ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Час від часу видавалися узагальнюючи роботи з дослідження княжих емблем. Проте, характерною рисою розвитку історіографії походження знаків Рюриковичів, є те що дослідження здійснювалися лише з окремих напрямків і аспектів цієї проблеми. Походження знаків Рюриковичів не розглядалося як окрема галузь знань, пріоритет у дослідженні знаків віддавався лише їх атрибуції на монетах, печатках, інших речових і зображальних джерелах з княжими емблемами, генеалогічній класифікації. Разом з конкретно-історичними дослідженнями княжих емблем поступово накопичувались і питання історіографії проблеми походження знаків Рюриковичів. Перший історіографічний досвід дослідження проблеми походження знаків Рюриковичів був здійснений лише наприкінці ХІХ ст.

Незважаючи на нечисленність спеціальних історіографічних робіт з дослідження знаків Рюриковичів та їх недостатню відповідність вимогам щодо історіографічних досліджень, автор вважає можливим здійснити аналіз рівня розробленості проблеми з точки зору її хронології та розвитку. Джерела, у яких знайшли відбиток історіографічні аспекти обраної теми, з урахуванням накопичення знань, специфіки концептуальних підходів, особливостей розвитку історіографічної думки, доцільно поділити на наступні групи: роботи ХІХ – першій чверті ХХ ст., дослідження радянської доби та публікації сучасного періоду – з 90-х рр. ХХ ст. до сьогодення.

Перший період (ХІХ – перша чверть ХХ ст.). Цінним історіографічним джерелом з проблеми походження знаків Рюриковичів залишається фундаментальна нумізматична праця І. І. Толстого «Древнейшие русские монеты Великого княжества Киевского. Нумизматический опыт графа Ив. Ив. Толстого», що була видана у 1882 р. в Санкт-Петербурзі накладом лише 100 примірників і з тих пір більше не перевидавалася. Робота І. І. Толстого містить обширний бібліографічний список робіт дослідників давньоруських монет. Метою своєї роботи автор вважав спробу «издать наивозможно полный сборник материала по избранному вопросу, но материала, в основной своей части, критически освещенного и разобранного» [84, с. 130]. І це йому вдалося. І. І. Толстой безперечно довів руське походження усіх розглянутих монет, обґрунтував їх загальну систематизацію і датував межею Х - ХІ ст.ст. [92, с. 194]. За І. І. Толстим, першим карбував монети Владимир Святославич (з 988 до 1015 р.), якому належали золотники і срібники чотирьох типів, останні – Святополк Окаянний (1015-1018) та Ярослав Володимирович (1019-1054) [92, с. 187-194].

Природно, І. І. Толстой не зміг пройти повз гострої і напруженої дискусії, що точилася у науковому середовищі у 60-80-х рр. ХІХ ст. щодо змісту «загадкової фігури». Вивченню монетних знаків, що розбурхували уми дослідників, автор присвятив окрему третю історіографічну главу під назвою «Разные объяснения загадочной фигуры на монетах Великих Князей Киевских» [92, с. 165-186]. На обкладинці своєї книги над портретом київського князя художником-оформлювачем були зображені монетні двозуб і тризуб, зміст яких І. І. Толстому так і залишився незрозумілим [92, с. 165].

Проте, І. І. Толстой детально проаналізував і систематизував усі відомі на той час думки своїх попередників щодо значення тризуба. Він наводить думки про княжі знаки на монетах, версії щодо їх тлумачення і аргументації таких науковців, як М. М. Карамзін (1816), О. Воєйков (1816), С. І. Шодуар (1836), І. П. Сахаров (1842), Я. Я. Рейхель (1843), Я. Я. Волошинський (1853), Т. Ф. Шуберт (1858), Ф. А. Жиль (1858), Б. В. Кьоне (1859), О. О. Кунік (1860), С.Г. Строганов (1860), І. О. Бартоломій (1861), О. С. Уваров (1862), А. Тілезіус фон Тіленау (1864) та ін. [92, с. 165-186]. З цього приводу І. І. Толстой зауважував: «Говорят, что из спора рождается истина; но в данном вопросе эта пословица неприменима, по крайней мере, до сих пор: почти каждое мнение одно за другим опровергалось, но до положительного результата никто не доходил, каждый ограничивался шаткими предположениями, которые в свою очередь не выдерживали критики. Исследователи не согласны между собой не только насчет вида изображенного предмета, но даже рода его» [92, с. 177-178].

