СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ І ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК БОЛГАРІЇ

 

Протягом 9 місяців після закінчення війни в Болгарії діяло російське Цивільне управління. У нових тимчасових органах влади попервах провідне місце посідали російські військові, але їхніми за­ступниками призначалися тільки болга­ри, здебільшого ті з них, хто мав помірковані політичні погляди. Наприклад, віце-губернатором нової столиці — Со­фи та керівником Департаменту (міністерства) народної освіти став видатний російський історик болгарського походження М. Дринов.

Російське Цивільне управління приділяло велику увагу підготовці болгарських управлінських кадрів, розширенню ме­режі навчальних закладів, створенню національної армії. У Софії відкрилося військове училище, в якому викладали російські офіцери. Було повністю реорганізовано судову та податковукову системи: в суді з'явились виборні засідателі; з подат-і мі вилучили ті, які раніше сплачували тільки християнські Піддані Османської імперії. На місцях ліквідувалися турецьке поміщицьке землеволодіння й усі форми особистої залежно-I 11 болгарських селян. Таким чином, у Північній Болгарії за­рядом з османським гнобленням усувалися й залишки феодалізму. Це відкривало перед країною можливості для приско­реного індустріального розвитку.

Новим етапом у становленні Болгарської держави стало прийняття конституції. її розробили Установчі збори, які відкри­те» 22 лютого 1879 р. в колишній столиці країни — Тирново. Ухваленню конституції передувала запекла боротьба між кон­серваторами і лібералами. Консерватори захищали інтереси великих власників і виступали за значне обмеження політичних свобод. Ліберали спиралися на підтримку інтелігенції, селянства, середнього та дрібного прошарку торгівців і ремісників. Вони домагалися широких громадянських прав для всіх суспільних верств. Ліберали відстояли свої погляди, Тирновська конституція, ухвалена 28 квітня 1879 р., відображала

ні основні вимоги. Болгарія проголошувалася конституційним князівством. Князь діставав широкі повноваження: призначати міністрів, командувати збройними силами, розпускати парламент. Болгарський парламент (Народні збори) мав одну палату. У виборах до нього брали участь чоловіки, які досягли 21-річного віку. Конституція проголошувала рівність усіх підданих перед законом, декларувала свободу слова, друку, зборів тощо.

Народні збори обрали болгарським князем гессенського принца Александра Баттенберга. Він був офіцером Німецької армії, учасником російсько-турецької війни, небожем росій­ської імператриці, родичем багатьох правлячих династій Єв­ропи. Спочатку кандидатура А.Баттенберга цілком задоволь­няла представників великих держав.

Але після прибуття до Болгарії Баттенберг став домагатися скасування конституції, яка здавалася йому занадто лібераль­ною. Позицію князя підтримали консерватори — прибічники прозахідної орієнтації. У Народних зборах, які князь у 1879— 1880 рр. розпускав двічі, переважали прихильники проросійської орієнтації — ліберали. На відміну від консерваторів во­ни виступали за збереження конституції. Не дав згоди на її скасування й Олександр II. Але після вбивства російського царя народовольцями й відходу нових правителів Росії від ліберальних реформ Баттенберг 27 квітня 1881 р. вчинив дер­жавний переворот. Він призупинив дію конституції, відпра­вив у відставку уряд лібералів і заарештував деяких з його членів. Вибори до Других Великих народних зборів проходи­ли з порушенням усіх демократичних норм. Лише завдяки тискові та грубим фальсифікаціям Баттенберг сформував слух­няний депутатський корпус. Парламент надав князю надзви­чайні повноваження терміном на 7 років. Ці повноваження дали змогу главі держави змінити не тільки внутрішню, а й зовнішню політику. Зміни зовнішньополітичних пріоритетів Болгарії після 1881 р. виявишся в тому, що країна все більше віддалялася від Росії й шукала союзників на Заході. Ними стали Австро-Угорщина, Німеччина й Англія. Така політика викли­кала гостре невдоволення лібералів і широких народних мас.

Протистояння проросійських і прозахідних політичних угруповань загострилося під час розгляду іноземних проектів будівництва у країні залізниць. Ліберали підтримували росій­ський проект, згідно з яким залізниця мала перетнути Болга­рію з півночі на південь, а консерватори обстоювали австрій­ський проект — "Відень — Константинополь". Позиція Баттенберга розв'язала цю суперечку на користь Австро-Угор­щини.

Оскільки таке рішення загострило російсько-болгарські від­носини, що, у свою чергу, спричинило невдоволення в самій Болгарії, князь мусив відновити у вересні 1883 р. чинність

Тирновської конституції. Але цей політичний маневр не при­шв до зміни зовнішньополітичної орієнтації. Болгарські прав­ничі кола, як і раніше, прагнули міцного союзу з Австро-Угорщиною. Відносини з Росією остаточно погіршились піс­ля того, як князь усунув із болгарського уряду двох російських генералів.

