ХОРВАТСЬКО-УГОРСЬКИЙ ДОГОВІР 1868 р. НАСТУП РЕАКЦІЇ

 

В імперії Габсбургів після революції 1848-1849 рр. розпочалася доба політич-ної реакції. Імператором став молодий Франц Йосиф, початок правління яко­го ознаменувався десятиліттям (1850— 1860 рр.) найжорстокішого абсолютизму. Хорвати ці зміни відчули найпершими, причому дуже болісно: було скасовано всі прогресивні інституції, що виникли на хвилі революцій­ного піднесення; закрито багато періодичних видань; обме­жено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджува­лася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії.

З погляду адміністративного підпорядкування Хорватію та Славонію було відокремлено від Угорщини, й вони дістали статус самостійної частини імперської "корони". Хорватам повернули місто Рієку.

Австрійський уряд не відновлював феодальні відносини, але спеціальним імператорським "патентом" (указом) 1854 р. передбачав відшкодування дворянству збитків, яких воно за­знало внаслідок звільнення селян і втрати маєтків. Це від­шкодування мало фінансуватися за рахунок селянства, котре, згідно з указом, зобов'язувалося сплачувати колишнім госпо­дарям вартість одержаної землі.

У 1853 р. Л. Гай, який тоді потрапив у дуже скрутну ситу­ацію, мусив продати колишній орган іллірійського руху — "Народну газету", символ хорватського національного відродження, — австрійському урядові. Газета видавалася і згодом, але під іншою назвою: "Імператорська офіційна народна газета".

Перемога абсолютистського центру здавалася цілкови­тою й остаточною.

Період абсолютизму в Австрії скінчився внаслідок пора­зок імператорських військ в Італії під Маджентою й Сольферино в 1860 р. Народи Габсбурзької монархії знову отримали деякі права та свободи. Хорвати нарешті здобули власні органи адміністративного самоврядування, незалежні від угорських. Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 р. конституцією країни, обмежувалися права регіональних парламентів — у тому числі й хорватського Сабору, — а також посилювався вплив центральних органів влади на ситуацію в регіонах.

Протест хорватів виявився настільки рішучим, що Відень мусив достроково припинити роботу першого Сабору, скли­каного після прийняття конституції 1861 р., й розпустити йо­го. Особливо налякали австрійський уряд заклики багатьох депутатів до об'єднання південних слов'ян в одній державі, хоча й висловлені з уточненням, що стосувалося запроваджен­ня "особливої унії" цієї гіпотетичної держави з Австрією.

Наступного разу Сабор зібрався тільки в 1865 р., в надзви­чайно складній ситуації. Політична криза в імперії Габсбургів поглиблювалася, необхідність її реформування усвідомлюва­лася більшістю політичних сил. Дискусії поступово звелися до обговорення основного принципу устрою держави, до по­шуків відповіді на питання, чи залишиться вона унітарною, чи перетвориться на дуалістичну (вимога мадярів) або феде­ративну (цю ідею обстоювали хорвати, котрі вважалися "тре­тім", після німців і угорців, народом імперії).

Засідання Сабору (1865) поставили на порядок денний ще одне, надзвичайно важливе для Хорватії, питання: про існу­вання хорватських політичних партій. їх на той час сформу­валося три: Партія права на чолі з А. Старчевичем та Є. Ква-терником, Народна ліберальна партія Ю. Штроссмайєра й І. Мажуранича та партія "мадяронів ". Перша з них мала великохорватську (націоналістичну) орієнтацію; друга виступа­ла за інтеграцію південних слов'ян під егідою Відня; третя обстоювала переваги хорватсько-угорського зближення, не­хай навіть і за умови втрати національної своєрідності.

Хорватський Сабор у черговий раз розпущено в 1867 р., коли після поразки Австрії у війні з Пруссією (1866) Відень підписав австро-угорський договір, згідно з яким імперія Га­бсбургів проголошувалася дуалістичною, такою, шо склада­лася з двох майже рівних у правах частин — австрійської та угорської.

Вибори до нового Сабору відбулися в 1867 р. й проходили під потужним адміністративним тиском, що забезпечило пе­ревагу на них "мадяронам". У січні 1868 р., після того, як на засіданні новообраного Сабору всіма правдами й неправдами при­душено гострий протест депутатів від Партії права, з 'явилася постанова про визнання австрійсько-мадярського договору й при­єднання хорватських територій до Угорської корони.