І. І. Толстой докладно розглянув усі «за» і «проти» пропонованих версій загадкової фігури і зробив висновок: «что в действительности она представляет – не знаем, но думаем, что первообраз ее, может быть, удастся найти в северной геральдике. Во всяком случае, это должно бать знамя (печать, знак) Киевских великих князей, а потому определить его настоящее значение было бы, в археологическом отношении, очень важно» [92, с. 179-180]. І. І. Толстой поставив питання щодо напрямків подальшого дослідження княжих знаків, які були підхоплені рядом нумізматів, насамперед, О. В. Орєшниковим, і вплинули на розвиток історичної думки щодо походження знаків Рюриковичів на протязі усього ХХ ст. Деякі надовго привернули увагу дослідників, інші не знайшли одностайного вирішення навіть сьогодні.

Другий період (30-і рр. – початок 90-х рр. ХХ ст.). У 1920-30-х рр. колишній професор Санкт-Петербурзького університету, а в еміграції – співробітник Інституту міжнародного права у Гаазі, М. О. Таубе видав за кордоном кілька робіт про «загадковий знак» [88; 89], у яких небезпідставно вважав що розгадка «тризуба» може мати значення не тільки для нумізматики та археології, але й сприяти вирішенню загально-історичних проблем раннього періоду існування Давньої Русі. Узагальнюючи тогочасний стан дослідження питання, М. О. Таубе нарахував не менше 40 дослідників, які намагалися розв’язати загадку цього «сфінкса» (за влучним висловлюванням І. І. Толстого) і пропонували власні версії тлумачення його змісту. Усі існуючі версії він згрупував у 6 тематичних розділів, кожний з яких містив перелік визначень знака, що запропоновані у різний час різними дослідниками.

М. О. Таубе проаналізував стан вивчення княжих знаків і підкреслив, що більшість авторів не додержувалися якогось визначеного метода дослідження питання: «столь удивительное разнообразие мнений не свидетельствует, очевидно, ни об убедительности предлагающихся решений (от которых отказались сами авторы), ни от правильности метода исследования. Во всяком случае, оно заставило ряд ученых отказаться от дальнейших отгадок того, что собственно «знак» собою изображает (in specie), и ограничиться лишь определением его значения (in genеre)» [89, c. 104]. Таким чином, М. О. Таубе методологічно виділив дві проблеми, що на початку дослідження не були настільки очевидними, проте остаточно визначилися на кінець 1930-х рр.: значення знака і зображення знака.

За висновком М. О. Таубе, проблеми у вивченні знаків Рюриковичів пояснюються відсутністю методики їх дослідження. Він вважав, що остання повинна ґрунтуватися на зборі не тільки нумізматичного, але й будь-якого іншого археологічного матеріалу і класифікації його «под двойным углом зрения доказательной исторической последовательности отдельных вариантов знака и их взаимной художественной зависимости. Такая работа должна естественно привести к определению первичной формы знака в России с ясной картиной его дальнейшей эволюции, которая подтверждает его наследственно-родовой характер. Тогда, в связи с анализом всех этих данных и в сравнении с параллельными данными из археологии соседних стран, должен, очевидно, решиться вопрос о времени и месте происхождения прототипа «загадочной фигуры», а также, возможно, и вопрос о предметном ее назначении и внутреннем смысле» [88, с. 120-121].

М. О. Таубе вперше підняв питання про міждисциплінарне дослідження джерел. Тільки таким чином, на його думку, можна з’ясувати первинну форму знака, місце і час його виникнення, призначення і внутрішній зміст. Дослідник закріпив думку про скандинавські корені «загадкового знака», яка вже існувала в історіографії, але не відкидалася ідея і його південного запозичення. На його думку, знак мав якесь магічне значення [88, с. 131-132].

Ґрунтовна робота В. Ю. Січинського «Український національний знак і прапор» (1937), що була видана у Празі, стала підсумком майже двадцятип’ятирічної праці автора. Частина її присвячена дослідженню «тризуба» і є спробою комплексного підходу до вирішення проблеми. Вона складається з п’яти розділів. У першому розділі «Значення Тризуба» автор оглянув літературу з дослідження «тризуба», де згадує роботи І. Бартоломія, М. Грушевського, О. Куніка, М. Таубе, І. Толстого, Б. Ханенка, Л. Цегельського та ін. Брошури О. Пастернака і Т. Скотинського, які були видані у 30-х рр. і спеціально присвячені тризубові, він критикує за використання лише частини опублікованого матеріалу, цінними розвідками «тризуба» називає публікації М. Андрусяка, М. Битинського, М. Міллера. В. Ю. Січинський відзначив, що російська історіографія пояснювала тризуб головним чином скандинавсько-новгородськими впливами з півночі. Дослідник піддав критиці роботи О. Орєшникова, Б. Рибакова та О. Ільїна, які, на його думку, однобічно зводили значення українського «тризуба» лише до особистого чи родового знака власності князів і недооцінювали останній як державний герб чи національний знак [80, с. 8-9]. Він критикує «хибну і примітивну» методу тлумачення знаків виключно на підставі їх зовнішньої схожості. На його думку, для вивчення «тризуба» необхідна ширша база та методологія, що приймає на увагу цілий комплекс культурного процесу даної території.

