Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ 1 страница

Роль этнического фактора в истории. Этническая история как один из существенных аспектов общеисторического процесса. Межэтническое сотрудничество и межэтнические конфликты. Современные тенденции этносоциального развития в мире.

 

 

Дорогие друзья!

Если Вы хотите почувствовать себя крепче, здоровее, открыть путь к самим себе, гармонично взаимодействовать с окружающим, приглашаем Вас в группу для занятий ЭВРИТМИЕЙ, где мы будем делать общеукрепляющие, гигиенические и социальные упражнения.

 

Эвритмические упражнения помогут Вам лучше узнать самих себя, улучшить самочувствие и настроение, получить радость от движения!

 

Занятия ведет: Ольга Розанова (эвритмист, лечебный эвритмист)

 

Ждем Вас по адресу: Санкт-Петербург,

пр. КИМА, дом 1, школа «Центр искусства воспитания»

по четвергам в 18:00 (начало занятий с 12 сентября 2013)

 

Стоимость одного занятия 150 руб

Контактный телефон для справок: (812) 430-58-59, +7(905) 252-78-35 Анна Гольцова

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

 

Розділ 1 МЕТОДОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОЇ ДЕОНТОЛОГІЇ

 

1.1. Культура особи у контексті філософського аналізу

Проблеми деонтології пов'язані з онтологією особи та життєдіяльністю суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає суттєвого впливу філософських ідей, культурологічних традицій, оскільки сама життєдіяльність суспільства творить культуру.

Поняття «культура» увійшло в науковий обіг європейської соціальної думки у другій половині XVIII ст. Сьогодні філософи і культурологи не дають йому єдиного тлумачення. Налічується близько тисячі дефініцій культури [209, с. 6]. Це призводить до того, що висвітлити їх стає дедалі складніше навіть у спеціальному дослідженні, оскільки доволі складно одержати конкретне знання про об'єкт, що тлумачиться як власне деяка субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах.

В. Розін виділяє три основні підходи щодо трактування категорії «культура»: антропологічний, соціологічний, філософський [120, с. 12].

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особливостях кожного народу, на поясненні буття нації. Соціологічний підхід скерований на культурогенезу, цінності людини, взаємостосунки між людьми тощо. Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.

Так, за допомогою аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інших методів можемо дослідити справжню природу, сутність і генезу культури. Отже, й філософський аналіз дозволяє узагальнити існуючі дефініції, виявити їхнє ужиткове значення.

Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілізація». Цивілізація є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація. Вона виникає у процесі засвоєння досягнень однієї культури іншими культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює на утопію ідею культурного відродження народу, породжує значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла.

Культура має постійно підживлювати цивілізацію, інакше

остання заперечуватиме, руйнуватиме культуру, нехтуватиме нею. Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною, окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру, людину, яка засвоїла духовну та інші види культур. Культура - загальнолюдське надбання, вона виступає своєрідним кодом, матрицею цивілізації [86, с. 21].

Загалом рівень цивілізації не обов'язково збігається з рівнем культури суспільства чи окремої особи. Це пояснюється тим, що культура спрямована на безперервний духовний, а цивілізація, як правило, на фізичний розвиток членів суспільства. Причина прихована в тому, що нехтується використання здобутків окремих видів культур. Це бачимо на прикладі того, що культуру творять етноси, а цивілізацію - нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого правопорядку потрібно враховувати культурний чинник.

Зрозуміти сутність культури можна лише, дивлячись крізь призму діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона народжена тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного життя і діяльності, удосконалювати себе і світ, в якому живе [94, с. 7]. З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури особи, яка не є чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, соціальної структури людського соціуму. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життєвих смислів суб'єкта, що реалізуються у засобах та результатах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлена повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те, що суперечить суспільству, природі. З цього приводу академік М. Амосов зазначає, що, якби людство було розумне, то не існувало б глобальних проблем і загрози загибелі біосфери [41, с. 6]. Це означає, що культура особи полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні коригуватися свідомість і практика, інакше виникне небезпека так званого інтелектуального хаосу [78, с. 75].

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між самими людьми є справжня духовність у формі вільного самоіснування [71, с. 185]. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на розвиток культури. Адже культура особи повинна виступати невимушеним творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним деформаціям у суспільстві.

Гносеологія культури особи зумовлюється онтологією Всесвіту, тобто першоначалом всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен бути шкідливою штучною мікрочастинок) Всесвіту, а має органічно «вписуватися» у природу, не руйнуючи її. Ця умова стосується як матеріальної, так і нематеріальної сфери культури. Однак конструкторська діяльність - це по суті опредмечування сутнісних сил природи. Адже людина із природи дістає сили, дари і перетворює їх на продукт такої ж або іншої сили. Природна суть і цінність створеної людиною культури саме у тому і полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж природа, сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура не в усіх випадках виступає культурою для самої людини, її особистих потреб та гармонійного розвитку.

