Македонія за часів младотурецької революції та Балканських воєн

Під назвою Македонія в центрі Балкан існувало певне історичне державно-територіальне утворення, що стало відоме завдяки діяльності Александра Ма­кедонського. Згодом ця область увійшла до складу Римської та Візантійської імперій. У другій чверті IX ст. більша частина Македонії входила спочатку до Пер­шого, а потім і до Другого Болгарського царств. У середині XIV ст. ця територія увійшла до складу Сербії, але вже напри­кінці того ж століття Македонія стала складовою Османської імперії.

Македонія як історична область мала певні географічні ме­жі. На півночі вони збігаються з умовним кордоном північної (придунайської) та південної (середземноморської) частин Бал­кан, на заході кордон пролягає уздовж лінії розмежування півострова на західну і східну частини, на півдні Македонія межує з грецькою провінцією Фессалія, на сході кордон Ма­кедонії проходить за басейном річки Мести (Местоса).

Введення Македонії до складу Османської імперії призве­ло до погіршення становища християнського населення. У результаті політики насильницької ісламізації, жорстокого податкового та етнічно-релігійного гноблення масовий вихід місцевої людності з Македонії

Національно-визвольний рух балканських народ ний з процесом національного Відродження, розгорнувся на прикінці XVIII ст. На рубежі XIX ст. в Македонії проживе 10 близько мільйона жителів, 724,5 тис. з яких сповідували православ'я.

Національно-визвольна боротьба грецького народу 1821-1829рр. поширилася й на деякі райони Македонії. Еллінський вплив на слов'ян (через православ'я, візантійські культурні традиції) був досить значним. Претензії на македонські (пів­денні та центральні) землі обґрунтовувала програма ("Велика ідея"), в основу якої покладалося відновлення грецької дер­жави у межах Візантійської імперії. Особливо сильний вплив греки мали у Південній Македонії, де вони становили біль­шість населення. Значного еллінського впливу зазнали й за­можні верстви слов'ян, чиї діти здобували освіту в грецьких навчальних закладах. Цей вплив відбивався на соціально-по­літичних явищах та на процесі формування македонської ін­телігенції.

У змагання за право на Македонію згодом вступила й Болга­рія. Спираючись на історичні перекази й схожість мов, діячі болгарського Відродження прагнули пробудити й зміцнити у слов'ян Македонії почуття належності до болгарського етно­су. Національне відродження слов'ян Македонії, що прохо­дило у фарватері болгарського, сприяло не тільки розумінню необхідності визволення від османського іга, а й появі праг­нення до створення незалежної македонської держави.

Серед слов'ян Південної і Західної Македонії утверджували­ся почуття патріотизму і гордості за мову, створену "першо-вчителями македонськими" Кирилом та Мефодієм. У цілому виникнення та поширення ідей про самостійність македон­ців у XIX ст. відбувалося в загальному річищі посилення ви­звольного руху балканських народів. Але, на відміну від сер­бів і греків, македонці перебували тільки на першому етапі цього тривалого шляху. Сусідні країни висували власні пре­тензії на македонські землі, які ще залишилися в складі Ос­манської імперії. Так, у сербській програмі "Начертаніє "(1844) Македонія розглядалася як територія зі слов'янським населен­ням, у якій заінтересована Сербія. В 40—60-х роках до Македо­нії засилалися агенти сербського уряду, який намагався ді­стати інформацію про можливість участі її жителів у повстан­ні християн проти турків. Серби прагнули нейтралізувати грецький вплив, намагаючись зміцнити власні позиції в цьо­му регіоні через освіту, видання та розповсюдження навчаль­ної літератури. Однак істотних успіхів вони не досягли.

У 60-х роках XIX ст. на таємних переговорах між Грецією і Сербією йшлося про поділ Македонії після її визволення. Серби тоді враховували, що греки та болгари завдяки своїм чільним позиціям у церковній ієрархії досить твердо закріпи­лися в македонських землях. Так, Константинопольська пат­ріархія та Болгарський екзархат, заснований у 1870 р., пред­ставляли православне населення Македонії. Церква за тих умов перетворилася на важливий засіб політичної боротьби і впли­ву на православних.

