карагеоргієвича, мо­лодшого сина легендарного Карагеоргія. У сербів уперше пі­сля відновлення державності змінилася правляча династія, хоча на цьому міждинастична боротьба не припинилася. Вибори князя на вимогу Росії, якій не дуже подобався відверто про-турецьки налаштований князь Олександр, відбулися вдруге 15 червня 1843 р., проте політична ініціатива залишилася в руках "уставобранителів", і Скупщина підтвердила своє рі­шення.

Олександр Карагеоргієвич правив Сербією в 1843—1858 рр. Незважаючи на суперечливість його політики, яка досить час­то не відповідала ані очікуванням більшості населення, ані серб­ським традиціям і стратегічним інтересам, країна за цей час зробила великий і важливий крок на шляху державної розбудови, економічного й культурного прогресу.

Основною верствою сербського суспільства залишалося се­лянство, об'єднане в задругах і громадах. Водночас від 40— 50-х років XIX ст. активізується процес формування інших станів і соціальних груп, насамперед — бюрократії (чиновни­цтва), яка заявила про свої права на владу. При Олександрі бюрократія вперше в сербській історії сповна скористалася цією владою, діючи не так у загальнонародних, як у власних інтересах. Зразком для неї виступали країни Західної Європи, досвід яких не завжди можна було без істотної адаптації пе­реносити на сербське тло.

Усупереч наявності досить значних недоліків, особливо у сфері пристосування нових форм організації держави та сус­пільства до реальних умов життя народу, прийняття таких документів, як "Цивільний законник" у 1844 р. та "Законник про цивільно-судове слідство" у 1853 р. стало важливим кроком на шляху державотворення: у такий спосіб здійснено рефор­му судової системи, закладено підвалини для створення пра­вової держави.

Багато уваги в цей час приділялося розвиткові народної освіти, науки, культури. За Мілоша Обреновича, який, розу­міючи важливість цих питань, намагався здійснити певні кроки у цьому напрямі, в Сербії існувало дві гімназії (в Крагуєваці та Шабаці), одну з яких Мілош у 1838 р. підвищив до рівня ліцею. За правління Олександра Карагеоргієвича відкрилося понад двісті нових шкіл, запроваджено спеціальний податок на розвиток шкільної справи, ухвалено закони про початкові школи (1857) та гімназії (1844), реформовано ліцей та систе­му навчання в ньому, засновано військове (1850) і сільсько­господарське (1853) училища.

Формується структура державних, господарських, науко­вих інститутів. Створюються міністерства — Міністерство внутрішніх справ, Міністерство освіти та ін.; засновуються Шкільна комісія, Товариство сербської словесності, Народ­ний музей, Народна бібліотека та інші заклади культури й освіти. Відкриваються перший у сербів професійний театр, друкарні.

За князювання Олександра відбулася ще одна важлива по­дія: вперше в новій історії Сербії з'являється секретний доку­мент, що містить цілісну зовнішньополітичну стратегію серб­ської держави, підготовлений Ілією Гарашанином у 1844 р. По­вна його назва — " Начертаніє, або Програма зовнішньої та національної політики Сербії";.

Автор "Начертанія" обґрунтовував ідею об'єднання сербського населення князівства Сербії, Чорногорії, Боснії, Гер­цеговини та Північної Албанії (або Старої Сербії) у межах однієї держави, за умови збереження провідної ролі Сербії і під зверхністю династії Карагеоргієвичів. Крім того, порушу­валися питання про історичну місію Сербії в масштабах усьо­го Балканського півострова, необхідність здобуття нею влас­ного виходу до моря, відносини з великими європейськими державами, важливість підтримки Росії, потребу створення боєздатної армії тощо.

"Австрійських" сербів Гарашанин до планів створення єди­ної сербської держави не залучав, імовірно, з міркувань так­тичного характеру, зумовлених специфікою, з одного боку, сербсько-турецьких, а з іншого — сербсько-австрійських від­носин. Однак саме на теренах Австрії, яку не хотів зайвий раз "дратувати" автор "Начертанія", Сербія вперше продемонст­рувала на практиці готовність брати участь у вирішенні пи­тань, пов'язаних з долею її одноплемінників: Белград актив­но втрутився у події 1848 р.