Другий розділ під назвою «Історичні пам’ятки» містить перелік пам’яток із зображенням «тризуба». В. Ю. Січинський відзначає, що в літературі бракує докладних описів і аналізів тих пам’яток, що є джерелом для всіх питань, зв’язаних з «тризубом». Автор демонструє критичний підхід до вибору матеріалу, що підлягає дослідженню, і докладно вивчає знаки на монетах та інших предметах. Дорікаючи попередникам, В. Ю. Січинський пише, що вивчення монет було незадовільне і, зокрема, піддав критиці ненауковість методів дослідження написів на монетах М. Кондаковим і Б. Кьоне. Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків на монетах Володимира, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» та констатував, що «за винятком першого, – всі інші знаки … переходять певну еволюцію» [80, с. 15]. Він справедливо дорікає О. Орєшникову і Б. Рибакову які головним чином вбачали у тризубі лише знаки власності і менш за все державності.

У третьому розділі «Здогади про тризуб» В. Ю. Січинський згадує всі відомі йому припущення про тризуб, що робили багато істориків і аматорів і визначає напрямки впливів грецьких та візантійських орнаментальних стилів в українській стилістиці. Висвітлюючи питання походження знака, В. Ю. Січинський твердо висловлюється проти норманської теорії і спроб деяких дослідників пов’язати з нею походження «тризуба». Спростовує він і намагання деяких дослідників побачити у «тризубі» зображення птаха, який падає головою донизу, що знайдені серед скандинавських малюнків.

Четвертий розділ «Ґенеза тризуба» містить роздуми автора щодо походження тризуба. В. Ю. Січинський знаходить коріння знака київських князів у «триалії» – знаку тризуба грецького бога Посейдона [80, с. 34-36]. В. Ю. Січинський вважав, що крім тризубів понтійської держави, відомо багато інших тризубих знаків, які також походять з Криму або з півдня України. Він робить висновок, що тризуб був знаний як символічний знак найменше, аж до доби ІІ ст. по Хресту [80, с. 38].

У п’ятому розділі «Історичний розвиток тризуба» автор комплексно розглядає історію його дослідження. Цей розділ він доповнює мапою «Топографія тризуба на Україні». Торкаючись європейського впливу на витоки тризуба, В. Ю. Січинський піддає критиці російську історичну науку за недооцінку ідеї «трьох зубів» і значення впливу античної і візантійської культур на історичний розвиток Північного Причорномор’я як території, що межувала з давньоруськими землями [80, с.40-42]. Головний висновок автора – генетично український «тризуб» веде свій початок з Греції.

О. М. Іоаннисян (1983) у статті «Родовые знаки древнерусских князей Х-ХІІІ вв. (литература и источники)» розглянув стан дослідження в історіографії походження, семантики та призначення знаків Рюриковичів. Дослідник підкреслив, що усі княжі знаки мали двозубу або тризубу основу, проте у кожного князя була його власна різновидність знака. Він скорочено оглянув роботи О. В. Орєшникова [61; 62] з розробки теорії родового успадкування княжих знаків, Б. О. Рибакова [70], який значно розширив їх джерельну базу і вважав знаками власності, капітальну працю з сфрагістики В. Л. Яніна [109], який вважав знаки Рюриковичів геральдичними емблеми князів. Автор відзначив, що в останній час спостерігаються тенденції вважати знаки Рюриковичів княжими гербами і на цій підставі робити висновки про те, що геральдична система склалась на Русі ще у Х ст.