На той час визволення Македонії було можливе тільки во­єнним шляхом. Однак Російська імперія як оплот правосла­в'я мусила дотримуватися міжнародних зобов'язань щодо збе­реження статус-кво на Балканах і не могла вирядити свої ар­мії для допомоги православним братам.

 

 

«МАКЕДОНСЬК ПРОБЛЕМА» ЯК СКЛАДОВА «СХІДНОГО ПИТАННЯ»

 

Після закінчення російсько-турецької війни 1877-1878 рр., за Сан-Стефанським прелімінарним мирним договором більша частина Македонії мала увійти до Болгарського автономного князівства. Але за постановами Берлінського конгресу 1878р. Македонія з туманною обіцянкою майбутніх реформ за­лишалася в складі Османської імперії. Договір передбачав на­дання місцевому населенню релігійної автономії, а також роз­робку так званого Органічного статуту, за яким християни діставали право входити до судових органів і Загальної Ради управління провінцій Порти.

Саме після Берлінського конгресу заінтересовані балканські країни взялися готувати переділ македонської території. За цих умов "македонська проблема" стала однією з найгостріших у розв'язанні "східного питання". Саме тоді діячі на­ціонального руху висунули гасло: "Македонія для македон­ців", виступаючи за надання їй автономії в межах Османсь­кої імперії.

Становище в Македонії наприкінці 70-х років XIX ст. ускладнилося у зв'язку з напливом сюди біженців-мусульман із Болгарії, Сербії та Боснії і Герцеговини. У Болгарії, де не­вдоволення берлінськими постановами набуло загального ха­рактеру, стали створювати комітети "Єдність ", які розпоча­ли підготовку до повстання.

Повстання спалахнуло в жовтні 1878 р., після нападу на турецьку залогу в ущелині Кресна (Східна Македонія). У по­встанні брало участь декілька сотень гайдуків і озброєних се­лян під проводом Стояна Карастоїлова. Майже за місяць владу повстанців було встановлено на значній території. Бойові дії пересунулися до Розлоської котловини (Північно-Східна Ма­кедонія).

У грудні 1878 р. проти повстанців розпочало наступ чис­ленне османське військо. Після тривалих кровопролитних су­тичок, загибелі ватажків повсталих, суперечок керівників сто­совно перспектив боротьби, жорсткої позиції великих держав (ті наполягали на виконанні умов Берлінського договору) у травні 1879 р. опір припинився і "Македонське повстання" завершилося.

Невизначеність "східного питання ", складовою частиною яко­го була доля Македонії, вже на початку 80-х років XIX ст. пере­творило її територію на арену зіткнення інтересів Болгарії, Греції та Сербії. Проте на тому етапі основний акцент у протисто­янні сторін робився виключно на мирні освітянсько-культурні акції.

Так, Болгарія намагалася діяти, спираючись переважно на свого екзарха Йосифа І (1840—1915), котрий після проголо­шення Константинопольською патріархією Болгарського ек­зархату схизматами, продовжував відстоювати право на утво­рення національної церкви. Екзарх наголошував, що патріар­хія по суті є грецькою структурою, тому вона завжди сприятиме вирішенню проблеми з позиції "еллінських інтересів". У 1883 р. Йосиф І домігся визнання легітимності самостійного Болгарського екзархату.

Під опікою болгарської церкви здійснювалася цілеспрямована політика в галузі освіти, яка полягала в заснуванні у Македо­нії мережі болгарських початкових шкіл, покритті витрат на утримання навчальних установ і підготовку вчителів, скла­данні програм тощо. Ця освітянська програма запроваджува­лася державним коштом, субсидії адресувалися безпосеред­ньо громадам і школам або через Болгарський екзархат, що фінансувався з державного бюджету. Головною метою акції було формування болгарської національної свідомості у сло­в'ян Македонії.

