СЕРБІЯ ЗА ПРАВЛІННЯ ОСТАННЬОГО ОБРЕНОВИЧА

22 лютого 1889 р. Мілан зрікся престолу на користь свого сина Олександра (1889-1903), до повноліття якого країною мало керувати Намісництво у складі трьох осіб — Йована Ристича, Кости Протича та Йована Белімарковича. Кінець 80-х — початок 90-х років озна­менувалися в Сербії загостренням міжпартійних суперечнос­тей, зумовлених боротьбою за більшість у Скупщині, право формування уряду, вакантне після смерті Протича в червні 1892 р. місце одного з намісників тощо. Найбільшу актив­ність і особливу жорсткість у цій боротьбі виявляли ліберали, з діяльністю яких пов'язане перше в сербській історії засто­сування політики терору на виборах до Скупщини.

Прагнучи нормалізувати становище й посилити владу ко­роля, молодий сербський правитель Олександр Обренович здійснив 1 квітня 1893 р. акцію, яка нагадувала державний переворот. Він достроково проголосив себе повнолітнім, роз­пустив Намісництво й відправив у відставку ліберальний уряд. Намагаючись на перших порах спиратися на підтримку Ра­дикальної партії й практично передавши їй владу, король не­забаром змінив орієнтири: в травні 1894 р. скасовано Конс­титуцію 1888 р. і відновлено чинність Конституції 1869 р. До країни повернувся король Мілан, який одразу почав активно втручатися в процес управління державою. Політичну нестабільність посилювали калейдоскопічні зміни урядів і відсут­ність загальної стратегії державного розвитку.

У червні 1895 р. сформовано черговий уряд — "прогресистський", котрий очолив Стоян Новакович, знаний як по­важний учений і глибоко порядна людина. У спеціальній до­повідній він звернув увагу короля на те, що після січня 1894 р., коли до Сербії повернувся Мілан Обренович, жоден із урядів не мав чіткого плану дій, а конструктивного управління в державі не відчувалося. Новакович запропонував заходи, спря­мовані на поліпшення ситуації, але здійснити їх новому пре­м'єрові не судилося.

Правління короля Олександра, останнього представника династії Обреновичів, багато хто із сербських істориків квалі­фікує як добу суцільних внутрішньополітичних конфліктів, про­махів і криз. Значною мірою це пов'язується з авторитарним стилем управління молодого монарха та його невмінням (чи небажанням) підпорядковувати особисті інтереси державним.

Багато проблем викликала готовність Олександра беззас­тережно прислухатися до порад батька, короля Мілана, кот­рого як простий люд, так і політичні кола оцінювали вкрай негативно. Мілан, котрий вдруге покинув Сербію навесні 1895 р., "підбив" сина на цілу низку кроків, що спричинили гостре невдоволення в країні. Одним із них було відзначення сербською державною нагородою високого австрійського чи­новника Беньяміна Калая, з ім'ям якого небезпідставно по­в'язували погіршення становища сербської людності Боснії та Герцеговини й активізацію антисербських настроїв у Відні в цілому. Ця, на перший погляд, не надто важлива подія спри­чинила чергове загострення політичних інтриг і, врешті-решт, відставку чергового сербського уряду.

Політична криза в Сербії (1897-1899) також пов'язана з королем Міланом, який вдруге повернувся до країни в жовт­ні 1897 р. Його відразу призначили командувачем сербської армії, надавши таким чином вагомих аргументів у нав'язуванні власної думки при вирішенні будь-яких важливих питань. Для реформування армії Мілан справді зробив багато (це визна­вали навіть його опоненти), проте його присутність у країні загострила відносини Сербії з окремими її постійними зовніш­ньополітичними партнерами (Росією, Болгарією) і посилила внутрішньополітичні суперечності. Улітку 1899 р. на Мілана здійснено замах. Цю акцію режим використав для запрова­дження надзвичайного стану й жорстокої розправи з полі­тичними противниками, насамперед радикалами. На лаві підсудних опинився навіть лідер Радикальної партії Нікола Пашич, якому пощастило врятувати своє життя лише завдяки втручанню австрійського уряду.

