ВІДОБРАЖЕННЯ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

 

Майже два сторіччя тому автор «Истории Государства Российского» писав про срібник князя Ярослава Володимировича: «В середине надписи знак, подобный трезубцу» [28, с. 39]. Тому невипадково М. М. Карамзіна вважають «хрещеним батьком» слова «тризуб» [5, с. 13], яким тепер називають і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України. Проте, сама назва «тризуб» є штучною, бо вона здавна означає в українській мові знаряддя з трьома зубцями і тому, на справедливу думку А. В. Портнова, утворює термінологічно складну проблему у дослідженні знаків Рюриковичів, яка ще недостатньо з’ясована [66, с. 126].

На думку Умберто Еко, коли ми бачимо зображення, для його розпізнавання ми користуємося даними, що зберігаються у нашій пам’яті про пізнані, бачені речі і явища. Тому виявляється, що ми розпізнаємо зображення, користуючись кодом впізнавання. Такий код виокремлює деякі риси предмету, найбільш істотні як для збереження їх у пам’яті, так і для налагодження майбутніх комунікативних зв’язків [93, c. 126]. Знак відіграє особливу роль у комунікації, маючи одну важливу перевагу: він провокує виникнення чуттєвого образу. Втім, перевага може бути інтерпретована і як недолік: знаки з їх здатністю викликати уявний образ пригнічують нашу уяву, викликаючи в пам’яті моментальний образ вже баченого і не залишає нам можливості пофантазувати на предмет того, як же він виглядав. Таким чином, крім об’єктивних труднощів, з якими стикається дослідник знаків Рюриковичів, термін «тризуб» програмує нашу свідомість на упереджене сприйняття знака Володимира і при визначенні зображального прототипу на підсвідомому рівні здебільшого примушує керуватися ідеєю «трьох зубів». Тому, використовуючи розповсюджений термін «тризуб» для позначання княжого знака Володимира Великого, треба пам’ятати, що його іконографія ще остаточно не визначена.

Ідея про те, що в основі зображень «загадкового знака» на давньоруських монетах лежать реалістичні, фігуративні прототипи панувала у науковому середовищі ще у ХІХ ст. Намагаючись визначити зображальний прототип знака, перші дослідники бачили у ньому тризуб, світильник (трикирій) чи панікаділо, корогву, зображення птаха (норманський крук як найдавніший герб Данії або голуб як символ Святого Духа), якір, сокиру з двома лезами (франциску), верхівку скіпетра як символ влади, церковний портал [92, с. 177]. Таким чином, зміст передбачуваної фігури походив із зовнішньої схожості монетного зображення з тими предметами, які нагадували кожному з дослідників щось знане з їхнього досвіду.

На справедливу думку Я. А. Шера, порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків як прадавніх речей вимагає додержання таких саме правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення [104, с. 10]. За Л. С. Клейном, без попередньої переробки інформація, що міститься у речових джерелах, не придатна до наукового використання. Її треба перекодувати двічі: спочатку перевести її з того, що називається «мовою речей», на будь-яку звичайну мову (описати речі, їх ознаки і співвідношення, користуючись поняттями і судженнями, загальнонауковими термінами) і лише потім, зіставляючи отримані свідчення з іншими, треба визначити, які події і процеси минулого відбились в описаних речових джерелах [31, с. 119]. Тому проблема з’ясування змісту знаків Рюриковичів – це ще і проблема «перекладу» інформації з мови зорових образів на мову словесних повідомлень.

Недостатня вивченість монет, відсутність писемних джерел і безперечних зображальних аналогів для коректного проведення іконографічного аналізу, явна методична слабкість, яка була заснована лише на візуальному ототожненні знаків з об’єктами живої (зооморфні та антропоморфні зображення) і неживої (предмети) природи, стали наслідком здогадного підходу перших дослідників знаків до їх тлумачення та слабкої аргументації пропонованих версій. На початковому етапі дослідження княжих емблем, природно, ще не були зрозумілі функції, сутність та причини їх виникнення.

Розвиваючи вкрай обережне припущення І. І. Толстого про можливу відповідність окремих частин знака рунам [92, с. 186] і вважаючи княжий знак візантійським запозиченням, К. В. Болсуновський і М. П. Чєрнєв «розклали» тризуб Володимира на складові частини монограми [9]. Згадавши про звичай ставити монограми на монетах чорноморських колоній Давньої Греції та боспорських царів, автори прочитали у «гербі» руського князя титул візантійського монарха, який начебто був написаний грецькими літерами: «ΒΑΣΙΛΕΥΣ». Ось так в історіографії знаків Рюриковичів виникла перша гіпотеза «читабельних знаків», яка у самих різних інтерпретаціях дослідників дивним чином існує і досі. О. Пастернак (1934), який вважав тризуб родинним знаком Рюриковичів, проголосив «київський тризуб» гербом Володимира Святого і прочитав у ньому монограму «Владимиръ на столе а се его сребро» як особисто-пануючий клич князя Володимира [64, с. 25]. Розподіляючи думки своїх попередників щодо культурно-історичних впливів «грецьких колоній над Чорним морем і могутнього колись боспорського царства» на формування знака київських князів, Т. Скотинський (1935) читав монограму тризуба чи грецькою як «ΒΑΣΙΛΕΥΣ», чи кирилицею як «Владимиръ на столе» [81, с. 23].

Відносно читабельної монограми тризуба ще у 1940 р. Б. О. Рибаков писав: «Кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233]. Проте, наприклад, А. Л. Хорошкевич в усіх без винятку різноманітних іконографічних модифікаціях княжої тамги і досі визнає одну і ту ж христограму як лігатуру грецьких літер альфи та омеги. В «Одкровеннях Св. Іоанна Богослова» є висловлювання, яке приписується саме Ісусу Христу: «Я есмь Альфа и Омега, начало и конец, Первый и Последний» [Одкр. 22:13]. У ньому тричі підкреслена одна і та ж думка, оскільки альфа і омега – перша і остання букви абетки. На думку А. Л. Хорошкевич (1993), «если принять такое истолкование этого знака, то ясно, что дело идет о христограмме. То есть о таком же знаке-символе, как, например, рыбы у ранних христиан или крест» [99, с. 12]. А. А. Молчанов підкреслює, що дослідницю не бентежить навіть повна несхожість деяких графічних варіантів, що виникли у перебігу еволюції первісної схеми, між собою. Таким чином, А. Л. Хорошкевич повністю ігнорує порівняльно-іконографічний аспект, який ніяк не можна обходити при розгляді будь-якого емблематичного сюжету [53, с. 104].

Після сенсаційної знахідки В. В. Хвойкою у 1907 р. цеглини із «загадковою фігурою» (додаток Щ, 1) Карло Болсуновський (1908) писав, що «усі нумізмати … дійшли єдиного висновку стосовно «загадкової фігури», що вона являє собою родовий знак, печатку або герб великих князів київських, і тільки. А питання що вона зображує, з чого складена лишається дотепер відкритим. Уважно вдивляючись у рисунок на нововідкритій цеглині і порівнюючи його з такими ж рисунками на монетах, складається переконання, що це найпростіша форма других – прототип усіх знаків цього роду … ми схиляємось до думки тих, хто вбачає в ньому вираз абстрактної ідеї або поняття» [8, с. 27-28]. К. В. Болсуновський спростовує думку про пов’язування знаків зі скандинавськими рунами і наполягає шукати їх аналогії «на півдні Росії, у колоніях стародавньої Греції, в її чорноморських колоніях, у столиці Босфору, нарешті, у самій Візантії» [8, с. 28].

Цікавою була думка І. Т. Савенко (1910), який вважав, що найдавніший руський великокняжий герб складається, в основі, з двох знаків світлової системи письма, що походить від двох релігійних символів мімікографічного походження; ґенеза княжого символу знаку витікає з молитовного руху тіла родоначальника-жерця, пов’язаного з висвяченням; подібні графічні знаки походять від скіфів і сарматів й означають звернення до божества за благословенням. У нижній частині знаку автор бачить другий релігійний знак більш давнього походження і вважає, що він походить від землі і відображає її благословення, можливо, і з віддзеркаленням культу предків [73, с. 382].