Болгарській культурно-освітній політиці доводилося ви­тримувати конкуренцію з досить розгалуженою мережею гре­цьких шкіл, що переважали на півдні. Болгари закріпилися тіль­ки в східних районах — у Монастирійському вілайєті.

На півночі Македонії поволі зростав вплив Сербії. Поштов­хом до цього стало укладення в 1881 р. союзного договору між Австро-Угорщиною і Сербією, який зафіксував можли­вість територіального розширення останньої в південному на­прямі. Невдовзі виникли різноманітні товариства, що прово­дили сербську освітянську політику серед македонської люд­ності: відкривали школи, друкували та розповсюджували навчальну літературу, здійснювали підготовку вчителів та ін. У своїй діяльності серби спиралися на консулати в Скоп'є, Сересі та Монастирі. їх підтримувала також Константино­польська патріархія.

Обгрунтовуючи легітимність своїх претензій на Македонію, всі заінтересовані сторони посилалися на "історичне право ", а також на етнічний склад населення, що трактувався ними у власних інтересах (залежно від того, де готувалися відповідні статистичні дані). У кожному випадку титульною в Македонії оголошувалася та націїт, в країні якої виходило у світ видан­ня, присвячене цьому питанню.

Водночас діяльність Болгарії, Греції та Сербії з розширен­ня мережі навчальних закладів у Македонії сприяла форму­ванню прошарку освічених людей, які брали участь вже у на­ступному етапі змагань за національну незалежність.

Виступаючи в ролі покровительки православ'я на Балка­нах, Росія вважала за свій обов'язок захищати населення Ма­кедонії вщ конфесійних утисків. Проте жодних рішучих дій проти Порти вона не квапилася здійснювати, побоюючись ускладнень у регіоні, де перепліталися різні інтереси. В Росії майбутнє Македонії пов'язували з однією із балканських кра­їн — Болгарією, Грецією чи Сербією.

Боротьба за вплив на слов'ян Македонії в середині 90-х років XIX ст. для Греції та Сербії значно ускладнилася. На балканській політичній арені з'явилася Внутрішня Македонська революційна організація, створена в 1893 р. в Сало­ніках. Незабаром вона дістала назву Таємної Македонсько-Одринської революційної організації (ТМОРО), а в 1905 р. була перейменована у Внутрішню Македонсько-Одринську револю­ційну організацію (ВМОРО).

Організація діяла легально й будувалася за принципом цен­тралізму: Центральний комітет — окружні — сільські коміте­ти. ЦК очолював лікар X. Татарчев. До складу місцевих комітетів входили переважно викладачі церковно-шкільних гро­мад Болгарського екзархату.

Мережа ТМОРО незабаром охопила майже всю Маке­донію. Нових членів до лав організації приймали на загаль­но-сільських зборах, що відбувалися в приміщенні церкви або школи. Нові члени присягалися на Євангелії, прапорі та зброї.

Особливе місце в діяльності ТМОРО належало четам — збройним формуванням, які відігравали провідну роль у під­готовці до майбутньої збройної боротьби. У системі органі­зації існували міліція, суд, школи тощо. Місцеві комітети прагнули розв'язувати й економічні, й культурно-освітні проблеми.

У Софії в березні 1895р. на Першому македонському конгресі еміграції було засновано Верховний македонський комітет (ВМК), який виступав за надання Македонії політичної автономії. ВМК формував на болгарській території збройні загони (че­ти), які в разі необхідності мали діяти в Македонії. Активну роль у заснуванні ВМК відіграв уряд Болгарії. Створення комі­тету започаткувало течію в національно-визвольному русі Ма­кедонії, відому пізніше як "верховизм". ВМК розгорнув ак­тивну діяльність, а в 1900 р. змінив назву на Верховний Македонсько-Одринський (Адріанопольський) комітет (ВМОК).

Створення ТМОРО та ВМОК свідчило про поступ націо­нально-визвольного руху слов'ян Македонії. Однак ці орга­нізації, виступаючи за автономію, від самого початку займа­ли різні позиції щодо шляхів і засобів досягнення поставле­ної мети. Якщо перші були прихильниками революційних методів, то другі — легальних. Нерозв'язаним залишалося пи­тання про створення єдиного центру. Тому між структурами ТМОРО та ВМОК періодично виникали непорозуміння, які іноді переростали в сутички.