Підводячи підсумки стану дослідження проблеми, О. М. Іоаннисян підкреслює, що в історіографії єдиною спробою пояснити походження і семантику знаків Рюриковичів є стаття О. М. Рапова «Знаки Рюриковичей и символ сокола» [69], який «видит в них связь со стилизованным изображением сокола» [24, с.110] як давнім «тотемом рода, от которого происходила княжеская семья» [69, с.69]. За висновком автора, в історіографії досі остаточно не з’ясоване важливе питання про вид знака: родовий знак чи знак власності? Класифікація знаків Рюриковичів ще остаточно не розроблена, атрибуція багатьох знаків не може вважатися безперечною, а інші знаки зовсім не атрибутовані. На думку О. М. Іоаннисяна, подальші дослідження вимагають вирішення також питання походження і семантики знаків. «Только при условии решения этих проблем можно будет ставить вопрос о сложении древнейшей русской геральдической системы» [24, с. 111]. В останні роки знаки Рюриковичів як найдавнішу геральдичну систему Русі активно намагається представити С. В. Бєлєцький [6, с.431, прим.1].

К. Ю. Гломозда і Д. Б. Яневський у статті «Історичні гербові відзнаки та прапорові барви України» (1990), яка була опублікована у найвпливовішому історичному виданні, розглянули найважливіші версії щодо призначення, ґенези та походження знаків Рюриковичів, що існують в історіографії [14]. Автори викладають традиційні для радянської історичної науки теорії розвитку цього знаку за роботами О. В. Орєшникова, Б. О. Рибакова і В. Л. Яніна. Вони згадують гіпотезу А. А. Молчанова про використання княжою адміністрацією геральдичних підвісок зі знаками Рюриковичів ще на початку Х ст. як вірчих знаків у зовнішньополітичній та торгівельній діяльності; розглядають спробу В. С. Драчука виявити спорідненість давньоруських княжих знаків з системами символів античного світу, у сарматів і боспорських царів; згадують поширену версію О. М. Рапова щодо ототожнення знаків Рюриковичів з ймовірним родовим тотемом у вигляді сокола тощо. Дослідники дійшли висновку, що вкрай мінливі індивідуальні княжі знаки не дозволяють вважати їх справжніми гербами, характерними для середньовічних європейських монархів. На їхню думку, «постiйна боротьба за великокнязiвський стiл, виникнення ворогуючих угрупувань перешкодили тому, щоб iндивідуальнi знаки окремих князiв претендували на загальноруське значення» [14, с. 46].

К. Ю. Гломозда і Д. Б. Яневський констатували, що «проблема походження, семантики i призначення так званих «знаків Рюриковичів» належить до найменш розроблених в iсторичнiй науцi питань, хоч певна історіографія з нього існує [посилання на роботу О. М. Іоаннисяна (1983) – авт.]... Безперечним здавалося лише одне: це – родовий знак князів з династії Рюриковичів. Проте й остання теза нині потребує явного коригування» [14, c. 47]. Вважалося, що роботи К. Ю. Гломозди і Д. Б. Яневського відповідають на всі головні питання, що пов’язані з історією та значенням княжих знаків. Вони суттєво вплинули як на поширення історичних знань про ці знаки, так і на розвиток тогочасної української історичної думки щодо походження, ґенези та змісту тризуба.

Третій період (90-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.).На початку 90-х рр. ХХ ст. політизація «тризуба» Володимира Великого у зв’язку з відродженням національної символіки України призвела до зниження наукового рівня вітчизняних робіт про «тризуб» і сприяла виникненню все більш оригінальних дослідницьких побудов і фантастичних тлумачень «тризуба» [5, с. 173-174; 82, с. 17]. Намагаючись подолати колишні ідеологічні табу, дослідники за інерцією починали відкидати і логіку узагальнень історичної інформації про знаки Рюриковичів, вважаючи адекватними лише альтернативні підходи.

Науковий стан дослідження проблеми у цей період докладно розглядається у монографії О. Ф. Бєлова і Г. І. Шаповалова «Український тризуб: історія дослідження і історичний реконструкт» (2008). За їх оцінкою, публікації К. Ю. Гломозди і Д. Б. Яневського, В. І. Сергійчука, Б. З. Якимовича були, «безумовно, якісною спробою виконати замовлення політичних сил, що успішно перебирали владу у свої руки». Вони задовольняли інтерес широкого загалу українського суспільства, проте «не давали відповіді на запитання: звідки і як з’явився тризуб на території України і що він позначає?» [5, с. 173], а перші вітчизняні науково-популярні публікації головним чином викладали лише положення попередніх робіт радянських та українських істориків [5, с. 112].

В результаті поєднання наукової інформації із оглядових публікацій в академічних виданнях, що не містили відповідей на головні запитання щодо походження «тризуба», з ненауковою концепцією В. Шаяна [103], автора з Канади, про «триєдність і трисутність» з’являється офіційно проголошена псевдонаукова спрощена і примітивна «концепція про глибинну суть» українського тризуба [5, с. 173].