Про знаки на монетах Володимира І. П. Крип’якевич (1914) писав, що вони «подібні до «трійці», потрійного свічника, уживаного по церквах» [37, с. 126]. На думку Є. М. Щепкіна (1915), знак міг бути стягом князя. Дослідник припускав у ньому схематичне зображення скандинавського корабля з двома прямими штевнями та кілем посередині і пропонував шукати розгадку родового знака Володимира у скандинавській символіці, яка, на його думку, повинна була містити сліди варязького походження княжої династії [107, с. 272-273]. Останньої думки додержується і М. П. Сотникова (1995), проте і її версія [84, с.241-245] не минула критики [53, с. 105-106]. Через сторіччя після розвідки М. М. Карамзіна М. С. Грушевський (1917) описував «загадкову фігуру» як «гарно стилiзований геральдичний знак неясного значення, щось вродi тризубця…» [17, с. 1]. Не посилаючись на раніше висловлену думку графа О. С. Уварова, відомий історик вважав тризуб знаком влади і зображенням реального предмету – верхівкою скіпетра чи головкою пірнача як символу влади князя Володимира Святославича [16, с. 98].

Критично підходячи до версій своїх попередників, М. С. Левшиновський (1915) вважав, що «загадкова фігура» на монетах не може бути зображенням ніякого реального предмету, бо вона була спеціально вигадана як печатка Володимира для карбування і розпізнавання монет в обігу [41, с. 238]. Поряд з «предметними» гіпотезами тлумачення «тризуба» припущення про штучність і абстрактність знака на той час було новим. Але з цього приводу заслуговує уваги думка В. Ю. Січинського (1953), що «в старі часи жодна емблема чи знак не був випадково придуманий, не носив характеру принагідності, не прописувався оригінальністю, лише нав’язував до якоїсь давнішньої традиції, глибшого значення символу та мав значення емблеми саме тим, що був уже раніш знаний, що був освячений віками своїм символічним змістом. Знаки-герби в старі часи служили охороняючим засобом, як печатка, як ознака влади, сили, уміння чи інших важливих прикмет» [80, с. 9-10]. Природно, знак мав певну ідею, тому і став «родовим знаком Рюриковичів».

М. О. Таубе (1929) вважав, що знак не зображував ніякого реального предмету. Тобто, його слід розглядати як умовну геометричну фігуру або орнамент, витоки якого ведуть на північ, до Скандинавії. Проте, він припускав, що це також міг бути лілейний вузол, розповсюджений у середньовічній побутовій археології серед чисельної групи подібних знаків, що мали якесь магічне значення: замовляння, приворожування щастя та заклинання зла [88, с. 131-132]. Але він зауважував, що «загадковий знак» все ж таки відрізняється від скандинавських рун, зберігаючи форму тризуба, широко розповсюдженого у країнах Євразії як символу влади і регіоні дій скандинавських вікінгів. Тому М. О. Таубе запропонував тлумачити «загадкову фігуру» як стилізоване зображення морського тризуба – найдавніший символ влади, який надалі з символу влади і власності князя перетворився на символ суспільно-державного значення, що зображений на монетах [88, с. 132]. О. Пастернак (1934) вважав гербом «київський тризуб», що складений «із фігур старинної зброї, як лук, меч та інші старовинні воєнні приладдя, зложені в один образок (фігуру або піраміду)» [64, с. 22]. О. М. Рапов (1968) писав, що «знаки представляют собой какие-то необычные трезубцы. Крайние зубцы больше всего напоминают лезвия ножей или крылья какой-то птицы» [69, с. 65].

На думку В. Ю. Січинського, методика розпізнавання в елементах тризубої фігури знайомих нам предметів, символів чи емблем на підставі суто зовнішньої схожості «хибна і примітивна». Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків Володимира і Ярослава, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» [80, с. 15]. Відкидаючи норманське походження знака і фактично перебуваючи на позиціях К. В. Болсуновського, вчений побачив ґенезу українського «тризуба» в «триалії» - тризубі грецького бога Посейдона [80, с. 34]. Щодо ґенези «тризуба», на думку В. Ю. Січинського, виключне значення має зображення на прієнській монеті з написом «ПАNТІКА». Саме воно становить переходову ланку від звичайного знаку Посейдона до емблематичного знаку на монеті Володимира [80, с. 36]. В. Ю. Січинський зауважує, що ідею тризуба, себто трьох зубів, можна «знайти» де завгодно: в палеоліті і неоліті, в культурах Месопотамії чи Єгипту, але це не дає відповіді на питання ґенези тризуба на Україні. Інша справа, коли аналізується культурний процес суміжних територій та взаємовідносин з культурними областями та центрами [80, с. 40-42].

Версії, що тризуб на монетах київських князів є закодованим зображенням якогось птаха, пропонували Б. В. Кьоне (крук як геральдичний символ скандинавів), О. О. Кунік (голуб як символ Святого Духа), С. О. Гедеонов (сокіл-рарог як символ поморських слов’ян – ободричів, з яких начебто пішов Рюрик). Розвиваючи думки своїх попередників, у другій половині ХХ ст. це наполегливо доводили радянські дослідники С. С. Ширинський, О. М. Рапов і В. І. Кулаков. С. С. Ширинський (1968) зіставив зображення на геральдичних підвісках з тризубом князя Ярослава і орнаментом на наконечнику піхв меча, в якому побачив стилізовану тамгу князя Володимира, перетворену на «пташине» зображення. Дослідник вважав, що походження знаків київських князів слід пов’язувати ще з більш давньою родовою тамгою, сюжетом якої було зображення якогось невідомого птаха, що був начебто давнім тотемом княжого роду і допомагав членам родової групи. Використаний у стилізованому вигляді у знаку київського князя, цей птах захищав свого сюзерена та його васалів [105, с. 220]. Його точку зору піддав критиці А. А. Молчанов: «Извлечение … отдельными авторами из всевозможных плетенок и прочих узоров искомой схемы триплета, автоматически признаваемой княжеской тамгой, методологически более чем сомнительно, хотя бы из-за повсеместного распространения ее как одного из самих простых и потому популярных растительных мотивов. Тем более не стоит, объявляя все фигуры, сходные по общему абрису с трезубцем, знаками Рюриковичей, строить, таким образом, какие-либо гипотезы» [56, с. 70].

«Реанімуючи» версію С. О. Гедеонова, О. М. Рапов (1968) теж побачив у монетних знаках київських князів падаючого головою вниз птаха з гострими та довгими крилами. Виникнення княжого знаку він також пов’язував з соколом, який начебто був давнім тотемом роду, з якого походила княжа сім’я [69, с. 67-69]. В. І. Кулаков (1988) розглядав вже два види тотемних символів, що начебто могли знайти втілення у знаках влади руських князів: птах-хижак – супутник воїна, емблема дружинника (крук – у скандинавів) та птах-жертва – півень (у руському фольклорі) [38]. Для доказу своєї версії О. М. Рапов посилається на давньоруські художні твори: билини і «Слово о полку Ігоревім», де руські князі Ігор, Всеволод, Володимир звуться «соколами» і «соколичами», а половці та інші вороги Руської землі – «воронами» [69, с. 62-69]. «І хоча останні знахідки в Ладозі експедиції А. Кірпічнікова, особливо знахідка 20 червня 2008 р. поблизу будівлі 930 р. ливарної формочки з соколом з піднятими крилами, дають підстави переконливо пов’язати сокола з тризубом, все ж їх недостатньо для підкріплення «ободрицької» версії», –вважає Л. В. Войтович, – «це зображення має безліч аналогій у скандинавських матеріалах, у тому числі ладозьких, гніздовських, … проблема трактування цього зображення і його ґенези не менш складна» [12, с.36].

Версії орнітоморфного прототипу знака неодноразово ставали об’єктом для критики дослідників. Сокіл не був давнім божеством ані у слов’ян, ані у скандинавських народів. З прийняттям християнства жодному язичницькому богові не залишалося місця у новій державній релігії, хоча пережитки язичництва ще зберігалися довго. Виключно вичерпну характеристику цьому тлумаченню дав А. А. Молчанов: «Самым уязвимым местом этой гипотезы является полное отсутствие каких-либо признаков зооморфности у ранних вариантов (Х – самое начало ХІ в.) начертания тамги Рюриковичей. накреслення тамги Рюриковичів. Появляются же такие признаки лишь в результате его явного переосмысления, а именно под рукой иноземного изготовителя «Ярославля сребра» малого веса» [53, с.105] (мова йде про монетні підробки срібників Ярослава Володимировича – авт.). Очевидна слабкість цих побудов підкреслюється тим, що двозубі знаки, якщо слідувати орнітомофній гіпотезі, можуть утворюватися тільки іншим ракурсом хижого птаха, що, природно, викликає законне здивування дослідників.

