ДРУГЕ СЕРБСЬКЕ ПОВСТАННЯ. ЗДОБУТТЯ СЕРБІЄЮ АВТОНОМІЇ

 

 

У квітні 1815 р. сербське населення, яке. перебувало під османською зверхністю, знову взялося до зброї. Розпочалося Друге сербське повстання. Як і в 1804 р., перші виступи мали стихійний характер, пов­станці виступали не проти султана й ту­рецької влади взагалі, а проти утисків, що 'їх чинив призначе­ний Портою правитель Белградського пашалику Сулейман-паша.

Друге сербське повстання очолив Мілош Обренович, один із небагатьох ватажків Першого повстання, котрі залишалися в Сербії після його придушення, і якого турки призначили "стар­шим князем " Рудницької нахії. На відміну від Карагеоргія, ко­трий у кожній ситуації був передусім воїном, Мілош вирізня­вся дипломатичним хистом, мав природний дар політика. Ці особливості своєї вдачі Обренович виявив ще на підготовчо­му етапі, коли одночасно проводив дуже складні, ризиковані для власного життя переговори з османами, заспокоюючи їх, і намагався заручитися підтримкою Австрії на той випадок, коли стихійний бунт населення не вдасться стримати.

Мілош не встиг завершити всю підготовчу роботу. Народ прислухався до думки рудницького "обер-князя", який мав великий авторитет, але османи поводилися надто жорстоко, й перші антитурецькі виступи відбулися вже 8-10 квітня. 11 квітня Мілош мусив зробити те, чого від нього чекали: про­голосити початок повстання.

Збройні сутички повстанських і османських загонів три­вали протягом квітня — липня з перемінним успіхом. Повстання поволі набирало розмаху; перемоги повстанців ставали дедалі частішими й переконливішими: вони взяли місто Чачак у трав­ні, Пожаревац у червні, здобули переконливу перемогу над авангардом турецького війська під проводом Ібрагім-паші в липні.

Від перших днів повстання Мілош поводився дуже обере­жно, намагаючись не дратувати султана й постійно наголо­шуючи на тому, що серби залишаються вірною райя, яка має на меті тільки полегшення матеріальних умов життя. Він не посилав повстанців на штурм міст, які належали особисто султанові, а взятого в полон Ібрагім-пашу за власною ініціа­тивою передав туркам.

Ураховуючи досвід першого повстання, коли за столом пере­говорів серби втрачали багато з того, що перед тим здобували на полі бою, Мілош Обренович більше уваги приділяв саме пере­говорам. Це й принесло повстанцям успіх уже на першому ета­пі. Коли для придушення виступу Порта спрямувала проти сербів одразу дві армії, Мілош вступив у переговори з їхніми командувачами й домігся свого без відновлення бойових дій.

Такому поворотові подій значною мірою сприяла позиція Росії, до якої Османська імперія в умовах, що склалися в Європі після остаточного краху Наполеона, мусила прислу­хатися. Під час Другого сербського повстання Росія послі­довно підтримувала сербів у їхній боротьбі за здобуття авто­номії, і це зрештою допомогло сприятливому для повстанців розв'язанню проблеми.

Улітку 1815 р. Мілош погодився на вимогу турків пропус­тити частину їхнього війська в Белград (серби навіть постача­ли продукти харчування цьому загонові), що стало для Порти підтвердженням лояльності сербів і дало змогу сербській де­легації виїхати на переговори про майбутній статус і устрій Белградського пашалику до Стамбула.

Незважаючи на певні труднощі й відверте небажання Порти обговорювати проблему сербської автономії, переговори за­вершилися успішно. Основним досягненням сербів було вста­новлення миру, який давав їм можливість узятися за віднов­лення того, що було зруйновано й знищено під час обох пов­стань. Спочатку всі полегшення, які Порта погоджувалася зробити для райї, не закріплювалися документально, а існували у вигляді усних домовленостей. У 1816—1820 рр. ці домовле­ності було розширено і потверджено фірманами султана.