В серпні 1991 р. у Києві відбулась наукова конференція «Історичні традиції української символіки». За її матеріалами газета «Голос України» опублікувала статтю «Яка символіка традиційна», що була підписана 23 депутатами і вченими. У статті була висловлена «найімовірніша версія» тлумачення українського «тризуба»: «тризуб, родовий знак Рюриковичів, очевидно, символізує триєдність та тривимірність світу, історичний зв’язок трьох поколінь в огляді одного людського життя, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого, є й уособленням для нас соборності українських земель» [20, с. 3].

Через 17 років науковий рівень цього своєрідного «меморандуму» серпневої конференції 1991 р., який відбивав тогочасну вітчизняну історичну думку, О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов охарактеризували як «неоднозначний» [5, с. 115]. Але саме завдяки цим уявленням у науковому середовищі і політичним настроям у національно-демократичних громадських рухах України 19 лютого 1992 р. відбулося історичне засідання Верховної Ради України, на якому після розгляду питання «Про Державний герб України» золотий Тризуб на синьому тлі як елемент Великого Державного Герба був затверджений Малим Державним Гербом України [67].

О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов характеризують цей період поглибленням кризи української радянської історичної науки, який починається радикальним переглядом оцінок уявлень щодо «тризуба», і розглядають роботи науковців і аматорів, що писалися з кон’юнктурних міркувань, створювались на нетворчих запозиченнях та спрощеннях попередників, а часто і взагалі на ненаукових позиціях (О.А. Братко-Кутинський, А. Г. Луців, О. Я. Козуля, О. М. Хмельовський, Р. Фурдуй, О. П. Черних та ін.).

У публікаціях А. Л. Сокульського, О. С. Кучерука, Г. Лозко «тризуб» розглядався як філософсько-символічний знак «триденс», який відбиває триєдність світобудови, чи «тридент» – магічне число три, яке несе у собі сакральне значення, зв’язане з троїстим характером верховної влади і є одним з архетипів людської цивілізації тощо. Автори звинувачують деяких дослідників (В. Баленок, А. Желєзний, В. Кір’язов, Н. Соболєва), у публікаціях яких спостерігались спроби відмовити українцям у їх історичному праві мати «тризуб» у якості національно-державного герба на підставі того, що його використовували інші давні та прадавні культури [5, с.174]. Проте, на їх думку, роботи Г. І. Шаповалова і В. І. Стависького [87] «характеризують новизна, глибинний науковий пошук і продовження кращих традицій першого і другого періодів дослідників Київської Русі» [5, с. 173].

Провідний фахівець з дослідження знаків Рюриковичів А. А. Молчанов у роботі «Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения» (2005) узагальнює результати дослідження знаків, викладає стан вивчення, висвітлює проблеми джерельної бази, першочергові завдання та проблеми, що стоять перед дослідниками княжих емблем на початку ХХІ ст. [52]. А. А. Молчанов згадує роботи кількох поколінь радянських істориків (В. С. Драчука, М. П. Ліхачова, О. В. Орєшнікова, Б. О. Рибакова, В. Л. Яніна, С. О. Яценко), завдяки яким визначені територіальні та хронологічні межі обігу і сфера застосування знаків Рюриковичів, з’ясовано, що їх еволюція зумовлена системою успадкування, що існувала ще у боспорській та аланській традиціях тощо. Автор висловлює думку, що знаки Рюриковичів обслуговували аналогічні сфери життя суспільства, які існували у сусідніх степових народів [52, с. 253], і будує загальну модель зародження и розвитку тамги Рюриковичів аж до її зникнення у середині ХІІІ ст. [52, с. 263-265].

А. А. Молчанов піддає критиці версії походження княжих знаків, які пропонують В. І. Кулаков, О. М. Рапов, М. П. Сотникова, А. Л. Хорошкевич, Г. І. Шаповалов, С. С. Ширинський та ін. Критикує С. В. Бєлєцького, який намагається вкрай деталізувати правила наслідування знаків, за якими відбувалося змінення тамг від одного індивідуального варіанту до іншого. Він робить висновок, що всі складності у дослідників виникають з-за відсутності цілком надійної вихідної бази даних.