Л. В. Войтович (2011) також вважає, що «інтерпретації тризуба, далекі від свого вирішення. Недавно свою версію тризуба як зображення якоря, символу мученицької смерті папи римського Климента, заступника давньої України, святого, особливо шанованого Західною і частиною Східної Церков, висунув львівський дослідник І. Мицько. Ці ж ідеї розгорнули у своєму дослідженні О. Бєлов та Г. Шаповалов» [12, с.36]. О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов (2008) висунули гіпотезу, що у ранньохристиянській символіці зображення хреста, якоря і літери «Т» були тотожними. На підставі іконографічного аналізу зображень знаків князів Володимира і Ярослава на монетах і геральдичних підвісках дослідники намагаються довести, що «тризуб» представляє собою «хрест-якір», який начебто був символом Віри, Надії і Спасіння у давній Русі, а «сучасний державний герб України, у його нинішньому вигляді, є символічним графічним знаком, що представляє собою нижню частину культово-геральдичного знаку «хрест-якір» [5, с. 197]. Ця версія, яка вперше була пропонована Г. І. Шаповаловим [102], також ґрунтовно спростовується А. А. Молчановим: «В эту схему … никак не вписываются ни самые ранние, ни самые поздние варианты княжеской тамги» [52, с. 267].

На думку М. П. Сотникової (1995), найпростіший двозуб Рюриковичів своїм накресленням дуже нагадує стилізоване зображення давнього скандинавського судна без корми, але з двома носами та довгим, дуже розвинутим кілем, що з’явився у VIII ст. [84, с. 241]. А. А. Молчанов вважав, що звернення до північноєвропейських паралелей у пошуках прототипу знаків Рюриковичів цілком виправдано [52, с. 268]. Він дотримувався скандинавських коренів у давньоруській владній символіці, вважаючи геральдичні підвіски з княжими знаками скандинавським запозиченням [52, с. 263]. Проте версія М. П. Сотникової не може бути прийнята із-за іконографічної несхожості раннього двозубу з відомими модифікаціями скандинавських драккарів [53, с. 106].

А. А. Молчанов вважав, що двозуб найпростішої форми був чи принесений – як символічний мотив, що зв’язаний скоріш за все з генеалогічним міфом, – зі скандинавського культурного кола, чи був обраний варязьким князем вже на території Східної Європи. Проте, до 70-х рр. Х ст. цей династичний знак переходив як символ єдності правлячого княжого роду Рюриковичів у спадщину від батька до сина без змін. Перші зміни початкової схеми двозубу відбулися, на думку дослідника, під час династичних зіткнень синів Святослава Ігоровича [52, с. 263]. Розглянувши різні варіанти інтерпретації своїми попередниками передбачуваних прототипів княжих знаків, А. А. Молчанов констатував, що поки нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісного змістовного значення особисто-родової емблеми Рюриковичів. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики начальної тамги є постійна її поява вже в чітко стилізованому вигляді. Він вважав, що наблизитись до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу [50, с. 268].

На думку В. І. Стависького (1990), у різних народів на етапі утворення класів з’являються умовні писемні позначки – тамги, знамено, рубежі, клейма, мітки тощо, які здебільшого мають подібні зображення родового знаку і двояку природу. З одного боку, вони є знаками власності голови роду, що використовувалися для таврування худоби, позначення територій тощо. З другого – ймовірно їх використання з магічною метою як оберегів, що сакральним шляхом захищають ті предмети, на які їх нанесено. Серед них дуже широко представлені знаки у формі двозубів і тризубів з індивідуальними відхиленнями-«відп’ятнишами» [87, с. 98-99]. Зіставляючи монетні зображення на монетах Володимира Святославича, В. І. Стависький дійшов висновку, що заміна знака над плечем князя на золотниках і срібниках І типу на німб над його головою на монетах ІІ-ІV типів, а також зображення Христа на зворотному боці перших монет на княжий знак на реверсі наступних свідчать про сакральну природу і захисну функцію княжого знаку [87, с. 101-102]. Він пропонує розглядати «княжі» знаки як сакральні піктограми; саме ця сторона знаків, мабуть, висувала їх у якості державних емблем різних народів на ранніх етапах їх державності і визначала сферу їх використання у якості зовнішньополітичного сакрального символу [87, с. 100].

В. І. Стависький вважає, що їх слід розглядати як знаки остаточного родового усвідомлення, у яких повинні були знайти відбиток дохристиянські космографічні уявлення. Він вважає, що графічна композиція на монетному полі із численних солярних знаків (хрестики, кружальця) і знаку місяця є архаїчним символом безперервності часу, вічності. За В. І. Ставиським, для князів сакралізація ідеї безперервності їх княжіння була найбільш актуальною [87, с. 104]. Він вважає, що княжі знаки, які відносяться до епохи родових відносин, коли вони функціонували як знаки власності князя та його роду [56, с. 83], пов’язані з родовим усвідомленням і відбивали характерні для цього усвідомлення уяви про світобудову і владу як частки цієї світобудови [87, с. 108]. Спираючись у своїх побудовах на реконструкцію світогляду давніх слов’ян за Б. О. Рибаковим [72, с.199-203, 234-248, 340-346, 199-203], дослідник припускає, що у якості державної емблеми давньоруських князів Х-ХІ ст.ст. були прийняті язичницькі культові символи Роду (двозуб) і воєнно-дружинного бога Перуна Громовержця (тризуб), які виконували як функцію знака-оберега, так і знака власності. Саме з їх магічною природою він пов’язує їх широке розповсюдження на території Давньої Русі [87, с. 112]. Ідею В. І. Стависького бачити у схемі княжого знака закодовану ідею макрокосму, яка базується лише на дохристиянській родовій свідомості, піддали критиці О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов. За їх словами, «дослідник пішов хибним шляхом» [5, с. 103] і «невірно розглядає ці, безумовно, християнські символи як тільки дохристиянські солярні знаки» [5, с. 104].

На відміну від В. І. Стависького, Н. О. Соболєва обачно не пропонує власного предметного тлумачення знаків. Проте вона вважає, що подібні висновки базуються на результатах вивчення ідеології давніх суспільств, яка відображала стан соціальних явищ і усвідомлювалася людьми в епоху складання держав. Зокрема, індоєвропейські народи розрізняли феномени, що відносились до панування і управління, фізичної сили, родючості та багатства [82, с. 29]. У пошуках аналогій і порівняльно-історичних паралелей Н. О. Соболєва звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії. Вона певно має рацію, коли серед графічно тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення. Н. О. Соболєва згадує, що у Монголії знайдені знаки власності у вигляді тризуба, що мають магічний зміст і специфічну назву («трон», «місце правителя», «вівтар»). У писемних текстах, які містять назву цієї тамги йдеться про ханів на тронах, правителях, що займають престол, що дає підставу відносити тамгу з подібною назвою до привілеїв пануючих сімей [82, с. 30]. На думку І. Л. Кизласова, поховальні єнісейські стели (Тува, VIII - початок ІХ ст.) містять епітафії з тамгами (геральдичними знаками) у вигляді тризуба, що належали представникам аристократичних родів. Знаки у вигляді двозубів і тризубів знайдені на посуді волзьких булгар. Припускається, що то була спеціальна торгівельна мова, яка, можливо, бере початок від тамг, що вона була поширена у торгівельно-виробничих колах у регіонах найбільш сильної взаємодії. Н. О. Соболєва згадує роботи М. Д. Полубояринової з дослідження золотоординської кераміки, де двозуби і тризуби скоріше за все були знаками власності купців, а на золотоординських монетах ХІІІ-ХІV ст.ст. – тамгами родів, що царювали [82, с. 30-32]. Комплекс тамгоподібних двозубів і тризубів Хумаринського городища (форпосту Хазарського каганату) у Карачаєво-Черкесії відносять до існування болгаро-хазарського періоду (VIII-IX ст.ст.). За накресленням (додаток Ю) вони типові для тюркомовних народів, що мешкали у цей період у землях Північного Кавказу і степах Східної Європи. Дослідниця викладає узагальнену версію Х. Х. Біджиєва про змінення змісту тамги залежно від предмету, на який вона наносилася: на кераміці знаки могли бути мітками ремісників або власників майстерень, на будівельних блоках – знаками обліку матеріалів чи виконаної роботи, знаки на різних предметах у середині городища – родові або особисті тамги населення, на стінах фортець – тамги пануючих родів; виділяє і релігійно-магічну функцію знаків, що були знайдені у могильниках, поховальних камерах, на каменях святилища [82, с.32-33].

