Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття про методи виховання.




Прочитати та законспектувати основні положення

Удосконалення навчально-виховного процесу в школі пов’язане з пошуками оптимальних методів виховання особистості школяра.

У педагогічній науці існують різні підходи до трактування поняття “метод виховання”. У визначенні А.С.Макаренка це поняття має гуманістичний напрям. “Метод виховання – це інструмент доторкання до особистості”.

Ю.К.Бабанський визначає метод виховання як співробітництво вчителя та учня:“Методи вихованняце способи взаємопов’язаної діяльності, спрямованої на розв’язання виховних задач”. Комплексний підхід до визначення поняття “метод виховання” здійснюється І.Ф.Харламовим: “Під методами виховання слід розуміти сукупність специфічних способів і прийомів виховної роботи, які використовуються у процесі організації різноманітної діяльності учнів для розвитку в них потреб, поглядів, переконань, моральної поведінки, а також для корекції і вдосконалення з метою формування особистості, її якостей”. У визначенні М.М.Фіцули “методи виховання – це способи взаємопов’язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців – оглядів, переконань, навичок і звичок поведінки”. За Б.Т.Лихачовим,метод вихованняце засіб впливу вихователя на свідомість, волю та почуття учнів, спосіб взаємодії з ними з метою формування у них переконань та навичок поведінки, що відповідає меті виховання.

Засоби виховання –вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі. Це те, за допомогою чого відбувається виховання: предмети духовної і матеріальної культури (наукові посібники, книги, твори мистецтва); слово вихователя, різноманітні види діяльності: навчання, гра, художня самодіяльність, спорт; конкретні заходи: вечори, політінформації, збори.

Прийоми виховання – складова частина методу, що забезпечує його застосування в певних умовах. Тому деякі дослідники розглядають методи виховання як певну сукупність прийомів виховної взаємодії з вихованцями. Методи та прийоми можуть у конкретних педагогічних ситуаціях переходити один в один.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямках виховання) і часткові (використовуються переважно в одному з них – моральному, фізичному , правовому тощо).

Характеристика методів виховання вимагає певної їх класифікації. Але це дуже складне питання педагогіки, вчені мають різні точки зору з цього питання. Так, у класифікації Мар’єнко І.С. названі такі групи методів виховання, як роз’яснювально-репродуктивні, проблемно-ситуативні, методи привчання і вправи, стимулювання, гальмування, керівництва, самовиховання.

За характером методи виховання поділяють на переконання; організації життя і діяльності учнів; стимулювання діяльності і поведінки (Болдирев М.І.).

Класифікація на основі спрямованості (інтегративної характеристики, що передбачає єдність цільової, змістовної сторін методів виховання, Щукіна Г.І. та ін.): методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності і формування досвіду громадської поведінки; методи стимулювання і гальмування поведінки.

Таким чином, різність підходів до класифікації методів виховання обумовлена тим, яка ознака береться за основу для групування методів.

Розглянемо класифікацію методів виховання з позиції діяльнісного підходу за Ю.К.Бабанським. В основу даної класифікації покладено цілісну структуру діяльності, яка включає в себе усвідомлення процесу діяльності, її організацію, стимулювання, контроль та аналіз результатів. В основі цієї класифікації IV групи методів: І групаметоди формування свідомості особистості; II група – методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки; III група – методи стимулювання діяльності та поведінки; IV група – методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності та поведінки. У таблиці 1.2. приведено класифікацію методів виховання.

Треба пам’ятати, що кожна класифікація умовна; методи, що впливають на свідомість, опосередковано впливають і на поведінку, і навпаки; але класифікація виділяє головне і дозволяє розглянути кожнийметод детальніше, пам’ятаючи, що кожний з них – лише частина системи і всі вони взаємопов’язані.

Таблиця 1.2.

Класифікація методів виховання (за Ю.К.Бабанським)
методи формування свідомості особистості методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки методи стимулювання діяльності та поведінки методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності та поведінки
1.Освічення, навіювання. 2.Переконання (лекція, розповідь, бесіда, диспут, дебати, дилеми Кольберга). 3.Позитивний приклад, авторитет Педагогічна вимога Привчання Вправи Доручення Створення виховуючих ситуацій Суспільна думка колективу Ділові ігри   Змагання Заохочення Покарання Суспільна думка Спостереження Тести Індивідуальні бесіди Анкетування Самоаналіз Самокритика Самопереконання  

Методи виховання завжди діють у певній системі, кожен є структурним елементом цієї системи і у взаємозв’язку з іншими забезпечує ефективність виховного процесу. Їх використовують у тісному взаємозв’язку і взаємозалежності. Методи виховання змінюються, вдосконалюються із зміною мети виховання, умов здійснення, залежно від віку дитини та ступеня її вихованості.

2. Методи формування свідомості особистості.

Прочитати та скласти опорну схему: “Методи формування свідомості особистості”

Головна мета цих методів – вплив на свідомість, почуття, волю вихованців для пояснення і доведення правильності чи необхідності певної поведінки, норм і правил спілкування, ставлення до оточуючого світу та ін. До цієї групи належать методи:

- освічення, навіювання;

- переконання;

- прикладу.

Освічення передбачає інформацію, повідомлення про факти, вчинки, події, а також роз’яснення сутності, значення тих чи інших якостей особистості, принципів, норм і правил поведінки, шляхів досягнення поставленої мети, способів самовиховання, самоосвіти, щоб сформувати на основі набутих знань певні поняття.

