БОЛГАРІЯ В БАЛКАНСЬКИХ ВІЙНАХ

Після здобуття Болгарією цілковитої незалежності під турецькою зверхністю на Балканах залишалися тільки Албанія, Македонія, а також частина грецьких ос­тровів у Егейському морі. На цих землях тривали національ­но-визвольні змагання, що дедалі більше посилювалися в міру ослаблення Османської імперії. Младотурецька революція 1908 р. та невдала для Порти італійсько-турецька війна 1911р. сприяли здійсненню прагнень албанських, македонських і і грецьких патріотів.

Егоїстичні цілі в боротьбі з Туреччиною мали й уряди бал­канських країн. ІЗ березня 1912 р. Сербія і Болгарія підписали договір про дружбу та союз. Секретний додаток до нього пе­редбачав надання взаємної військової допомоги. Договір визначив кордони розподілу Македонії, за винятком так званої Спірної території", майбутнє якої залежало від позиції російського імператора. Невдовзі до антитурецького союзу приєдналася Греція, а також (на основі усного зобов'язання) Чорногорія.

У створенні Волконського союзу були заінтересовані країни Дні анти — Росія, Англія, Франція. Вони прагнули ослабити позиції Німеччини та Австро-Угорщини в Південно-Східній Європі й усіляко сприяли формуванню цього союзу. Та оскіль­ки Росія ще не завершила своїх приготувань до глобальних воєнних дій, вона не хотіла, щоб виступ країн Балканського союзу проти Туреччини стався раніше визначеного терміну.

Незважаючи на позицію Росії, а також Австро-Угорщини, запобігти війні на Балканах не вдалося. Спочатку Чорного­рія (9 жовтня 1912 р.), а незабаром Болгарія, Сербія та Гре­ція (18 жовтня) розпочали бойові дії проти Османської ім­перії. Основний тягар війни несла Болгарія, на кордонах якої зосереджувалися основні сили турецьких військ. Відбивши удари турків, болгарська армія генерала Р. Димітрієва перейшла в наступ і після перемог поблизу Лозенграда й Люлебургаза, в районі фортеці Адріанополь, оточила велике угруповання противника. На інших ділянках фронту форту­на також посміхнулася арміям країн балканського союзу. Во­ни зайняли Албанію, Косово, Македонію, Фессалію, Епір. Менш ніж за місяць турецькі війська були розгромлені, а їхні рештки блоковані в кількох фортецях (Адріанополь, Шкодер, Яніна).

Швидкій перемозі союзників сприяла підтримка понево­лених турками народів, які вели в запіллі ворога партизансь­ку війну. Вже 3 листопада 1912 р. Порта через уряди великих держав звернулася до Фердінанда, запропонувавши перемир'я. Але болгарський цар, плекаючи надію увійти до Константи­нополя й проголосити себе імператором відродженої Візан­тійської імперії, приховав ці пропозиції від союзників. Він наказав своїм військам прорвати останню лінію турецької обо­рони поблизу Читалджі (близько 40 км від Стамбула). Лише після невдачі болгарської армії, що втратила половину особо­вого складу, Фердінанд передав альянтам турецьке прохання про перемир'я.

Воно було укладене 3 грудня 1912 р. Того ж місяця в Лон­доні розпочалася конференція за участю великих держав. На ній виявилися гострі суперечності не тільки серед держав-посередниць, а й самих членів Балканського союзу. Так, Фер­дінанд, прагнучи значного територіального розширення Бол­гарії, виступив проти передання Греції Салонік, а Сербії — "спірної" частини Македонії. Чвари в таборі переможців не припинилися й після того, як у січні 1913 р. младотурки здій­снили державний переворот. Однак спроба Порти відновити бойові дії скінчилася цілковитою поразкою та здачею в по­лон болгарським військам усього гарнізону Адріанополя.

ЗО травня 1913 р. під тиском великих держав країни Бал­канського союзу і Порта підписали Лондонський мирний дого­вір. Османська імперія залишала за собою у Європі тільки Стамбул і територію, шо прилягала до нього за лінією Енос-Мідія. Албанія здобула незалежність, а інші терени відходили до країн балканського союзу.

Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912 р., після укладення мирного договору спа­лахнули з новою силою. Ці суперечності вміло роздмухува­ли Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабили. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові територіальні поступки на користь І ербії та Греції. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти Софії. Невдовзі до НЬОГО приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії.

Незгоди в таборі балканських країн не влаштовували Ро­то. Вона виступила з пропозицією провести міжнародну кон­ференцію. Однак 29червня 1913р. Фердінанд віддав наказ болгарським військам звільнити територію Македонії від сербів і греків, розпочавши, таким чином, Міжсоюзницьку (Другу Вол­конську) війну. Сербію та Грецію підтримали Румунія, Чорного­рія і Туреччина, уряд якої сподівався повернути хоча б части­ну втрачених земель.

Друга Балканська війна тривала близько місяця. Рапто­вість нападу не принесла успіху болгарським військам: 6 ли­пня 1913 р. вони зазнали поразки від сербських і чорногорських військ на річці Бречальниці. Війна перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі війська — Адріанополь.

29 липня 1913 р. Болгарія капітулювала. Наступного дня в Бухаресті розпочалися мирні переговори, які завершилися

10 серпня підписанням мирного договору Болгарії з Сербією, і рецією та Румунією. Сербія отримала Північну Македонію, І Греція — Південну Македонію та Західну Фракію, Румунія — і південну Добруджу. Згідно з Константинопольським догово­ром від 29 вересня Болгарія поступилася Туреччині частиною східної Фракії з Адріанополем. Із захоплених під час Першої Балканської війни земель Болгарія зберегла за собою лише

11 фінський край (південний захід країни) та частину західної ¹Рракії, що давала вихід до Егейського моря. Нові кордони на Балканах не тільки не розв'язали територіальних проблем, а й ще більше загострили їх. У майбутньому це неминуче мало призвести до нових збройних сутичок.

Болгарське суспільство сприйняло наслідки Другої Балкансь­кої війни як загальнонаціональну катастрофу. Значні територіальні поступки та позиція Росії, що наполягала на них, привели до втрати впливу русофільськими партіями — Народ­ною та Прогресивно-ліберальною, які на першому етапі війни перебували при владі. Ліберали В. Радославова, уряд якого завершив війну, зберегли свої позиції в парламенті, а на ви­борах у лютому 1914 р. переконливо перемогли.

Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах лунають відразу після підписання Бухарестського мирного договору. Остаточна переорієнтація зовнішньої полі­тики країни на Австро-Угорщину та Німеччину відбулася в чер­вні 1914 р., коли уряд В. Радославова одержав велику австро-німецьку позику. Значну її частку незабаром витратили на мо­дернізацію армії та підготовку до нової війни.