Підкреслюючи найбільш близькі графічні аналогії давньоруським знакам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві, Н. О. Соболєва, насамперед, звертається до досліджень тамгоподібних знаків Хазарського каганату, як найближчого сусіда придніпровських слов’ян. На протязі VII – X ст. Хазарії належало провідне місце в історії південних земель Східної Європи, вона була істотним воєнно-політичним і економічним чинником і межувала з територіями, де зароджувалась державність Київської Русі. За висновками П. П. Толочко, «по существу, именно кочевники в значительной мере изменили этнокультурную систему восточнославянских народов, надолго изолировав их от европейского мира» [92, с. 7]. Надзвичайно важливими Н. О. Соболєва визнає дослідження тамгоподібних знаків, на які звертав увагу ще М. І. Артамонов, розкопуючи у 30-і рр. ХХ ст. поселення на Нижньому Доні. Дослідник порівнював знаки, що знайдені на саркельських цеглинах, зі знаками, що накреслені на камінні Маяцького городища, а також на камінні і цеглинах фортеці Пліски – середньовічної столиці дунайських болгар [3, с. 301-302; 4, с. 23].

Формально-типологічні дослідження, що здійснювалися більшістю науковців, дозволяють не тільки відзначити неоднорідність знаків при всій удаваній ідентичності їх накреслення, але і зв’язати цю неоднорідність з різними етносами, територіями та хронологією. Такий підхід на початковій стадії вивчення, коли складається корпус знаків, успішно застосовувався протягом півстоліття, практикується він і досі [112, с.107-117]. Але в останні роки здійснюються пошуки нових методик аналізу, в основі яких лежать дослідження комплексу знаків за однотипністю їх носія (за призначенням, матеріалом, хронологією), що виявляє закономірності використання групи знаків тієї чи іншої форми або навіть одного знаку і дозволяє більш конкретно ставити питання щодо семантики останніх [82, с.34, прим.63]. За оцінкою Н. О. Соболєвої, «феноменальну» роботу у цьому напрямку виконала В. Є. Фльорова (1997; 2001). Зробивши спочатку формально-типологічне дослідження хазарських графіті, серед яких велику частину склали тамгоподібні знаки [95], надалі вона значною мірою змінила напрямок свого дослідження, використовуючи систематизовані графіті для реконструкції релігійних уявлень і світогляду народів Хазарії [96]. Основним матеріалом для її дослідження стали амулети, проте авторка розглядає також торевтику, графіті на кістяних виробах, цеглинах, кам’яних блоках, кераміці, печатках-підвісках тощо [82, с. 34].

Тема дзеркального подвоєння широко відома у давньому мистецтві у симетричності композицій із дзеркальним зображенням левів, коней, птахів або інших зоо- та антропоморфних персонажів з боків божества або світового дерева. На думку В. Є. Фльорової, є всі підстави вести саме до цієї схеми тип розповсюдженого амулету з парними протомами, місячниці, а у графіці – численні двозуби і тризуби, що є характерною ознакою знакової системи Хазарії [96, с. 43]. В. Є. Фльорова пригадує, що ідея походження двокінькових привісок (проте не салтовських, а верхньокамських) саме від придніпровських антропозооморфних фібул, що пропонована Т. Арне ще у 30-х рр., отримала розвиток у другій половині ХХ ст. [96, с. 47]. Cемантика двопластинчастих антропозооморфних фібул VI-VII ст.ст. була докладно розглянута Б. О. Рибаковим у монографії «Язичництво Давньої Русі», де він відзначив ритуальну функцію цих неординарних складно-композиційних предметів, що оформлялися, на думку дослідника, у відповідності з їх сакральними цілями [71, с. 200-204]. Підкреслюючи, що двозуби та тризуби мають широке розповсюдження на різних предметах салтово-маяцької культури – будівельних залишках, кераміці, кістяних виробах, пряжках, печатках-підвісках тощо (додаток Я), В. Є. Фльорова не виключає, що вони могли бути племінними або посадовими тамгами, які пов’язані з певним статусом володаря. Не полишаючи поза увагою і семантичну природу цих знаків, В. Є. Фльорова задається питанням: чи не уособлюють вони якесь верховне божество, з яким могли співвідноситися? [96, с.54]. Для цього певно є підстави.

У фундаментальній праці Веселина Бешевлієва «Първобългарски надписи» у розділі магічних знаків досліджується широко розповсюджений на території розселення дунайських болгар знак «іпсилон». У Плісці, Мадарі, Преславі та інших центрах його знаходять на стінах фортець, металевих виробах, кераміці, амулетах, перснях та інших речах. Вважається, що цей знак мав апотропеїчне значення, тобто відводив лихо. Його зображення (додаток Z) на черепицях повинні були захистити від удару блискавки, на судинах – оберегти вміст від злих сил [96, с. 60]. Таким чином, знак був язичницьким аналогом хреста або напису «Боже, поможи». В. І. Бешевлієв підкреслює, що у давніх болгар знак «IYI» відповідав поняттю неба, сонця і рівнозначний поняттю «Тенгрі», яке позначає верховне божество [82, с. 36; 96, с.60].

Н. О. Соболєва підкреслює наукову значущість статті болгарської дослідниці Павлини Петрової, де приділяється велике значення з’ясуванню семантики знака, випадкам його використання у Першому Болгарському Царстві (681-1018). Авторка нагадує, що у протоіндійській писемності знак «іпсилон» з вертикальними рисами з боків уособлює зображення божественних близнюків-прабатьків, що тримаються за стовбур священного світового дерева. Вона підкреслює, що географічне сусідство, культурні та економічні зв’язки, мовна близькість алтайської і протоіндійської груп вплинули на ряд зображальних феноменів, у тому числі – на образне вираження магічно-релігійних понять. Деякі болгарські дослідники приписували знак «іпсилон» з двома вертикальними бічними рисами князю Борису-Михайлу І (852-889), за яким у 864 р. в Болгарії було прийняте християнство. Вважали, що у перші роки після хрещення, щоб протиставити себе Візантії, він використовував свій родовий знак. Виходячи з того, що у праболгар на Дунаї знак «іпсилон» мав магічне значення, О. Н. Соболєва припускає, що для руських правителів таким був двозуб/тризуб [82, с. 56]. П. Петрова пропонувала ще один варіант реконструкції праболгарських знаків: вона зіставила зображення двозубів і тризубів із зображеннями верховних жерців або шаманів, підкреслюючи, що різні геометричні і стилізовані форми «іпсилона» втілюють найважливіші ритуальні жести шаманів під час їх дій (додаток Z). Адже шаманство є однією з дуже характерних боків структури язичницьких вірувань праболгар. Детальне вивчення популярного у праболгар знаку «іпсилон» у різних його варіантах призвело П. Петрову до висновку, що у ньому міститься ідея божественної влади та її суб’єктів: Бога, шамана, земного правителя, причому вертикальні риски з боків («близнюки») підсилюють божественність влади [96, с. 62].

Досліджуючи систему знакового оформлення вірувань населення Хазарії, В. Є. Фльорова звертає увагу на характерну для неї біполярність, що пояснюється відображенням уявлень про дзеркальний, симетричний рух сонця вдень і вночі. На її думку, у біполярності, як складовій рисі мистецтва Хазарії, простежується не тільки ідея протиборства двох взаємовиключних космічних принципів, які йдуть від індоєвропейських прототипів, але й земних протистоянь: день-ніч, злива-посуха, оаза-пустеля тощо [82, с. 44]. Подібне розуміння світобудови було основою вірувань іранців і, на думку дослідниці, знайшло відображення у віруваннях населення Хазарії.