Влітку 1868р. делегація Сабору підписала в Будапешті хор­ватсько-угорський договір, який визначав основні засади нового об'єднання двох народів у спільному адміністративно-державному утворенні. Хорватія, Славонія та Далмація як "Триєдине ко­ролівство" визнавалися окремою частиною Угорщини зі збе­реженням самоврядування в адміністративній, шкільній, су­довій та церковній галузях. Вищим законодавчим органом за­лишався Сабор, до складу якого мали обиратися представники католицької та православної церков, дворянства, міст і насе­лених пунктів, а також посланці від селянства ("недворяни" дістали право обиратися до Сабору після подій 1848 р.).

Виконавчу владу в Триєдиному королівстві очолював бан, який перебував у Загребі і якого затверджував імператор за подан­ням угорського міністра-президента. Повноваження бана об­межувались трьома ділянками: внутрішні справи, юстиція, ві­росповідання і народна освіта. Бан був підзвітний Сабору.

Територія королівства адміністративно поділялася на 8 жу-паній, кожну з яких очолював великий жупан. Сабор мав де­легувати 40 депутатів до нижньої і трьох до верхньої палати угорського сейму. Право на членство у верхній палаті здобу­вали також 18 представників вищого хорватсько-славонського дворянства — "магнати" (князі, графи, барони). Передбача­лася участь 12 хорватських депутатів у складі угорської деле­гації до центрального парламенту у Відні.

55 % державних прибутків Хорватії мало передаватися до Будапешта, 45 % залишалося на потреби хорватів з уточнен­ням, що ця сума не могла бути меншою за 2,5 млн гульденів.

У Кабінеті міністрів Угорщини запроваджувалася спеці­альна посада міністра у справах Триєдиного королівства. Офі­ційною мовою в Королівстві проголошувалася хорватська, що, безумовно, було важливою перемогою хорватів у боротьбі за національні права, проте не знімало всіх проблем і не пом'я­кшувало гостроти загального невдоволення, що запанувало на хорватських теренах після підписання договору 1868 р.

Це невдоволення пояснювалося тим, що для всіх у Хорва­тії договір став документом, котрий перекреслював прагнення як мінімум двох поколінь борців за національне відро­дження. Він об'єктивно відкидав хорватів на багато років назад.

Продовжуючи діяльність, спрямовану на мадяризацію хор­ватських земель, угорці намагалися нейтралізувати невдово­лення населення та політичної еліти за допомогою легальних методів — запроваджуючи нові закони, якими надавалися пе­вні поступки в не дуже принципових питаннях.

У 1873 р. до хорватсько-угорського договору внесено низ­ку змін і доповнень: кількість хорватських депутатів у мадяр­ському парламенті збільшено, а мінімальний обсяг хорват­ського бюджету визначено в розмірі 3,5 млн. гульденів. Крім того, баном Хорватії призначено І. Мажуранича, котрий мав у своїх земляків великий авторитет. За задумом Відня та Бу­дапешта, він міг значною мірою посприяти нормалізації ста­ну справ у Королівстві.

Нормалізації досягти не вдалося, і в 1880 р. Мажуранич пішов у відставку. Політика мадяризації хорватів тривала й навіть посилилась, особливо після того, як у 1883 р. баном призначено представника радикально налаштованих угорсь­ких націоналістів — К. Хедерварі, який залишався на цій по­саді до 1903 р.

Урядування Хедерварі характеризувалося постійним політич­ним, економічним та культурним тиском, мета якого полягала в подоланні опору національно свідомих сил, денаціоналізації та мадяризації хорватських земель, перетворенні їх на звичайні угор­ські провінції. Інструментами такої політики виступали сва­вілля й насильство під час виборів, політичні утиски інакодум­ців, цензура тощо.

Політичні репресії застосовувались насамперед до найви­значніших діячів хорватського національного руху, в тому чис­лі — до лідерів політичних партій. У 1885 р. ув'язнено А. Стар-чевича; в 1888 р. Ю. Штроссмайєр одержав від імператора догану за те, що надіслав до Києва вітальну телеграму з наго­ди святкування 900-річчя хрещення Русі.