На думку А. А. Молчанова, вкрай важливе значення має введення до наукового обігу нових речових та зображальних джерел зі знаками Рюриковичів, поглиблене вивчення раніше відомих джерел за використанням сучасних методів комплексного джерелознавства. А. А. Молчанов відзначив, що до зображень знаків Рюриковичів на монетах і печатках примикають ті ж емблеми, що зустрічаються на куфічних монетах, свідчення про які ретельно збирають археологи і нумізмати. На думку дослідника, саме тут виявляються ранні варіанти накреслення первісного простого двозубу. А. А. Молчанов звертає увагу на роботи О. О. Мєльнікової [48; 49], яка копітко здійснює збір і систематизацію усіх зображень «знаків Рюриковичів» на східних монетах зі скарбів кінця ІХ – першої половини ХІ ст. [52, с. 262].

Дослідник піддає критиці оглядові роботи О. М. Іоаннисяна, Є. В. Пчєлова та історіографічний нарис В. І. Лавренова за слабке знайомство їх авторів з відповідною літературою [52, с. 260], відзначає суперечність методики атрибуції знаків конкретним князям у роботах С. В. Бєлєцького [52, с. 265-266] і вказує на необхідність утворення зводу княжих тамг [52, с. 266]. Підводячи підсумки, А. А. Молчанов констатує, що «пока никому из исследователей не удалось выдвинуть достаточно обоснованную версию о первоначальном смысловом значении лично-родовой эмблемы Рюриковичей» [52, с. 268]. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики початкової двозубої тамги є постійна її поява вже у виразно стилізованому вигляді.

А. А. Молчанов не висунув власну версію тлумачення зображального прототипу знака, але визначив вимоги, яким цей прототип повинен був відповідати. По-перше, неодноразово і чітко виявитися за визначеними географічними і хронологічними параметрами другої половини ІХ – першої половини Х ст. По-друге, він повинен бути не тільки однозначно пізнаваним як деякий предмет живої чи неживої природи, але і певно кореспондувати з культурно-історичними реаліями свого часу, що відомі нам [57, с. 268-269].

Найбільш ґрунтовною слід вважати історіографічну роботу провідного фахівця з російської геральдики Н. О. Соболєвої (2006) «Знак Рюриковичей в контексте проблемы «Русь и евразийская идея» [82, с. 15-66]. Авторка розглядає роботи М. П. Ліхачова, О. В. Орєшникова, Б. О. Рибакова, М. О. Таубе, І. І. Толстого та інших дослідників. У пошуках аналогій і пояснень «загадкового знака» перших руських монет дослідниця звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії – від Дунаю до Монголії. Авторка докладно розглядає результати дослідження численними авторами графічно подібних родових і культових знаків давніх індоєвропейських народів: в Монголії, Південному Сибіру, на Волзі, Північному Кавказі, у Дніпровсько-Донському регіоні та сучасній Болгарії. Вона певно має рацію, коли серед тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення.

Н. О. Соболєва підкреслює серйозне наукове значення досліджень таких вчених, як М. І. Артамонов, Х. Х. Біджиєв, В. І. Бешевлієв, І. Л. Кизласов, П. Петрова, М. Д. Полубоярінова, В. Є. Фльорова і простежує найбільш близькі аналогії давньоруським двозубам і тризубам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві на Дунаї. Особливу увагу вона приділяє «феноменальним» роботам В. Є. Фльорової з дослідження двозубих і тризубих тамгоподібних знаків Хазарії [95; 94]. Н. О. Соболєва характеризує тризуб як сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань та підкреслює генетичну єдність двозубів і тризубів Рюриковичів зі знаками Хазарії, що запозичені з іранської духовної культури [82, с. 54-57].

Джерельная база. Вивчення історіографії проблеми походження знаків Рюриковичівґрунтувалося на свідченнях давньоруських літописних джерел та широкому колі опублікованих матеріалів XIX – початку XXI ст.

Першу групу джерел складають давньоруські літописні зводи за лаврент’євським та іпатським списками [26; 40; 42], що фіксують використання княжих знаків принаймні з середини Х ст.

За ступінню наукових узагальнень провідне місце займають монографії і наукові статті, які складають другу групу джерел. Вони вирізняються високим рівнем наукового аналізу, найбільш аргументованим розглядом історії досліджень походження знаків Рюриковичів. Серед них вирізняються наукові роботи таких істориків та провідних фахівців зі спеціальних історичних дисциплін і дослідження знаків Рюриковичів, як С. В. Бєлєцький [6], О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов [5], К. В. Болсуновський [8; 9], К. Ю. Гломозда [14], О. М. Іоаннисян [25], В. І. Кулаков [38], М. С. Левшиновський [41], М. П. Ліхачов [43], А. А. Молчанов [51-55], О. О. Мєльнікова [49], О. В. Орєшников [61-63], О. Пастернак [64], О. М. Рапов [69], Б. О. Рибаков [70], В. Ю. Січинський [80], Н. О. Соболєва [82], В. І. Стависький [87], М. О. Таубе [88; 89], І. І. Толстой [92], С. С. Ширинський [105].

