АҚПАРАТТЫ - ДИДАКТИКАЛЫҚ БЛОК. Володимир Здоровега «Дзеркало тижня» №22, 10 червня 2006, 00:00

Володимир Здоровега «Дзеркало тижня» №22, 10 червня 2006, 00:00

Чи варто так масштабно і широко ставити сьогодні питання, пов’язане з постаттю Івана Франка? Не тільки варто, а й конче необхідно. До цього спонукає не тільки поважна ювілейна дата, а й ціла низка об’єктивних і суб’єктивних чинників. Насамперед очевидна для багатьох аналітиків та невтішна для нас усіх істина: пересічний українець, навіть інтелігент, знає про Івана Франка, делікатно кажучи, дуже мало. Йдеться навіть не про ритуали шанування його імені, поклоніння геніальній особистості, її титанічній праці та історичним заслугам, хоч гідність та зрілість нації виявляються й у почутті вдячності до тих, хто її формував, був її духовним пастирем. Маємо підстави говорити про вину непослушенства, про те, що з огляду на об’єктивні, а ще більше суб’єктивні, причини, інтелектуальні уроки Івана Франка не були сприйняті в історичному минулому, не засвоєні вони до кінця й сьогодні.

Говорячи про доленосні для нашого народу історичні події початку ХХ ст., які були роками «обудження й зриву Нації», а також роками «наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти», Євген Маланюк дуже точно наголосив, що тоді «трагічно відчувалася неприсутність саме Франка». Є. Маланюк з болем писав про те, що, почувши це ім’я, кожен знімає шапку, тобто тут діє якийсь «інстинкт величі», але «визнавана і відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати». Драматизм ситуації поглиблювався тим, що упродовж більш як половини минулого століття творчість письменника, вагома частина його спадщини, особливо публіцистики, перебувала не просто за символічними сімома печатями, а за цілком реальними замками «спецхранів».

Завдання цих нотаток — хоча би побіжно глянути на багатогранну творчість І. Франка через призму його публіцистики, акцентуючи увагу насамперед на тому, наскільки успішно розвиваються закладені ним традиції зрілого, тверезого і результативного політичного думання, нашої здатності оперативно оцінювати дійсність, щоб «рождати слова вагітні чином» (Є. Маланюк). Йдеться не тільки про публіцистичний резонанс художнього і філософсько-політичного слова письменника, а й про те, як нам дорости до рівня його масштабного мислення, тобто, наскільки українська публіцистика засвоїла уроки видатного мислителя.

Розвиток його здобутків не треба розуміти спрощено і прямолінійно. Писане ним підказувалося реальним життям, було вистражданим і артикульованим у різних формах. І той, хто стояв на подібних з ним позиціях, не міг не прийти до тих думок, того психологічного настрою, до яких спонукало слово письменника. Це було його покликання, покладений на нього обов’язок, який він мусив втілювати в життя. Бути провісником, пророком, як його великий попередник Тарас Шевченко, — таке високе завдання суджено було йому виконувати, хоч сам він ніколи не говорив про це у високомовних виразах. Волів називати себе скромним трудівником у духовному царстві, орачем на зарослій шкідливим бур’яном народній ниві.

Майже всі дослідники його творчої спадщини наголошують на тому, що він був реалістом, міцно тримався у своїх мистецьких пошуках грішної землі і водночас, володіючи подиву гідною поетичною фантазією, був яскраво вираженим типом діонісійського митця з домінуванням національного інтелекту. Оксана Забужко у першій в умовах української незалежності праці про франківський період у філософії національної ідеї слушно наголосила на тому, що свої філософські погляди І. Франко висловлював переважно у художніх творах. Вона, як і інші дослідники, пише про зрощення у його творчості філософського і художнього мислення, посилаючись на самого письменника, який наголошував на тому, що навіть у своїх статтях і рецензіях він не міг позбутися цілісного, нерозчленованого, тобто художнього, а не суто абстрактного, аналітичного мислення.

