СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩА ТА ПОЛІТИКА «ОСВІЧЕНОГО АБСОЛЮТИЗМУ» В СЛОВАЦЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У 1703—1711 рр. на території Угорщини, Словаччини і Трансільванії розгорнувся по­тужний національно-визвольний рух під проводом ватажка угорських магнатів Ференца II Ракоці. У ході бойових дій імпе­раторському війську було завдано декіль­ка відчутних поразок, у результаті чого Словаччина потрапила під контроль по­встанців. Звідти антигабсбурзькі висту­пи поширилися на інші краї Угорського королівства. У 1707 р. імператор Йосиф 7(1705-1711) був навіть позбавлений мадяр­ського трону. Однак угорська шляхта не зуміла скористатися з підтримки, що надходила від сільської та міської людності. Так, війська Ракоці жорстоко придушили повстання гірників. У 1708 р. під Тренчином імператорська армія розбила повсталу угорську шляхту. Поступово антигабсбурзькі виступи були при­душені на всій словацькій території. Згідно з Сатумарським миром (1711) династія Габсбургів визнавалася в Угорському королівстві довічно, повстанське військо розпускалося, але пра­ва угорської шляхти практично не обмежувалися.

Імператор Карл ІІІ (1711 — 1740) прагнув поліпшити зов­нішнє та внутрішнє становище імперії. Робилися спроби зміц­нити центральну владу й стабілізувати економічну ситуацію в країні. Але всі ці заходи вимагали значних коштів, які поно­влювалися лише за рахунок нових податків. Оподаткуванню підлягали навіть ті, хто палив. Посилення поборів з боку ма­дярської шляхти, яка домінувала у словацьких землях, постійні їлидні та неврожайні голодні роки викликали у селян невдо­волення. Вони втікали до лісів і чинили розбої. Так, у 1713 р. в Ліптовському Св. Мікулаші був розгромлений один із се­лянських загонів, а його ватажка Юрая Яношика піддали тор­турам і повісили на гак за ребро. Згодом це ім'я набуло вели­кої популярності в усній народній творчості. Яношика оспі­вували як народного героя, котрий відбирав майно в багатіїв і роздавав його біднякам.

Після придушення виступів угорської шляхти словацькі землі перебували в стані відносного спокою, який порушувався тіль­ки діяльністю єзуїтів, котрі намагалися знищити наслідки Ре­формації. Політику покатоличення протестантів послідовно проводив австрійський уряд.

Поразка повстання Ракоці призвела до занепаду словацьких земель як центру політичного, громадського та культурного життя Угорського королівства. Поступово цей регіон пере­творився на політичну периферію, яку покидали не тільки магнати, представники угорської еліти, а й пересічні піддані-мадяри. Такі суспільно-демографічні процеси сприяли посиленню тут словацького етнічного елементу. У першій половині XVIII ст. у словацьких землях проживало 2 млн чоловік, біль­шість із яких становили словаки. Серед словацьких міст най­більшими (10 тис. жителів) були Братислава (Прешпорок) і Комарно, в Банській Штявниці налічувалося 7 тис. жителів. Разом із тим, унаслідок нескінченних війн, повстань, епіде­мій багато районів Словаччини збезлюдніли.

Спустошення словацьких теренів вело до економічного за­непаду. У вкрай складному становищі опинилося селянство, яке виконувало по суті нерегламентований обсяг панщини та інших численних феодальних повинностей.

Навіть проводячи політику "освіченого абсолютизму", ім­ператриця Марія Терезія (1740—1780) прагнула обмежити права угорської шляхти та нівелювати рештки державної самобут­ності Угорського королівства. Намагаючись ослабити соці­альне напруження в аграрній сфері, Марія Терезія в 1767 р. видала для королівства "земельний акт" — "Урбарій". Згідно з ним обов'язки селян визначалися залежно від майнового стану. Тікаючи від феодальних повинностей, селяни пересе­лялися до районів, залишених османами.

Угорській шляхті, незважаючи на процес централізації мо­нархії, що відбувався за правління Марії Терезії, до середини 60-х років XVIII ст. вдалося відстояти свої автономні права. Однак у 1765 р. були розпущені Державні збори. Водночас за допомогою певних торговельних та митних законів Відень роз­почав перетворення угорських та словацьких земель на сиро­винну базу. До того ж у 1771 р. в Угорському королівстві було заборонено засновувати нові мануфактури.

До середини XVIII ст. у словацьких землях виникла парадок­сальна ситуація. З одного боку, на цих територіях склалися до­сить сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин. А з іншого — повне національне безправ 'я словаків в Угорському королівстві та панування феодально-кріпосницької системи не давали їм жодних шансів соціально-економічного прогресу.

