БОСНІЯ ТА ГЕРЦОГОВИНА У СКЛАДІ ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Протягом ХVІ-ХVІІІ ст. політичний та соціально-економічний розвиток Боснії та Герцеговини уповільнюється. Тривалий час форми господарювання та управління, а також система суспільно-політичних відносин залишалися не­змінними порівняно з тим станом, що склався у другій поло­вині XV ст. внаслідок перетворення краю на одну з європей­ських провінцій Османської імперії.

Перехід Боснії під турецьку зверхність мав свої особливості, найважливіша з яких — його швидкість і практично цілковита відсутність опору боснійців. Дослідники схильні пов’язувати це з традиційною популярністю в жителів краю богомильства. На їхню думку, це було основною причиною небажання боснійців і герцеговинців брати участь у боротьбі християнського світу з мусульманським.

Цим же, як вважає більшість учених, пояснюється й той факт, що відразу після приходу турків чимало боснійських феодалів прийняли іслам, зберігши за собою внаслідок цього феодальні права, власність і привілеї.

Ця обставина справила величезний вплив на дальший роз­виток подій, визначивши специфіку боснійської ситуації по­рівняно зі станом справ на інших балканських землях. У Бос­нії та Герцеговині вищі стани населення відокремилися від більшості простого люду, котрий залишився вірним православ'ю, й перетворилися на відданого провідника турецької політики. При цьому було збережено феодальну організацію економічного та суспільно-політичного життя, що існувала до появи османів.

Поступово боснійські "беги" та "аги", зважаючи на відда­леність краю від імперського центру, домоглися високого сту­пеня самостійності, що, крім іншого, призвело до посилення експлуатації населення, яке мусило віддавати панові значно більшу частину виробленого продукту, аніж в інших частинах Оттоманської Порти (третину замість десятини).

Процес ісламізації згодом охопив й інші верстви населення Боснії та Герцеговини. Основною рушійною силою цього про­цесу було прагнення якнайкраще пристосуватися до нових умов життя; мотиви здебільшого мали суто побутовий харак­тер.

Боснія та Герцеговина, таким чином, від XVI ст. перетво­рилися не тільки на міжцивілізаційне прикордоння та об'єкт політичних інтересів кількох європейських держав (Австрія, Італія, Росія), а й на територію, всередині якої сформувалося оригінальне й неповторне поєднання етнічного та релігійно­го принципів.

З погляду адміністративного управління Боснія також ма­ла певну специфіку: містами та окремими районами краю ке­рували "капітани", влада яких передавалася у спадок, протя­гом тривалого періоду залишаючись у представників одних і тих самих родів. У місті Травник містилася резиденція вели­кого візира, котрий вважався верховним правителем провін­ції й головним провідником волі султана. У місті Сараєво розташовувався турецький гарнізон.

В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала все менш і менш вагомою. На­прикінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати від­криту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.

•У 1831 р. спалахнуло повстання боснійських феодалів проти султана. Повстанці, очолювані капітаном Хусейном, здобули кілька перемог і розширили зону своїх дій на значну частину території краю. Незабаром, щоправда, османи придушили це повстання, однак сепаратистські виступи боснійських феода­лів відтоді вже не припинялися.

Останньою вдалою спробою здолати сепаратизм стала ка­ральна експедиція османів під проводом Омер-паші Латаса в 1851р., внаслідок якої значну частину боснійських бегів стра­тили, авторитет же султанської влади значно зріс. Здобувши воєнну перемогу, турки запровадили в Боснії дещо видозмі­нений режим управління, головне завдання якого полягало в посиленні ролі центру й обмеженні прав і свобод місцевих феодалів. На ключові адміністративні посади, зокрема, поча­ли призначати не корінних боснійців, а етнічних турків, біль­шість з яких приїздила зі Стамбула та інших частин Османсь­кої імперії.

Протягом другої половини 50-х і особливо активно в 60— 70-ті роки XIX ст. ситуація в Боснії та Герцеговині загострю­ється. Суперечності соціального та економічного характеру доповнювало й посилювало зростання сепаратистських наст­роїв серед місцевих можновладців.

В умовах украй несприятливого для Османської імперії між­народного становища та постійного тиску на неї провідних єв­ропейських держав вона була практично позбавлена можливос­ті взяти ситуацію в Боснії під контроль, унаслідок чого в червні 1875р. вибухнуло повстання в Герцеговині. В серпні того ж року воно перекинулося на територію Боснії.

Повстання мало передусім антитурецький характер, а та­кож виразну соціальну спрямованість. Важливою складовою повстання було протистояння християнства і ісламу: не ви­падково у Боснії повстанців очолили католицькі священики; закономірно й те, що значну підтримку повсталим надавав австрійський уряд.

Герцеговинське повстання стало визначною подією євро­пейської історії. Воно тривало й протягом 1876 р., приверну­вши до себе увагу майже всіх європейських країн. Спочатку Сербія і Чорногорія, а згодом (у квітні 1877 р.) і Росія вступи­ли у війну проти Туреччини.

Згідно зі Сан-Стефанським мирним договором Боснія та Гер­цеговина мали дістати самоврядний статус, а губернатором провінції мав призначатися тільки представник християнського світу, що фактично означало продовження руху в напрямі осла­блення зв'язків провінції з центральною владою в Стамбулі. Проте до практичної реалізації цього плану справа не дійшла, що пояснюється передусім впливом на ситуацію в Боснії та нав­коло неї міжнародного чинника, а також різноспрямованістю й суперечливістю цього впливу: в той час остаточно викрис­талізовується й оформлюється різниця в поглядах на розв'я­зання "східного питання" між Західною Європою і Росією. Провідну роль у житті Боснії та Герцеговини стала відігравати

Австро-Угорщина. Інші західноєвропейські держави визнали її претензії на роль визволительки балканських слов'ян з-під османської зверхності.