У Белграді, за підтримки сербських властей, у 1902 р. вини­кла Македонська організація, що так само, як і ВМОК, скла­далася з емігрантів.

Унаслідок таких дій на півночі Македонії зосереджували­ся просербські чети, на півдні — прогрецькі загони, а в Бол­гарії для "революційної боротьби" готувалися проболгарські відділи ВМОК. Все це свідчило, що на початку XX ст. Болга­рія, Греція та Сербія від культурно-освітньої політики перей­шли в Македонії до військової діяльності.

Відсутність єдиного центру керівництва македонським ви­звольним рухом та розбіжності стосовно застосування відповідних

в методів призводили до прикрих поразок. Так, у верес­ні 1902 р. ВМОК, без узгодження з іншими організаціями, підняв " Горноджумайське повстання". У виступі брало участь майже 400 четників, котрі встановили контроль над двадцятьма селами. Незабаром турецькі війська жорстоко придушили повстання. Однак провід ВМОК заходився готувати новий виступ.

Наприкінці січня 1903 р. уряд у Софії заборонив діяль­ність ВМОК на території Болгарії. За умов, що склалися, під­готовку до призначеного на весну повстання взяла на себе ВМОРА. Виступ планувався на літо 1903 р., але тільки "в підготовлених для масового виступу районах".

Під тиском великих держав османський уряд у грудні 1902 р. заявив про намір здійснити у європейських провінціях адмі­ністративну, судову та освітню реформи.

Проте антиосманські настрої серед населення Македонії не зазнали змін. Тільки в 1898—1903 рр. відбулося декілька сотень збройних сутичок македонських патріотів з турець­кими військами. З'їзд ТМОРО в Салоніках у січні 1903 р. ухвалив рішення про повстання, перенісши його початок на весну.

Активісти екстремістської організації «Геміджеї» у квітні 1903 р. здійснили в Салоніках низку терористичних акцій. Вибухи пролунали на торговому французькому судні, що сто­яло на рейді порту, в приміщенні німецького клубу, в офісі Оттоманського банку та на деяких підприємствах. Організа­тори терактів сподівалися на відповідну реакцію великих дер­жав та на їхню підтримку вимог патріотів про надання неза­лежності Македонії. Проте їхні сподівання не тільки не ви­правдалися, а й спонукали ісламських фанатиків до проведення антихристиянських погромів.

У травні 1903 р. в Смілево з'їзд Бітольської революційної округи підтримав рішення ТМОРО про повстання, а його по­чаток призначив на літо. У травні з'їзд Монастирської рево­люційної округи також ухвалив рішення про повстання. Для керівництва ним було створено Генеральний штаб, до якого увійшли Д. Групєв, А. Лозангєв та Б. Сафаров. Дата виступу переносилася на кінець липня.

Ілінденське повстання розпочалося з виступів 2 серпня 1903р. в Монастирській та Бітольській округах й охопило значну ча­стину міст і сіл Південно-Західної Македонії, де відразу ство­рювалися органи нової влади. Основне гасло повсталих — «Македонія — македонцям!»

Кульмінацією виступу стало визволення міста Крушево. Наступного дня обрано 60 депутатів — по 20 представників від македонців, волохів і албанців. Збори проголосили створен­ня Крушевської республіки та її вищого органу — Ради республі­ки — на чолі з М. Краєвим. Тимчасовий Виконком (уряд) рес­публіки складався з шести міністрів. Рада республіки 6 серп­ня затвердила Маніфест*, який було зачитано перед широким загалом повстанців і місцевих жителів.

Через своє закордонне бюро в Софії керівництво ТМОРО 10 серпня оприлюднило "Декларацію Внутрішньої організації до великих сил". У документі містилися вимоги про необхід­ність призначення в Македонії та інших європейських про­вінціях Порти губернаторів-християн, які б мали широкі пра­ва та певну самостійність. Також пропонувалося запровадити на постійній та колективній основі міжнародний контроль, наділений повноваженнями застосовувати санкції проти Ос­манської імперії.