За спостереженнями В. Є. Фльорової, у багатьох народів Євразії знаками роду, що царював, були двозуби і тризуби. В. Є. Фльорова розглядає їх як символи верховної влади і приходить до висновку, що поки прийнятна єдина гіпотеза, яка пояснює спільність схем на обширній території у тривалий термін – це те, що знак відбивав божественність походження інституту верховної влади [96, с. 56].Проте, фундаментальні дослідження В. Є. Фльорової не виявили у Хазарії знак, безпосередньо зв’язаний з особистістю правителя, наприклад, з владою кагана [82, с. 45-46; 95, с. 82-83; 96, с. 53-64]. У схематичному вигляді, притаманному знакам, символи ці більш нагадують антропоморфну фігуру з піднятими у молитовному жесті руками [96, с. 62-63] (аналогічну версію висловлював І. Т. Савенко у 1910 р. – авт.). За В. Є. Фльоровою змістовна однорідність двозубів і тризубів безсумнівна. Вона вважає, що у двозубі сконцентрована символіка верховної влади, з ним пов’язані міфи архаїчних індоєвропейських вірувань – міфи про близнюків («близнючні міфи»), образ Великої богині [96, с. 60].

У семантиці знаків у вигляді двозубів і тризубів у ближчих сусідів східних слов’ян – у державі Хазарський каганат – спостерігається відбиток вірувань, в основі яких лежать індоєвропейські (іранські) язичеські культи, виразниками чого, насамперед, є амулети. Проте, давньоруські металеві амулети за типологією і змістом відрізняються від салтовських [96, с. 91; 71, с. 540-550]. Їх образи пов’язані зі специфікою слов’янських вірувань. Про слов’янські язичницькі божества розповідається у літописі під 980 р.: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі. Поза двором теремним: Перуна дерев’яного, - а голова його [була] срібна, а вус – золотий, - і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, | і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами…» [42, с.47]. Якщо урахувати сучасне тлумачення шести названих богів, то система «бінарних опозицій» у підборі божеств простежується досить чітко за наступними парами: крайні – Перун, громовержець, зв’язаний з воєнною функцією; Мокош, жіночий образ, зв’язаний з народженням, подовженням роду; друга пара – Хорс, солярне божество (світло, тепло) і Сімаргл, зв’язаний з міфічним Сенмурвом і зловісним птахом Див, «ворожим Руській землі»; нарешті, Дажбог і Стрибог, що можуть бути сприймані як протилежні за значенням: «зло» і «добро» [82, с.54]. На думку Н. О. Соболєвої, у наявності іранський принцип поглядів, що виражений через певну систему підбору (протиставлень) божеств, у якому беруть участь слов’янські божества. О. Н. Соболєва характеризує «загадковий знак» перших руських монет як «сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань (подібний символ, що відрізняється від знака власності, родового знака, мав на увазі М. П. Ліхачов). Цей знак («іранський внесок у давньоруську духовну культуру») відповідав уявленням руського правителя про його функції, у результаті чого і спостерігається суміщення знака з таким владним атрибутом, як монета», - робить висновок Н. О. Соболєва [82, с. 57].

Серед знаків Рюриковичів тризуб київського князя Володимира Святославича посідає особливе місце, породжуючи все нові теорії, версії та гіпотези свого тлумачення. Якщо наприкінці ХІХ ст., узагальнюючи стан дослідження проблеми, І. І. Толстой (1882) нараховував 8 варіантів тлумачення «загадкового знака» [92, с. 165], то вже на межі 20-30-х рр. ХХ ст., М. О. Таубе згрупував думки майже 40 дослідників тризуба у 6 різних тематичних розділів [89, с. 91-92]. У передньому слові до книги О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» С. Шелухін (1934) констатував, що «про тризуб писали більш як 50 авторів» [64, с. 6]. У вступному слові до перевидання цього ж твору Б. З. Якимович (1991) писав про чисельність версій тлумачення тризуба: «їх існує близько ста – висловлених різними людьми в різні часи, – і кожна з них до певної міри має право на існування» [108, с. 5]. А. В. Портнов (2001) відзначив, що тлумачення тризубу є чи не найскладнішою проблемою, «за останні понад сто років з’явилось до 50 теорій стосовно цього питання» [66, с. 126].

На справедливу думку Б. З. Якимовича, «пізнаючи правду про свою національну символіку, ми пізнаємо правду про свій народ; національні символи успадковують, а не перетворюють їх у предмет торгу на догоду будь-яким політичним силам» [108, с. 5]. Проте в історіографії знаків Рюриковичів продовжували з’являтися роботи про тризуб філософсько-символічної спрямованості, які цілком ґрунтувалися не на археологічних джерелах. Яскравим прикладом цього може бути стаття С. Й. Вовканича (2006) у найвпливовішому науковому виданні України – «Віснику НАН України». На думку цього шановного вченого, «герб нашої Вітчизни – це спадок Київської Русі, символ, у якому зашифрована не одна актуальна для нас істина, повчальна заповідь предків і континуум неперервності української культурної ментальності. А основи цієї ментальності – пріоритет духовності, толерантність, готовність до діалогу, мудрий пошук компромісу» [11, с. 62]. Тобто у цій візії ігнорується первісна суть давнього тризуба князя Володимира і возвеличується нове філософсько-символічне значення тризуба, яке подається як результат сучасної української суспільної думки, але далекої від світосприймання його власника у Х ст. Тому саме з цього «кута зору» відомого економіста рветься неперервний зв’язок часів, що покладений у сенс запозичення тризуба Володимира Великого до символу державності України, як спадкоємиці Київської Русі.

У зв’язку з появою нових тлумачень тризуба сьогодні, мабуть, треба говорити вже не про загальну кількість існуючих варіантів, а про класифікацію усієї численної сукупності думок за принципами, що були покладені до їх підґрунтя. Узагальнюючи аналіз провідних концепцій визначення сенсу українського геральдичного символу вважається, що сьогодні у їхньому розмаїтті існує три основні підходи: предметний, графічний та філософсько-символічний [11, с. 59]. Бачення у зображенні тризуба конкретних рис живих (антропоморфних чи зооморфних) або неживих (предметів) об’єктів навколишньої дійсності лежить в основі предметних гіпотез. Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є гіпотези графічні. Проте, якщо до першої групи належать тлумачення, які вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого предмета, то до другої групи – лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення тризуба – від тлумачення його як монограм (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені) чи слоганів до орнаменту, що побудований на ритмічному чергуванні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і неживих об’єктів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов’янське чи варязьке походження.

Публікації таких авторів, як О. А. Братко-Кутинський [10], О. Я. Козуля [33], О. С. Кучерук [39], Г. Лозко [44], А. Г. Луців [45], С. Наливайко [58], А. Л. Сокульський [83], Р. Фурдуй [97], О. М. Хмельовський [98], О. П. Черних [101], В. Шаян [103], були написані на філософсько-символічних, фантастичних побудовах і ненаукових позиціях [5, с.174-175]. Для більшості цих гіпотез камінням спотикання була давність тризуба як символу. Задовго до появи християнської церкви знак тризуба зустрічався у трипільців та інших народів: в Єгипті, Вавілоні, Греції, на території скіфо-сарматських поселень, на монетах боспорських царів тощо. Більшість сучасних національних гербів європейських держав вміщують знаки «трійці»: трикутні корони, тризубі вежі, потроєні знаки, трилисники тощо. Усе це начебто дозволяє висловлювати припущення, що тризуб є абстрактним символом світотворення як хрест та його різновид – свастика, яка відома з давніх часів. Цікаві варіанти розв’язання проблеми походження і сутності тризуба пропонуються філософськими гіпотезами. Вони трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. Існує думка, що тризуб Володимира – це символ ідеї державної влади, за іншими версіями – символ влади над трьома світами – небесним, земним і підземним. Кумедними видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою усіх фізичних тіл; три кольори – жовтий, червоний, синій – взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки виміру – ширина, довжина, висота – характеризують об’єм і простір світобудови. Ідея Трійці, одним з графічних зображень якої і став тризуб, лягла до основи канонізованої християнської доктрини про єдність Бога-Батька, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води та Життя. За іншою версією тризуб є символом Життя. Він має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського полюсу), дзеркальну праву фігуру (символ негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти) тощо. Проте, наголошуючи на важливості врахування філософського підходу до проблеми, їх прибічники не можуть зберегтися від перетворення своїх наукових робіт у довільне фантазування. Міфотворчим судженням, що виникають на цьому ґрунті, надається перевага перед критичним та аргументованим вивченням джерел [5, с. 100-124, 125-174].

