РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ КОМПЛЕКСУ ДЖЕРЕЛ З ПРОБЛЕМИ: ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ

 

До теперішнього часу накопичена певна дослідницька література, що присвячена вивченню знаків Рюриковичів. У ній опубліковані як окремі археологічні знахідки, так і систематизовані групи речових джерел з княжими емблемами, представлені різні підходи, оцінки, гіпотетичні припущення з проблем походження, функціонального призначення та семантики знаків Рюриковичів. Проте, за радянські часи не було здійснено комплексного порівняльного аналізу історіографії цієї проблеми, яка вивчалася у загальному контексті вирішення переважно конкретно-історичних проблем. Тому формування та використання джерел для аналізу методологічно становлять складну частку питань у вирішенні наукових завдань з обраної теми.

Існуючий пробіл у значній мірі компенсують посилання на джерела за обраною темою в історіографічних працях І. І. Толстого, М. О. Таубе, В. Ю. Січинського, А. А. Молчанова та ін. Великий обсяг джерел містить бібліографічний покажчик А. А. Молчанова [51, с. 13-24]. До його списку у хронологічній послідовності увійшли роботи з загальної історії, спеціальних історичних дисциплін, атрибуції і систематизації речових і зображальних джерел з давньоруськими княжими знаками другої половини ІХ - ХІІІ ст.ст. Він містить більше 150 видань, опублікованих до 1997 р., починаючи з М. М. Карамзіна (1816), і не втрачає свого наукового та дидактичного значення і сьогодні. Обширні списки джерел з обраної проблеми згадують у своїй праці О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов [5, с. 240-254]. Посилання на численних авторів з дослідження тамгоподібних знаків надає Н. О. Соболєва [82, с. 57-66]. Корисною є і спроба О. В. Левчука та О. А. Горбаня видання бібліографічного списку публікацій з фонду Наукової бібліотеки Запорізького національного університету, присвячених історії створення та утвердження Державного Гербу України, до якого увійшли, у тому числі, і книги, статті з періодичних видань і наукових збірників щодо обраної теми [79]. Короткою, але конкретною за тематичною спрямованістю щодо обраної теми є посилання до бібліографії з інтерпретації «тризуба», яку надає Л. В. Войтович [12, с. 35-36, прим.20].

У роботі «Древнейшие русские монеты Великого княжества Киевского» І. І. Толстой дав цілісну картину всіх пропонованих тлумачень і згрупував їх у 3 тематичних групи: 1) знак влади (скіпетр); 2) емблема інтересів країни - торгівлі і судноплавства (якір) та релігії (трикирій, церковна корогва, голуб як символ Св. Духа); 3) геральдичний зміст (крук, франциска, портал) [92, с. 178]. Усі версії дослідник визнав однаково безґрунтовними і виказав припущення, що їх первісний образ, можливо, вдасться знайти у північній геральдиці. Найціннішим додатком до історіографічної глави цієї книги є текст листа академіка О. О. Куніка з його зміненою думкою щодо походження знака, який був написаний після ознайомлення з рукописом праці І. І. Толстого [92, с. 182-186]. О. О. Кунік першим підійшов впритул до наукового порозуміння витоків «загадкової фігури», виказав свою останню думку, що «фигура может быть норманнского происхождения» [92, с. 182] та «родовым знаменем Владимира» [92, с. 185], що вийшло зі знака власності.

І. І. Толстой висунув найважливіші питання, що визначили на сторіччя вперед напрямки подальших досліджень княжих знаків, які не втратили свого значення і до сього дня. По-перше, дослідник звернув увагу на останню думку О. О. Куніка, який вважав «загадковий знак» на монетах родовим знаком Володимира, що вийшов зі знака княжої власності. Він відзначив, що останнє пояснення О. О. Куніка заслуговує серйозної уваги, і вважав, що саме у цьому напрямку можна буде з часом знайти розгадку загадкової фігури [92, с. 186]. «Для удовлетворительного разрешения вопроса нужны однако два условия: во 1-х подробная разработка вопроса о знаках собственности вообще и во 2-х находка каких-нибудь новых памятников старины, на которых находилось бы изображение аналогичное нашей фигуре», - вважав І. І. Толстой [92, с. 186]. Виконуючи це завдання, Б. О. Рибаков (1940) залучив величезний археологічний матеріал і показав функціональне значення княжих емблем саме у ролі знаків власності [70].

І. І. Толстой звернув увагу на цікавий факт з твору німецького історика-юриста Гомайера щодо знаків власності. На його думку, це може «доставить материал для размышления исследователям нашей фигуры … Факт состоит в том, что многие знаки собственности, особенно северные, що багато знаків власності, особливо північних, первоначально произошли из так называемых связанных рун (Binderunen), т.е. фигура была составлена из всех букв рунического алфавита, входивших в имя первоначального владетеля знака, причем буквы эти былисвязаны между собой наподобие монограммы. В предполагаемом знаке собственности киевских князей некоторые части были действительно, хотя и с некоторой натяжкой, приняты за руны» [92, с. 186]. У ХХ ст. пошуки власних версій тлумачення княжих знаків як монограм були вживані К. В. Болсуновським і М. П. Чєрнєвим [9], О. Пастернаком [64], А. Л. Хорошкевич [99] та ін.

По-друге, І. І. Толстой підкреслив, що первісна форма знаків власності змінюється при переході у спадок від однієї особи до іншої. Зміни ці складаються з урізування якої-небудь частини основної фігури або ж додатку яких-небудь прикрас [92, с.186]. Хоча І. І. Толстой зауважив, що це потребує серйозного дослідження і будувати які-небудь припущення на підставі наведених вище даних передчасно, ще наприкінці XIX ст. був підказаний принцип ґенези княжих знаків, дослідження якого згодом набуло розвитку і отримало у літературі назву «системи відп’ятнишів» [54, с. 83].

По-третє, І. І. Толстой наводить вкрай важливі роздуми О. О. Куніка щодо виникнення знака Володимира: «Унаследован ли знак Владимиром … или он выдуман после его крещения, пока решить трудно. В пользу первого предположения говорит то обстоятельство, что он употреблялся и его двумя сыновьями» [92, с. 185]. Як не дивно, але саме це питання досі не знаходить одностайної думки дослідників, що висувають протилежні та взаємовиключні версії щодо зображального прототипу тризубу Володимира Великого.

Питання, що були поставлені І. І. Толстим, вплинули на розвиток історичної думки щодо походження знаків Рюриковичів на протязі усього ХХ ст., деякі надовго привернули увагу дослідників, інші не знайшли одностайного вирішення і сьогодні. Спостереження І. І. Толстого про змінення княжих знаків при їх успадкуванні було підхоплене іншими нумізматами, у першу чергу, О. В. Орєшниковим, який намагався знайти у них закономірність і застосувати для систематизації найдавніших руських монет. О. В. Орєшников писав про знаки Рюриковичів практично на протязі усієї наукової кар’єри, відстоюючи їх автохтонне походження. Близьким йому за підходом стали етнографічні спостереження П. М. Сорокіна над знаками звичайного права у сучасних йому вотяків (мешканців В’ятської губернії), за яким просту форму знака батька сини перетворювали у свій більш складний знак. У статті «Новые материалы к вопросу о загадочных фигурах на древнейших русских монетах» О. В. Орєшников (1894) узагальнив думки своїх попередників щодо тлумачення княжих знаків і доповнив спостереження П. М. Сорокіна відомостями про аналогічні родові знаки зирян, лопарів, вогулів [63, с. 301-311]. Саме цією роботою були закладені підвалини для розробки теорії родового успадкування княжих знаків. Її важливість для вирішення проблеми походження знаків Рюриковичів визначалась тим, що генеалогічна класифікація княжих знаків повинна була починатися зображальним прототипом і визначати «родовий знак Рюриковичів».

І. Т. Савенко (1910) в однієй з частин своєї праці «О древних памятниках изобразительного искусства на Енисее» [73], що називалася «Древнейшие родовые знаки русских великих князей», стверджував, що зображення на монетах є родовими знаками руських князів, вони є дуже зміненими, ускладненими і стилізованими і висловився щодо їх ґенези та походження.