Методи залякування та політичного шантажу дали змогу Хедерварі зруйнувати єдність найбільшої хорватської полі­тичної партії — Народної. Частина її членів перейшла на бік "мадяронів", котрі перетворились на офіційно визнану уря­дову партію. У такій ситуації прогресивна частина хорватсько­го суспільства згуртувалася навколо Партії права, яка й надалі обстоювала хорватські національні інтереси й намагалася пар­ламентськими методами протистояти діям бана та його ото­чення, їй це, щоправда, практично не вдавалося.

 

В умовах постійного погіршення загальної політичної си­туації в Хорватії тривали економічні та соціальні перетворен­ня, зумовлені скасуванням феодальних відносин і становлен­ням капіталізму. Відбувалося соціальне розшарування суспі­льства та перерозподіл національного багатства на користь буржуазії. Характерною особливістю останньої третини сто­ліття стала масова еміграція до Америки, яка в більшості ви­падків мала економічний характер.

Наприкінці XIX ст. Хорватія залишалася слаборозвиненою, переважно аграрною країною. Майже 80 % населення жило з сільського господарства, тоді як у діяльності, пов'язаній з ви­соким інтелектуальним потенціалом — медицині, праві, ін­женерних роботах, — брали участь здебільшого іноземці. У країні фактично панувало всевладдя бюрократії, багато чино­вницьких посад обіймали угорці та німці, які навіть не воло­діли мовою місцевого населення. Промисловість розвивалася низькими темпами, так само, як і торгівля, що практично цілком опинилася в руках іноземців — німців, угорців, іта­лійців. Хорватська залізниця належала Угорщині.

 

 

ХОРВАТСЬКІ ТА СЛОВЕНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ЗЛАМІ ХІХ-ХХ ст.

 

 

Наприкінці XIX ст. до суспільного життя включається нове покоління політиків. Розчароване діяльністю попередників, які так і не домоглися реальних ус­піхів навіть після об'єднання в 1893 р. опозиційних угруповань Старчевича та Штроссмайєра, це по­коління відразу вдається до непарламентських методів боро­тьби. У 1895 р. студенти університету спалили на центральній площі Загреба угорський прапор, "вітаючи" в такий спосіб імператора Франца Йосифа, котрий мав прибути до хорват­ської столиці.

Значний вплив на розвиток хорватської політичної думки справило перебування значної групи молоді в провідних євро­пейських центрах, куди їх вислали за участь в антиугорських демонстраціях 1895 р. Особливу активність виявили ті, хто опинився у Празі. Вони започаткували видання політичних і культурних друкованих органів, у яких обговорювалася й фор­мувалася платформа хорватського національного руху. По­мітний вплив на "празьку" групу справила позитивістська фі­лософія Т. Масарика.

Поступово як у самій Хорватії, так і за її межами виник молодіжний рух, представники якого вимагали ревізії "ідеа­лістичних" поглядів та дій політиків попереднього покоління, прагнули залучити до боротьби проти Відня і Будапешта широкі народні маси.

До "молодих" приєдналися окремі представники "старої" генерації, розчаровані діяльністю Партії права та інших опо­зиційних режимові партій, які будували свої програми, зде­більшого посилаючись на минувшину, на історичні права хор­ватів, у тому числі на їхнє право відновити колись втрачену державність.

На політичній сцені з'явилися нові лідери. Один із них — С. Радич — висунув програму створення національної селян­ської держави. В центрі уваги перебував також Ф. Супіло, який видавав у Рієці найвпливовіший у Хорватії друкований ор­ган — " Рієцьку нову газету". Згодом він став одним із зачина­телів югославського руху.

У цей час формуються нові хорватські політичні партії, які приходять на зміну партіям "першої хвилі": Селянська, Прогре­сивна, Соціалістична. Всі вони вважалися опозиційними режи­мові й офіційній політиці як Відня, так і Будапешта та Загреба.

У перші роки XX ст. внаслідок кризи дуалізму загострює­ться політична боротьба між Віднем і Будапештом, у якій роль активної сторони відіграє останній. На виборах до парламен­ту в 1905 р. об'єднана угорська опозиція здобула переконливу перемогу, що змусило Відень запровадити систему управлін­ня у вигляді комісаріату. Кожна із сторін — як німецька, так і угорська — при цьому розглядала слов'ян імперії як потен­ційних союзників у боротьбі з опонентом і всіляко загравала з ними.