Після 10 серпня в Ілінденському повстанні настав пере­лом. Проти його учасників Порта кинула багатотисячне вій­сько. Розпочалися масові репресії проти всіх, хто співчував повсталим. Тільки в Преспанській та Ресенській нахгях спа­лено 27 сіл, знищено майже 1,5 тис. будинків, розорено 18 церков і зруйновано 6 шкіл.

На десятий день існування Крушевської республіїси після нічного артилерійського обстріїїу турецькі війська вдерлися до міста. Республіку було потоплено в крові, а місто зрівняли з землею. Повстання жорстоко придушили, хоча сутички з османами тривали ще протягом двох місяців.

Європейські держави, стомлені вщ нескінченного напру­ження, пов'язаного з Балканами, намагалися запобігти ви­никненню нової кризи. Росія і Австро-Угорщина в жовтні 1903р. підписали Мюрцштезьку угоду, що передбачала прове­дення низки реформ у Македонії: призначення при головному інспекторі Хілмі-паші спеціальних російських і австрійських агентів, які під час інспекційних поїздок мали вказувати пред­ставникам влади на зловживання й утиски щодо християн­ської людності; реорганізацію жандармерії, адміністратив­них і судових установ; зміну адміністративно-територіального поділу з урахуванням інтересів різних національностей; ви­ділення спеціальних коштів для надання допомоги населенню,

_____________

* Оригінал Маніфесту Крушевської республіки не зберігся. Він був відновлений за пам'яттю одним із авторів, учителем і публіцистом М. Майським і надрукований під назвою "Ілінден". яке потерпіло під час повстання; створення спільних ісламсько-християнських комісій для розгляду політичних злочинів тощо.

ТМОРО прийняла рішення ігнорувати Мюрцштезьку уго­ду, яка, до того ж, не виконувалася турецькою владою. Після початку процесу самоідентифікації македонців як окремого народу в організації намітився розкол. Консервативне крило пропонувало готувати нове повстання в 1904 р. й продовжу­вало орієнтуватися на Болгарію. Лівиця відстоювала незалеж­ний характер македонського визвольного руху. Після з'їзду в 1905 р. та перейменування на ВМОРО, розкол в організації переріс у відкрите протистояння.

Болгарія та Сербія уклали в 1904 р. таємний договір, що підтримував Мюрцштезьку угоду. Обидві країни зобов'язува­лися чинити опір будь-яким акціям, пов'язаним з поділом османських провінцій на Балканах. Але територія Македонії залишалася ареною кривавих сутичок проболгарських, про-грецьких та просербських збройних загонів. Боротьба прово­дилася й легальними засобами. Так, у примусовому порядку певні території підпорядковувались Константинопольському патріархатові, або ж Болгарському екзархатові. Все це при­зводило до масової еміграції селян.

В умовах розколу, ліве крило Внутрішньої організації підтримали македонські соціалісти, для яких першочерговим за­вданням було досягнення Македонією політичної автономії. Саме ця вимога зафіксована в меморандумі Македонського на­уково-літературного товариства (засноване в Петербурзі у 1902 р.).

У документі, надісланому урядові Росії, вимагалося також "визнання Оттоманською Портою македонських слов'ян наро­дом з окремою літературною мовою, яка нарівні з турецькою стане офіційною мовою в трьох вілайєтах Македонії: Косовському, Бітольському та Солунському; визнання самостійності церкви ";.

Мюрцштезька угода в 1905 р. була доповнена ще й фінан­совими реформами. Проте в 1908 р. Габсбурзька монархія відмовилася від політики дотримання статус- кво на Балка­нах. Уряд Англії запропонував проект надання автономії Ма­кедонії, який відкинули Німеччина та Австро-Угорщина, а Росія запропонувала замінити двосторонній контроль на ба­гатосторонній.