У 50-ті роки XIX ст. в Сербії поглиблюються суперечнос­ті між різними учасниками внутрішньополітичного процесу. Ситуацію ускладнили зміни в міжнародному становищі краї­ни: згідно з рішенням Паризького конгресу (1856) російський протекторат скасовувався й замість нього запроваджувався режим гарантій Сербії з боку всіх великих держав. У 1857 р. князь вчасно розкрив змову високих посадовців проти себе, однак активна участь Османської імперії в подіях навколо цієї змови ще раз підтвердила глибину й гостроту політич­ної кризи. Олександр мусив внести зміни до Закону про Ра­ду, які відчутно обмежували князівські повноваження. Це мало задовольнити Порту, продемонструвавши лояльність князя стосовно неї. Розрахунок виявився у цілому точним, проте внутрішня опозиція продовжувала активно діяти. Во­на домоглася скликання Скупщини, яка ухвалила усунути Олександра Карагеоргієвича від влади. Новим князем обрали Мілоша Обреновича.

Повернення Мілоша, котрий аж ніяк не мав на меті зміню­вати притаманний йому з молодих років авторитарний стиль правління, стало для Сербії з її прагненнями до реформування та "європеїзації" безумовним кроком назад. Мілош прибув до Белграда разом із сином Михайлом у січні 1859 р. Він почав переслідувати тих, кого вважав своїми противниками. Прове­дення реформ відновилося після смерті Мілоша у вересні 1860 р. та приходу до влади його сина Михайла (1860-1868).

Михайло, як і батько, і більшість сучасних йому європей­ських державців (у Франції, Росії, Австрії тощо), був при­хильником абсолютизму. Він узявся до конституційної ре­форми та реформи системи державного управління (обмежив роль Скупщини й запровадив особистий контроль над Ра­дою), причому робив це законним шляхом, через внесення змін і доповнень до наявних документів.

У реалізації власних проектів Михайло Обренович спи­рався на консервативних політиків, не розуміючи й не сприй­маючи ліберальних ідей. На чільні ролі в керівництві країною повернувся Ілія Гарашанин, який продовжив формування ар­мії, а також розгорнув активну діяльність, спрямовану на вті­лення в життя основних положень "Начертанія". Добре усві­домлюючи неспроможність Сербії самотужки протистояти Ос­манській імперії, Гарашанин, підтримуваний князем Михайлом, зосередив зусилля на встановленні тісних зв'язків з іншими на­родами Балкан, на їх об'єднанні під принципово новим гаслом: "Балкани — балканським народам ";.

Після несподіваної смерті Михайла Обреновича від рук змовників, яких, за офіційною версією, спонукали не полі­тичні, а приватні мотиви (травень 1868 р.), князем Сербії став онук Єврема Обреновича (брата Мілоша) — Мілан (1868— 1889), котрому на той час виповнилося тільки чотирнадцять років. Мілана, виходячи з власних інтересів, привів до влади тогочасний міністр оборони Мілівоє Петрович Блазнавац, який, разом із Йованом Ристичем і Йованом Гавриловичем, увійшов до складу відновленого Намісництва — органу, де в 1869-1872 рр. зосереджувалися реальні важелі управління дер­жавою.

Намісництво не набуло популярності в народі. У галузі зовнішньополітичних відносин його діяльність також не була плідною: міжнародний престиж Сербії після смерті князя Ми­хайла помітно підупав, ускладнилися відносини з Болгарією, у зв'язку з ліквідацією Сербської патріархії в місті Печ погір­шилася ситуація на південносербських землях.

Чи не єдиним здобутком Намісництва стало прийняття нової Конституції в червні 1869р., згідно з якою Сербія прого­лошувалася конституційною монархією. Уперше запроваджу­валася постійно діюча Скупщина, її роль у політичному житті країни зростала. Три чверті складу Скупщини становили на­родні посланці, чверть депутатів призначав князь. Створю­валася ще одна державна інституція — Державна Рада, якій надавалися певні функції адміністративного суду та верхньої палати парламенту. Ухвалення конституції означало безумовний крок вперед, проте її гостро критикували за не­достатню ліберальність.

СЕРБСЬКА У XIX ст. значно пожвавлюється куль- КУЛЬТУРА турне життя сербського народу, що без­посередньо пов'язано з суспільно-політич­ними подіями — антиосманськими повстаннями та відновлен­ням державності, а також з початком і дедалі ширшим розгортанням процесу національного Відродження.