Стосовно культурного процесу зазначимо, що це достатня реалізація загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності. Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги до внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом становлення її як універсально самодіяльної й водночас універсально суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина знаходить у ній той відповідно необхідний матеріал, який слугує подальшому удосконаленню і розвиткові особистості,

Отже, культура як система духовних цінностей, що розвивається, і процес людської творчості як вияв стосунків між людьми - це регулятор клімату суспільства [43, с. 8]. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в осмисленні існуючих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з природними об'єктами та якісному використанні без порушення цілісності світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної культури.

Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.

Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має прагнення розкрити таємниці гармонії людини. Частково здійснити це, як зазначає А. Арнольдов, можна через культуру. Справа в тому, що таємницю гармонії особи закладено в її культурі [43, с. 75]. Вивчаючи діяльність людини, її ідеї, творіння, можна дедалі глибше проникати у її внутрішній світ.

І хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж неможливо повністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсолютно точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми вважаємо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши рівень видів культури.

Гармонія особи - складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та зовнішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами. Замислюючись над їхньою дією, людина не може збагнути окремих живлющих джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослідниками неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що сума витрат інтелектуальних запасів, на жаль, не наближається до суми потенційних інтелектуальних можливостей, тобто людина не в змозі «розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй потрібне певне культурне підґрунтя - культурне середовище, сфера культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні труднощі у виявленні гармонійної діяльності людини.

У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише конкретній особі. Це власний феномен її життєдіяльності. Він не може збігатися чи діяти за аналогією з феноменом іншої людини. Феномен власної культури відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття особи, які, як вважається, мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул. Повинен існувати Дух культури. Дух культури формується залежно від волі і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний світ культури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення його людиною. На цій основі конструюється новий елемент загальної культури, який передається у майбутнє. Так на основі колишньої, виникає нова культура, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків.

Культура особи як результат сприйняття світу має свій час, вона є душею культури в той чи інший історичний період. З його завершенням залишається дух культури, який

частково або повністю використовується іншим, наступним поколінням. Людина творить культуру упродовж всього життя. Але інколи їй буває важко визначити міру власних досягнень. Щоб по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу дослідити місце особи у Всесвіті та осмислити значення її культури.

Отже, культура особи - це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у матеріальній і духовній сферах та впровадження набутих цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колективними, суспільними досягненнями, інакше вони можуть виявитися не потрібними, марними.

Максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності людини залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у психічному житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку - як залежну, цілком змінну і таким чином розкриває єдність культури та психіки, шикуючи їх у тимчасовому порядку: культура - це стимул, а психіка - реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соціальну і гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про методологію і теорію між психологами й антропологами [82, с. 361].

Культура людини та її психіка - нерозривні поняття, які взаємодоповнюють одне одного. Культура і психіка підтримують одна одну в людині, створюючи своєрідну культурно-психічну рівновагу.

Потреба такої рівноваги з'являється у випадку відриву людини від рідної культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди, прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від попереднього способу життя, почуттів минулого, попередніх прийомів пристосування до нових умов життя [59, с. 7-8]. Тому їхня культура повинна формуватись еволюційно, з урахуванням культурних надбань предків.

Звичний термін «культура людини» здебільшого розуміється однобічно, ототожнюючись з «культурою поведінки». Культура людини — це її цілісний внутрішній і зовнішній світ. Слово «культура» означає або все, або нічого.

Треба мати на увазі, що з різних причин з'являються різноманітні культурні феномени. Вони в окремих випадках утворюють окрему групу здобутків, які називаються суб-культурою. Наразі виникають субкультурні елементи загальної культури, які не претендують на те, щоб замінити собою панівну культуру, витіснити її [59, с. 157]. Тобто культура мирно співіснує зі своїми субкультурами, оскільки останні відображають особливості певного напряму культури, пов'язаного зі специфікою життєдіяльності людей. Натомість часто замість терміна «субкультура» вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття пов'язані з класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: професійними, національними, соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування певних видів культур: професійної, екологічної, політичної, правової тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. їх існує безліч. Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб'єкта культури. Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру селянина, політичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура покликана тримати субкультурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного шару [59, с. 158]. Тим самим кожна субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну культуру.