На справедливу думку Л. С. Клейна, «истинная в абсолютном смысле картина прошлого действительно одна, но правильными с точки зрения методически обоснованного движения к этой истине может быть несколько таких картин. Поспешные осмысления археологических фактов основаны на упрощенных и шаблонных увязках, которые чаще всего оказываются иллюзиями» [30, с. 67]. У розвідці походження та семантики знаків Рюриковичів пошуки науковців здійснюються серед аналогів як двозубих, так і тризубих знаків. Природно, це пов’язане з невирішеністю питання щодо успадкування «родового знака Рюриковичів». О. В. Орєшников (1894) писав, що основним родовим знаком на найдавніших руських монетах є знак на монетах Володимира: «схематично – це тризуб…» [63, с. 308]. Проте, навіть не зважаючи на обережні здогади деяких попередніх дослідників, вже Б. О. Рибаков (1940) вважав, що основу загадкової» фігури у ярославлевім і володимиревім сріблі складає перевернута літера «П» [70, с. 231]. Княжі знаки існували у Рюриковичів і до Володимира Святославича. Писемні джерела фіксують використання тамг руських князів ще з середини Х ст. [42, с. 35]. На підставі іконографічного аналізу археологічних джерел двозуб був застосований у побудовах генеалогічної схеми знаків Рюриковичів Б. О. Рибаковим [70, с. 232], В. Л. Яніним [109, с. 40] і А. А. Молчановим [52, с. 254; 54, с. 82]. Піддаючи аналізу графіті «княжих» знаків на східних монетах, О. О. Мєльнікова доводить існування двозубу за часів князювання Олега у Києві (882-912), тобто йдеться про знак князя Ігора [49, c. 246]. Залучаючи самий різний археологічний матеріал, С. В. Бєлєцький веде його навіть від князювання Рюрика (862-879) у Ладозі [6, с. 457].

Археологічні джерела свідчать, що знак Володимира Святославича був першим тризубом серед княжих знаків Рюриковичів у Х ст. Навіть поверхневий аналіз різних варіантів тлумачення тризуба показує, що в історіографії знаків Рюриковичів існують два принципово різні підходи до з’ясування проблеми походження тризуба князя Володимира, яких наприкінці ХІХ ст. торкався ще академік О. О. Кунік. У листі до І. І. Толстой він писав: «Чи успадкований знак Володимиром... чи він вигаданий після його хрещення, поки вирішити важко. На користь першого припущення говорить та обставина, що він вживався і його двома синами» [92, с. 185]. Щоб наблизитися до вирішення проблеми, спочатку треба з’ясувати, що уявляє «родовий знак Рюриковичів» і чи успадковував його князь Володимир Святославич? Як не дивно, але це питання навіть сьогодні, при нинішньому рівні дослідження проблеми, має право на існування. Навіть ще у відносно недавніх публікаціях тризуб Володимира то помилково приписували Святославу Ігоровичу [5, с. 127-128], то називали родовим знаком Рюриковичів [5, с. 126]. Останнє повинно було б вказувати на Володимира як на засновника династії, але не Рюриковичів чи Ігоровичів, а Володимировичів, ігноруючи при цьому ціле сторіччя існування правлячої княжої династії і використання княжих знаків.

Перший підхід витікає з того, що князь Володимир до двозуба Святослава Ігоровича додав центральну щоглу-відп’ятниш і утворив, таким чином, свій власний знак, у якому через багато століть дослідники побачили тризуб. Тобто діє формула «2+1» і визнається принцип успадкування родового двозубу. А. А. Молчанов припускав, що використання системи відп’ятнишів для утворення нових варіантів старого родового княжого знаку було покликане до життя у 70-х рр. Х ст. первісними проявами відцентрових тенденцій і отримало розвиток з посиленням феодальної роздрібненості Давньої Русі. За А. А. Молчановим, поява додаткового елементу в знаку Володимира Святославича – третього зубця – пов’язана з бажанням висунути на противагу традиційному двозубу київського князя, що успадкований Ярополком Святославичем, модифіковану емблему [52, с. 263-264].

Зрозуміло, що це питання тісно пов’язане з делікатною проблематикою династичних взаємовідносин у сімействі Рюриковичів. Проте, важко погодитись з А. А. Молчановим щодо обставин виникнення тризуба, який, вочевидь, з’явився ще за життя князя Святослава Ігоровича. Первісні причини цього були пов’язані не з відцентровими тенденціями новгородського князя та симптомами «феодальної роздрібненості», які він намагається побачити вже з середини Х ст. [52, с. 264], а з тогочасними особливостями династичного устрою Давньої Русі, який був заснований на звичайному сімейно-родовому праві і дозволяв кожному з синів законно вимагати свого наділу. На справедливу думку О. В. Назаренка, до сфери династичної історії головним чином належить тема успадкування столу і влади, які знаходяться у тісному зв’язку з розвитком державності. Він має рацію, що династичну проблематику треба відрізняти від питань становлення феодальних відносин: «феодальные, т.е. сюзеренно-вассальные, отношения связывают не членов династии друг с другом, а членов династии – со знатью, являющейся держателями бенефициев» [57, с. 135]. Тому виникнення тризуба князя Володимира слід пов’язувати саме з першим розподілом Руської землі (969/972 р.) князем Святославом Ігоровичем, яке за літописом відбулося у 970 р. [42, с. 40] і в результаті якого на зміну нероздільному родовому володінню Ігоровичів прийшло братське співволодіння Святославичів – територіальні уділи на чолі з Ярополком Київським, Олегом Древлянським та Володимиром Новгородським [57, с. 142-143]. При цьому порядку зберігалося уявлення про політичну єдність, яка зовсім не зв’язувалась з єдиновладдям як нормою, а була втілена у єдності правлячого роду і могла у будь-яку мить реалізуватися за династичною кон’юнктурою. Династична єдність, не глядячи на наявність уділів, служила очевидною маніфестацією і реальною запорукою єдності держави. На цьому принципі була побудована уся психологія влади, що була характерна братському співволодінню. Вважається, що це було пов’язане з давнім уявленням про сакральну природу влади, якою був наділений кожен член княжого роду [57, с. 137]. «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігора. – А се – син Рюриків», – говорив за літописною версією Олег, вбиваючи Аскольда і Діра [42, с. 13].

Вочевидь, цей розподіл Руської землі був аналогією «Розмежування королівств» 806 р. Карла Великого (768-814), за яким троє живих на той час синів імператора – Карл, Піпін і Людовик – отримували приблизно рівні уділи імперії франків і титулувалися однаково – reges [57, с. 138]. Порівняльно-історичні спостереження О. В. Назаренка та давньоруські писемні джерела не дають ніяких підстав вважати стан Ярополка Київського особливим порівняльно до Олега Древлянського і Володимира Новгородського. Відносини між Святославичами регулювалися виключно родовим звичаєм. Титул «великий князь» у давньоруських текстах до третьої чверті ХІІ ст. не відбивав ніякого сталого політико-династичного термінологічного звичаю. На справедливу думку О. В. Назаренка, у ньому слід бачити чисто риторичну ампліфікацію, як в угодах із греками першої половини Х ст. [57, с. 139]. Мають рацію і ті дослідники, які услід за В. Й. Ключевським не бачили ніякої державно-політичної залежності молодших братів від старшого за віком [32, с. 180]. Отримуючи уділи, князі разом з ними набували і власних емблем, до основи яких була покладена єдина графічна основа – родовий двозуб, який у той час належав князю Святославу Ігоровичу. Особисто-родова емблема удільного князя вже на той час виступає не тільки, як знак приналежності до роду Рюриковичів, а як знак персоніфікації члена княжого роду.