Третя група джерел містить науково-популярні статті, брошури та інші видання науково-популярного характеру. Відмітною рисою цієї групи є актуальність, популярний стиль викладення результатів наукових досліджень. Характеризуючи науково-популярні статті, важливо підкреслити, що кількісний зріст даної групи джерел є показником, що відображає рівень наукового інтересу до теми. Зріст цієї групи джерел на початку та в останні два десятиліття ХХ ст. пов’язаний з відродженням національної символіки України. Серед них О. А. Братко-Кутинський [10], С. Й. Вовканич [11], М. С. Грушевський [16-18], О. Я. Козуля [33], І. П. Крип’якевич [37], О. С. Кучерук [39], Г. Лозко [44], А. Г. Луців [45], С. Наливайко [58], В. І. Сергійчук [76-78], А. Л. Сокульський [83], В. Ткаченко [90], Р. Фурдуй [97], О. Хмельовський [98], О. П. Черних [101], Г. І. Шаповалов [102], В. Шаян [103], Б. З. Якимович [108] та ін.

Четверту групу джерел складають нумізматичні і сфрагістичні каталоги, а також наукові публікації зображень знаків на різних предметах, що розглядаються як графічні аналоги знаків Рюриковичів. Насамперед, це фундаментальні роботи М. П. Сотникової і І. Г. Спасського «Древнейшие русские монеты X-XI веков. Каталог и исследование» [84], «Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков» [85], В. Л. Яніна «Актовые печати Древней Руси X-XV вв.» [109], а також роботи А. О. Амелькіна [1; 2], М. І. Артамонова [3; 4], І. Г. Добровольського, І. В. Дубова, Ю. К. Кузьменко [19], В. С. Драчука [22], О. О. Мєльнікової [48], А. А. Молчанова [56], В. Є. Фльорової [95; 96], С. О. Яценко [112] та ін.

Окремо автор виділяє підручники і навчальні посібники, що складають п’яту групу джерел, яка відображає теоретичні питання з археології, нумізматики, геральдики, етнології тощо. Серед них роботи О. І. Каменцевої і М. В. Устюгова «Русская сфрагистика и геральдика» [27], Л. С. Клейна «Археологические источники: Учебное пособие» [30], «Ведение в теоретическую археологию. Книга І: Метаархеология: Учебное пособие» [31], А. В. Пономарьова «Українська етнографія: Курс лекцій» [65] та ін.

Аналіз сукупності джерел дає можливість вирішити встановлені завдання, виявити і осмислити перспективи розвитку і еволюції історіографії проблеми походження знаків Рюриковичів.

Методологічні основи дослідження. При написанні роботи автор керувався основними принципами і науковими методами історіографічного дослідження. При їх визначенні він виходив з об’єктивного змісту історико-пізнавального процесу походження знаків Рюриковичів, його різноманіття, обумовленості внутрішніми і зовнішніми чинниками, розвитком історичної думки у різні періоди підвищеного інтересу до знаків Рюриковичів у ХІХ ст. та у другій половині ХХ ст. у зв’язку з накопиченням певного археологічного матеріалу та політизацією «тризуба» Володимира Великого на початку та наприкінці ХХ ст. Серед основних принципів дослідження проблеми були: принцип історизму, принципи об’єктивності і науковості та принцип історіографічної традиції.

Принцип історизму є одним з основних принципів історіографічного дослідження. Він передбачає розгляд процесу пізнання проблеми у його розвитку і зміненні, у зв’язку з наявністю певної теорії і методології у ту чи іншу епоху. Використання принципу історизму забезпечувалося порівняльним аналізом історіографічних фактів і джерел з точки зору їх накопичення, оцінки та інтерпретації, взаємозв’язку і взаємозумовленості.

У цілому принцип історизму дозволяє вивчити розвиток наших уявлень щодо походження знаків Рюриковичів у їх часовій послідовності і діалектичній єдності. Використання принципу об’єктивності полягало в неупередженому оцінюванні історіографічних фактів. Його застосування дозволяло уникати спотворень при оцінці дослідницьких концепцій і методики вивчення знаків Рюриковичів у цілому. Використання принципу історіографічної традиції ґрунтувалося на вивченні предмету дослідження з урахуванням результатів його попереднього наукового вивчення.