Політичну нестабільність і кризу владних структур не вда­лося подолати й після смерті короля Мілана в січні 1901 р. і рішучих спроб Олександра дистанціюватися від батька та йо­го політики. Непопулярність Олександра Обреновича навіть зросла внаслідок непродуманого шлюбу з жінкою, про яку йшла недобра слава. Матримоніальні справи короля оберну­лися на важливий чинник внутрішньої та зовнішньої політи­ки, посприявши тимчасовому поверненню до влади радика­лів і різкій переорієнтації з Австро-Угорщини на Росію в ца­рині міжнародних відносин.

Останній Обренович зробив ще одну спробу взяти ситуа­цію в країні під хоча б відносний контроль, прийнявши б кві­тня 1901 р. нову Конституцію. Конституція, в розробці якої брали участь представники всіх політичних партій, крім Лібе­ральної, виявилася прогресивнішою за Конституцію 1869р., але консервативнішою за основний закон 1888р. Відтепер у Сербії запроваджувався двопалатний парламент, при цьому Скуп­щина залишалася зборами народних обранців, тоді як ново­створюваний Сенат мав відігравати роль інструмента коро­лівського впливу.

Загравання з політичною опозицією не дало бажаних на­слідків. Так само безуспішною виявилася спроба повернути­ся під патронат Відня і стертися на підтримку Габсбурзької монархії в боротьбі проти внутрішніх ворогів. 23 березня 1903 р. в Белграді відбулися масові демонстрації протесту, у відпо­відь на які король призупинив чинність Конституції й розпу­стив Скупщину і Сенат. У ніч з 28 на 29 травня того ж року група молодих офіцерів здійснила державний переворот, у вкрай жорстокий спосіб убивши короля Олександра, короле­ву, голову уряду та міністра оборони, а також двох братів ко­ролеви, які встигли себе скомпрометувати безпардонною по­ведінкою та участю в кількох фінансових і майнових аферах. Уранці наступного дня на пропозицію армії королем Сербії про­голосили Петра Карагеоргієвича, онука легендарного ватажка Першого сербського повстання Карагеоргія. Скупщина, яка зі­бралася на своє засідання через декілька днів, підтвердила це рішення, а також відновила чинність Конституції 1888 р., вні­сши до неї, щоправда, окремі, не дуже суттєві зміни.

Період між Берлінським конгресом і вбивством останнього Обреновича — 1878—1903 рр. — належить до найсуперечливіших і найдраматичніших етапів сербської історії. Стрімкий еко­номічний розвиток поєднується в цей час з глибокою кризою у владних структурах, форсована європеїзація всіх основних сфер життя — з падінням міжнародного авторитету країни. З од­ного боку, Сербія практично ліквідувала своє відставання від інших держав Європи в галузі державного будівництва і пра­ва, активно рухалася вперед, реформуючи медицину, освіту, науку й культуру, будувала залізниці й запроваджувала нові засоби зв'язку. З іншого, програвала війни, втягнулася в три­вале й виснажливе протистояння з сусідами (Австро-Угорщиною, Болгарією), "розважала" світ екстравагантними шлюбами та розлученнями в королівській сім'ї; її роздирали повстання та міжпартійні суперечності, політична нестабіль­ність стала нормою життя.

Сербів охопило глибоке розчарування, пов'язане з крахом державно-політичної та національної ідеї — мрії про приєд­нання до королівства сербських областей Боснії, Герцегови­ни, Косово, Срему та ін.

Цілком реальною стала небезпека втратити державність під тиском Австро-Угорщини, яка прагнула поширювати свій вплив у напрямі Егейського моря (порт Салоніки), чорномор­ських проток та — в стратегічній перспективі — Близького Сходу.

Населення зневірюється в політичній та духовній еліті, ця зневіра поширюється на правлячу династію: обурення полі­тикою Обреновичів охоплює всі верстви та соціальні групи.