У роботах «Загадочный родовой знак семьи Владимира Святого» [88] і «Родовой знак семьи Владимира Святого в его историческом развитии и государственном значении для древней Руси» [89] М. О. Таубе проаналізував стан дослідження проблеми і методологічно відзначив дві з них, які визначились на кінець 1930-х рр.: значення знака і зображення знака. Відносно першої особливих розбіжностей не існувало: «загадкова фігура» сприймалася як родовий знак Рюриковичів, що у найпростіших формах виник у давнину, в язичницький період, як родовий знак варязького княжого роду, що осів на Русі [89, с. 104]. На його думку, «тризуб» не був особистим знаком Володимира (останній залишив би його після хрещення), а був саме старою емблемою усього Володимирова роду. Таким чином, «тризуб», який використовував Володимир Святославич, розглядався як знак, що виник принаймні за часів князя Ігора (912-945).

Відгадки «предметного» прообразу знака не здавалися М. О. Таубе певними. Тому узагальнюючи стан дослідження проблеми існуючи на той час версії тлумачення знака майже 40 дослідників він згрупував у 6 тематичних розділів. У скороченому вигляді вони виглядають наступним чином: 1) знак як символ державної влади (тризуб, верхівка візантійського скіпетра, скіфський скіпетр, корона); 2) знак як церковно-християнська емблема (трикирій, лабарум, корогва, голуб Святого Духу, акакія; 3) знак як світсько-воїнська емблема (якір, наконечник «франциски», лук зі стрілою, норманський шолом, сокира); 4) знак як геральдично-нумізматичне зображення (норманський крук, генуезько-литовський «портал»); 5) знак як монограма (рунічна, візантійська, «українська»); 6) знак як геометричний орнамент (візантійський, східний, слов’янський, варязький) [89, с. 91-92]. М. О. Таубе вважав, що причинами розбіжності науковців є відсутність ґрунтовної методики і виказав важливу думку про міждисциплінарне дослідження різних археологічних джерел із зображенням «тризуба» [89, с. 120-121], яка була підхоплена у подальших розвідках. М. О. Таубе закріпив думку про скандинавські корені «загадкового знака», яка на той час вже існувала в історіографії, але не відкидалася ідея і його південного запозичення. На його думку, знак мав якесь магічне значення [88, с. 131-132]. О. В. Орєшников хоча і не акцентував увагу на «предметності» знака, неодноразово висловлювався на користь його автохтонного походження [61, с. 49]. Останньої точки зору додержувалися й деякі радянські історики, наприклад, О. М. Рапов [69, с. 62-69].

Найважливішими з розробки теорії родового успадкування знаків Рюриковичів стали праці О. В. Орєшникова. У роботі «Классификация древнейших русских монет по родовым знакам» (1930) автор спростував висновки І. І. Толстого щодо атрибуції найдавніших руських монет [62, с. 87-112]. На підставі зіставлення особистих княжих знаків, хрестильних та побутових імен він стверджував, що, крім срібників з написом «ЯРОСЛАВЛЕ СЪРЕБРО», які О. В. Орєшников відносив до новгородського князювання Ярослава Володимировича (987-1019), мова повинна йти не про князів кінця Х та початку ХІ ст., а про їх нащадків – князів другої половини ХІ та початку ХІІ ст.: Ізяслава (Дмитра) Ярославича (1054-1078), його синів Ярополка (Петра) Ізяславича Вишгородського (1077-1078) і Святополка (Михайла) Ізяславича (1093-1112) та Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125). Відомий і авторитетніший нумізмат О. В. Орєшников помилково вважав, що найвищої точки розквіту Київська Русь нібито досягла за князювання Володимира Мономаха. Це підтримувало його впевненість у приналежності «володимирових» монет саме Мономаху [61, с. 66]. Неоднозначність оцінки цієї хронології рядом нумізматів [82, с. 19] не вплинула на усталене у науковому обігу, головним чином завдяки працям О. В. Орєшникова, сприйняттю «загадкового знака» як родової емблеми руських князів. У 1930 р. М. П. Ліхачов підкреслив, що теорія родового знаку зовсім усталилася, різноманітні тільки тлумачення його походження [43, с. 56].

Не глядячи на розбіжність в атрибуції монет і, як наслідок, хронологічної послідовності знаків, роботами І. І. Толстого і О. В. Орєшникова були закладені основи наукового вивчення княжих знаків, зокрема, розробки теорії родового успадкування та ґенези знаків Рюриковичів. Актуальними для розв’язання були визначені питання походження родових знаків, знаків влади і власності, ґенези княжих емблем та успадкування «тризуба» князем Володимиром.

Відомий спеціаліст у галузі спеціальних історичних дисциплін М. П. Ліхачов включив свої роздуми щодо знаків Рюриковичів у контекст праці «Печати с изображением тамги или родового знака» (1930), яка була опублікована у другому випуску «Материалов для истории византийской и русской сфрагистики» [43]. М. П. Ліхачов розглянув різні версії тлумачення знака і не підтримав жодної. Він звернув увагу на можливе його походження зі Сходу на тій підставі, що «по начертаниям своим знак Рюриковичей однотипен с некоторыми, например, тамгами Золотой Орды, а в основе своей, представляющей как бы вилы о двух зубьях, совершенно схож с поздней золотоордынской тамгой XV в.» [43, с. 266].

Дослідник виконав порівняльний аналіз великої кількості сфрагістичного матеріалу (печаток, пломб, монет) з однотипними за конфігурацією знаками і дійшов висновку, що у різний час і різних місцях можуть виникати знаки однакового малюнку [43, с. 108]. При цьому він попереджував, що «обзор и исследование знаков собственности и так называемых символов, особенно же в данном случае тамг тюркских племен, представляет большую важность, но самое прикосновение к родовым знакам способно увлечь к скифам и индо-скифским царям и еще дальше, а рядом с этим в вопросе о происхождении, о заимствованиях и влияниях необходима крайняя осторожность, иначе в клеймах финской деревни, нам современной, можно найти знаки, видимые на наших древних пломбах и печатях» [43, с. 57].

М. П. Ліхачов зробив фундаментально ґрунтований висновок про належність двозубів і тризубів на печатках представникам княжого дому Рюриковичів і зауважив, що «вопрос о родовых знаках остается пока в области гипотез» [43, с. 205]. Істотним є його зауваження, що «знаки родовые, а в особенности знаки собственности, совсем не то, что «символы», которые благодаря священному культовому, почему-либо им приданному значению, мигрируют, сохраняя свою форму» [43, с. 266]. Саме це спостереження і обережне висловлювання М. П. Ліхачова про значення знаків культових лягло до основи дослідження Н. О. Соболєвої [82, с. 57].

Робота О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» [64] була видана лише у 1934 р. Саме виявлення у тризубах закодованих у складні монограми частин написів «Владимир на столе» або «Владимир на столе, а се его сребро» вважається багатьма авторами головним і оригінальним відкриттям у дослідженні О. Пастернака [5, с. 42]. Проте, це винахідливе пояснення піддав критиці Б. О. Рибаков, виказавши, що «кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233].

«Переднє слово» С. Шелухіна до цієї книги, де він критикує М. О. Таубе, який «тягне увагу від півдня на північ» [64, с. 6] та посилається на археологічні знахідки «тризуба» В. Ю. Січинським у Володимирі-Волинському, є окремим твором про південні коріння «тризуба» як знака державного, національного та релігійного [64, с. 6-14]. Головним у роботі О. Пастернака є не так його забавна версія пояснення «тризуба», як іконографічний аналіз княжих знаків, завдяки якому автор виділяє незмінні і змінні ознаки та їх співвідношення з поняттям гербу. О. Пастернак називає знак Володимира «київським тризубом» і проголошує гербом, наполягаючи на південному походженні. «Спільною або родовою незмінною ознакою київського тризуба є його зовнішній вигляд (тип), тобто долішня частина чотирикутника тризуба з луком … у всіх виходить одна і та сама ознака (зовнішній тип), тобто: з боків дві сторчові лінії, що в’яжуться з долішньою поземною лінією в незамкнений зверху чотирикутник, а з долішньої поземної лінії виходить лук вниз. Цією зовнішньою ознакою (типом) різниться київський тризуб від усіх останніх тризубів шведських, датських, французьких та грецьких. Зовнішня ознака (тип) київського тризуба представляє геральдичний символ княжого роду, такий самий символ, як родовий герб шляхтича … Отже, зовнішній вигляд (тип) київського тризубу є незмінним і становить геральдичний символ, родову гідність (титул) «князь». Внутрішній перепліт ядра та остриці (зуби) київського тризуба є змінними, інші в кожнім взірці і становлять особисто-пануючий клич поодиноких осіб княжого роду. Особи київського княжого роду означували в тризубі свій особистий пануючий клич, який складається з кількох слів, зложених буквами (монограмою) та геральдичними знаками (образками)» [64, с. 22-23].