У роботі використовувалися загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, системного і структурного аналізу, описовий. Описовий метод припускає чітке уявлення щодо обраного предмету вивчення і послідовність його характеристики та систематизації. Використання метода аналізу, заснованого на розділенні досліджуваного об’єкту на елементи і з’єднання їх в єдине ціле, дозволяло критично осмислювати існуючі підходи в інтерпретації і класифікації історіографічних фактів.

Серед спеціально-історичних методів історіографічного дослідження застосовувалися: історико-генетичний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, метод історичної періодизації, метод діахронічного аналізу проблемно-хронологічний, ретроспективний, періодизації, порівняльний, конкретного і перспективного аналізу, історичний і логічний, актуалізації, синхронічний тощо. Кожний метод дає можливість розкрити той чи інший бік науково-пізнавального процесу і у сукупності уявити його як цілісний процес.

Історико-генетичний метод складається з послідовного виявлення властивостей, функцій і змінень реальності, що вивчається, у процесі реальної історії об’єкта дослідження, цей метод є аналітично-індуктивним, а за формою відображення інформації – описовим. Історико-генетичний метод дозволяє показати причинно-наслідкові зв’язки і закономірності історичного розвитку, а історичні події та особистості охарактеризувати за їхньою індивідуальністю.

Широкі пізнавальні можливості надає історико-порівняльний метод. По-перше, він дозволяє розкривати сутність досліджуваних явищ у тих випадках, коли вона неявна, виявляти загальне та те, що повторюється, необхідне та закономірне, з одного боку, та якісну відміну – з другого. По-друге, історико-порівняльний метод дає можливість виходити за межі явищ, що вивчаються і на підставі аналогій приходити до широких історичних паралелей. По-третє, він припускає використання усіх інших загально історичних методів. Порівнювати можна об’єкти і явища і однотипні і різнотипні, що знаходяться на тих саме і різних стадіях розвитку. В одному випадку сутність буде розкриватися на підставі виявлення схожості, а в іншому – відмінностей.

Типологічний метод складається у пізнанні індивідуального за принципом від по одиночного до особливого, а потім – до загального та всезагального. Він передбачає здатність розпізнати індивідуальне через приналежність до загального, і, навпаки, побачити загальну закономірність у розрізнених проявах одиничного. Історико-системний метод передбачає цілісний, комплексний підхід до досліджуваної реальності.

Крім власне історичних методів дослідження, в історіографічному вивченні використовуються також і міждисциплінарні методи – культурологічний та метод семіотики.

За основу історіографічного методу прийнятий предметно-хронологічний підхід, у рамках якого здійснений аналіз історіографічного матеріалу з окремих питань загальної проблеми - походження знаків Рюриковичів.

Висновки. Проблема походження знаків Рюриковичів розглядалася у літературі дорадянського періоду, наукових працях за радянські часи в СРСР та в еміграції, досліджується вона і у сучасний період. Проте в історіографії досі відсутня єдина науково грунтовна точка зору щодо походження знаків Рюриковичів, ця проблема визнається фахівцями чи не найскладнішим питанням в історичній науці.

Стан розробленості проблеми у трьох визначених періодах свідчить, що розвиток цього напрямку досліджень залишається екстенсивним, для багатьох публікацій характерний дилетантизм, кон’юнктурність, компілятивність, методична недосконалість.

Політизація «тризуба» в останні десятиліття сприяє виникненню все більш оригінальних дослідницьких побудов і фантастичних тлумачень, а в деяких роботах княжий знак Володимира Великого навіть виривається зі свого історичного контексту і стає суто сучасним філософським символом. Все це свідчить про низький рівень наукової розробленості проблеми.

За радянську добу не було здійснено комплексного порівняльного аналізу історіографії походження знаків Рюриковичів. Предметом дослідження істориків і фахівців зі спеціальних історичних дисциплін були в основному конкретно-історичні питання, серед яких іноді розглядалися й суто історіографічні аспекти проблеми.

Сучасна наука робить лише перші спроби комплексного аналізу історіографії походження та семантики знаків Рюриковичів, хоча, зрозуміло, вони не є рівноцінними за своїм науковим значенням.

Комплексний аналіз сукупності джерел у поєднанні з використаною методологічною базою дає можливість вирішити встановленні завдання, визначити і осмислити проблеми, що існують у дослідженні походження знаків Рюриковичів.