Для відновлення особистої популярності Баттенберг розпочавчав активну діяльність, спрямовану на приєднання Східної Румелії до князівства. У столиці Східної Румелії — Пловдиві — у лютому 1885 р. виник Болгарський таємний централь­ний революційний комітет. Його очолив 3. Стоянов. На по­чатку вересня 1885 р. спалахнуло повстання, яке підготували члени комітету. Генерал-губернатора Східної Румелії було ски­нуто. Баттенберг проголосив себе князем єдиної Болгарії і ввів до Східної Румелії війська. Возз'єднання болгарських земель викликало в суспільстві патріотичне піднесення й сприяло зростанню популярності Баттенберга.

Через те, що князь проводив антиросійську політику, цар­ський двір, усупереч колишній позиції, виступив проти об'єд­нання Болгарії. У Петербурзі виголосили заяву, що воно су­перечить положенням Берлінського трактату, за дотриман­ням якого мала стежити Росія. Цар негайно відкликав з Болгарії всіх російських офіцерів. Це фактично призвело до розриву відносин між Росією і Болгарією.

Проти об'єднання Болгарії виступив і сербський король Мілан Обренович. Він заявив, що ця подія порушує політич­ну рівновагу на Балканах, і почав вимагати від Болгарії ком­пенсації. Коли Болгарія відмовила йому, Мілан у листопаді 1885 р. наказав своїм військам перетнути болгарський кор­дон. Але болгари розгромили сербів поблизу Сливниці. Бат­тенберг став готуватися до вторгнення в Сербію й лише уль­тиматум Австро-Угорщини змусив його зупинитися. У люто­му 1886 р. в Бухаресті сторони підписали мирний договір, який зберігав старі сербсько-болгарські кордони.

Об'єднання Болгарії та її перемога над Сербією сприяли зро­станню міжнародного авторитету країни. Це загострювало бо­ротьбу великих держав за вплив на Болгарію. Наслідком та­кої боротьби та внутрішньополітичних суперечностей стала "Болгарська криза" (1886-1887).

Вона розпочалася в серпні 1886 р., коли група проросійсь-ки налаштованих офіцерів заарештувала А. Баттенберга, зму­сивши його покинути Болгарію. Проте управління країною до виборів нового князя перейшло до лідера іншого прозахідного угруповання — С. Стамболова. Прибічників зближення з Росією всіляко утискували. За цих умов російський імпе­ратор вирядив до Болгарії свого емісара — генерала Кауль-барса, — який мав не тільки згуртувати всі дружні Росії сили, а й домагатися, щоб князем обрали людину, бажану Олек­сандру III.

Місія Каульбарса виявилася невдалою. Вона тільки посва­рила уряди двох країн, і в листопаді 1886 р. Росія і Болгарія розірвали дипломатичні відносини. Це дало змогу С. Стамболо-ву, за підтримки Австро-Угорщини та Німеччини, висунути на болгарський престол кандидатуру німецького принца Фєрдінанда Саксен-Кобург-Готського (Кобурзького). У липні 1887 р. Великі народні збори проголосили його князем Болгарії. Од­нак реальна влада в країні залишилася в руках С. Стамболо­ва, котрий очолював уряд, у якому переважали представники Народно-ліберальної партії. Він проводив курс, вигідний для частини болгарських підприємців, економічно пов'язаних з Австро-Угорщиною, Німеччиною, Англією. Посилення захі­дного впливу в країні викликало протест широких верств на­селення, невдоволених позицією С. Стамболова щодо Росії. Симпатії до неї як до країни-визволительки були тоді досить сильними.

Це змусило С. Стамболова у 1893 р. фактично встановити в країні диктатуру. Обмежувались політичні свободи, розгорта­лася антиросійська кампанія, утискувалася опозиція, багатьох представників якої стратили або ув'язнили. Проти диктатури С. Стамболова єдиним фронтом виступили навіть Ліберальна та Консервативна партії, що ворогували між собою. Невдово­лення прем'єр-міністром став виявляти й князь Фердінанд. Залишаючись офіційно невизнаним великими державами че­рез позицію Росії, Фердінанд розпочав таємні переговори з російським двором. Як наслідок — у травні 1894 р. С. Стамболова відправили у відставку. Новий уряд країни очолив К. Стоїлов. У 1896 р. Болгарія відновила дипломатичні від­носини з Росією. Незабаром Фердінанда офіційно визнали уряди всіх великих держав.

К. Стоїлов не змінив прозахідного політичного курсу. Прак­тично без змін залишилися й економічні пріоритети уряду. Активно здійснювалися протекціоністські заходи, що мали сприяти розвиткові національної промисловості. З метою за­охочення розвитку великої індустрії у 1894 р. уряд прийняв закон, який на 15 років звільняв від усіх податків підприєм­ства, на яких працювало більше як 20 робітників. Завдяки цьому протягом десяти років кількість таких підприємств зро­сла в десять разів. Водночас внутрішній ринок захищався від зарубіжних товарів шляхом запровадження високого мита.