У слов'янського населення Австро-Угорщини, крім пар­тій та рухів, зорієнтованих на одного з учасників німецько-угорського протистояння, в цей час формуються політичні сили, які будують свої програми на ідеї об'єднання південних слов'ян.

Створення наприкінці 1905 р. Сербсько-хорватської коаліції під проводом таких діячів, як Ф. Супіло від хорватів, А. Трумбич від далматинців та С. Прибічевич від "австрійських" сербів, — мало вагомі наслідки й справило вирішальний вплив на розвиток політичного процесу напередодні й під час Першої світової війни.

На виборах 1906 р. коаліція здобула переконливу перемо­гу, зберігаючи відносну більшість голосів у парламенті до 1918 р. Незабаром Будапешт активізував політику мадяриза­ції, яку проводив протягом XIX ст. Відень докладав усіх зу­силь, щоб розвалити хорватсько-угорську коаліцію, і це до­сить швидко принесло очікувані результати.

Новизна ситуації на початку XX ст., порівняно з тією, що мала місце в середині та другій половині XIX ст., визначалася передовсім тим, що політична еліта хорватів не пішла на ком­проміс із режимом, як це було під час подій 1848—1849 рр. та наприкінці століття. Ця еліта вбачала вихід для себе і для нації в цілому у зближенні з Сербією, яка посилювалася, до­вівши власним прикладом право "малих" країн самим вирі­шувати власну долю після перемоги в Балканських війнах 1912-1913 рр.

Опір хорватів політиці Відня та Будапешта не тільки три­вав, незважаючи на всілякі утиски, а й набирав обертів. У 1912 р. представниками нової політичної хвилі здійснено два замахи в Загребі на одіозного австрійського комісара у спра­вах Хорватії Цувая.

Початок Світової війни перервав природний розвиток по­літичного процесу, змусивши, зокрема, провідних діячів Серб­сько-хорватської коаліції виїхати за межі країни й продовжи­ти свою діяльність в еміграції.

Більшість слов'янських чоловіків призовного віку були мо­білізовані й брали участь у бойових діях, але воювали вкрай неохоче, в багатьох випадках масово здавалися в полон. Від 1916 р. з полонених "австрійських" слов'ян формувалися цілі військові підрозділи, які діяли на боці держав Антанти.

Восени 1918р., коли поразка Четвірного союзу у війні вже ні в кого не викликала сумнівів, Сербсько-хорватська коаліція при­йняла ухвалу про створення незалежної слов'янської держави на території Хорватії, Славонії та Далмації і звернулася до вели­ких держав-переможниць з проханням дати згоду на існування такої держави.

Діставши відмову, основна причина якої полягала в небажанні Антанти сприяти державотворенню народів, які входили до країн переможеного табору, представники слов'янських областей Ав­стро-Угорщини вирішили звернутися до сербського короля з про­позицією приєднати їхні терени до складу Королівства Сербії. Після схвалення цього плану в провідних європейських столицях, насамперед у Лондоні і Парижі, 1 грудня 1918р. було проголоше­но створення нової держави — Королівства сербів, хорватів, словенців.

У Словенії, де за умов тривалого потужного понімечення пробудження національної свідомості почалося тільки напри­кінці XVIII ст., у другій половині XIX ст. розгорнувся актив­ний процес становлення національної культури та націоналі­стичного за своїм змістом політичного руху.

З погляду адміністративного поділу словенці, як і раніше, жили в цей час у кількох провінціях — Каринтії, Штірії, Іст­рії, — управління якими здійснювалося безпосередньо з Від­ня. При цьому влада на місцях зосереджувалася в руках не корінного населення, яке становило більшість, а представни­ків німецької чи італійської меншості.

Освіту словенці здобували в школах з німецькою мовою навчання. Словенська мова вивчалася як один із предметів. Для продовження навчання у вищих навчальних закладах сло­венці мусили їхати до німецьких університетів, здебільшого до Відня та Граца.