А. В. Портнов мав рацію, коли стверджував, що роботам з дослідження тризуба «не вистачає концептуальної визначеності» [66, с. 126]. Інший підхід до з’ясування походження знака Володимира передбачає прийняття у якості особистого герба якогось архаїчного триплету і надання цьому знакові власного сенсу, що не відбиває принципів сімейно-родового володіння Рюриковичів і тому позбавлений концептуальності державно-династичного устрою Русі у Х ст. Принцип успадкування двозуба Рюриковичів, розвинутий у роботах Б. О. Рибакова, В. Л. Яніна і А. А. Молчанова, використовується О. О. Мєльніковою у побудові версії походження давньоруських княжих знаків [47] і С. В. Бєлєцьким у його новітній «Генеалогії знаків Рюриковичів IX-XI ст.ст.» [6, с.461-462]. Двозуб на печатці Святослава Ігоровича (рис. 2, а) разом з двозубом на хрестоматійному кістяному кружальці з Саркелу (рис. 4, а) є визначальними артефактами у реконструкції принципу успадкування двозуба в решті давньоруських княжих знаків. Але очевидна суперечність цих найважливіших артефактів (втрата булли Святослава, аналіз якої додатково можливо було б провести сучасними методами дослідження; функціональна та хронологічна невизначеність кістяного кружальця) цілком може компенсуватися зображеннями знаків на інших археологічних джерелах.

Карбування найдавніших руських монет X - XI ст.ст. було прерогативою княжої влади, тому вибір монетних зображень, природно, складав її привілей. За Рибаковим – Яніним – Молчановим, успадкованим елементом в особисто-родовій тамзі Володимира Святославича (додаток Б, 1-4) є родовий знак, утворений двома симетричними фігурами у вигляді перекинутої літери «П», які з’єднані між собою в основі вузлом чи плетінкою, чи якоюсь іншою фігурою у вигляді трикутника, що повернутий вістрям донизу. До основи розвилини родового двозубу Володимир додає свій відп’ятниш у вигляді наконечника стріли [85, с. 74], що перетворює його особисто-родовий знак у тризуб. Останній успадковується його нащадками за системою «відп’ятнишів», утворюючи нову генеалогічну гілку тризубів. При цьому двозуб неодмінно вирізняється у тамзі її власника, що також є доказом його успадкування.

Центральна щогла-відп’ятниш в емблемі Володимира не еквівалентна двом крайнім зубцям родового двозубу не тільки за розмірами, але й за формою, і тому не може нести те ж саме змістове навантаження. Це можна спостерігати як у парадній, за висловлюванням В. Л. Яніна [109, с. 39], «орнаментироованної арабесками» (додаток Б, 2-4), так і у «лінійній», спрощеній, зберігаючій лише конструктивні елементи тамги» формі зображення знака на золотниках та срібниках I типу Володимира (додаток А, 1). На печатці Ізяслава Володимировича Полоцького (додаток Д, 2) графічно вирізняються широкі лопаті родового двозубу, а успадкована від тамги Володимира центральна щогла-відп’ятниш завершується маленьким хрестиком, який персоніфікує знак його власника. У тризубі на срібнику Ярослава Володимировича родовий двозуб Рюриковичів та особистий відп’ятниш князя у вигляді кружальця виділені крупними намистинами. Але центральна щогла, яка вперше з’явилась в емблемі Володимира, вочевидь, навмисне не вирізняється в емблемі Ярослава, щоб графічно підкреслити найважливіший елемент – родовий двозуб (рис. 1, д).

Після хрестоматійної роботи Б. О. Рибакова [70] знаки Рюриковичів тривалий час зайво сприймалися тільки як знаки княжої власності. Завдяки роботам В. Л. Яніна [109] і А. А. Молчанова [53-56] вони поступово стали сприйматися і як геральдичні знаки давньоруських князів. С. В. Бєлєцький вважає, що зародження найдавнішої руської геральдики починається з кінця IX ст., коли про тризуб, вторинний відносно двозубу знак, мови ще не йшло. На його думку, за добу правління Володимира Святославича двозуб залишався родовим гербом і реально існуючим символом влади [6, с. 436]. Дослідник дійшов висновку, що шукати витоки давньоруської геральдики слід у знакових системах IX ст., які засновані на фігурі двозуба. Але ані у Скандинавії, ані у Західній Європі у VIII - IX ст.ст. бракує знакових систем, в основі яких знаходились би двозуби. Таким чином, соціально-престижний зображальний символ у вигляді двозубу не був принесений Рюриком «з-за моря», а з’явився у Східній Європі [6, с.457-458]. Проте пошуки витоків двозубу Рюриковичів серед знаків Боспорського царства першої чверті I тисячоліття н.е. і знаків на підвісках середини I тисячоліття н.е. С. В. Бєлєцький вважає некоректними з хронологічних причин тому, що вони існували кількома століттями раніше знаків Рюриковичів, і сполучні ланки між ними відсутні. З хронологічних причин він також вважає некоректними і пошуки витоків найдавнішої руської геральдики серед золотоординських тамгоподібних знаків: монети з тамгами ханів Золотої Орди стають відомі на Русі лише кілька століть по тому. Таким чином, більшість відомих знакових систем Східної Європи не можна розглядати як первісні відносно зображальних символів князів-Рюриковичів. На думку С. В. Бєлєцького, єдиним винятком залишається Хазарський каганат. Серед графіті Хазарії VIII-IX ст.ст. зустрічаються прості двозуби, які дуже схожі з княжими знаками. Тому можливо, що тип соціально-престижного символу у формі двозубу був запозичений засновником династії Рюриковичів саме від Хазарського каганату [6, с. 458].

Останньої думки додержується і О. О. Мєльнікова. Зіставляючи знаки хазарського ареалу з графіті на східних монетах (додаток Н), дослідниця відзначила їх надзвичайну близькість раннім схематичним зображенням княжих знаків. У своїх висновках щодо запозичення у IX ст. засновниками давньоруської династії хазарського символу верховної влади у вигляді двозуба О. О. Мєльнікова спирається на думку попередніх дослідників, що хазарські двозуби і тризуби та їх дзеркально подвоєні зображення нагадують антропоморфну фігуру з піднятими догори руками і інтерпретуються як іранські символи єдності державної і релігійної влади [49, с. 247]. Проте це припущення не є остаточно доказаним. З цього приводу В. Є. Фльорова вважає, що це дуже суперечне питання, як і те, наскільки у свідомості сучасників знак – символ влади був відокремлений від інших сакральних символів [95, с. 50].

В історіографії титул «каган» у титулатурі давньоруських правителів тлумачиться виключно як свідчення хазарського впливу на давньоруську державність. Фундаментальні дослідження В. Є. Фльорової [95; 96] не визначили знаків, що безпосередньо належали особистості бека або кагана. Але одним з аргументів доказу свого припущення О. О. Мєльнікова наводить прийняття руськими князями хазарського титулу «каган» [53, с. 248]. Стосовно давньоруських князів тюркський титул «каган» зустрічається у цілому ряді латинських та грецьких джерел, творах арабських та персидських авторів ІХ-ХІІ ст.ст. [34, с. 228, прим. 1]. Володимир Святославич і Ярослав Володимирович названі каганами у «Слові про закон і благодать» митрополита київського Іларіона [54, с.78, 91-92, 99]. У графіто на стіні Софії Київської каганом названий київський князь Святослав Ярославич (1073-1076) [13, с. 49]. Становлення Давньоруської держави у ІХ ст. відбувалося за таких зовнішньополітичних умов, коли Хазарії дійсно належала важлива роль у двобічних економічних, політичних і культурних контактах зі східними слов’янами. На межі 830-840-х рр. прагнення русів на південь до багатих візантійських міст (посольство до Константинополю і напад на Амастріду) і великим торгівельним центрам Халіфату не могло не зачіпати інтересів могутніх держав Візантії і Хазарії. Очевидні їх намагання стримувати просування русів. Свідоцтвом тому є хазарська фортеця Саркел, яка була побудована у 834-837 рр. за сприянням візантійського імператора Феофіла на північно-західному кордоні Хазарського каганату (за літописом, зруйнована князем Святославом Ігоровичем у 965 р.).