Дослідник правильно виділяє в усіх знаках незмінний загальний двозубий елемент з трикутним завершенням в основі. Проте, у його висновках міститься протиріччя: з одного боку, він вважає родовим знаком Рюриковичів «київський тризуб», зовнішній вигляд (тип) якого вважає незмінним; з другого – княжі тризуби відрізняються один від другого змінними ознаками і містять незмінний двозубий елемент. Такий підхід не відповідає вимогам до гербів, яким О. Пастернак вважає «київський тризуб». «Характерной особенностью герба является его наследственность… Изображение… может считаться гербом только тогда, когда оно переходит от отца к сыну, из поколения в поколение», – підкреслювали О. І. Камєнцева і М. В. Устюгов [27, с. 5-7]. За О. Пастернаком вимогам до гербів радше відповідає саме двозуб. Можливо, саме він, а не тризуб с його модифікаціями і є родовим знаком Рюриковичів. Але про це О. Пастернак не здогадувався. Не звернули на це уваги і відомі науковці та громадсько-політичні діячі М. С. Грушевський у 1920 р., К. Й. Трильовський у 1921 р. і В. М. Пачовський у 1923 р., яким О. Пастернак розіслав примірники своєї роботи. «Згадані особи надзвичайно поховали мою працю. Я думав, що вони опублікують її. Або моя праця спонукає їх до власних студій нашого герба, але так не сталось», – писав О. Пастернак [64, с. 17].

О. Пастернак не був першим, хто помітив незмінний двозубий елемент у княжих тризубах. Про тризуб князя Володимира ще у 1918 р. писав Лонгін Цегельський у львівській газеті «Українське слово», яку він редагував у той час: «Він не надаєть ся на герб нової української держави. Раз, що зовсім незрозумілий для сучасних, по друге, що не знати напевне, чи се був справді герб держави; а по третє, що годі рішити, котра саме з трьох форм є властива і основна» [100, с. 1]. Автор висловлює свої враження щодо іконографічних особливостей монетного тризуба: «сей герб виглядає радше на комбінацію двох (а навіть більше) взаємно переплітаючихся знаків. З яких двораменний, подвійними чертами різаний, переплітається з другим, однораменним і одною чертою різаним, що в долі розширяється в листок чи вістрє» [100, с. 1]. Зіставляючи зображення тризуба на монетах Володимира та Ярослава з двораменним знаком на Святополкових монетах, Л. М. Цегельський висловлює дуже важливу думку, що герб у кожного князя свій, хоча основна форма його повторюється у всіх його видах. Нажаль, далі Л. М. Цегельський повторює не дуже оригінальну думку своїх попередників, коли припускає можливим вважати кожний княжий герб «рунічним знаком чи так званою різою, яку можна було б відчитати» [100, с. 1]. Таким чином, Л. М. Цегельський ще у 1918 р. впритул підійшов до найважливіших висновків. Юрист за фахом, він розклав тризуб на складові частини, але не так, як це зробили автори «читабельної» версії знака [9]. Л. М. Цегельський побачив запозичення у княжих знаках єдиної двозубої конструкції, яка є основною формою і самотужки впритул підійшов до поняття особисто-родового знака Рюриковичів.

Б. О. Рибаков (1940) у статті «Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси Х-ХІІ вв.» встановив перед собою завдання «опубликовать новый материал о княжеских знаках, вывести изучение их за пределы узко-нумизматических интересов и указать на возможность использования данного вида вещественных источников» [70, с. 257]. Він виконав критичний аналіз джерельної бази у дослідженнях своїх попередників та зауважив, що «изучение княжеских знаков до сих пор было монополией нумизматов; в силу этого в научный оборот были введены только те категории вещественных источников, которые отвечали интересам нумизматики и сфрагистики, именно, монеты, печати вислые, печати-перстни. Частичные попытки А. В. Орешникова выйти за пределы этого узкого круга практически не дали ничего, так как этот серьезный исследователь, к сожалению, игнорировал раскопочный археологический материал» [70, с. 230].

Б. О. Рибаков відзначив близькість, як за формою, так і за суттю знаків київських князів і тамгоподібних знаків боспорських царів ІІ - ІІІ ст. н.е. і підкреслив, що ця аналогія може бути не лише формальною. За своїм значенням, походженням і за використанням боспорські знаки багато у чому нагадують дніпровські знаки Х - ХІ ст.ст. Порівнюючи різновиди царських знаків, він підкреслив, що в основі своїй знак належав всій династії, яка царювала на Боспорі кілька століть, чим і підтверджується сталість знаків на монетах. Ці спостереження могли б цілком відноситись і до системи давньоруських княжих знаків. Б. О. Рибаков писав: «два параллельные (по смыслу) явления, разделенные семью столетиями. Генетической связи, за отсутствием промежуточных элементов, наметить нельзя, а семантическая налицо. И там и здесь знаки являются принадлежностью правящего рода, династии, и там и здесь они видоизменяются, сохраняя общую схему, и там и здесь они сосуществуют с фонемным письмом на правах сохранившегося пережитка более ранних форм письменности» [70, с. 233-234].

Б. О. Рибаков розглядав емблеми як знаки власності і не надавав їм особливих геральдичних функцій, але встановив, що вони виконані у двох манерах – в урочистій, парадній, з великою кількістю додаткових елементів і в простій манері, що дає тільки саму схему малюнка [70, с. 231]. Дослідник привернув величезний археологічний матеріал, що був зібраний на той час, і запропонував нову класифікацію знаків (додаток А), окреслив територіальні та хронологічні рамки їх застосування і проаналізував сферу використання. На його думку, подальша робота над знаками повинна бути спрямована на розшифровку нерозкритих досі знаків, для того щоб за кожним накресленням можна було б бачити ту історичну особу, яка мітила цим знаком все своє багатство, «всю свою жизнь» [70, с. 257].

На підставі іконографічного аналізу Б. О. Рибаков дійшов висновку, що «основу «загадочной фигуры» на ярославлевом и владимировом серебре составляет оприкинутая буква «П», к которой добавляються различные элементы: треугольный отросток снизу, зубец в середине, превращающий эту фигуру в подобие буквы «Ш», кресты, точки и т.д.» [70, с. 230-231] і підкреслив, що «происхождение начертаний этих знаков до сих пор не выяснено, несмотря на большое количество предложенных решений» [70, с. 233]. Виконуючи власну класифікацію знаків, він використав попередню генеалогічну схему О. В. Орєшникова, хоча і вважав сумнівним місцем його схеми перший передбачуваний знак Володимира Святославича у вигляді двозубу. Він підкреслив, що, можливо, опоненти О. В. Орєшникова і мають рацію, коли відносять цьому князю той знак, який О. В. Орєшников приписував Володимиру Мономаху [70, с. 231].

Розроблена у 30-х рр. ХХ ст. О. В. Орєшниковим схема розвитку особисто-родових знаків руських князів була використана Б. О. Рибаковим у класифікації масового археологічного матеріалу [70], а потім В. Л. Яніним для визначення булл ХІІ-ХV ст. [109]. Проте, В. Л. Янін не підтримав О. В. Орєшникова у його ревізії положень І. І. Толстого головним чином тому, що усі знахідки найдавніших монет, що пов’язані зі скарбами або комплексами поховань, які можна було б датувати східними чи західноєвропейськими монетами, виявляються в інтервалі від останнього десятиліття Х ст. до кінця ХІ ст., не виходячи до ХІІ ст. У роботі «Денежно-весовые системы русского средневековья. Домонгольський период» (1956), що одразу стала бібліографічною рідкістю і в наші часи була визнана як «классика историографического предмета» [110, с. 6, прим. 1], В. Л. Янін піддав ґрунтовному аналізу дві суперечливі позиції.

