СТАНОВИЩЕ У ЧОРНОГОРСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XVII – ХVІІІ ст.

Чорногорія в XVII ст. фактично була напівзалежною державою, що складалася із - союзу племен, які мали своє представництво на чолі з митрополитом, власні закони

та окреме судочинство. У країні зберіга­лися сильні традиції середньовічної державної самобутності, які завжди підтримувала Цетинська митрополія Печської патріархії Сербської православної церкви. Чорногорія юридично залиша­лася складовою частиною Османської імперії, але фактично ма­ла всі ознаки самоврядної території. Васальна залежність Чор­ногорії від Порти виявлялася в сплачуванні хараджу, що збирався здебільшого за допомогою каральних експедицій, проте його скоріше варто розглядати не як данину, а як вимушений відкуп.

Чорногорія була найвідсталішою в суспільно-економічному відношенні частиною Османської імперії, де зберігалися зна­чні пережитки общинно-родового ладу та патріархальні по­рядки. Однак саме Чорногорія першою з балканських країн звільнилася з-під чужоземного панування. Цьому сприяло окраїнне положення маленької, вкритої безплідним гірським простором країни з населенням близько 80 тис. чоловік за повної відсутності міст і чітко визначених кордонів. Центром Чорногорії вважався Цетинський монастир, навколо якого стояло декілька будинків старійшин.

Чорногорія, навіть перебуваючи під османською зверхніс­тю, значною мірою зберегла національну державність. Це ста­лося завдяки широкій автономії та слабкому втручанню Пор­ти у внутрішні справи країни, які вирішувалися на Загально-чорногорському зборі. Якщо XV—XVII ст. в історії Чорногорії вважають періодом політичної роздробленості, то у XVIII — першій половині XIX ст. тут формується централізована дер­жава. У 1713 р. митрополит Даниїл заснував єдиний загально-чорногорський суд, який складався з 12 старійшин. Він же встановив суворе покарання за кревну помсту.

Особливу роль у Чорногорії відігравала православна церк­ва, яка протягом століть була об'єднувальною силою в країні. Цетинські митрополити виступали в тутешньому суспільстві хранителями історичних традицій середньовічної Сербської держави, наступниками якої вони себе вважали. Однак влада в особі митрополитів існувала тут поряд з іншими державни­ми інституціями. У 1717—1830 рр. в Чорногорії діяв інститут гувернадурства (губернаторства), і митрополити мусили вес­ти нелегку боротьбу за владу з гувернадурами, яких обирав Загально-чорногорський збор, а з другої половини XVIII ст. — Скупщина, що являла собою зібрання старійшин, які репре­зентували різні племена. До компетенції Скупщини належа­ло розв'язання всіх найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішніх зносин. Саме цей державний орган за пропози­цією старійшин затверджував митрополитів та гувернадурів, а також місцевих начальників (сердарів, воєвод тощо, влада яких фактично була спадковою), а від кінця XVIII ст. — склад уряду, приймав закони.

Спочатку повноваження гувернадурів обмежувалися зов­нішньою політикою, та згодом вони стали претендувати на роль єдиновладних правителів. У племенах та нахіях склика­лися скупщини для розв'язання різноманітних питань місцевого значення, а також для затвердження сердарів, воєвод та кнезів (сільських старост), котрі виступали як судді. Все це свідчило про існування в Чорногорії певної державної організації та апарату примусу, які тісно перепліталися з патріархальними звичаями.

Незважаючи на чільні позиції у владних структурах проводу Цетинської митрополії, республіканський та світський харак­тер державного ладу в Чорногорії залишався незмінним. Від 1697 р. Цетинську митрополію очолювали представники знат­ної родини племені негушів Петровичі-Негоші (Данило, Са-ва, Василій, Петро І та Петро II). Кожного нового митрополита обов'язково мала визнати й затвердити па посаді Скупщина.

Цетинська митрополія послідовно виявляла заінтересова­ність у зміцненні центральної влади в країні, спираючись при цьому на свій високий авторитет і підтримку серед населення та старійшин. До того ж, Цетинська митрополія протистояла засиллю на Балканах грецького духовенства Константино­польської патріархії, політика якої стосовно православних на­родів цілком улаштовувала Порту.

Церковну юрисдикцію Цетинської митрополії визнавали також православне населення Боки Которської та бродські племена. Ця територія на Адріатичному узбережжі, що межу­вала з чорногорськими землями, являла собою для чорногор­ців єдине вікно в християнський світ (до 1797 р. вона належа­ла Венеції, а потім відійшла до Австрії). Саме в населених пунктах Боки Которської чорногорці здійснювали обмін влас­них товарів на сіль, набої, хатнє начиння та ін.

Економічне становище Чорногорії, де єдиною галуззю гос­подарства залишалося розведення овець та кіз, було тяжким. Від кінця XVIII ст. Росія постійно постачала хліб до напівго­лодної країни. У Чорногорії дуже повільно розвивалися ре­месла, не було шляхів. Майнове становище племінних ста­рійшин майже нічим не відрізнялося від становища пересіч­них чорногорців.

Подальшому розвиткові Чорногорії мало прислужитися придбання родючих земель у долинах Герцеговини, в районі Скадарського озера та Примор'я. Розширення території та вихід до Адріатики поряд із здобуттям певної незалежності були визначальними напрямками політичної програми чорногорського проводу протягом майже усього XIX ст.