Отже, культура особи передбачає раціональне використання природних ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі життєдіяльності. При цьому людина не може і не повинна прагнути цілковито оволодіти природою, стати панівною над нею. На це нездатний людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з культурою. В жодному випадку вона не повинна йти на розрив з природою, Всесвітом. Тут діє закон підкорення і творчого використання.

1.2. Правова соціалізація особи юриста

Взаємозумовленість культури й освіти очевидна. Важливим напрямом у розвитку України як правового суспільства є підготовка юристів з високою загальною та професійною культурою, здатних до філософського осмислення цілісності людського буття і його культури. Отже, йдеться про сучасну філософію освіти і соціалізацію юриста як суб'єкта культури.

Важливо зосередитись на філософії правової освіти. Поняття, філософія правової освіти передбачає і забезпечує розуміння прояву глобалізації держави і права у світі, сприйняття діалогу правових систем завдяки розширенню гуманітарно-світоглядних полікультурних орієнтацій, розвитку правової творчості з метою неухильного утвердження верховенства права як прав людини, формуванню - у підсумку особистості планетарного типу. Філософія правової освіти неминуче передбачає утвердження природних та моральних норм у позитивному праві, сприяє повсюдній рецепції Європейського права.

Проблему соціалізації юриста як суб'єкта культури можна пов'язати з опануванням ним історичних традицій розвитку права як соціокультурного феномена. Як відомо, соціалізація - це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвиток як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей.

Професія юриста - одна з найдавніших у людському суспільстві. У давньому суспільстві функції правотворчості здійснювали досвідчені й найбільш авторитетні старійшини, жерці, «волхви», служителі релігійного культу, пізніше - духовенство (єпископи, священики). Згодом виникла потреба в окремій групі людей, які б займалися правотворчою діяльністю, охороною громадського порядку, тлумаченням правових норм, розв'язанням різноманітних конфліктів та суспільних проблем.

Грунтовна підготовка юристів розпочалася в VI ст. у Римі. Римські юристи Гай, Модестин, Павел, Папініан, Ульпіан - перші у світі творці правознавства, які продовжили розвиток державно-правових концепцій Давньої Греції, Давнього Риму.

Наприкінці XI ст.- початку XII ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї (Італія). Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо дигест (звідси й назва - школа глосарів). Аналогічний підхід спостерігався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси усієї школи видані в середині ХНІ ст. Аккурсіусом. Пізніше, у Римі виникли школи коментаторів. Коментатори (постглосатори), які заступили глосаріз у ХІІІ-ХІУ ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосів, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Виходячи з ідеї «природи речей», вони трактували природне право як вічне й розумне, обстоювали його пріоритет і верховенство над позитивним правом [157, с. 42^13]. Римське право і сьогодні вивчається у багатьох університетах, а його рецепція поширена у деяких державах.

На основі римського права виокремилися англо-саксонська, мусульманська, романо-германська світові правові системи. Вони відповідно зумовили такі види права: живе або природне (духовно-моральне) право; позитивне право.

Зазначимо, що романо-германська система права найбільш консервативна. Досвід правової практики свідчить, що вона спрямована в основному на букву закону, тобто на догматичність без урахування духу права. Така система права характерна і для України, яка успадкувала від тоталітаризму соціалістичне право.

В Україні початкові знання у галузі права надавали монастирі Києва, Чернігова, Галича, Луцька. У 1661 р. засновано Львівський університет у складі чотирьох факультетів - філософського, юридичного, медичного, теологічного. Це перший університет в Україні, де здійснювалася підготовка юристів.

Нині підготовкою юристів займаються академії, університети, інститути, інші навчальні заклади. Правові знання набувають майбутні спеціалісти багатьох професій. Без фахівця-юриста не може обійтися жодна галузь народного господарства, апарат державного управління, місцевого самоврядування, не кажучи вже про законодавчу владу чи приватні структури. Проте юристів в Україні все ще не вистачає. Практика свідчить, що їх потрібно майже у 3-4 рази більше. Особливо гостру потребу у кваліфікованих юристах відчувають органи внутрішніх справ. Відсутність їх у цій сфері негативно позначається на правовому регулюванні суспільних відносин.

Якісні зміни юридичної освіти в Україні передбачають насамперед духовно-моральну кореляцію, процеси трансформації живого і природного права у позитивне право, розвиток модерного європейського права, подолання деяких негативних тенденцій юридичного позитивізму.

Орієнтація на нові реалії загальносвітового розвитку дає змогу наповнити підготовку українських юристів стандартами міжнародної освіти.

