ЧОРНОГОРІЯ НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Чорногорію наприкінці XVIII— в першій половині XIX ст. очолювали цетинські митрополити Петро І Негош (1782— 1830) та Петро II Негош (1830-1851). Але навіть на етапі становлення чорногорської державності немає підстав стверджувати, що вона мала теологічний характер, оскільки відсутні вагомі докази того, що релігія пронизувала всі суспільні та владні структури, а чорногорський народ та його духовних пастирів вирізняли надмірна релігійність або фанатизм. Багато чорногорських священиків не мали достат­ньої богословської освіти. Вони навіть зовні не виділялися серед народу: ходили озброєними, знімаючи зброю лише під час церковних проповідей, брали участь у бойових діях. Чор­ногорці вкрай неохоче ставали ченцями, йдучи до монасти­рів. Проте анафема, накладена владикою, була іноді більш дійовим покаранням за скоєний злочин, аніж покарання за світськими законами.

Православна церква у Чорногорії протягом століть сприяла збереженню національної самосвідомості, що було надзвичай­но важливим в умовах боротьби проти османів. Окремі спро­би поширити серед чорногорців іслам та католицизм діста­ли рішучу відсіч православної церкви. Православ'я було най­важливішим символом національної єдності та визвольної боротьби чорногорців. Це яскраво відбилося в гаслі чорно­горців, з яким вони йшли в бій: "За чесний хрест і золоту свободу";.

Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику централізації влади й удосконалення державного уст­рою Чорногорії, спираючись на підтримку Росії. Розв'язуючи головні внутрішньополітичні завдання, правителі країни на­магалися передовсім припинити чвари й консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів, куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для припинення племінного розбрату влада боролася з таки­ми пережитками родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого права. У країні поступово створюва­лись органи центральної влади, налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем, муд­рим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши осо­бисту владу, він взявся до рішучої боротьби з племінним сепа­ратизмом, прагнучи об'єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові — албанському паші Бушаті.

Важливіш кроком у процесі формування чорногорської дер­жави було ухвалення "Законника чорногорського та бродського", затвердженого Скупщиною у Становичаху 1798р. Завдан­ня "Законника" полягало в руйнуванні залишків родопле­мінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та регулюванні майнових стосунків. "Законник", який уклав сам Петро І Не­гош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З'явилися "Уряд суду чорногорського та бродського", "Народна канцелярія". "Народна канцелярія" ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо.

Спираючись на "Законник", митрополит і його уряд подолали опір старійшин, налагодили судочинство, збір подат­ків, забезпечили охорону власності й упорядкували торгівлю.

У своїй діяльності Петро І Негош намагався спиратися на допомогу Росії. Особливо тісні контакти встановилися між Чорногорією і Росією в період Наполеонівських воєн, коли в Петербурзі було розроблено план створення на Балканах ав­тономних і незалежних держав для протидії Франції. Цент­ральна роль у цьому плані відводилася Чорногорії. Але реалі­зувати задумане не вдалося. Незважаючи на певне ослаблен­ня російсько-чорногорських зв'язків, Петро І залишив своєму небожеві й наступникові Петру II повчання: "Богу молися та Росії тримайся".

Владика Петро II Негош був визначним політичним дія­чем, умілим дипломатом, хоробрим полководцем і таланови­тим поетом. Для зміцнення держави він здійснив цілу низку важливих реформ: створив замість уряду вищий адміністра­тивний орган — Урядову раду; сформував основу регулярної армії — гвардію; вдосконалив систему податків тощо. За його правління уточнено кордони з Бокою Которською (Австрія) та Герцеговиною (Османська імперія). Росія регулярно виді­ляла Чорногорії грошові субсидії, які фактично становили єди­ну доходну статтю державного бюджету. Петро II підтриму­вав програму "Начертаніє" і прихильно ставився до об'єд­нання Чорногорії з Сербією під скіпетром сербської династії. Основне політичне завдання на той час полягало в досягненні країною державної незалежності.