ВІДНОВЛЕННЯ БОЛГАРСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. БОЛГАРІЯ НАПРИКІНЦІ ХІХ-ХХ ст.

· Суспільно-політичний рух у Болгарії в 60-70-ті роки XIX ст.

· Утворення болгарської національної держави

· Соціально-економічний і політичний розвиток Болгарії

· Болгарія в Балканських війнах

· Болгарія і Перша світова війна

· Болгарська культура

 

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ РУХ У БОЛГАРІЇ В 60-70-ті роки ХІХ ст.

 

 

Головним чинником політичного розвитку Османської імперії в середині XIX ст. — стала Кримська війна з Росією (1853— 1856). Союзниками Порти в цій війні виступили Англія, Франція, Сардинсь­ке королівство, які намагалися перешкодити дальшому поси­ленню російського впливу на Балканах. Утім таке посилення викликало відверте співчуття серед пригноблених османами балканських народів. Воєнні успіхи російських військ вени пов'язували з власними сподіваннями на визволення.

Поразка Росії в Кримській війні відстрочила неминучий розпад Османської імперії. Під тиском західних держав Порта взялася в 1856 р. проводити окремі реформи. Так, маніфест султана підтверджував указ 1839 р., який визнавав рівність усіх конфе­сій перед законом. Проте у виграші від цього маніфесту вияви­лись не стільки південнослов'янські піддані імперії, скільки фінансисти західноєвропейських країн. Згідно з маніфестом іноземці мали право купувати нерухомість в імперії та ввозити до неї свій капітал. За допомогою цього капіталу прокладалися залізниці, багато з яких проходили через територію Болгарії.

Будівництво залізниць сприяло розвиткові національної економіки й торгівлі. Зросла кількість мануфактур, головним чином у легкій промисловості. З'являються нові фабрики, хоча їхня кількість не була значною (трохи більше 20 в третій чверті ХIX ст.). Незважаючи на певний економічний прогрес Болга­рія в цей період залишалася слаборозвиненою аграрною краї­ною.

Іноземні позики (понад 10 у третій чверті XIX ст.) поси­лювали фінансову залежність Порти від Заходу. Катастрофіч­не зростання зовнішнього боргу змусило османський уряд ого­лосити на початку 70-х років про банкрутство фінансової си­стеми країни. З метою покриття цього боргу Порта регулярно збільшувала податки.

Режим капітуляцій, що його підтверджував маніфест 1856р., призвів до експансії на внутрішній ринок дешевої промислової продукції з-за кордону. Це руйнувало кустарну болгарську про­мисловість й водночас сприяло її перебудові. Багато підпри­ємств пристосувалися до нової ринкової кон'юнктури, на­самперед ті, на яких успішно розвивалися нові виробничі від­носини й активно застосовувався поділ праці.

Зростання товарного виробництва було характерним і для сільського господарства. Цьому сприяло юридичне визнання 18 селянами в 50—60-ті роки XIX ст. права на землю. При цьому верховним власником землі, як і раніше, залишалася держава, на користь якої збирались податки, в тому числі й головний серед них — "десятина".

У 50—70-ті роки в Болгарії завершується формування єдино­го внутрішнього ринку. Воно було пов'язане з успіхами торгівлі, в якій чільну роль тепер відігравали болгарські купці. Ра-ЮМ із власниками мануфактур, фабрик, млинів вони попов­нювали ряди молодої національної буржуазії. Зростання її матеріальних прибутків і підвищення соціального статусу від­ішлися й на її світогляді. Якщо в першій половині XIX ст. серед болгарських підприємців і купців переважали проту-рецькі та прогрецькі настрої, то з середини століття в їхньому середовищі спостерігається зростання національної самосві­домості. Посилюється прагнення до незалежності, яка закрі­пила б їхнє панівне становище в суспільстві.

Формуванню молодої болгарської нації сприяло й загаль­не піднесення національної культури. У третій чверті XIX ст. помітно підвищився рівень освіти в Болгарії. Представники національної буржуазії брали активну участь у благодійній діяльності з організації нових шкіл і спеціальних середніх навчальних закладів. Обговорювався також проект заснуван­ня національного університету, але через опір османського уряду та грецького духовенства цей проект не був реалізова­ний. Болгарська молодь здобувала вищу освіту за кордоном — у Росії, Австро-Угорщині, Франції, Італії. Випускники там­тешніх університетів поповнювали ряди болгарської інтеліге­нції, в середовищі якої прагнення до національного визво­лення було особливо сильним.