Окремі словенські території, насамперед Каринтія, досягли високого рівня економічного розвитку. В них існувала по­тужна промисловість. Місцеве населення виступало як деше­ва робоча сила, капітали та провід підприємств були інозем­ними. Незважаючи на це промисловий переворот значною мірою сприяв підвищенню життєвого рівня мас, а відтак і пожвавленню культурної діяльності.

На інших словенських землях ситуація була значно гір­шою, що призвело до масової економічної еміграції як у су­сідні країни, так і за океан, до Америки й Канади.

У політичному й культурному житті відбувся поділ на дві чільні ідеологічні течії — молодословенців та старословенців. Пер­ші стояли на ліберальних позиціях, обстоюючи західні зразки подальшого розвитку нації. Другі захищали консервативні цін­ності, виступали за збереження традиційного способу життя й домінантного становища церкви в усіх сферах суспільного та родинного буття.

Суперечки між "молодословенцями" та "старословенцями" інколи загострювалися. При цьому останні нерідко йшли на компроміси з владними структурами та німецькими полі­тичними партіями, чим і забезпечували собі перевагу. Ця пе­ревага ще більше зросла після того, як усередині молодо-словенського руху стався розкол.

На зламі століть зміст суспільно-політичного життя у Сло­венії все ще визначався боротьбою між ліберальними молодосло­венцями і консервативними старословенцями, проте ініціативу, на відміну від попереднього періоду, поступово перебирали перші. Щоправда, ідеологія молодословенців у цей час зазна­ла певних змін: під впливом об'єктивних обставин вони за­мість виразно національно забарвлених гасел почали висува­ти на перший план захист інтересів соціальних груп, які ре­презентували.

Центральним явищем хорватської культури першої половини XIX ст. був ілліризм, який являв собою хорватське націо­нальне культурне відродження. Своєї ме­ти — створення єдиного культурного й мовного простору для всіх південних слов'ян — ілліризм не досяг, але навколо ньо­го об'єднались письменницькі сили хорватських теренів і сфор­мувався єдиний літературний процес.

Розвиваючись на загальному тлі гострих суспільно-політичних суперечностей, література ілліризму мала вираз­ний наступально-войовничий характер. Вона постала специ­фічним утіленням ідей та прагнень нових політичних сил. Лі­тература ілліризму була представлена головним чином поезією; провідними жанрами стали патріотична та інтимна лірика; домінантним художнім методом — романтизм.

Протягом п'ятнадцяти років представники ілліризму запо­чаткували видання низки друкованих органів ("Даниця ", "Ко­ло", "Іскра'), організували літературно-наукове товариство "Матиця Іллірійська";(1842), налагодили регулярну діяльність хорватського театру, працювали над створенням окремих ви­дів культурної діяльності, яких раніше у хорватів не було (літе­ратурна критика, драматургія, оперне мистецтво та ін.), взяли­ся за друкування національної літературної спадщини тощо.

Найвизначнішими діячами в царині власне літератури се­ред представників ілліризму були Іван Мажуранич (1814—1890), Станко Враз (1810-1851), Петар Прерадович (1818-1872). Крім них, заслуговують на увагу такі постаті, як Димитріє Деметер, Антун Немчич, Павло Штоос, Людевит Вукотинович, Іван Кукулевич та ін. З ілліризмом пов'язана діяльність першого хорватського національного художника Вєкослава Караса (1821-1858).

Від 1838 р. виходили друком книжки представників літе­ратури ілліризму. До 1849 р., здебільшого коштом самих ав­торів, побачили світ "Пісні та оповідання" Вукотиновича, "Юран та Софія" Кукулевича, "Райські яблука" Враза, "Теу-та" Деметера, "Хорвати — мадярам" Мажуранича та ін.

У 50-ті роки в хорватській культурі з'являються ознаки глибокого застою, зумовленого головним чином позалітературними обставинами. Література та мистецтво періоду абсо­лютизму не дали нових цікавих митців чи творів. Більшість діячів культури намагалися продовжувати в нових умовах спра­ву своїх попередників — представників ілліризму, але зроби­ти це було практично неможливо.

Хорватське культурне життя пожвавлюється після падіння абсолютизму. З 1861 р. в Загребі видається новий літератур­ний журнал "Наше горе лист", навколо якого поступово згур­товується нова генерація письменників. З'явилися й інші дру­ковані органи — "Славонац" (Пожега), "Драголюб", "Віє-нац" (Загреб). У 1867 р. засновано ще дві важливі інституції — Югославську академію наук та мистецтв, а також Галерею іноземних майстрів живопису. Від 1874 р. в Загребі діє пер­ший на Балканах університет.