У цьому контексті конче необхідно включити у почату розмову про духовну місію І. Франка, про його болючі пошуки відповіді на питання, яким шляхом має йти Україна, її народ у переломний момент історії, щоб зайняти гідне місце у народів вільнім колі, його публіцистику. Отже, кілька думок про те, яке місце займала публіцистика і чому саме публіцистика відіграла таку знакову роль у творчій долі І. Франка. Насамперед кількісні виміри. У передмові до збірки «У наймах у сусідів» письменник, підбиваючи підсумки власної праці за період до 1890 року, навіть із певним здивуванням для себе самого, повідомив, що із майже 900 публікацій за чверть століття — 525, тобто значно більше половини, — це публіцистичні та наукові статті та ще понад 80 рецензій. Водночас він робить висновок про вирішальний вплив саме публіцистики на власну художню, зокрема поетичну, творчість, розцінюючи її як «початок школи політичного думання, якого в такій формі і в такім об’ємі не має, мабуть, ні одно слов’янське письменство».

Треба зазначити, що ці підрахунки були зроблені і ці принципові слова були сказані ще до того, як розпочинався суттєво новий етап у політичній та мистецькій долі І. Франка. Попереду, тобто вже після 1890 року, були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1899 року Української національно-демократичної партії, публікації таких принципових статей, як «Поза межами можливого», «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), цитована передмова до збірки «В наймах у сусідів» (1914), монографія «Іван Вишенський і його твори» (1895), поем «Мойсей», «Похорон» та інших творів.

Важливе, домінуюче місце публіцистики у творчому арсеналі І. Франка пояснюється, на нашу думку, декількома взаємопов’язаними між собою причинами. По-перше, за своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Перефразовуючи його відоме висловлювання про поета, він постійно болів чужим і власним горем, не міг бути байдужим до того, що стосувалося долі власного народу. Почавши свою творчість з лірики, постійно обсервуючи життя, він наполегливо прилучався до того, що сам назвав школою політичного думання. Цьому сприяла його інтенсивна громадська діяльність, про що переконливо говорять усі дослідники його життя і творчості.

По-друге, життя складалося так, що повсякденна журналістська робота була аж надто скромним джерелом його матеріального існування, оскільки ні власне художня, ні наукова робота на ниві української культури не могла принести йому практично жодних прибутків. Іншими словами, І. Франко змушений був займатися нерідко рутинною, одноманітною журналістською поденщиною. Сам він, як відомо, гірко жартував з приводу того, що змушений був щоденно писати статті на дуже нудні теми, а тому мало охочих їх читати. Це була властива багатьом видатним особистостям самоіронія. Насправді, навіть написані статті і огляди, памфлети і кореспонденції на спеціальні, суто професійні теми у часописах польською чи німецькою мовою були позначені небуденним талантом і властивою для геніїв сумлінністю.

Відома, наприклад, величезна кількість суто наукових досліджень І. Франка на економічні теми. Цими питаннями займається сучасна економічна наука. Дехто з учених вважає І. Франка насамперед економістом.

По-третє, саме публіцистика, її природа, вироблені величезною історичною практикою, від ораторського мистецтва античного світу та багатої усною та рукописною публіцистикою Київської Русі і досвідом видатних попередників І. Франка — до сучасних йому українських та європейських мислителів, була найсуголоснішою природному покликанню письменника, оцьому внутрішньому зрощенню раціонального, логічно-абстрактного та емоційно-образного начал. І коли сам І. Франко нарікав на те, що він не може позбутися цілісного образного бачення навіть у своїх рецензіях, то таке поєднання раціонального та емоційного, яке суперечить «чистій» науці, найкраще відповідає творчому методу публіциста.

По-четверте, природне тяжіння І. Франка до публічного, резонансного, політично гострого слова цілком відповідало саме українським суспільно-політичним потребам часу, історичного моменту. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, сформованого більш-менш міцного національного капіталу, ні власного університету, ні армії. Все це тією чи іншою мірою мусила компенсувати література, усне, друковане слово і насамперед публіцистика. У сукупності з практичною організаційною працею серед людей.