Поширенню освіти серед болгар сприяла мережа бібліотек-читалень, а також різноманітних гуртків і спілок (благо­дійних, культурно-просвітницьких, жіночих, наукових, літе­ратурних). Серед останніх особливу роль відігравало заснова­не в 1869 р. "Бьлгарско книжовно дружество ". Воно об'єднувало багатьох відомих болгарських письменників і вчених. Згодом на його основі виникла Болгарська Академія наук.

Діяльність різноманітних спілок особливо активізувалася з розвитком видавничої справи. У 1857 р. в Пловдиві просвіт­ник Христо Данов заснував перше болгарське книжкове ви­давництво. Всього за 20 років, що передували визволенню країни, в Болгарії виходило друком понад 60 періодичних ви­дань. Багато газет і журналів національною мовою видавало­ся й за її межами. В імперських і закордонних виданнях авто­ри статей по-різному бачили майбутнє країни. Якщо конс­тантинопольський " Царградський вісник" демонстрував лояльність стосовно Порти, то газети, шо друкувалися в Бу­харесті — "Независимост" і "Будушност" — закликали до рево­люційної боротьби та відновлення болгарської державності.

Просвітницька й літературна діяльність кращих представ­ників болгарської інтелігенції дала певні результати. Вона сприяла значним зрушенням у культурному розвитку народу, посиленню його прагнення до визволення країни.

Це прагнення насамперед утілилося в русі за церковну са­мостійність (автокефалію). Грецьке засилля в болгарській церкві, цілковите її підпорядкування патріархові Константи­нопольському, ворожість останнього до будь-яких проявів бол­гарської національної самосвідомості викликали рішучі про­тести переважної частини віруючих болгар. Рух за автокефа­лію розпочався наприкінці 1856 р., коли до Константинополя з'їхалися делегати з різних регіонів Болгарії з петиціями до уряду. В них містилися прохання парафіян звільнити болгар­ську церкву від ієрархічного підпорядкування патріархові Кон­стантинопольському.

Після відмови патріаршого собору піти на поступки болгарській пастві у квітні 1860 р. сталася подія, яка де-факто започаткувала болгарську автокефалію. Під час великодньої літургії в болгарській церкві Константинополя один із лідерів руху за церковну самостійність Іларіон Макаріопольський на вимога парафіян змінив текст молитвослів'я. Замість того, щоб згадати в ньому патріарха Константинопольського як ду­ховного владику православних Порти, Іларіон вимовив "уся­ке православне єпископство". Аналогічним чином відтоді ста­ли здійснюватися відправи й на території Болгарії. Священи­ків, вірних патріархії, віруючі виганяли з храмів. Порта визнала самостійність Болгарського екзархату тільки через 10років, у 1870р., але навіть після цього патріарх відмовлявся наслідувати приклад султана й на одному з соборів оголосив про відлучення болгар від церкви.

Запровадження автокефалії стало першим великим успіхом болгарського національного руху. Характерною рисою його ново­го етапу, що розпочався після Кримської війни, було створення й активна діяльність впливових революційних груп. їх учасники вбачали свою кінцеву мету вже не в змаганнях за окремі поліп­шення становища болгар, а в їх національному визволенні з-під османського іга. Попри відмінності в поглядах, зумовлені на­лежністю до різних соціальних груп, молоді болгарські рево­люціонери виступали за найрадикальніші форми боротьби й, перш за все, за збройне повстання.

Найрішучіше були налаштовані представники болгарської діаспори в християнських країнах Європи. Сподіваючись на військову допомогу Росії, вони ще під час Кримської війни заснували за кордоном свої організації (Бухарестський комі­тет, Одеське болгарське настоятельство тощо). У самій Ос­манській імперії діяло законспіроване "Таємне товариство'", яке містилося в Константинополі. Ці об'єднання надавали всіляку підтримку російському командуванню, зокрема за­безпечували його важливою розвідувальною інформацією. Але поразка російської армії в Кримській війні призвела до втра­ти цими організаціями колишнього впливу. Після війни бу­харестський комітет змінив тактику й перетворився на благо­дійну спілку "Доброчесна дружина". Програма нової організа­ції ставила за мету, як і раніше, визволення Болгарії. Вважалося, що цього можна досягти шляхом створення єди-і юї держави сербів і болгар з широкою автономією обох на­родів.