Період 1861—1881 рр. у хорватській літературі дістав назву "епохи Шеноа ". Август Шеноа (1838—1881) вважається не лише найпліднішим і найвидатнішим хорватським письменником свого часу, а й одним із найвизначніших митців за всю істо­рію хорватської літератури. Крім іншого, він став ідеологом нової генерації письменників, сформулювавши основні завдан­ня літератури, а також накресливши шляхи їх розв'язання.

Шеноа поставив на порядок денний питання максималь­ного наближення красного письменства до життя народу, що обов'язково мало супроводжуватися підвищенням естетичного рівня літератури. Автор історичного роману "Селянське пов­стання" та багатьох інших творів визначив магістральний шлях розвитку хорватської літератури другої половини XIX ст., об­стоюючи в ній новий художній метод — реалізм. Своєю твор­чістю письменник всіляко сприяв утвердженню цього методу.

Шляхом, накресленим Шеноа, пішли в 70—80-ті роки Є. Кумичич, А. Ковачич, В. Новак, Я. Лесковар, Й. Козарац, К. Ш. Джальський, А. Харамбашич, О. С. Краньчевич та ін.

Період 1895—1914рр. вважається в історії хорватської куль­тури добою "хорватського модерну ". Це час прориву в літера­туру й мистецтво модерністських течій і напрямів. Цей про­цес відбувається у хорватів під впливом західноєвропейських зразків. Докорінно змінився загальний клімат існування куль­тури. Все старе апріорно заперечується, розрив з національ­ною традицією проголошується першою передумовою для ви­творення "нового" мистецтва. Основним критерієм оцінки літературно-мистецьких явищ виступає їхній естетичний рі­вень, зв'язок з національним самоутвердженням і політич­ною боротьбою проголошується вторинним.

У цей час в літературу приходить нова генерація митців, очолювана А. Г. Матошем (1873—1914) та /. Войновичем (1857— 1929). Разом з ними плідно працювали В. Назор, М. Бегович, Д. Шимунович, Я. ПолічКамов, В. Відрич, М. Мар'янович та ін.

У живописі академічний реалізм, що домінував майже всю другу половину XIX ст. (Н. Машич, В. Буковац, Ф. Кикерец та ін.), змінюють нові течії, серед яких для хорватів особливої актуальності набуває імпресіонізм (И. Рачич, М. Кралєвич).

На зламі століть у хорватській культурі з'явилася творча осо­бистість, яка й сьогодні залишається провідною постаттю в галузі скульптури. Це — Іван Мештрович, ім'я якого увійшло в історію не тільки хорватського, а й європейського мистецтва.

На початку XX ст. в хорватській культурі існувало багато угруповань, течій, шкіл, напрямів, які пропонували власні про­грами й способи їхньої реалізації. У літературі та мистецтві рівноправно співіснували імпресіонізм, експресіонізм, символізм, реалізм тощо.

У другій половині XIX ст. стає очевидним прогрес у сло­венській культурі. Почали виходити журнали "Люблянський дзвін" (1881), "Дім та світ" (1888). З'явилися нові імена в літературі й мистецтві (Я. Керсник, А. Ашкерц, І. Тавчар та ін.). Розширилося коло читацької публіки, як двомовної, так і власне словенської.

 

 

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

 

 

Австро-Венгрия. Опыт многонационального государства. Москва, 1955.

 

Балкани в конце XIX — начале XX века. Очерки становлення национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва, 1991.

 

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

 

История южньїх и западньїх славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.

Лещиловская И. И. Иллиризм. К истории хорватского национального возрождения. Мо­сква, 1968.

Лещиловская И. И. Общественно-политическая борьба в Хорватки, 1848—1849. Москва, 1977.

На путях к Югославии. Москва, 1997.

 

Фрейдзон В. И. Борьба хорватского народа за национальную свободу. Москва, 1970.

 

Чрня 3. История хорватской культури. За­греб, 1965.

 

Hrvatski povijesni zemljovidi. Zagreb, 1998.