Сербам дозволили самим збирати харач та інші обов'язко­ві платежі, розміри яких чітко обумовлювалися; на рівні міс­цевої влади практично однакові права надавалися як пред­ставникам Порти — "мусселімам", — так і сербським "кнезам"; Мілош Обренович призначався "верховним кнезом", його повноваження при цьому багато в чому дорівнювали по­вноваженням турецького паші, який керував пашаликом; ство­рювалася Народна Канцелярія як вищий сербський орган ад­міністративного та судового самоврядування.

До кінця 1820-х років Мілош Обренович завдяки мудрій полі­тиці всередині країни, де остаточно утвердилося його одноосіб­не правління (заради цього він навіть убив Карагеоргія, котрий улітку 1817 р. повернувся до Сербії), та вдалому маневруванню у відносинах з Портою і провідними європейськими державами домігся розширення сербської автономії.

Вирішальне значення для успіхів сербів мав сприятливий для них збіг обставин у сфері міждержавних відносин, зокре­ма посилення тиску Росії на султана з вимогою виконання відповідного пункту Бухарестського мирного договору, а та­кож ослаблення Порти, яку зсередини підривали повстання в Боснії, Греції, Валахії та інші внутрішні проблеми.

У вересні 1826 р. Османська імперія мусила підписати Аккерманську конвенцію, згідно з якою вона визнала право Ро­сії на протекторат над Сербією, Молдовою та Валахією, а та­кож брала на себе зобов'язання протягом вісімнадцяти міся­ців розв'язати "сербське питання" на основі положень Бухарестського договору та консультацій із сербськими пред­ставниками. Крім того, турецька сторона погоджувалася по­вернути під владу Мілоша Обреновича 6 округів (нахій), які входили до складу "Карагеоргієвої" Сербії і які після 1813 р. було передано іншим пашаликам.

Наступний крок на шляху до відновлення державності сербів зроблено в 1829—1830 рр., коли султан, відповідно до вимог Адріанопольського мирного договору з Росією, мусив підписати два надзвичайно важливі для сербів документи: хатішериф, що ви­знавав Сербію автономною областю під зверхністю Порти, й берат, котрий проголошував Мілоша Обреновича верховним пра­вителем цієї області в ранзі князя з правом передання влади й титулу в спадок своїм нащадкам.

Сербія, таким чином, після тривалої перерви здобула дер­жавність, щоправда, під турецьким суверенітетом і російським протекторатом.

У 1833 р. до "Мілошевої" Сербії в межах колишнього Белградського пашалику приєднано ті шість округів, про які йшло­ся в Аккерманській конвенції, внаслідок чого її територія збіль­шилася майже на третину. Відтак серби після Другого анти-османського повстання реалізували те, чого домоглися, але швидко втратили під час Першого.

Мілош Обренович, з ім'ям якого пов'язують сербські ус­піхи в боротьбі за автономно та поліпшення умов життя, за­лишався при владі до 1839 р. Він докладав усіх зусиль до роз­будови держави, розвитку існуючих та створення нових дер­жавних інститутів, розробки основних засад внутрішньої та зовнішньої політики. Останні шість років його правління (1833-1839) сповнені відчайдушної боротьби за владу, яка роз­горнулася між представниками різних політичних течій усе­редині Сербії.

Перші виступи локальних ватажків проти Мілоша, які ма­ли на меті обмежити його одноосібну владу, відбулися ще в 1815—1817 рр. Другу хвилю заколотів започаткував у 1821 р. бунт Стефана Добрняца в Пожаревацькій нахії. Повстання сягнули апогею в 1825—1826 рр., коли стихійні народні бунти спалахували регулярно, а виступи Мілоє Поповича-Джака й Джордже Чарапича створили для Мілоша дуже серйозні про­блеми. Обренович щоразу придушував ці повстання, проте невдоволення його діяльністю — особливо після 1830 р. — зростало. Рух проти режиму абсолютизму, запроваджуваного Мілошем Обреновичем, приніс його організаторам і натхнен­никам реальні результати в 1835 р., коли черговий масовий виступ, очолюваний Мілетою Радойковичем ("Мілетине по­встання"), налякав Мілоша настільки, що він пішов на пере­говори зі своїми противниками. Як наслідок цих переговорів з'явилася Конституція 2 лютого 1835р., яка обмежувала вла­ду князя й проголошувала в Сербії устрій, скопійований з того­часних західноєвропейських зразків.