На фактологічному матеріалі він довів, що у роботах О. В. Орєшникова відбилися його помилкові уявлення про хронологію південно-руських монетних скарбів. В дійсності у південних областях Русі обіг дирхема доживає лише до 960-х рр., тобто припиняється ще до прийняття християнства, отже схема І. І. Толстого не знаходить протиріч у датуванні монет. За класифікацією О. В. Орєшникова, розквіт давньоруського карбування відбувається принаймні через сто років після припинення ввозу срібла у південну Русь і є, таким чином, малозрозумілим, причому не може не викликати заперечення і думка О. В. Орєшникова про найвищу точку розквіту Київської держави за Володимира Мономаха. «Время Мономаха уже было временем феодальной раздробленности, а периодом высшего подъема державы Рюриковичей следует считать княжение Владимира Святославича», - уточнює В. Л. Янін [110, с. 186]. В. Л. Янін довів, що срібники з ім’ям Володимира належать одному князюванню Володимира Святославича (978-1015) і карбувалися з кінця 80-х рр. Х ст. до 1015 р. Карбування перших руських монет було розпочате безпосередньо вслід за періодом обігу дирхема у південній Русі і може бути пов’язане з результатами кризи східного срібла, які проявилися на півдні до цього часу [110, с. 188-190]. Обмежуючись формальним аналізом різновидів знака, О. В. Орєшников виходив з помилкового припущення про неодмінний розвиток зображальних елементів від простого до складнішого і, за висловлюванням М. П. Сотникової, «не понял главного противоречия своей схемы: знаки прямых потомков Владимира и Ярослава оказываются по ней в основной части почему-то не трезубцами, а двузубцами» [84, с. 132].

Визначальною в атрибуції монет Володимиру Святославичу з’явилася трапецієподібна підвіска з низькопробного срібла, що знайдена в 1954 р. у 25 ярусі Неревського розкопу в Новгороді. За словами В. Л. Яніна, вона «извлечена из непотревоженного культурного слоя конца Х в.» [110, с. 188] (хоча А. А. Молчанов дає дещо іншу її дендрохронологічну дату: 1006-1025 рр. [56, с. 72]). Зображення знаку на підвісці (додаток В, 3) співпадає зі знаками на монетах Володимира ІІ - ІV типів. На думку А. А. Молчанова, знахідка саме цієї підвіски остаточно доводить приналежність «володимирових» срібників князю Володимиру Святославичу [56, с. 70]. Атрибуція монет Володимиру Святославичу підтверджується і унікальною свинцевою печаткою з ім’ям «Изас[лав]ос» (додаток Д, 2) із зображенням знаку, що вкрай близький до знаку Володимира. За В. Л. Яніним, печатка належала сину Володимира Ізяславу Володимировичу Полоцькому (?-1001) [109, с. 41]. Усіма елементами своєї композиції печатка пов’язується з монетним типом срібників, а її знак є простим ускладненням монетного знака Володимира (додаток Б, 1-4). Датування печатки та близький генетичний зв’язок її знака зі знаком на монетах дозволили В. Л. Яніну віднести й останні монети Володимиру Святославичу [110, с. 188].

В. Л. Янін підтримав атрибуцію монет І. І. Толстого [110, с. 187] і пішов далі, використовуючи уточнену їм власну генеалогічну схему розвитку особистих знаків давньоруських князів (додаток Е) у фундаментальній двотомній праці «Актовые печати Древней Руси X-XV вв.» [109]. Він не тільки відніс Святополку монети з ім’ям ПЕТРОС і ПЄТОР, але і підтвердив його походження від Ярополка, називаючи князя «Святополк-Петро-Ярополкович Окаянний» [109, с. 38-40]. Завдяки дослідженням В. Л. Яніна, монети остаточно набули своїх емітентів і були віднесені руським князям Х-ХІ ст.ст.: Володимиру Святославичу, Святополку Окаянному і Ярославу Володимировичу. Через 100 років після публікації капітальної праці І. І. Толстого найдавніші руські монети були видані М. П. Сотниковою і І. Г. Спасським Зведеним каталогом [85, с.112-206]. Разом з їх уточненою атрибуцією остаточно визначилась і приналежність знаків на них.

В. С. Драчук (1975) у роботі «Система знаков Северного Причерноморья. Тагообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры» вперше поставив питання про необхідність дослідження найдавніших гербових зображень, які він називав емблемами, що передували виникненню класичних середньовічних гербів на території України. Походження традиції «знаків Рюриковичів», які він вважав родовими знаками або знаками власності, від сарматських знаків та знаків боспорських царів автор розглядає у главі «О путях развития тамгообразных знаков Северного Причорноморья» [22, с. 86-96]. В. С. Драчук дійшов висновку, що «предысторию «знаков Рюриковичей» (табл. ХХІ) можно искать среди знаков Северного Причерноморья римского времени (табл. ІІ-ХІІ) и тамгообразных изображений на раннесредневековых изделиях (табл. ХІХ, рис. 4-18, 19, 1-13), наиболее полно описанных Б. А. Рыбаковым» [22, с. 91]. Саме такі символічні зображення були тією основою, на якій сформувалися геральдичні двозуби і тризуби давньоруських князів [22, с. 99]. Поширені у VI-VII ст.ст. у вигляді прикрас на різних речах, пізніше, у Х-ХІІ ст.ст. вони з’являються на зброї, товарних пломбах, монетах вже як гербові знаки давньоруських князів (додаток Ж) [22, с. 150, табл. XXI]. Це було головним висновком роботи автора. В. С. Драчук вважав, що давньоруські герби були іменним знаком князів, що заміняли їх ім’я. Вони ж були й знаками власності [21, с. 33].

У роботі «Подвески со знаками Рюриковичей» (1976) А. А. Молчанов відзначив, що тривалий час вивчення найбільш ранніх з них було ускладнене недостатньою систематизованістю наявного матеріалу. Цілком надійним критерієм для вивчення знаків Рюриковичів залишалися лише їх накреслення на монетах і буллах [56, с. 70]. Він дає опис однієї білонової і п’яти бронзових підвісок з княжими тризубами, підкреслює їх офіційно-державну приналежність [56, с.79] і розглядає геральдичні підвіски як вірчі знаки при виконанні княжою адміністрацією різних функцій (збір данини, торгівля, дипломатичне представництво, судові функції тощо). А. А. Молчанов бачить на них «печатку» князя і пропонує теоретичне обґрунтування В. Л. Яніним типологічної близькості найдавніших руських монет і вислих печаток поширити і на підвіски зі знаками Рюриковичів. Таким чином, А. А. Молчанов вводить до наукового обігу нову групу археологічних джерел, яка у подальшому використовується багатьма дослідниками знаків Рюриковичів.

Автор намагається зрозуміти, за яких обставин великокняже «знамено» могло стати загальнодержавною емблемою і припускає, що виникнувши із потреб загальнодержавного дипломатичного і зовнішньоторгівельного представництва Русі у відносинах з Візантією, можливо, ще у 10-ті роки Х ст., печатки-підвіски поширились потім на відносини з іншими суміжними державами і землями, залишаючись для останніх руськими купецькими вірчими знаками і після того, як у первинному «візантійському» значенні близько 944 р. їх замінили печатки-булли при писемних документах [56, с. 88-89]. А. А. Молчанов переконаний у тому, що питання щодо іконографічної еволюції і можливої зміни символіки родового знаку Рюриковичів на протязі Х-ХІ ст. заслуговує окремого розгляду, так само як походження [56, с. 88].

У роботі «Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей X-XIII вв.» (1985) А. А. Молчанов, крім дослідження новгородських печаток, їх атрибуції і складання зведеної таблиці новгородських посадницьких булл ХІІ-ХІІІ ст.ст. [54, с. 81], робить спостереження узагальнюючого характеру за іконографією княжого особисто-родового знаку практично на протязі усього часу його обігу (додаток И). Вони знайшли відображення у «Зведеній генеалогічній таблиці особисто-родових знаків князів Рюриковичів Х – першої половини ХІІІ ст., що отримали атрибуцію» (додаток К).

Спочатку особисто-родовий знак княжої власності – двозуб найпростішої форми, як символ єдності правлячого роду, переходить у спадок від батька до сина без змін (від Ігора до Святослава). На думку А. А. Молчанова, перші зміни початкової схеми тамги Рюриковичів відбуваються тоді, як колишня внутрішньодинастична єдність порушується за синів Святослава Ігоровича. Дослідник припускає, що поява третього зубця у знаку Володимира Святославича була пов’язана з бажанням протиставити традиційному двозубу київського князя, успадкованого Ярополком Святославичем, відмінну від нього емблему. Так почалося використовування «системи відп’ятнишів» для утворення нових варіантів старого княжого знаку. На думку А. А. Молчанова, якщо до середини ХІ ст. володіння особисто-родовим знаком, що виступав одночасно у якості державної геральдичної емблеми, залишається, вочевидь, офіційно визнаним привілеєм київського князя, а одночасне використання його іншими членами княжого роду пов’язується завжди з його честолюбними прагненнями або розподілу верховної влади у держав, то у ХІІ – початку ХІІІ ст. правом користування своїм індивідуальним знаком володіють вже численні впливові представники ліній роду Рюриковичів, що розрісся у Києві, Новгороді, Володимирі, Чернигові, Смоленську тощо [54, с. 83].