Публіцистику І. Франко трактував у широкому контексті на тлі літератури і журналістики. Дослідники цілком слушно наголошують на тому, що під впливом австрійсько-німецьких традицій ще у другій половині ХIХ ст. у Галичині слова «публіцистика» і «журналістика» вживали як синоніми. У трактуванні І. Франка публіцистика асоціюється все-таки з певним видом літературної праці у періодичній пресі.

До публіцистики автор, грунтуючись на історичному та й власному досвіді публіциста й філософа, відносить «не тільки оперативні публікації у періодиці, а й особливо актуальні, пекучо теперішні праці полемічно-ідеологічного, критично-естетичного, світоглядного змісту, які не вміщуються в поняття релігії, мистецтва, науки». Публіцистичність з’являється тоді, коли автор прагне зворушити реципієнта, вплинути на його свідомість, а головне — зумовити відповідну реакцію.

Публіцистика найтісніше зв’язана з політикою. І не тільки у тому плані, що найчастіше трактує саме політичні питання часу й є породженням та продуктом політичної діяльності. Своєрідність цього виду творчості ще й у тому, що справжній публіцист будь-які життєві питання, — і цим вона відрізняється від «чистої» науки, — розглядає під політичним кутом зору, бачить суспільно-політичний, філософський, людинознавчий аспект найрізноманітніших явищ. Тим-то вона й приваблива для пересічного читача.

. Як це давно склалося у політичних традиціях європейських демократичних країн, І. Франко мислив себе, як писав у листі до свого однопартійця М. Павлика, «насамперед русином, а потім радикалом». Має рацію Я. Грицак, який написав у книжці про політичні погляди письменника: «За все своє життя Франко був і драгоманівцем, і марксистом, і фабіанцем, і радикалом, і націонал-демократом. Але жодне з цих означень не годиться для характеристики його громадської діяльності, не припасовується до його могутньої політичної постаті».

Щодо неможливості припасовування І. Франка до відомих філософсько-політичних систем, то тут не виникає жодних сумнівів.

Ключова ідея його життя останніх десятиліть, яку він обстоює у багатьох листах, і насамперед у публіцистичних творах, і яка кількома словами була сформульована на порозі ХХ ст.: «...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного... життя і розвою нації. Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Якщо уважно вчитатись у публіцистику І. Франка початку трагічного ХХ століття, то він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Це був результат глибокого аналізу конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору для нації. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до такого історичного кроку. Тому робив усе від нього залежне, щоб, по-перше, здолати, говорячи словами цієї ж дослідниці, «роздвоєння-поєдинок між духом і розумом, коли перший не визнає поразки і живе її майбутнім подоланням, а другий поринає у реальність, де замало сили Духа, а потрібна конкретна організаційна робота і самовіддана праця суспільства, насамперед її проводирів». По-друге, він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті «З кінцем року», за яку на нього так образилась Леся Українка, а В.Ленін обізвав цей погляд реакційним. По-третє, І. Франко, який свого часу сам захоплювався соціалізмом і марксизмом, категорично виступив проти спокуси давно віджилого в Європі і все ще популярного в Росії й Україні як її частині марксизму та збільшовиченого соціалізму.

Неприсутність І. Франка у громадсько-політичних, вирішальних для України процесах початку ХХ ст., про які йшлося вище, треба пояснювати тим, що франкові ідеї та застереження не доходили до включеної в активний революційний процес маси людей, не були зрозумілими і сприйнятими, а головне — не були зреалізованими через несприятливі об’єктивні реалії того революційного часу. Те, від чого застерігав публіцист, сталося.

Значна частина населення, включаючи й лідерів революційного руху, не одразу і не до кінця усвідомила себе як самостійна, відмінна за своїми політичними інтересами сила. Багато людей, особливо у великих містах України, перебували у полоні демагогічної марксистської ідеології, сповідували соціалістичні ідеї. Навіть певна частина галичан повірила у те, що в умовах так званого соціалістичного будівництва можна домогтись утворення суверенної української держави, за що жорстоко поплатилася власним життям у соловецьких таборах.