Територія компактного розселення словаків на півночі Угор­ського королівства з її багатими природними ресурсами (мідь, срібло, сірка, деревина) та відносно високою густотою насе­лення (внаслідок османської навали в Задунав'я) була в еконо­мічному відношенні більш розвиненою, ніж інші області Уго­рщини. Саме тут розташовувалися головні центри з видобутку срібла, міді та заліза, на базі яких виникли підприємства з об­робки металів. На цих підприємствах, шахтах, копальнях пра­цювали словаки. Звідти вийшли мандрівні ремісники і торгов­ці, утворивши особливу групу осіб, які займалися відхідним промислом. Вже у XVIII ст. далеко за межами країни уславилися своєю майстерністю словацькі ковалі, склодуви, а також лікарі-знахарі, які працювали не тільки в Угорщині, а й у Чехії, Австрії, на південно та східнослов'янських землях. Водночас поширювалося виготовлення різних виробів ручного ремесла для продажу (полотно, мереживо, кераміка тощо).

Особливе значення для розвитку словацьких земель мав видобуток коштовних металів. Застосування прогресивних тех­нологій, запропонованих словацькими майстрами з міста Бан-ська Штявниця, вивело виробництво на європейський рівень. Нові технічні здобутки використовувалися на всіх копальнях Центральної та Східної Словаччини, що сприяло розвою гір­ничої промисловості. В середині XVIII ст. на словацькі терени припадало 12 % європейського видобутку міді, тут виникли перші суконні, паперові, шкіряні та керамічні мануфактури.

У Братиславському та чотирьох прилеглих комітатах (окру­гах), а також у південних придунайських регіонах Словаччи­ни було багато "королівських вільних" та гірничих міст, у яких разом з німецьким населенням традиційно проживала майже половина аристократичних угорських родин. Саме в словацьких землях діяли найзначніші культурні центри Угорщи­ни: університет у Трнаві, Гірнича академія в Банській Штявни-ці, друкарні в Кошице й Трнаві, театр у Братиславі.

Указом Марії Терези "Раціо едукаціоніс" {1111) започатко­вано реформу системи освіти, яка заклала основи світської освіти в Угорщині. Головним завданням реформи виступала ліквідація неписьменності населення королівства. І хоча про­голошений у законі принцип навчання дітей 6—10 років не було реалізовано, загальний прогрес у цьому напрямі вияви­вся значним. Наприкінці XVIII ст. завдяки спільним зусил­лям владних структур, шляхти, міського та сільського насе­лення побудовано тисячі нових шкіл.

У ході реформи освіти в словацьких землях, як і у всьому королівстві, зазнали змін програми навчання. Церковна схо­ластика і теологія поступалися місцем математиці, природ­ничим наукам, історії, в тому числі історії Угорщини. Ви­кладання в початкових школах здійснювалося рідною мовою місцевого населення — німецькою, угорською, словацькою. Латина залишалася як мова навчання в середніх школах. Ні­мецька мова визначалася як "особливо корисна". Реформа освіти в Австрійській імперії була, таким чином, продовженням загальної політики централізації та понімечення населення ба­гатонаціональної країни.

Однак внесення до "Закону про національні школи семи націй в Угорському королівстві" положення про запроваджен­ня мадярської, німецької, словацької, русинської, хорватсь­кої, іллірійської (сербської) та румунської мов створювало умо­ви для поширення письменності та вивчення рідної мови для представників різних національностей. У королівстві стали видаватися підручники з граматики і правопису угорською, словацькою та іншими мовами.

Імператор Йосиф II (1780—1790) наслідував реформатор­ську політику своєї матері. Важливе значення для Угорського королівства мав Патент 1785р., згідно з яким селяни звільня­лися від особистої кріпосної залежності, їм надавалося право на вільний відхід від поміщиків, хоча повинності залишалися. У дер­жаві також проведено церковну реформу. "Патент про толе­рантність" (1781) поклав край дискримінації греко-католиків і протестантів в Угорщині й Трансільванії. Закон про віро­терпимість дозволяв протестантам вільно сповідувати рідну релігію, обіймати громадські і державні посади, будувати шко­ли та храми.

У ході релігійної реформи римо-католицька церква втра­чала певні права та привілеї, в тому числі право проголошу­вати папські булли без санкції імператора, розпускалися ре­лігійні ордени, закривалися монастирі. Йосиф II проводив ре­форми, нехтуючи інтересами не тільки окремих осіб, а й цілих станів і навіть народів. Намагаючись досягти максимальної одноманітності та суворої централізації в управлінні імперією, Йосиф II підніс німецьку мову в ранг єдиної офіційної, зводячи тим самим усі інші мови до розряду другорядних. Це викликало масові протести представників інших народів, й водночас ак­тивізувало національно-культурні рухи.

Деспотичні методи управління та мовна політика Габсбу-ргів загострили ситуацію в Угорському королівстві. До того ж Йосиф II протягом усього періоду свого правління жодного разу не скликав Державні збори й демонстративно відмовив­ся коронуватися угорською короною. Він наказав перевезти коронаційні клейноди з Братиславського замку до Відня, де їх розмістили в придворному музеї. У річищі централізації в Угорщині була проведена адміністративна реформа: скасову­валося угорське шляхетське самоврядування, а королівство поділялося на десять країв на чолі з комісарами, котрих при­значав особисто імператор. Словацькі землі були поділені на три області: Нітранська, Бансько-Бистрицька і Кошицька.