Фундаментальна праця М. П. Сотникової і І. Г. Спасського «Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков» [85] видана у 1983 р. Вона містить цінні відомості з історії вивчення і походження усіх наявних і відомих на той час 340 монет Х-ХІ ст.ст. Монографія складається з двох частин «Дослідження» і «Зведений каталог» і додатків. У першій частині викладаються історія дослідження монет, топографія їх знахідок і систематизація за основними типами з урахуванням результатів усіх досягнень нумізматичної науки. Розглядаючи золотники і срібники І типу Володимира, автори вважають, що рисунок княжого знаку на них ще тільки відпрацьовувався. Як і А. А. Молчанов [56, с. 70], автори зауважують, що нова знахідка у Новгороді у шарі ХІ ст. бронзової підвіски з таким самим знаком, як на срібниках ІІ-ІV типів, стала остаточним археологічним підтвердженням приналежності монет з ім’ям Володимира саме великому князю Володимиру Святославичу [85, с.70]. М. П. Сотникова і І. Г. Спасський підвели підсумки наукового дослідження перших руських монет майже за 100 років і з’ясували їх значення як найважливішого джерела з історії культури, економіки, політики і грошового обігу Київської Русі. Дійсно, монети із зображенням руського князя на престолі, його княжого знаку, з безпрецедентною за декларативним змістом легендою «представляют собой единственный в сущности вид русских государственных документов X-XI вв., дошедший до нас в подлинниках» [85, с. 110]. Тому вони, безумовно, є інтересними як історичні джерела при вивченні політики Давньої Русі періоду найвищого розквіту Київської держави, коли поряд з прийняттям християнства у якості єдиної державної релігії і заснуванням державного офіціального літописання, випуск власної монети позначав проголошення державної незалежності Русі і рівності її іншим європейським державам. У переробленому і доповненому вигляді каталог 1982-1983 рр. був виданий М. П. Сотниковою в 1995 р. у праці «Древнейшие русские монеты X-XI веков. Каталог и исследование» і став, таким чином, вже третім (і найбільш повним на той час) корпусом руських монет Х-ХІ ст.ст. Крім традиційних розділів цієї фундаментальної праці, у новій книзі М. П. Сотникової досліджені палеографія і мова написів на монетах. М. П. Сотникова вважає, що «система княжеских знаков Рюриковичей Х-ХІ вв. как древнейших русских гербов в своих главных чертах выяснена вполне однозначно. Однако до сих пор остается открытым и спорным вопрос о происхождении этих знаков, несмотря на множество попыток объяснений, иногда даже курьезных» [84, с. 239].

Намагаючись надати тризубу «предметного» значення, думки науковців ХІХ ст. (Б. В. Кьоне, О. О. Куніка, Т. Арне і С. О. Гедеонова) про те, що у монетному тризубі закодоване зображення якогось птаха, у другій половині ХХ ст. поступово розвивали радянські дослідники С. С. Ширинський (1968) у роботі «Ременные бляшки со знаком Рюриковичей из Бирки и Гнездова» [105], О. М. Рапов (1968) у статті «Знаки Рюриковичей и символ сокола» [69], В. І. Кулаков (1988) у роботі «Птица-хищник и птица-жертва в символах и емблемах ІХ-ХІ вв.» [38].

Відомий фахівець у галузі російської символіки та геральдики Н. О. Соболєва вважає, що значну допомогу у тлумаченні монетного «тризуба» могли б надати аналогії, адже ідентичні за формою знаки розповсюджені на величезному просторі. В окремих регіонах складаються своєрідні каталоги різних знаків, у тому числі тамг, накреслення яких схоже – у Монголії, Південному Сибіру, Поволжі, на Північному Кавказі, у Дніпровсько-Донському регіоні і у сучасній Болгарії [82, с. 29-30]. У 2005 р. вона публікує велику статтю «Знак Рюриковичей в контексте проблемы «Русь и евразийская идея», яка у монографічному вигляді нарисів з російської символіки виходить рік по тому [82, с. 15-66].

Авторка розглядає історію вивчення знаків Рюриковичів, високо оцінює внесок таких дослідників, як М. П. Ліхачов, О. В. Орєшников, Б. О. Рибаков, М. О. Таубе, І. І. Толстой, В. Л. Янін та ін. Услід за А. А. Молчановим [53, с. 88] вона нагадує, що у науковому світі усталилася думка, що знак на давньоруських монетах є тамгою (слово тюркського походження) [82, с. 27]. Проте, як вважає Н. О. Соболєва, «знак, помещенный вместо Иисуса Христа на важнейший властный атрибут [монету – авт.] … вряд ли можно увязать исключительно с княжеским хазяйством (знак собственности)» [82, с. 29]. Посилаючись на В. І. Стависького [87, с. 99], вона стверджує, що у якості знаків Рюриковичів були прийняті язичницькі і культові символи, магічна природа яких безумовна [82, с. 29].

Наприкінці ХХ ст. загальна демократизація українського суспільства, створення народних рухів і партій, відкриття правдивої історії про УНР, голодомор 1932-33 рр., сталінські репресії і боротьбу ОУН-УПА за національну незалежність, розпад СРСР і створення нової Української держави вимагало обґрунтування нової національної символіки. Відновлений державний «тризуб» символізував нерозривний зв’язок нової України з державотворчими традиціями Київської Русі і боротьбою українських визвольних змагань на початку та впродовж ХХ ст. Проте, треба було знати: звідки він пішов і що позначає? Це знайшло відбиток у спрямованості вітчизняних досліджень саме на «тризуб».

Робота О. Ф. Бєлова і Г. І. Шаповалова «Український тризуб: історія дослідження і історичний реконструкт» (2008) має переднє «Слово до читача» академіка В. М. Литвина [5, с. 4-5] і затверджена до друку Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. C. Грушевського НАН України. Першу частину своєї праці «Історія дослідження українського тризуба» автори поділяють на шість періодів згідно з періодизацією історії України. У початковий період накопичення знань (ХІХ – перші роки ХХ ст.) автори називають М. М. Карамзіна «хрещеним батьком слова «тризуб», пригадують роботу І. І. Толстого, пропозицію К. В. Болсуновського вважати тризуб «гербом Рюриковичів», думки П. Сорокіна і О. Орєшникова щодо порозуміння монетних знаків як родових. Другий період (1914 – 1930 рр.) характеризують підвищеною увагою до походження і значення тризуба. Згадують думку М. С. Левшиновського про тризуб як встановлений урядом знак для клеймування грошей, важають важливим припущення М. Грушевського про тризуб на монетах Київської Русі як знак влади. Третій період (1930 – 1960 рр.) характеризують як період докорінного повороту у дослідженнях тризуба. Згадують роботи М. Таубе, О. Пастернака і Т. Скотинського, які вважали знаки на монетах гербами або символами суспільно-державного значення. Вслід за В. Ю. Січинським звинувачують засновників радянської школи дослідження знаків Рюриковичів О. Орєшникова і М. Лихачова, які «обмежувались ідеєю П. Сорокіна про «родовий знак князя і його синів». Піддають критиці Б. Рибакова, який вбачав у тризубі лише «знаки княжої власності» [5, с. 172], і підкреслюють внесок М. П. Лихачова, який значно розширив джерельну базу дослідження княжих знаків. Четвертий період (1970 – 1990 рр.) вирізняють спробами відходу від традиційного погляду школи Орєшникова - Рибакова на «тризуб» як «родовий знак», «знак власності» або «тамгу» у фундаментальних працях В. Л. Яніна, які визначають знаки «геральдичними емблемами князів». Згадують роботи В. С. Драчука з дослідження античних знаків Північного Причорномор’я, який визнав «тризуб» гербовим знаком і вперше склав таблицю «Знаки Рюриковичів». Першим, хто радикально відійшов від традиційної школи Орєшникова – Рибакова, автори вважають А. А. Молчанова [5, с.172]. Вони підкреслюють, що взагалі цей період був позначений поглибленням проблематики досліджень і розширенням джерельної бази.