Тривало прискорене будівництво шосейних шляхів і залі­зниць, їхня протяжність зросла від середини 80-х до кінця 90-х років у два рази, а на початок 1910-х років — у два з половиною раза. Це стало можливим завдяки іноземним ін­вестиціям. Проте австрійські та німецькі банкіри завозили до Болгарії головним чином не промисловий, а позичковий ка­пітал. Представники національної буржуазії також надавали перевагу вкладанню грошей не в економіку, а в фінансові операції. У результаті галузі, що потребували довгострокових і значних капіталовкладень (наприклад важка промисловість), розвивалися досить повільно. Провідне місце у болгарській економіці в той час належало текстильному, шкіряному, тю­тюновому виробництву. Досить швидкими темпами розвива­лася харчова промисловість, що давала більш як половину всієї продукції країни. Саме в харчовій промисловості в 1902 р. виникло перше національне монополістичне об'єднання. Значними промисловими центрами стають Софія, Пловдив, Варна, Слівен.

Зростання національної промисловості та приплив деше­вих товарів з-за кордону не призвели до помітного занепаду ремісничого виробництва. До початку Першої світової війни його частка становила більше як 75% промислової продукції.

Незважаючи на певні економічні успіхи, Болгарія на межі століть залишалася здебільшого аграрною країною. 80% її на­селення жило в сільській місцевості. Після визволення Бол­гарії, в першій половині 80-х років XIX ст., феодальне земле­володіння було остаточно ліквідоване. Землі поміщиків отримали селяни. Це сприяло аграрному переворотові в бол­гарському селі. Однак умови Берлінського трактату передба­чали відшкодування збитків колишнім турецьким великим зем­левласникам. Уряд мусив запровадити великий викуп для се­лян за землі, що переходили в їхню власність. Як наслідок — незаможні селяни потрапляли у фінансову залежність до лих­варів і заможних односельців. Майнова диференціація на се­лі є характерною рисою соціального розвитку країни напри­кінці XIX — на початку XX ст. Так, наприкінці XIX ст. близь­ко 65% болгарських селян володіли 22% землі, що оброблялася, решта ж належала великим землевласникам, які поповнюва­ли лави національної буржуазії.

Однією з причин розорення селян була також особлива податкова політика держави. У 1899 р. в парламенті активно обговорювалося питання про відновлення османської "нату­ральної десятини". Ці дебати сколихнули селянські маси. Го­ловні осередки антиурядового селянського руху розташову­вались у Північно-Східній Болгарії. Виступи селян придуши­ли, але вони сприяли скасуванню податку й відставці уряду лібералів, який його запропонував. Іншим наслідком селян­ського руху було заснування в грудні 1899 р. Землеробського союзу. Союз виник як професійна селянська організація, але вже з 1901 р. він перетворився на партію й змінив назву на Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його очо­лив виходець із селян, відомий журналіст Александр Стамбо-лійський (1879-1923). Офіційною ідеологією БЗНС вважалася "станова теорія", викладена А. Стамболійським. Вона обґрун­товувала домагання селян, як найчисленнішого класу, полі­тичної влади в країні.

Процес формування нових політичних партій тривав з се­редини 80-х років XIX ст. Цей процес змінив наявну двопар­тійну політичну систему на багатопартійну. Позиції нових пар­тій з питань внутрішньої політики мало чим відрізнялися, проте у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів між ни­ми були значні розходження.

Лідери Народної (К. Стоїлов), Демократичної (Л. Караве­лов, А. Малінов), Прогресивно-ліберальної (С. Данев) партій бачили майбутнє Болгарії як гегемона Балкан у тісному союзі з Росією, Англією та Францією. На противагу їм лідери Лібе­ральної (В. Радославов) і Народно-ліберальної (Д Греков, Д. Пєт-ков) партій домагалися тісних політичних відносин з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Ліберали, як правляча партія, на зламі століть суттєво еволюціонізували вправо й підтримува­ли князя Фердінанда.

В опозиції до всіх цих партій перебувала нечисленна Соціал-демократична партія Д. Благоєва, яку роздирали внутрі­шні суперечності.

Зовнішньополітичні події тим часом продовжували справ­ляти великий вплив на внутрішній розвиток країни. У 1908 р. в Османській імперії спалахнула младотурецька революція, яку Фердінанд негайно використав для остаточної ліквідації васальної залежності Болгарії від Порти. За підтримки Авст­ро-Угорщини 5 жовтня 1908р. Фердінанд урочисто проголосив незалежність країни. Він прийняв титул царя, що мало поси­лити його особисту владу. Рішучі заперечення Стамбула були зняті після активного посередництва Росії.

Жовтневі події 1908 р. стали тільки першим кроком на шляху до встановлення Фердінандом гегемонії Болгарії на Бал­канах. Проти агресивної зовнішньої політики активно висту­пали радикали, БЗНС, лівиця Соціал-демократичної партії ("ті-і пики"). Прагнучи розв'язати собі руки, Фердінанд улітку 1911 р. домігся від Великих народних зборів скасування 17-ї статті конституції. Відтепер глава держави мав право без по-ГОДЖеннЯ з парламентом укладати міжнародні угоди. Скасу­вання 17-ї статті конституції надовго зробило Болгарію зару­чницею примх амбіційного царя.