Особливу роль у болгарському національно-визвольному русі відігравали представники революційно-демократичного напряму. Його започаткував знаний поет і публіцист Георгій Раковський (1821—1867). Виходець із родини торговця, актив­ний учасник руху за автокефалію, Г. Раковський у роки Крим­ської війни був одним із лідерів "Таємного товариства". Він створив загін, який мав діяти спільно з російськими війська­ми. Результати війни не примусили його відмовитися від ак­тивної революційної діяльності. Він брав участь у виданні за кордоном таких друкованих органів, як " Будущност", "Бмгар-ска старина ", "Бьлгарска дневница" та ін. Публікації Г. Ра-ковського закликали болгар до національного повстання, яке він готував з початку 60-х років. Припускалося, що сигналом до нього стане війна Сербії проти Османської імперії. На серб­ській території Г. Раковський формує озброєний загін із 600 болгарських добровольців (Перший болгарський легіон) для спільних дій із сербськими військами та повстанцями на теренах Болгарії.

Однак сербсько-турецьку війну відвернули зусилля вели­ких держав. Болгарський легіон розпустили, а закидання окре­мих чет з Сербії до Болгарії не дало суттєвих результатів. У 1867 р. Г. Раковський заснував нову підпільну організацію з семи осіб, для якої написав програмний документ — "Тимча­совий закон про народні лісові загони (чети) на 1867 р." У цьому документі він знову заявляв про необхідність загально­національного повстання, яке мали підготувати гайдуцькі че­ти, перекинуті з Сербії. Але в розпалі підготовки до виступу Г. Раковський помер від сухот.

Після смерті Г. Раковського на перше місце в болгарсько­му революційному русі висуваються його послідовники — Любен Каравелов і Васил Левський.

Виходець із родини торговця, Л. Каравелов (1834-18'/'9) став відомим письменником, філософом, громадським діячем, од­ним із засновників болгарського критичного реалізму. Під час навчання в Московському університеті він активно пропагу­вав у російській пресі ідеї Г. Раковського. Після переїзду з Ро­сії до Белграда Л. Каравелов заснував тут у 1867 р. Болгарсь­кий комітет, основним завданням якого стало формування чи­сленних чет для перекидання їх до Болгарії. Але четницький рух 1867—1868 рр. завершився невдачею через незадовільну вій­ськову організацію та двоїсту позицію сербського уряду. Фак­тично Л. Каравелов репрезентував ту аполітичну частину бол­гарської інтелігенції, яка сподівалася домогтися визволення не шляхом повстання, а шляхом перекидання до Болгарії озброє­них чет, котрі б діяли спільно з арміями балканських країн.

Інші форми боротьби обстоював відомий представник бол­гарського національно-визвольного руху В. Левський (1837— 1873). Він народився у сім'ї ремісника, в юнацькому віці пі­шов у монастир, але покинув його, щоб вступити до Першого болгарського легіону Г. Раковського. Розпуск легіону та не­вдачі четницького руху 1867—1868 рр. змусили В. Левського підмовитися від практики перекидання до Болгарії чет, що не мали міцних зв'язків з автохтонним населенням. Він розгор­нув енергійну роботу на місцях і в 1869 р. створив у Болгарії мережу законспірованих революційних комітетів. Таким чи­ном, В. Левський пов'язував надії на визволення країни з революційними виступами широких народних мас. У цьому і і полягала головна відмінність його поглядів від поглядів.) І. Каравелова.

Незважаючи на ідейні розбіжності, обидва лідери націо­нально-визвольного руху заснували в Бухаресті нову револю­ційну організацію — Болгарський революційний центральний комітет (БРЦК). Його програма побачила світ у 1870 р. на сторінках женевської газети російських народників "Народ­іте дело". її написав Л. Каравелов, хоча в опрацюванні тек­сту брали участь В. Левський та інші члени комітету. В про-і рамі відбилася гостра ідейна боротьба керівників БРЦК, які репрезентували різні суспільні групи й обстоювали різні спо­соби досягнення мети. Такою метою, говорилося в програмі, було "...визволення Болгарії шляхом революції, моральної та збройної". Проте збройна боротьба розглядалася як надзви­чайний засіб. Основними способами здобуття незалежності визнавалися пропаганда, публікації й порозуміння з осман­ським урядом. У програмі не йшлося про майбутній політич­ний устрій Болгарії.

У 1871 р. В. Левський уклав " Статут-проект". Він ви­явився значно радикальнішим за програму Л. Каравелова. У "Статуті" прямо говорилося про всенародну революцію, яка не тільки дасть змогу досягти національного визволення, а й сприятиме встановленню демократичної республіки, ліквіда-іні феодальної та буржуазної експлуатації, рівності всіх наро­дів Болгарії.