П’ятий період (1990 – 1996 рр.) позначають підвищеною увагою дослідників до історії «тризуба» у зв’язку з проголошенням незалежності і відродженням національної символіки України. Автори називають публікації К. Ю. Гломозди, В. Ткаченка, В. І. Сергійчука, В. О. Панченка, Д. Б. Яневського замовленням політичних сил, а у роботах Г. І. Шаповалова і В. І. Стависького бачуть новину і глибинний науковий пошук. Автори згадують зовсім ненаукову концепцію «триєдності і трисутності» В. Шаяна, яка, нажаль, була поширена у суспільстві і навіть офіційно проголошена у той час в Україні, і констатують, що однією з причин цього була криза радянської історичної науки, яка почалася у цей період [5, с. 173]. Шостий період (кінець ХХ – початок ХХІ ст.), який розпочинається після затвердження тризуба на конституційному рівні головним елементом Державного гербу Украйни у 1996 р., автори характеризують поглибленням кризи української радянської історичної науки. Вони згадують роботи, що писалися з кон’юнктурних міркувань, створювались на нетворчих запозиченнях та спрощеннях попередників, а часто і взагалі на ненаукових позиціях. Автори стверджують, що тризуб, «як правило, хоч у цивілізаціях Давнього Сходу, хоч у культурі Давньої Греції символізує владу, частіше божественну, і ще нікому ні в одній науковій, підкреслюємо і повторимо це, науковій праці не вдалося довести тотожність цього символу влади українському тризубу» [5, с. 170]. Тому вони звинувачують авторів деяких публікацій (В. Кір’язов, Н. Соболєва, В. Баленок, А. Желєзний) у спробах відмовити українцям в їх історичному праві мати тризуб у якості національно-державного герба на підставі того, що його використовували інші прадавні культури. Нажаль, що у їхньому числі опиняється і грунтовна історіографічна робота Н. О. Соболєвої [92, с. 15-66].

Автори згадують розробки С. В. Бєлєцького з класифікації княжих знаків Рюриковичів, проте зауважують, що вони мало що додають до розв’язування питання походження і значення тризуба [5, с. 132]. Нажаль, О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов зовсім не розглядають сучасні дослідження, що присвячені вивченню найбільш ранніх зображень «княжих» знаків у вигляді двозубів І. Г. Добровольського, І. В. Дубова, Ю. К. Кузьменко [19], О. О. Мельникової [48; 49], В. Є. Нахапетян, О. В. Фоміна [59] та ін. Вочевидь, на противагу цьому автори публікують власну «наукову концепцію історичного реконструкту українського тризуба у якості християнського символу віри і надії на спасіння «хреста-якоря» в контексті загальної ідеї про духовність народу України, як невід’ємної частини європейської таласократичної культури» [5, с. 174]. З цього приводу Н. О. Соболєва висловилась, що «наряду с фантастическими расшифровками трезубца – «знака Рюриковичей» предлагается и вербальное его изменение: вместо «тризуба» – «якорь-крест» (посилання на Г. І. Шаповалова [102]) [82, с. 17].

Узагальнююча робота А. А. Молчанова «Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения» (2005) була опублікована у 2008 р. Як важливий методологічний засіб А. А. Молчанов виділяє застосування етнографічних паралелей у визначенні функціонального призначення знаків Рюриковичів як родових або особисто-родових тамг. Автор згадує використання особисто-родових тамг царями пізньоантичного Боспору, застосування тавра для позначання права власності на худобу у степовій смузі Євразії скіфо-сарматськими племенами, тюркомовними народами і монголами. На його думку, знаки Рюриковичів, що стояли у єдиному контексті з цими системами родових і власно-родових знаків власності, обслуговували ті ж сфери життя суспільства, хоча цю функціонально-типологічну схожість треба сприймати з необхідними поправками на конкретно-історичну (територіальну, етнічну, соціально-економічну) специфіку Давньої Русі. [52, с. 252-253].

А. А. Молчанов підкреслює широкий розмах археологічних досліджень на території Східної Європи у ХХ ст. і значне поширення бази речових джерел зі знаками Рюриковичів, приділяє увагу з’ясуванню іконографічній еволюції княжих знаків від звичайного двозуба шляхом додавання або урізання додаткових елементів зображення за «системою відп’ятнишів». Він приділяє особливу увагу дослідженню головних джерел зі знаками Рюриковичів. Згадує дослідження В. Л. Яніна, завдяки яким вдалося остаточно з’ясувати приналежність монетних знаків князям Х-ХІ ст.ст. Володимиру Святославичу, Святополку Окаянному і Ярославу Мудрому, а двозуб на звислій печатці з круговим написом грецькою на обох боках – князю Святославу Ігоровичу [52, с. 255]. Дослідник звертає увагу на труднощі в атрибуції новгородських булл домонгольського часу із зображеннями святих і княжими тамгами, а також свинцевих пломб «дрогичинського типу». Підкреслює важливість геральдичних підвісок зі срібла та бронзи як вірчих знаків для дипломатичних представників та чиновників княжої адміністрації.

А. А. Молчанов визначає першочергові завдання та проблеми, що стоять перед дослідниками княжих емблем домонгольської Русі. Насамперед, це введення до наукового обігу раніше невідомих зображень тамг Рюриковичів, публікація яких несе лише звітно-інформаційний характер. Автор зупиняється на найбільш перспективних з них в атрибуційному відношенні. Серед них є і гребінь, прикрашений гравірованим зображенням тамги, з шару Х - початку ХІ ст. на городищі Індакар в Удмуртії [1] та ін. Він згадує нові варіанти княжих знаків, починаючи з простого двозуба, що виявляються на різних предметах, у тому числі, хрестоматійний двозуб на кістяній пластиці з Саркелу. Дослідник вважає, що доповнені перевидання вже відомих груп пам’яток зі знаками Рюриковичів, насамперед нумізматичних і сфрагістичних, у перебігу їх поглибленого вивчення з використанням сучасної методики комплексного джерелознавства також завжди залишаються актуальним завданням для фахівців [52, с. 262]. До зображень знаків Рюриковичів на найдавніших печатках і монетах примикають такі ж емблеми, що зустрічаються серед графіті на куфічних дирхемах, свідчення про які зібрані археологами і нумізматами. На думку А. А. Молчанова, «именно здесь выявляются, по-видимому, самые ранние из известных ныне вариантов начертания первоначального простого двузубца, использовавшегося Рюриком и его наследниками вплоть до Ярополка Святославича» [52, с. 262]. Дослідник погоджується з думкою О. О. Мєльнікової про першочерговість збору і систематизації усіх зображень знаків Рюриковичів, що вирізані на дирхемах зі скарбів кінця ІХ – першої половини ХІ ст.

На думку А. А. Молчанова, знаки Рюриковичів виникли як симбіоз двох генетично не зв’язаних, але, як з’ясувалося, цілком сумісних емблематичних традицій: скандинавського звичаю використання вірчих знаків на геральдичних підвісках і практиці використання у Східній Європі «знамено» або «плям» як власницьких міток. При цьому укоренився і канонізувався у якості родової емблеми могутніх государів Київської Русі двозуб найпростішої форми (чи він був принесений – як символічний мотив, зв’язаний, скоріш за все, з генеалогічним міфом, - зі скандинавського культурного кола, чи вибраний варязьким князем вже на території Східної Європи) [52, с. 263].

А. А. Молчанов вважає, що до 70-х рр. Х ст. династичний знак Рюриковичів переходив у спадок без змін як символ єдності правлячого княжого роду. На його думку, перші змінення початкової схеми тамги Рюриковичів відбулись під час династичних зіткнень між синами Святослава Ігоровича, з чим він і пов’язує виникнення третього, додаткового зубця у знаку Володимира Святославича. До середини ХІ ст. володіння особисто-родовим знаком, мабуть, вважається привілеєм саме київського князя, а одночасне використання його іншим членом того ж роду пов’язується з його честолюбними прагненнями щодо захвату верховної влади у державі або відокремлення від неї. А на протязі ХІІ ст. правом користування своєю власною тамгою володіють вже численні можновладні представники різних ліній роду Рюриковичів у Києві, Новгороді, Володимирі, Смоленську, Чернігові тощо [52, с. 263-264]. Зникнення цих емблем з обігу в 30-40-х рр. ХІІІ ст. тривалий час пов’язувалося з кризою «системи відп’ятнишів», яка начебто цілком вичерпала свої можливості у зв’язку з різким збільшенням кількості уділів та їх правителів. Але ця, на перший погляд, логічна версія не підтверджена іконографічними матеріалами і залишається суто умоглядною. На думку автора, А. А. Молчанов виказує дуже цікаву в історичному контексті думку про синхронність зникнення знаків Рюриковичів і встановлення над Руссю влади монголів [52, с. 264-265].

