БОЛГАРСЬКА КУЛЬТУРА

 

Болгарське національне Відродження в 50—70-ті роки XIX ст. висунуло цілу пле­яду видатних діячів культури, у творчості яких домінувала тема боротьби за незалежність країни.

У цей період значне піднесення переживала насамперед болгарська література. Художнє слово виявилося досить сильною зброєю в національно-визвольному русі, що розгортався. Саме на 50—70-ті роки припав розквіт таланту поета П.Славейкова (1827—1895). Східноболгарське наріччя, на якому він писав, згодом було покладене в основу болгарської літерату­рної мови. П. Славейков написав цикл віршів, які закликали болгар скинути османське ярмо. Твори поета пройняті надією на допомогу етнічно близької Росії ("Переддень", "Вербна неділя" та ін.). Ще рішучіше ці заклики лунали у творчості зачинателя болгарської революційної поезії Г. Раковського (1821 — 1867). Його поема "Лісовий мандрівник" оспівує боротьбу гайдуків проти османського панування.

Визнаним корифеєм болгарської поезії 60—70-х років XIX ст. вважається Христо Ботев (1848—1876). Його життя і смерть являли собою приклад справжнього служіння народо­ві Фактично поета самого можна вважати персонажем його найкращих творів: у поемі "Гайдуки" зображено справедливого народного месника, а ідея безсмертя патріота, який віддав життя за Батьківщину, червоною ниткою пронизує вірш "Хаджи Димитр". День загибелі X. Ботева (1 червня) згодом, став у Болгарії днем пам'яті героїв, котрі загинули в боротьбі проти національного гноблення.

Одним із засновників болгарського критичного реалізму є видатний болгарський письменник, філософ і публіцист Лю­кси Каравелов (1834—1879). Його літературні та суспільно-політичні погляди сформувалися під впливом російських і бол­гарських революційних демократів. Османське гноблення, бо­ротьбу із загарбниками, побут і вдачу свого народу він описав у низці прозаїчних збірників ("Пам'ятки народного побуту болгар", "Сторінки з книги страждань болгарського племе­ні", "Болгари старого часу" тощо).

Після визволення країни від османського панування скла­лися сприятливіші умови для розвитку національної культу­ри. З цією метою був розроблений і схвалений урядом цілий комплекс програм. Дуже багато для поступу болгарської куль­тури зробили керівники Департаменту (міністерства) народ­ної освіти М. Дринов, К. Величков, І. Шишманов. Особливо активну діяльність міністерство провадило в середині 90-х ро­ків XIX ст. і в 1903-1906 рр.

Бурхливе піднесення переживала народна освіта. За перші 30 років незалежності потроїлася кількість шкіл і більш як у 5 разів зросла кількість школярів. До 1910 р. за рівнем пись­менності (більш як 40% дітей, віком від семи років, на селі й 66 % у місті) Болгарія впевнено випереджала інші балканські країни. У Болгарії видавалося 100 журналів і 200 газет.

Одним із центрів національної культури й освіти став Со­фійський університет (у 1888—1904 рр. — Софійська вища шко­ла), іншим — заснована в 1911 р. Болгарська Академія наук. Незважаючи на проблему висококваліфікованих кадрів, поряд з іноземцями серед учених університету й академії працювало багато відомих болгарських дослідників: етнограф і літерату­рознавець І. Шишманов, геолог Г. Златарський, медієвіст В. Златарський, який нарівні з М. Дриновим вважається одним із основоположників нової болгарської історіографії. Розвиткові болгарської науки та освіти сприяли й професори, які прибули до Болгарії з інших країн (російський біофізик П. І. Бахметьєв, автор першої загальної історії Болгарії К. Іречек та ін.).

Активно розвивалася й тогочасна болгарська література. У перші десятиліття після визволення в ній переважала тема боротьби проти османського панування. Найповніше вона ви­світлена у творах класика болгарської літератури І. Вазова (1850—1921): цикл поем "Епопея забутих", роман "Під ярмом", повість "Знедолені". Історичні сюжети домінували також у творчості К. Величкова, раннього П. Славейкова та ін.

У міру загострення внутрішньополітичної боротьби та со­ціальних суперечностей в суспільстві зазнає змін тематика ба­гатьох літературних творів. Поступово формується радикаль­ний напрям у національній літературі. Його представники го­стро реагували на злобу дня, правдиво зображували вже не історичну минувшину, а соціальні контрасти сучасності. Особ­ливе місце серед них посідає великий письменник-реаліст

І. Коистантинов (1863-1897). У циклі сатиричних оповідань «Бай ганю» автор критикував удачу буржуа — його корисли­вість, зажерливість, неуцтво, — створив збірний образ нового безпринципового хазяїна життя. Соціальна тематика лунала й у творчості прозаїків Еліна Пеліна (Д. Іванова), А. Страшимирова, мостів Ц. Бакааова, Д. Полякова та ін. Гостросатиричний характер мали фейлетони й оповідання публіциста Г. Кіркова основоположника болгарської пролетарської літератури.

Успіхи в літературі позначилися й на розвиткові теат­рального мистецтва. У 1892 р. в Софії засновано драматичну трупу "Сльози і сміх". У 1904 р. її перетворено у Народний театер. Провідними акторами трупи і театру були А. Будевська, А. Кірчев та ін. Тут ставилися п'єси як національних (І.Вазов, П. Яворов), так і західноєвропейських та російських авторів.

Певні зміни відбулися й у царині музичного мистецтва. Так, на початку XX ст. з'явилися перші національні опери (Бідна" Е. Манолова, "Борислав" Г. Анастасова-Маестро). Першим болгарським національним диригентом і автором пер­ших болгарських романів був Д. Христов.

Розвивалося образотворче мистецтво. Хоча перші приват­ні художні школи відкрили маляри-іноземці, вже у 1896 р. виникла Державна школа живопису. Визнаними майстрами болгарського образотворчого мистецтва вважаються А. Мітов ("Ринок у Софії"), І. Ангелов ("Град", "Жнива"), Я. Вешин (Орач" і "Гайдуки") та ін. Чимало болгарських художників, скульпторів, архітекторів об'єдналися в 1903 р. у творче товариство " Сучасне мистецтво";.

15 архітектурі найзначніші здобутки перших десятиліть не-иін-жності пов'язані здебільшого з діяльністю іноземців. Се­ре д підготовлених ними болгарських архітекторів виділялися П. Мамчилов, Г. Овчаров, Б. Капітанов та інші. Найпомітні­шими пам'ятками архітектури того часу є будови Народного натру, Народних зборів, Синодальної палати, Собору Св. Олександра Невського (Софія), Мавзолей російських воїнів — учасників війни 1877—1878 рр. (Плевна), церква на Шипкинському перевалі тощо.

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 17, 18, 19.

 

Жебокрицкий В. А. Болгария во время Балканских войн 1912—1913 гг. Киев, 1961.

 

 

История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1.

 

Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.

Косик В.И. Русская политика в Болгарин, 1879-1886. Москва, 1991.

 

Косик В.И. Время разрьіва. Политика Рос-сии в болгарском вопросе, 1886—1894. Мос­ква, 1993.

 

Краткая история Болгарин: С древнейших Бремен до наших дней. Москва, 1987.

 

Писарев Ю. А. Великие держави и Балкани накануне Первой мировой войньї. Москва, 1985.

Погодим А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.

Улунян А. А. Россия и освобождение Болга­рин от турецкого ига. Москва, 1994.

 

Яровий В. І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Київ, 1996.