СЛОВАЦЬКЕ ПИТАННЯ» В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Початок війни викликав в Угорщині хви- " лю шовінізму й псєвдопатріотичного піднесення. Мало хто зі словацьких грома-дян та військових, котрі мусили взяти до рук зброю, піддавалися урапатріотичним настроям. Почалися репресії проти учасншав словацького руху. Більшість словацьких газет закрили, власті запровадили жорст­ку цензуру. Війна проти Сербії та Росії не була популярною серед словаків. Почуття словацького люду добре розумів Орсаг-Гвєздослав, котрий уже в серпні взявся до написання своїх "Кривавих сонетів", в яких засуджував війну. Після оголо­шення в Австро-Угорщині воєнного стану та введення цензу­ри чільні словацькі політичні сили заявили про перехід до "політики пасивності".

Словацька національна партія, яка представляла один із політичних напрямів словацького суспільства, орієнтувалася на збереження Габсбурзької монархії. Майже до весни 1918 р. керівництво СНП вичікувало й не робило жодних політич­них кроків. Лідери словацького соціал-демократичного та се­лянського рухів також дотримувалися прогабсбурзької орієн­тації. Лише католицька Словацька народна партія займала більш активну політичну позицію. Однак навіть найрадикальніші проекти її проводу не йшли далі вимог надання автономії Словаччині в межах Угорщини.

Розвиток визвольного руху в словацьких землях зумовлю­вався передусім перебіїом воєнних подій, міжнародним ста­новищем і загальним станом справ у Габсбурзькій монархії. Так, словацьке політичне життя значно активізувалося після наступу російських військ у Карпатах. Під час успішних по­зиційних боїв восени 1914 та взимку 1915 рр. на Карпатсько­му фронті словацькі політики сподівалися, що російська армія захопить всю територію Словаччини. За цих умов у словаць­кому політичному середовищі почали розглядати різноманіт­ні варіанти розвитку подгй у цьому регіоні Європи. Поразка Центральних держав відкривала можливість для створення польсько-чесько-словацької або польсько-словацької конфе­дерації. Не відкидалася певна форма приєднання словацьких земель до Росії. З ініціативи гласистів, очолюваних В. Шробарем, та активістів організації "Чехословацька єдність" ви­ник проект устрою Чехо-Словацької держави, до якого на­віть додавалася мапа майбутньої країни.

До концепції створення спільного чехословацького об'єднання схилялася все більша частина словацьких національних сил як удома, так і в емігрантських осередках. Вже у вересні 1914 р. Словацька ліга США оприлюднила меморандум, у якому мі­стилася вимога надати словакам право на самовизначення й цілковите самоврядування. А в жовтні 1915 р. у Клівленді (США) між Словацькою лігою і Чеським національним об'єд­нанням була підписана угода, в якій закріплювалося праг­нення чехів та словаків до створення федерації.

Реалізація ідеї утворення спільної держави вимагала від її прихильників послідовної координації дій чеських і словаць­ких політичних сил, особливо після заснування в листопаді 1915 р. в Парижі Чеського закордонного комітету. Тісні кон­такти й консультації між одним із керівників чеських еміг­рантських сил Е. Бенешем та словацьким діячем М. Штефа-ником (1880-1919) завершилися утворенням у лютому 1916 р. в Парижі об'єднаної Чехословацької національної ради.

У самій Словаччині життя підпорядковувалося потребам вій­ни. Зростала кількість словаків, котрих відправляли на фронт. Грунти не оброблялися, занепало культурне життя, дедалі ча­стіше з фронтів надходили похоронні повідомлення. Словаки намагалися використати всі можливі засоби, аби уникнути армійської служби. На фронті зі слухняних солдатів на почат­ковому етапі війни словаки перетворилися на колаборантів.

Через відсутність у словацьких землях загальновизнаного центру словацькі політичні сили були розпорошені. Так, у Турчанському Св. Мартіні знаходився провід СНП, у Ліптові перебував лідер гласистів В. Шробар, у Будапешті працювали Е. Стодола та депутат Державних зборів Ф. Юріга, в Братис­лаві — керівництво соціал-демократів на чолі з Е. Легоцьким, у Відні виник "Словацький політичний центр", який очолив керівник австрійського цензурного комітету К. Стодола. До словацького відділення цензури у Відні він призначив І. Де-рера та Я. Кабліка, а до сербського — М. Годжу.

"Словацький політичний центр" у Відні підтримував кон­такти з чеськими політичними силами. До того ж і К. Стодо­ла, і М. Годжа до війни були прихильниками прогабсбурзької та федералістської політики. Але після початку війни та смерті імператора Франца Йосифа І (листопад 1916 р.) ця політика втратила свою доцільність. За нових умов прихильники утворення т. зв. "Середньоєвропейської федерації" переорієнту­валися на країни Антанти й усіма засобами сприяли чесько­му закордонному рухові на чолі з Т. Масариком.

Варто зазначити, що словацький національний рух відставав за масштабністю від чеського. Це пояснюється передусім не­численністю словацької інтелігенції та частковою її мадяризованістю. В Угорщині власті жорстокіше утискували діячів національного руху. До того ж умови війни перешкоджали налагодженню тісніших зв'язків не тільки між внутрішнім та закордонним словацьким національним рухом, а й між чесь­кими і словацькими політичними силами.

Діяльність словацьких політичних сил активізувалася на­прикінці війни. У вересні 1918 р. засновано Словацьку національ­ну раду. ЗО жовтня в Турчанському Св. Мартіні Словацька наці­ональна рада ухвалила декларацію, в якій підкреслювалося, що словацька нація в культурному і мовному відношеннях є частиною єдиного чехословацького народу. "Мартінська декларація" вима­гала для чесько-словацького народу права на необмежене са­мовизначення на основі цілковитої незалежності, засвідчувала прагнення словаків жити в самостійній чесько-словацькій дер­жаві та оголошувала про рішення словаків вийти зі складу Угор­щини й розпочати новий етап свого розвитку.