А. А. Молчанов піддає критиці версії походження княжих знаків, які пропонують В. І. Кулаков, О. М. Рапов, М. П. Сотникова, А. Л. Хорошкевич, Г. І. Шаповалов і С. С. Ширинський. Критикує суперечність методики атрибуцій знаків конкретним князям С. В. Бєлєцьким, який намагається вкрай деталізувати правила наслідування знаків, за якими відбувалося змінення тамг від одного індивідуального варіанту до іншого. Він робить висновок, що всі складності у дослідників виникають з-за відсутності цілком надійної вихідної бази даних. Підводячи підсумки, автор констатує, що поки ще нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісної суті особисто-родової емблеми Рюриковичів. Він вважає, що наблизитись до розгадки початкового значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу. А. А. Молчанов визначає вимоги до цього прототипу: чітко виявитися з цілком визначеними географічними і хронологічними параметрами другої половини ІХ – першої половини Х ст.; бути не тільки однозначно пізнаваним як деякий предмет живої чи неживої природи, але й виразно кореспондувати з культурно-історичними реаліями свого часу, що вже відомі нам [52, с. 268-269].

Дослідження з обраної теми неможливі без урахування історичних умов, свідчень наявних писемних та речових джерел з княжими емблемами. Без них неможливо скласти думку щодо правильності отриманих результатів. Виникнення державно-династичних символів у найдавніших державах Східної Європи мало свої історичні корені. Райони східноєвропейських степів і Північного Причорномор’я (Хазарія та візантійські колонії) у VIII - X ст.ст. були зоною активних контактів тюркського (болгари, хазари, печеніги), іранського (алани) та грецького населення. Використання тавра для посвідчення права власності на худобу та інші цінні речі широко практикувалося у степовій смузі Євразії. Успадковуючи іранські традиції, тюркські народи запозичували і деякі типи тамг у іраномовних народів. Тамги знатних кочівницьких родів використовувалися спочатку скіфо-сарматськими племенами, потім тюркомовними народами, а пізніше монголами [112]. У населення візантійських колоній також існувала традиція позначати різні речі простими знаками, які були дуже схожі на степові тамги. Тамгоподібні знаки, що відомі з пам’яток Північного Причорномор’я I - IV ст.ст. н.е., використовували царі пізнього античного Боспору [22].

Знаходячись у центрі східнослов’янських племен, у IX - X ст.ст. Київська Русь об’єднала їх навколо себе та вела успішну боротьбу з кочівниками, Візантією та варягами. На підґрунті інтенсивного розвитку землеробства, ремісництва та торгівлі зростала кількість руських міст, у яких поряд зі старою племінною знаттю сформувалася нова владна верства, що виконувала адміністративні та воєнні функції. Разом з виникненням державної влади зароджувалась і владна символіка, яка природним чином повинна була успадковувати знаки правлячого роду. Крім правителів Русі, у Східній Європі у другій половині Х ст. тамги у вигляді династичних емблем на монетних емісіях використовували і еміри Волзької Булгарії [111].

Досліджуючи використання «загадкових знаків» у княжому господарстві Київської Русі Х – ХІІ ст.ст., Б. О. Рибаков посилається на найдавніші відомості з розповіді Ібн-Міскавейха про перебування русів у Бердаа у 943-944 рр. В них згадується про те, що під час зборів данини руси ставили на глині певний знак, що давав звільнення від подальших поборів. «Можливо, що цей знак, загальний усім русам, був знаком їх князя (Ігора?)», - міркує Б. О. Рибаков [70, с.229].

У статті 947 р. Літопису руського за іпатським списком розповідається про існування вже за правління княгині Ольги (?-969) практики позначання княжої власності спеціальними знаками: «Пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по [ріці] Мсті погости і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки. І ловища її є по всій землі, і знаки [її], і місця, і погости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні» [42, с.35]. У X ст. з’явився перший руський звід законів – судебник «Руська Правда», що регулював найбільш важливі моменти у соціальних відносинах населення. Наприклад, з «Руської Правди» відомо (стаття 28), що княжі коні клеймувалися особливою «плямою»: «А за княжь конь, иже той с пятном 3 гривны…» [24, с.359]. З літописної статті 1170 р. відомо, що опальні бояри Бориславичи, Петро і Нестор, намагалися вкрасти коней київського князя Мстислава Ізяславича (1158-1159), приховуючи злочин шляхом заміни княжого тавра боярським: «…покрали були коней Мстиславових у стаді і тавра свої наклали, забиваючи [княжі] знаки» [42, с.294]. Таким чином, застосування «рубежів», «знамено» та «плям» для позначання княжої власності та захисту її від чужих посягань певно фіксуються писемними джерелами з першої половини Х ст.

Торгівельні шляхи пов’язували руські центри ремісницького виробництва і товарного обміну з багатьма державами і містами Західної Європи і країн Сходу. Давня Русь вивозила шкіри, хутро, мед, віск тощо, а завозила зброю, тканини, прикраси, прянощі і срібло, власних родовищ якого вона не знала майже до кінця XVII ст. На межі VIII - IX ст.ст. на Русі з’явились срібні монети – куфічні дирхеми Арабського Халіфату та інших держав, що виникли на його території, а у Х ст. – золоті і срібні монети Візантії [86, с.40-47]. Поряд з торгівлею інтенсивно розвивалися і дипломатичні відносини Київської Русі з сусідніми державами. Мирні договори Русі з греками у 911 і 944 рр. були складені вже за міжнародними нормами свого часу [74, с.299-315]. У Літописі руському за іпатським списком фігурує печатка князя Святослава Ігоровича, що скріплювала угоду 971 р. про перемир’я русів із греками [75, с.183-203]: «…майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» [42, с.42]. Мабуть, ця печатка повинна була мати зображення особистого знака князя Святослава Ігоровича.

Нечисленність писемних свідчень про знаки Рюриковичів сприяла пошуку додаткових джерел для їх відтворення. У ХХ ст. значні успіхи зробило джерелознавство. Використовуючи різнопланові джерела (речові, зображальні) дослідники сприяли розвитку спеціальних історичних дисциплін (археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики тощо) які, у свою чергу, збагатили уявлення про владні символи Давньої Русі. Проте, інтерпретація археологічних джерел (рельєфів та графіті на поверхні різних предметах) зроблена не сучасниками подій, а науковцями через багато років. Тому під час роботи автору доводилось звертатися до опублікованих ранніх археологічних джерел з княжими знаками, зображення яких треба було враховувати у деяких випадках не менше, ніж думки своїх попередників.

Найважливішими джерелами є найдавніші руські монети, які засвідчені чеканами трьох князів – Володимира, Святослава і Ярослава. Їм присвячена велика кількість спеціальних робіт, у тому числі і монографічних [61; 84; 85; 92]. За останнім каталогом М. П. Сотникової (1995) корпус опублікованих найдавніших руських монет Х-ХІ ст.ст. складає більше 340 примірників та їх уламків, що є у наявності чи згадуються у літературі [84, с.15-126]. Фактично їх може бути значно більше завдяки випадковим знахідкам або цілеспрямованим пошукам «чорними» археологами в останні десятиліття, коли монети потрапляють не до музеїв, а виключно до приватних колекцій. Прикладом цього може бути знахідка восени 2006 р. у Чернігівській області під час проведення земляних робіт 31 срібника з ім’ям Володимира, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР, що потрапили до колекціонерів [7].

Найдавніші руські монети на лицьовому боці мають ім’я Володимира, Ярослава, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР (додаток Б). Їх вага відповідає ваговій нормі «південної куни» у 3,28 гр. [110, с. 150]. Золотники та срібники І-го типу з ім’ям Володимира карбовані за зразком візантійських солідів Х - XI ст.ст. Вони мають портрет правителя з діадемою на голові на одному боці та погрудне зображення Ісуса Христа – на зворотному; над лівим плечем князя – схематичний тризуб. Срібники II-IV-го типів відрізняються від монет І-го типу тим, що замість зображення Пантократора мають бездоганно виконаний тризуб на усю площину монетного поля. Портрет у діадемі з хрестом Володимира, що сидить на троні, на срібниках ІІІ-го типу доповнюється безпрецедентним написом: «Владимир на столе». На монетах II-го і IV-го типів над головою Володимира – німб, що обожнює руського князя. Він повторюється на срібниках Святополка. Оформлення монет символізує божественність влади руських правителів. За їх атрибуцією персоніфікуються і княжі знаки. Тризуб Володимира утворений двома широкими боковими зубцями зі спуском у середину знака у верхній частині, вузькою центральною щоглою у вигляді стріли та трикутною ніжкою (додаток Б, 1-4).