Своєрідною реакцією на трагічні для України події 1918–1920 рр. став новий сплеск публіцистики, з-посеред якої виокремлюються принаймні дві знакові фігури — Дмитро Донцов і Микола Хвильовий. Талановита, радикальна, все спопеляюча публіцистика Д. Донцова, колишнього соціал-демократа, була, з одного боку, активним протистоянням більшовицькому тоталітаризму. З другого боку, це був інтегральний, як його назвали, націоналізм. Це легко пояснити історично, оскільки одному з видів тоталітаризму можна було протиставити тільки жорстоку політичну доктрину, яка б виховала рішучих, вольових і жорстоких борців за українську справу. Це особливо характерно для його основоположної праці «Націоналізм» (1926), багатьох памфлетів, рецензій, полемічних статей.

Говорячи дещо спрощено, Д. Донцов у своєму мисленні діяв за принципом від протилежного. Лідери Центральної Ради були демократами, соціалістами, сповідували ліберальні погляди, а тому зазнали поразки. Він назвав їх плебеями, а їхню філософію — провансальством. Тому замість демократії — жорстока диктатура, залізна дисципліна. Замість соціалістичних догм — строго централізована влада на чолі з вождем. Замість м’якотілості й нерішучості — тверда однозначна воля. Ця доктрина була далекою від демократизму І. Франка.

Публіцистика Д. Донцова зазнавала критики не тільки ворогів, але й однодумців із національного табору. Але попри все, нікому не вдасться заперечити великого позитивного впливу його та його послідовників на виховання національної, патріотичної одержимості нового покоління свідомих, жертовних борців за незалежну Україну.

М. Хвильовий із його публіцистикою виявився ще несподіванішим, ще незвичайнішим явищем. Правовірний комуніст, засуджений у 1918 році, якщо вірити одній із його анкет, петлюрівцями до розстрілу, потрясає підрадянську Україну, а водночас всю емігрантську частину українців, своїми памфлетами з нищівною критикою москвофільства і проповіддю українського месіанізму, який він маскував епітетом «азіатський». Цитований уже Є. Маланюк, один з публіцистів донцовської школи, побачив у публіцистиці М. Хвильового віру в українське майбутнє. Він вважав, що «Хвильовий надзвичайно характеризує той процес, що відбувається в глибинах української маси, народження психологічної самостійності, яка єдина може надати зміст тому, що поки що є лише гаслом, хоч і охрещеним кров’ю цих років».

Але це розуміли і московські правителі, і тому це національне відродження закінчилося кулею, власноручно випущеною у власну голову бунтівним письменником, і страхітливим голодомором того селянства, яке включилось у цей процес. Почалась жорстока сталінська епоха, коли говорити про національну ідею можна було або у підпіллі (П. Полтава, О. Горновий та ін.), або в еміграції (Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д. Андрієвський, Л. Ребет та багато ін.).

Навіть за невинний і наївний вірш про любов до рідного краю авторів жорстоко карали. Будь-який порух незалежної думки жорстоко знищувався у самому зародку. Збулося геніальне передбачення І. Франка про те, що збудована за комуністичними рецептами держава стане такою деспотією, якої ще світ не бачив. Будь-яка інтелектуальна крамола знищувалась нещадно. Можливо, щось із написаного у той час дослідникам ще вдасться знайти в архівах НКВД-КДБ.

Не зайвим буде нагадати: майже всі, хто всупереч застереженням провидця І. Франка спокусився соціалістичними ідеями московського «розливу», зазнали не тільки політичної поразки і творчої безвиході, а й були знищені пекельною репресивною машиною. Не обминула ця доля і Ю. Бачинського, галицького марксиста, працю якого «Україна irredenta» критикував І. Франко, а саму ідею самостійної України підтримав.

АҚПАРАТТЫ - ДИДАКТИКАЛЫҚ БЛОК