Програма «Освіта (Україна XXI століття)» спрямована на впорядкування, систематизацію юридичної освіти на міждержавному рівні, оскільки настав час узгодити національні освітянсько-правові проблеми з міжнародними досягненнями і на основі діалогу культур європейської цивілізації виробити орієнтири сучасного міжнародного юридичного спілкування. «Замкнена» система юридичної освіти гальмуватиме національний розвиток у XXI ст. і у правовому полі призведе до серйозних проблем щодо встановлення цивілізованого правопорядку.

Отже, для соціалізації юриста як суб'єкта культури насамперед потрібно поєднати сучасні міжнародні тенденції безперервної освіти. Наразі культуротворчу функцію щодо особистості покликане насамперед виконувати родинне середовище, у якому виховується майбутній юрист.

Родинне середовище закономірно впливає на соціалізацію майбутнього юриста. Тут важливі два взаємозумовлені процеси: професійна та духовно-моральна соціалізація. У першому випадку, коли батьки чи інші члени сім'ї є юристами, дитина мимоволі проймається юридичним, правовим почуттям. Другий випадок характерний тим, що батьки своєю поведінкою, сімейними традиціями виховують духовно-моральну особистість, яка знайде себе у будь-якій професії. Обидва випадки однаково важливі, позаяк йдеться про формування людини як творця і суб'єкта культури.

У соціалізації юриста важливу функцію виконує загальноосвітня школа. По суті вчитель виступає першим координатором, порадником учня у виборі професії. У Законі України «Про освіту» від 23 травня 1991 р. (ст. 28, 29) зазначається, що «загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу і суспільство. Для розвитку здібностей, талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об'єднань. Особливо обдарованим дітям держава надає підтримку і заохочення (стипендії, направлення на навчання та стажування до провідних вітчизняних та закордонних освітніх, культурних центрів)».

Загальноосвітня школа закладає підвалини професійної соціалізації учня. Регулювання процесу соціалізації здійснюють навчальні програми. Упродовж навчання засвоюється соціальний досвід, формується емоційно-ціннісне ставлення до діяльності. Особливо впливає на соціалізацію учня індивідуальний підхід та диференційоване навчання. Адже ефективно і раціонально організований навчальний процес у середній школі істотно впливає на навчання у вищій школі, підвищує рівень професійної соціалізації майбутнього фахівця-юриста.

Закон України «Про освіту» орієнтує на безперервну освіту. Адже вивчення основ правознавства у десятому класі ще не гарантує знання учнями юриспруденції. Для цього потрібні спеціалізовані юридичні класи, гімназії, ліцеї, коледжі.

Причому набуття юридичних знань вимагає наскрізної програми з юриспруденції: шкільної та позашкільної. Шкільна юридична програма повинна давати учням розуміння суті регулювання правовідносин у суспільстві і спонукати їх до посильної участі в ньому через учнівське самоврядування.

Позашкільні навчальні заклади розширюють знання з основ правознавства. Це можуть бути учнівські юридичні центри як за місцем розташування шкіл, так і за місцем проживання учнів. Програма юридичних центрів має пов'язуватися з програмами для абітурієнтів. Випускники таких центрів повинні вміти глибоко аналізувати закони, бути обізнаними з нормами міжнародного права, знати закономірності природного права.

Ґрунтовну юридичну підготовку дають малі юридичні академії. Цілеспрямована робота досвідчених науковців зі старшокласниками забезпечує належну підготовку до вступу у вищий навчальний заклад. Негативним є те, що вступні іспити на юридичні факультети університету проводяться за завищеними вимогами, які відсутні при викладанні курсу основ правознавства у школі. Тому нинішні абітурієнти змушені відвідувати позакласні чи позашкільні довузівські навчальні заклади або вдаватися до послуг репетиторів.

З метою ефективної реалізації безперервної юридичної освіти доцільно поєднувати такі підходи, як інтеграція, диференціація, діалог культур. Суть інтегрального підходу полягає у вивченні різних навчальних дисциплін з позицій права, наприклад, історії України - з позицій історії держави та права, історії зарубіжних країн - з боку історії держави та права зарубіжних країн, суспільствознавства - з погляду філософії права та ін. Це дасть змогу розширити юридичний світогляд, формувати юридичне мислення учнів.

Деякі предмети доцільно вивчати у контексті інтеграції з культурологією, що позитивно впливатиме на формування культури майбутнього юриста. Наприклад, вивчення географії спрямоване на формування елементів національної, економічної, інформаційної та інших культур, вивчення літератури сприяє підвищенню рівня політичної, інтелектуальної, духовної культури тощо.

Тобто вивчення навчальних дисциплін у спеціалізованих юридичних школах дає змогу зрозуміти право як загальносвітовий культурний феномен. Адже у навчальному процесі учні засвоюють, що право функціонує на засадах національної та світової культур, на діалозі самих культур.