Тризуб Ярослава відрізняється додатковим елементом – кружальцем на центральній щоглі у вигляді солярного знаку (додаток Б, 4). Двозуб з широким правим зубом, як у Володимира, і лівим – у вигляді християнського хреста з широкими лопатнями, і незмінним трикутним завершенням в основі знаку, як на монетах інших князів, належить Святополку (додаток Б, 6-8). В. Л. Янін [109, с. 38-40] охрестив його «Ярополчичем», бо за літописом Святополк був сином Ярополка і племінником Володимира: «от двою отцов, от Ярополка и от Володимира», - повідомляє переписувач Іпатського літопису [26 с. 48].

Спостереження середньовічних двозубів і тризубів свідчать, що двозуби зустрічаються значно частіше. Серед найдавніших знаків, що знайдені на території мешкання слов’янських племен, Б. О. Рибаков звертає увагу на дві знахідки підвісок VI-VII ст.ст. з двозубами (можливо, тамг антських вождів), які нагадують пізніші знаки Рюриковичів [70, с. 234, рис.15, 16]. За атрибуцією княжих емблем О. В. Орєшникова і М. П. Ліхачова, Б. О. Рибаков публікує генеалогічну схему знаків руських князів, що починається і закінчується двозубами (додаток А). На більшу розповсюдженість двозубів звертав увагу і В. С. Драчук: «Как известно, основную схему тамгообразных начертаний на средневековых изделиях составляют знаки типа двузубцев, реже – триденсов (табл. ХІХ, рис. 19, 1-13). Подобная картина наблюдается и в знаках киевских князей (табл. ХХІ, 1-64), основной схемой которых тоже являются именно двузубцы и триденсы. Интересно, что среди изображений обеих групп основной схемой служит двузубец» [22, с. 91].

В. Л. Янін доводить приналежність Святославу Ігоровичу печатки з двозубою тамгою [109, c. 40-41], якою розпочинає свою генеалогічну таблицю найдавніших княжих знаків (додаток Е). Побудови генеалогічних схем знаків Рюриковичів А. А. Молчанова (додатки И; К) і С. В. Бєлєцького (додаток Л) також розпочинаються з двозубих знаків. О. О. Мєльнікова зіставляє зображення і виявляє аналогію графіті двозубів на східних монетах, двозуба на печатці Святослава Ігоровича та двозубих знаків Хазарії [49]. Тому звернемось до зображальних джерел, що покладені до основи княжих знаків.

Два хрестоматійних, проте дуже суперечливих в інтерпретації предмети з двозубами, за якими визначається княжий знак Святослава Ігоровича, – це печатка-булла з Києва та кістяна пластинка, що знайдена під час розкопок хазарської фортеці Саркел. Актова печатка з круговими нерозбірливими написами і зображеннями двозубу з обох боків, з хрестом над одним із двозубів (мабуть, на лицьовому боці) була знайдена у 1912 р. у Києві під час розкопок Д. В. Мілєєва на території Десятинної церкви. До неї звертались О. В. Орєшников [61, с. 35; 62, с. 93-95], М. П. Ліхачов [109, с. 40, прим. 89] і М. І. Артамонов [3, с. 430; 4, с. 74-76], але детально досліджена і віднесена до Святослава Ігоровича вона була лише В. Л. Яніним у 1970 р. [109, с. 38-41]. Проте, вже на момент його роботи над першим томом фундаментальної праці вона була остаточно втрачена [109, с. 40, прим. 89]. Зараз збереглися лише її зображення [109, с. 166, 249, №1]. На обох боках булли розташовані однакові двозуби з вертикальними зубцями і «ніжкою» у вигляді подовженого трикутника вістрям донизу (додаток Д, 1). Для доказу припущення приналежності цієї печатки князю Святославу Ігоревичу В. Л. Янін наводив наступні аргументи: «Во-первых, Н. П. Лихачев, работавший с этой буллой и издавший ее, усматривал в ее круговой надписи остатки букв СТЛА (не предпринимая при этом каких-либо попуток определить ее принадлежность). Во-вторых, костяная пластинка с точно таким же знаком была найдена при раскопках в маркеле в слое Х в., что дало основание ее издателю отнести знак на пластике именно Святославу Ігоревичу» (посилання на М. І. Артамонова [3, с. 430]) [109, с. 40]. Пізніше А. А. Молчанов (1988) виказав власні доводи щодо атрибуції цієї булли. Малорозбірливий напис навкруги двозуба дослідник реконструював як зіпсоване ім’я Святослава, яке було написане грецькою: «(Σφενδο)σθυλα(βοζ)» [55, с. 50-52].

Хрестоматійна кістяна кругла пластинка з контурним двозубом (додаток М) була знайдена під час розкопок великої хозарської фортеці Саркел на Нижньому Доні. Під час її першої публікації М. І. Артамонов [4, с. 74-76] не пов’язував цю знахідку із Святославом Ігоровичем і походом руського князя до Хозарського каганату у 965 р., коли захоплена фортеця була перетворена на давньоруське місто Біла Вежа. Зв’язок цього артефакту зі Святославом був виказаний пізніше, але практично не аргументований [3, с.430]. М. І. Артамонов не надав археологічного контексту цієї знахідки, точного датування або стратиграфічної прив’язки. Проте в історіографії, у першу чергу, завдяки припущенням В. Л. Яніна [109, с. 40-41], міцно утвердилася думка, що на пластинці зображений княжий знак Святослава. А. А. Молчанов (1985, 2008) в узагальнюючих роботах з атрибуції і дослідження знаків Рюриковичів згадує цей знак як знак князя Святослава Ігоровича [52, с.252; 54, с.67]

Таким чином, саме ця булла (додаток Д, 1) стала одним з основних аргументів В. Л. Яніна в атрибуції двозуба Святославу Ігоровичу (945-972) у системі наслідування особисто-родових княжих знаків. Поступово генеалогічні схеми особисто-родових знаків Рюриковичів розвиваються виключно з двозубу, який у В. Л. Яніна належить Святославу [109, с.40], потім Ігору у А. А. Молчанова [52, с.254; 54, с.82] чи, навіть, самому Рюрику у С. В. Бєлецького [6, с. 461-462]. Проте, дивна логіка доказу приналежності київському князю печатки з нерозбірливою на перший погляд легендою на підставі того, що трохи схожий з нею знак на предметі невідомого призначення був знайдений у хозарській фортеці Саркел, яку у середині 60-х років Х ст. захопив Святослав Ігорович, одразу ж привертає до себе увагу.

З пропозицією перегляду отриманих висновків щодо атрибуції найдавніших руських монет і печатки Святослава Ігоревича виступив дослідник давньоруських літописів А. Л. Нікітін [60, с. 297-311]. З одного боку, приєднуючись до своїх попередників, він якоюсь мірою справедливо дорікає деяким дослідникам щодо залучення маси різнорідного і часом недостатньо атрибутованого археологічного матеріалу для обґрунтування генеалогічної системи княжих знаків. Проте, у своїй аргументації він упереджено посилається на явно хибне ствердження А. А. Молчанова, що «отнесение печати с изображением княжеского знака в виде простого двузубца (табл. І, 2) Святославу Игоревичу обусловливает возможность приписывать ему же аналогичные знаки на костяной пластинке…» тощо [54, с.67-68].

З другого боку, А. Л. Нікітін невиправдано відкидає ґрунтовні наукові узагальнення атрибуції найдавніших руських монет, звертаючи увагу лише на досить різкий розрив в оформленні двох емісій «володимирових» монет і перехід від візантійської традиції до власної символіки, який визначився заміною зображення Ісуса Христа на звороті монет княжим знаком Володимира. Останнє зрозуміло пояснено у літературі. Відмова від зображення Пантократора і стабілізація легенди, що об’єднала обидва варіанти колишньої («Владимир на столе, а се его съребро»), стали важливим кроком у подоланні візантійського зразку і утвердженні руського монетного типу