Попри відмінності програми та статуту, їх прийняли у кві­тні—травні 1872 р. об'єднані збори болгарських комітетів, що проходили в Бухаресті. З метою консолідації всіх патріотич­них сил члени комітетів не уточнювали форму майбутнього державного устрою Болгарії. Разом з тим збори відкрито на­звали болгарських чорбаджі зрадниками народу. Збори обрали керівництво БРЦК. Його очолили Л. Каравелов (голова) та К. Цанков (заступник голови). В. Левського призначили головним емісаром комітету в Болгарії і в цій ролі він виїхав туди для підготовки збройного повстання. Під час цієї підго­товки прибічники В. Левського іноді вдавались до терору та експропріацій, але ця тактика виявилася згубною для самих болгарських комітетів. Помічник В. Левського — Д. Обшті — після пограбування ним пошти, на допиті, намагаючись на­дати цьому нападові не кримінального, а політичного харак­теру, підтвердив існування мережі підпільних організацій. Він також назвав їхні адреси та керівний склад. Арешти, що ста­лися після зізнань Д. Обшті, викликали паніку в БРЦК. Л. Ка­равелов вимагав від В. Левського негайно розпочати збройне повстання. Однак В. Левського наприкінці 1872 р. видав зрад­ник, і в лютому наступного року його повісили.

Страта В. Левського деморалізувала БРЦК. Л. Каравелов утратив вплив у комітеті, вийшов з нього й надалі провадив тільки просвітницьку діяльність. БРЦК очолили прибічники радикальних методів В. Левського, котрі гостро критикували Л. Каравелова за його поміркованість і схильність до компро­місів. Чільне місце серед них посідав революційний демок­рат, видатний поет і публіцист Христо Ботев (1848—1876). У його творах з особливою силою проголошувалася ідея неза­лежності та духовного відродження народу. На сторінках га­зет " Будилник" та "Змаліє", які він видавав, X. Ботев обстою­вав необхідність негайної всенародної революції. Діяльність X. Ботева та його прихильників, безумовно, сприяла тому, що протягом 70-х років провідну роль у визвольному русі став віді­гравати революційний напрям, а ідеї незалежності знаходили відгук в усіх верствах болгарського суспільства.

У1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло потужне анти-османське повстання. Воно луною відгукнулося в Болгарії, де місцеві комітети взялися готувати аналогічні виступи. У вере­сні 1875 р. повстали жителі Старої Загори, якими керував соратник X. Ботева — С. Стамболов. Це повстання не дістало широкої підтримки в сусідніх містах і селах і було потоплене в крові. На 1 травня 1876 р. болгарські революціонери — Н. 06-ретенов, С. Стамболов, П. Волов та інші — спланували нове повстання. Підготовка до нього проводилася одночасно в кіль­кох революційних округах. Найбільших результатів добились патріоти Пловдивського округу, очолювані Г. Бенковським. Але через зраду це повстання розпочалося раніше визначено­го терміну —- 20 квітня.

У Квітневому повстанні брали участь різні верстви болгар-ського населення — селяни, ремісники, торгівці, представ­ники духовенства й інтелігенції. Воно охопило близько 50 населених пунктів і наймасовішого характеру набуло в Панагюрському окрузі. Саме тут, у місті Панагюриште, болгарські патріоти створили Тимчасовий уряд.

До кінця місяця Порта зламала ситуацію в бунтівних округах. Регулярні армійські частини та іррегулярні загони баши-бузуків взяли під свій контроль міста, визволені болгарськи­ми патріотами. Повстанці значно поступались карателям і в і сивій силі, і в озброєнні, й у військовій організації. Крім і того, надто неузгоджено діяли революційні комітети. Керів­ники багатьох із них, дезорієнтовані передчасним виступом, ні і рішили розпочинати боротьбу лише після прибуття з Руму­нії болгарських чет X. Ботева.

Все це, безперечно, згубно вплинуло на результати Квіт­невого повстання. 7 травня 1876 р. повстанці зазнали остаточної поразки. Невеличкий загін X. Ботева потрапив до Болгарії вже після того, як османи ліквідували останні осередки Опору. Загін оточили, а сам X. Ботев загинув у бою. Проте, незважаючи на загибель проводиря, його відділ вирвався з оточення й діяв на болгарській території протягом усього мі­сяця.

Квітневе повстання не вирішило свого основного завдання — національного визволення Болгарії. Зробити це власними силами виявилось практично неможливим. Загострення "східно­го питання" після поразки виступу посилило надії болгар на збройну допомогу Росії. Саме зовнішнє втручання в поєднанні з внутрішньою боротьбою могло принести остаточний успіх бол­гарським патріотам.