Вплив національної культури на соціалізацію юристів здійснюється через поєднання нових аспектів культури із загальнолюдськими культурними цінностями. У такий спосіб постає можливість зрозуміти соціально-психологічні механізми впливу правової культури на суспільне життя української нації, от же, і юриста як її представника. Замовчування суперечностей розвитку національних культур призводить до порушення збалансованості духовного життя між різними націями. Адже у культурі відображається і закріплюється соціально-особистісна якість творчої праці людини. Саме феномен культури дає змогу органічно поєднувати матеріальне виробництво з працею самої людини як суспільної істоти [139, с. 255, 258]. Феномен культури активізує соціалізацію учнівської молоді, дає їй змогу окреслити перспективу майбутнього.

Довузівська (шкільна) юридична підготовка має суспільне значущу мету - підготувати випускника до вступу у вищий навчальний заклад з юридичного профілю. В Україні з'явилися правничі коледжі, які відповідають вимогам ступеневої освіти. Вони забезпечують підвищену підготовку молоді до подальшого навчання в університеті. Адже заняття у правничому коледжі ведуть науковці, висококваліфіковані працівники правоохоронних органів. У коледжі (як і на перших курсах юридичних навчальних закладів) є змога розпочати ґрунтовну дослідницьку, пошукову діяльність. Студент коледжу, отримавши на першому курсі тему наукового дослідження, працює над нею протягом усього періоду навчання. Результати дослідження відображаються у різноманітних рефератах, виступах на конференціях, курсових роботах, статтях і завершуються захистом дипломної роботи, а згодом й магістерської дисертації. З кожним роком матеріал дослідження поповнюється науковими відомостями з різних галузей права, які узагальнює на останньому курсі філософія права. Така творчо-пізнавальна діяльність студента у вищій школі позитивно впливає на формування його професійної культури.

Проте процес соціалізації студентів-юристів у вищій школі потребує систематичного регулювання.

Професійна соціалізація студентів юридичного профілю -це фактично правова соціолізація. Вона залежить не тільки від знання національних галузей права, а й бід рівня оволодіння тими гуманітарними дисциплінами, які формують власне світогляд. Йдеться про філософсько-правові, історико-правові дисципліни та європейське право.

Для розвитку юридичної освіти та підготовки юристів в Україні важливе значення має створення відповідних кафедр європейського права. Це зумовлюється тим, що

Україна у майбутньому має намір вступити до Європейського Союзу, що вимагає включення у навчальні плани викладання основ європейського права студентам-юристам.

Отже, правова соціалізація юриста, це - віддзеркалення діалектики його становлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироблення почуття правової та моральної відповідальності.

Правова соціалізація (професіоналізація) відзначається активним засвоєнням правових норм, розумінням громадянської цінності прав, умінням користуватися правовим інструментарієм у практичній діяльності. Однак сьогодення вимагає від юриста знань не тільки позитивного, а й природного права, творчого поєднання духовних, моральних та позитивістських норм.

Активна правова соціалізація розпочинається з усвідомлення юристом власного «я», свого місця у соціумі, з оволодіння навичками застосування своїх правових знань на практиці. Цей перший етап правової соціалізації тісно пов'язаний з виконанням службових обов'язків.

Службові обов'язки скеровують юриста до конкретизації у використанні засвоєних правових норм, до усвідомлення необхідності і корисності власних професійних дій. Це формує у нього переконання в цінності права. Загалом службові обов'язки є головним засобом професіоналізації юриста. Сумлінне виконання ним службових обов'язків виявляється у позитивних діях, спрямованих на охорону прав і свобод громадян.

Важливим структурним елементом професійної соціалізації юриста є формування почуття відповідальності. Усвідомлення необхідності відповідальності за власні вчинки перед державою та суспільством має запобіжне значення, застерігає юриста від застосування необдуманої примусової сили держави, що виявляється у санкціях кримінальних, цивільних, адміністративних та інших норм. Почуття правової та моральної відповідальності - необхідні стимулятори правомірної поведінки юриста. Ж. Тощенко з цього приводу зазначає, що вихідним пунктом у соціалізації особистості є аналіз реального стану свідомості, її тенденцій, суперечностей розвитку. Але саме опанування знаннями суперечностей вказує і на шляхи виходу з певної правової ситуації, напрям до справжньої соціалізації людини [139, с. 231, 236]. Отже, почуття правової і моральної відповідальності активізують професійну свідомість правника, скеровують його на свідоме розв'язання суспільних суперечностей, які виникають у його практичній діяльності.