І. Г. Коновалова дійшла висновку, що можливі шляхи знайомства східних слов’ян з титулом «каган» не вичерпуються лише хазарським впливом і могли бути наслідком його запозичення ще у VI – IX ст.ст. через аварське чи болгарське середовище [34, с. 232-235]. На думку дослідниці, у прийнятті правлячою верхівкою русів титулу «каган» у першій половині ІХ ст. можна бачити не стільки наслідок хазарського впливу, скільки, по-перше, формальну власну ідентифікацію, визначену зовнішніми обставинами: титул «каган» (хазарський на той час) давав його власнику міжнародне визнання [34, с. 238]), по-друге – внутрішньополітичними потребами держави, коли в ХІ ст. виникає проблема утворення сеньйорату [34, с.239].

В. Є. Фльорова вважає, що знаки на камінні і цеглинах стін фортець і городищ Нижнього Дону (Маяцьке, Семикаракорське, Правобережне Цимлянське, Саркел) належать будівникам цих укріплень з різних родів і сімей місцевого населення. Але дослідниця зауважує, що «при цьому знак тамги ставився не для позначення норми виробітку, а, мабуть, сприймався як знак покровителя роду або сім’ї і вживався поряд з загальновідомими сакральними символами при обрядах, що супроводжували будівництво, виконуючи роль заставної жертви» [95, с.82]. На думку автора, В. Є. Фльорова робить дуже цікаве припущення, що, можливо, і тамгоподібні знаки, і символічні фігури типа пентаграм або «вавілону», і сюжетні малюнки, що зроблені під час будівництва, мають одну і ту ж функцію: вони були свого роду заставними жертвами, що забезпечували схоронність фортеці, а разом з нею держави, роду і сім’ї людини, яка її будувала [95, с. 52].

Тривалий час пошуки тлумачення знаків Рюриковичів були звернені виключно до їх стилізованих зображень (схематичних, спрощених або художньо прикрашених), якими є зображення особисто-родових княжих знаків на давньоруських печатках та монетах, геральдичних підвісках чи інших предметах більш пізнього часу. Звернення до вторинних відносно передбачуваного прототипу зображень і відсутність концептуальної визначеності їх дослідження, природно, дало безліч пропонованих і недостатньо науково ґрунтовних версій тлумачення знаків. Крім того, інколи взагалі висловлювались думки, що виправдовували намагання вирвати питання про герб Рюриковичів з-під влади ідеї про його зображальний зміст [84, с. 241]. А. А. Молчанов, підкреслюючи тамгоподібність зовнішнього вигляду більшості відомих варіантів знаків Рюриковичів та широке вживання у науковій літературі термінів «родова тамга» та «особисто-родова тамга», вважав, що «в данном случае (мова йде про лінійну, гранично спрощену схему зображення – авт.) вопрос о первоначальном изобразительном прототипе и исконной семантике символа существенного значения не имеет» [52, с.255]. На принципі відчуження від зображального змісту С. В. Бєлєцьким побудована генеалогічна система класифікації давньоруських княжих знаків ІХ-ХІ ст.ст. [6, 461-462]. Посилаючись на думку А. П. Пономарьова про троїсте значення в українській етнічності тризуба, «як знаку державного, національного і релігійного» [65, с.164], А. В. Портнов «визначає безперспективність шукань витоків тризубу у якомусь одному побутовому явищі» і пропонує «повернутись до порівняння особливостей тризубу із хрестом та свастикою, які також мають широкий територіальний вжиток й безліч протилежних тлумачень» [66, с.127].

Природно, цей підхід, який відображає думки певної частки вітчизняних дослідників тризуба, є хибним. Первісно тризуб не був державним, а виник як особисто-родова емблема Володимира Новгородського (969/970) і став «гербом» Київської Русі після його перемоги над Ярополком Святославичем (978/980) [42, с. 40-41, 45]. І після хрещення Русі у 988 р. тризуб залишався язичницьким знаком. Він не міг бути національним символом такої поліетнічної держави, як Давня Русь. Адже на межі Х - ХІ ст.ст. вона не була державою у сучасному порозумінні цього слова – з централізованим бюрократичним апаратом і митними кордонами. Княжа влада контролювала не кордони, а підданих. Її цікавило багатство землі, на якій живуть піддані та скільки данини вони можуть з неї дати. Тому не мало значення, де хто живе і якою мовою розмовляє. Мало значення, як справно підкорені племена платять данину. Тому саме поняття «Русь» дуже розмите і позанаціональне.

Змістовна невизначеність знаків знижує цінність результатів будь-якого дослідження та їх класифікації. Такі визначення, як «тризуб з широкими бічними зубцями» чи «трикутна ніжка» знаку [6, с.433] тощо, нічого не висловлюють відносно предметної сутності останнього. Тому неможливо остаточно зрозуміти їх значення у системі суспільно значущих символів Давньої Русі, а також значення їх елементів, які персоніфікують княжі знаки. Інакше кажучи, система класифікації знаків не повинна бути позбавленою суттєвого навантаження і будуватися виключно на математичних принципах, які чужі образності мислення і адекватному сприйняттю зображальних символів. Важко уявити, що «престижний», за висловом С. В. Бєлєцького, родовий двозуб Рюриковичів, що використовувався як основа особисто-родових княжих знаків, якимось чином не тлумачився їх власниками за правління Володимира Святославича, чи у парадне зображення власного знаку на монетах руський князь не втілював визначену суть.

Сутність княжого знаку найкращим чином повинна розкриватися саме у такій владній дії, як карбування монет. Знак Святополка – один з найбільш виразних і зрозумілих княжих знаків. С. В. Бєлєцький зв’язує трансформацію лівого зубця в успадкованому Святополком Ярополчичем родовому двозубі з виключним значенням останнього та вимогами Володимира змінити форму знака племінника як свого васала [6, с. 436]. Проте, на відзнаку від язичницького тризуба Володимира, у двозубі Святополка як законного нащадка київського престолу, очевидно, втілені уявлення його власника про своє місце і роль у політичному, духовному та суспільному житті християнської Русі. Лівий зубець родового двозубу трансформований у Святополка у хрест. Вочевидь, останній є символом християнського віросповідання Святополка, до норм якого він зобов’язаний був ретельно додержуватися у виконанні своєї Богом даної влади. Останнє підтверджується німбом над головою реалістичного зображення князя, який сидить «на столі» (додаток Б, 6, 8). Легенда срібників із зображенням та ім’ям Святого Петра, що реконструйована за чотирма примірниками (додаток Б, 8), лунає як молитва Святополка своєму святому, хрестильне ім’я якого він носив: «ПЕТРОС ПЕТРОС / ОГЕОС ПЕТРОС», тобто Петро, Петро! Святий Петро! [85, с.88].

Вочевидь, правий зубець у знакові Святополка (рис. 1, е-з) є однобічним клинком (О. М. Рапов бачив у крайніх зубцях леза ножів[69, с. 65]). На монетах Володимира (додаток Б, 1-4) та Ярослава (додаток Б, 5) можна побачити лише його обрис, що має у верхній частині однобічний спуск леза усередину знака, характерний для однобічних клинків холодної зброї. На усіх без виключення типах монет Святополка позначене навіть лезо клинка, яке не залишає сумніву у правильності тлумачення цього елементу зображення. Ця інтерпретація знаходить своє підтвердження і в зображеннях княжих знаків на геральдичних підвісках (додатки В, Г). Таким чином, зрозумілим стає і зміст контурних зображень двозубів на східних монетах та інших предметах. Зображення на монетах родового двозуба Рюриковичів нагадує не традиційні руські двосічні мечі, а дзеркально симетричні однобічні клинки.

До відомої на Русі однобічної клинкової зброї А. М. Кірпічников відносить скрамасакс – великий бойовий ніж, який потрапив сюди у IX ст. разом з мечем як західне чи північно-західне запозичення [29, с. 72], а також ранньосередньовічну шаблю, що з’явилась тут у IX - X ст.ст з півдня чи з південного сходу, включаючи Приазов’є, Подоння та Передкавказзя [29 с. 61]. Скрамасакси знайдені у багатих похованнях X ст. майже за