Майже відразу після завершення першого повстання в Сер­бії одна за одною з'являються культурно-просвітні інституції, кожна з яких згодом перетворюється на провідну установу у своїй галузі й важливу ланку загального процесу піднесення культурного життя. Серед них — "Велика школа" для підго­товки державних чиновників, Сербське наукове товариство, театр. "Австрійські" серби започаткували видання газети "Сербські новини" у Відні, заснували літературне товариство "Матиця Сербська" в Будапешті з власним друкованим орга­ном "Літопис Матиці Сербської", відкрили педагогічне учи­лище в Сент-Андреї, гімназію в Новому Саді, сербські дру­карні та книжкові магазини.

У нових суспільно-політичних умовах налагоджується взаємообмін поміж сербами, котрі жили на різних берегах Дунаю. Певну нестачу інтелектуальної та духовної еліти, яка відчува­лася на щойно визволених від османів сербських територіях, заповнювали серби з Австрії, котрі були виховані на євро­пейський кшталт і мали освіту європейського зразка та рівня. Це явище мало як позитивний, так і, певною мірою, негатив­ний характер.

На початку XIX ст. в сербській літературі виділяються три постаті: Лукіан Мушицький (1777—1837), Сіма Мілутинович-Сарайлія (1791-1847), Мілован Відакович (1780-1841), котрі репрезентували літературні течії попереднього історичного пе­ріоду. Відакович писав сентиментальні повісті та романи; Му­шицький — псевдокласичні оди; Мілутинович-Сарайлія — здебільшого поеми на зразок народного епосу.

На тлі європейського романтизму твори сербських пись­менників мали вигляд несучасних і не надто цікавих (хоча є відомості, що, наприклад, поему Мілутиновича-Сарайлії "Сер­біянка" позитивно оцінив Гете). Ситуація в сербській літера­турі та культурі в цілому змінюється на краще з появою у ній Вука Караджича (1787-1864). Він належить до найвидатніших постатей не лише сербського духовного життя, а й істо­рії, адже саме він розпочав рішучу боротьбу за утвердження у сербів культури європейського типу.

Діяльність Караджича позначалася різноплановістю й сто­сувалася практично всіх галузей культури. Він реформував сербську мову, замінивши поширений раніше сербський ва­ріант старослов'янської мови народним діалектом і започат­кувавши таким чином сербську літературну мову. Караджич запровадив принципово нову орфографічну систему, засто­сувавши як основний фонетичний принцип "пиши як гово­риш". Він видав перше у сербів зібрання народної поезії, яке згодом доповнив, надрукувавши також збірку народних опо­відань, прислів'їв і загадок. Караджич писав оригінальні ху­дожні твори й наукові праці, присвячені різноманітним про­блемам духовного буття; видавав літературно-наукові збірки й альманахи; вів громадську роботу.

Вплив цього видатного діяча на сербське суспільство як у князівстві, так і в Австрії виявився дуже значним. Цей вплив відбувався на трьох рівнях: літературно-культурному, суспі­льно-політичному, національному. Ще за життя Караджича в літературу й суспільне життя прийшла нова генерація діячів, яка зросла на його ідеях і яка виводила сербську культуру на європейські обрії.

Першими представниками цієї генерації стали Петар Пет­рович Нєгош (1813—1851), чорногорський митрополит, та Бранко Радичевич (1824—1853), з іменами яких пов'язане утвердження в сербській літературі романтизму, а разом з тим і початок її входження у європейський літературний кон­текст.

Своїми драматичними творами уславився Йован Стерія-Попович (1806—1856), який не належав до сербських роман­тиків за художніми особливостями своїх творів, але був близь­кий до них з огляду на загальний дух і пафос творчості.

На культурне життя країни в 60—70-ті роки величезний вплив справили націоналістичні ідеї руху "Сербської об'єднаної молоді". Патріотичні мотиви стали однією з характерних ознак літератури сербського романтизму, визначали основні особ­ливості духовності освічених верств населення.

У Сербії та в "австрійських" сербів активно розвивалися в цю добу журналістика, видавнича справа, наукове й мистець­ке життя. У літературі й надалі домінувала поезія.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963.

 

История южньїх и западнмх славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Никифоров К. В. Сербия в середине XIX в. Москва, 1995.

 

Хрестоматия по истории южньїх и западньїх славян: В 3 т. Минск, 1987. Т. 2.

Шемякин А. Л. Идеология Никольї Пашича. Формирование и зволюция (1868—1891). Мо­сква, 1998.

 

Знциклопедический словарь Брокгауза и Зфрона. Т. 58. Ст. "Сербия", "Сербская литература", "Серби".

 

Историіа српског народа. Београд, 1987.

Тopoвиh В. Исторjа српског народа. Бео­град, 1997.