Навіювання – метод психологічного впливу на людину, розрахований на некритичне сприйняття нею слів, думок інших, що приводить або до вияву у людини, навіть опріч його волі і свідомості, певного стану, почуттів, відношення, або до здійснення людиною вчинків, що можуть безпосередньо не відповідати її принципам діяльності, поведінки. Навіювання не вимагає доказів, аргументації, логіки. Визначальним засобом навіювання можуть бути яскраві факти, цитати, приклади, особистість вихователя. Ступінь навіювання залежить як від вікових, так і індивідуальних особливостей суб’єкта, його культурного та інтелектуального розвитку, особливостей характеру, а також від тимчасового стану психіки, авторитету вихователя.

Переконання – метод впливу на свідомість, волю індивіда, що сприяє формуванню нових поглядів, відношень або зміні тих, що не відповідають загальнолюдським та національним нормам і принципам. Метод передбачає обґрунтування певного поняття, відстоювання моральної позиції, оцінки вчинків, дій та ін. Основу цього методу складають знання, які використовуються для пояснення і доведення правильності чи необхідності певних відношень, поведінки, але в поєднанні з почуттями. Основними прийомами реалізації методів формування свідомості індивіда є: лекції, розповіді, бесіди, диспути, конференції, збори, в основі яких є слово.

Бесіда передбачає цілеспрямовану організацію обміну думками. Тематика, зміст бесід визначається виховними завданнями, які стосуються окремого індивіда чи певної групи школярів. За змістом бесіди охоплюють різні питання моралі, етики, естетики, наукової організації праці, фізичного виховання, політичних подій та ін.

За формою проведення визначають бесідифронтальні (з групою школярів) ііндивідуальні. Розрізнюють такожзаплановані та епізодичні бесіди.

Методика проведення бесіди залежить від поставленої мети, завдань, змісту, форм бесід. Це може бути обмін думками з приводу певного вислову, прочитаної статті, вчинків школярів, подій у житті держави, школи, класу, окремих учнів. Бесіда забезпечує виявлення особистісної оцінки з різних питань життя, поглядів, суджень. Діалог має таку логічну структуру: 1) початок бесіди, вихователь вводить дітей у тему бесіди; 2) передача інформації – вихователь ставить запитання, пропонує висловити свою думку; 3) аргументування – діти беруть участь в обговоренні питання, наводять приклади з свого життя або епізоди із книжок, публікацій, періодики тощо; 3) прийняття рішень – вихователь узагальнює виступи, допомагає дітямробити висновки.

Дискусія (диспут) передбачає суперечку, зіткнення різних точок зору, поглядів, думок, оцінок, відстоювання своїх переконань. Дискусія вимагає спеціальної підготовки учасників: обирається дуже гостра тема, визначається авторитетний, ерудований ведучий дискусії, розробляються питання, які стимулювали б учасників до суперечки. Ці питання, рекомендована література доводяться до відома учасників раніше, щоб була можливість підготувати аргументацію.

Дебати як метод формування свідомості особистості застосовується лише в юнацтві. Дебати складаються з двох частин. У першій виступають основні промовці, визначені організаторами дебатів. Заздалегідь вказується тема дебатів, наприклад, “Чи потрібна Україні незалежність”? Основні промовці діляться на “пропозицію” (вони повинні доводити, що Україні потрібна незалежність) і “опозицію” (їх завдання доводити, що незалежність Україні не потрібна). Всі присутні теж розділяються на дві групи: підтримка пропозиції і підтримка опозиції. Під час дебатів учні повинні вміти знаходити аргументи до тієї позиції, яку мають відстояти. Після виступів основних промовців розпочинаються дебати в залі, в яких може взяти участь кожний. Після дебатів у залі відбувається голосування за аргументи, а не тезу. Після чого оголошуються підсумки дебатів.

Дуже корисно для формування переконаньвирішення дилем Кольберга. Дилеми представляють собою реальні життєві ситуації, які не мають однозначно правильного рішення (наприклад, вкрасти ліки, якщо немає грошей, чи дати людині вмерти; вимагати справедливості чи підкоритися батькам). Переживання і розмірковування під час детального обговорювання дилем створюють необхідний кожній людині досвід вирішення складних життєвих проблем та прийняття відповідальності за свої рішення.

Розповідь – це монолог вихователя, який будуєтьсяяк оповідання, опис, роз’яснення. Вона проводиться, щоб викликати почуття співпереживання з героями розповіді, розкрити зміст моральних норм і правил поведінки, уявити ідеальний образ тощо. При цьому важливо не навчати прямо, а давати можливість дітям оцінюватисамим те, що почули, робити висновки.

Лекція, як і розповідь, – монолог вихователя, але більший за змістом і дається на рівні теоретичного узагальнення. Саме тому лекції проводять із старшокласниками з метою розкриття різних питань, пов’язаних з формуванням особистості. У змісті лекції визначаються, як правило, декілька питань,їхпослідовне розкриття дає слухачам уявлення з певної проблеми.

Ефективності використання методів формування свідомості сприяє:

1. Позитивнавзаємодія вихователя і вихованців, встановлення контакту з ними.

2. Формування інтересу, уваги до змісту інформації: використання прийомів співпереживання, парадоксальної ситуації, пауз, конкретних прикладів.

3. Доказовість у процесі переконання. Уміння пояснити свою думку за допомогою відомих істин (теза, аргументи, способи доведення істини).

4. Звернення до почуттєво-вольової сфери учнів. Вплив на свідомість особистості передбачає опору на її почуття і волю.

5. Особистість вихователя – головний фактор використання методівосвічення, навіювання, переконання; його ерудиція, педагогічна майстерність, мовна культура, стиль життя, манери, жести, міміка, педагогічний такт.

Метод прикладу – це метод впливу на свідомість, почуття, поведінку особистості через наслідування. Наслідування спрямоване на відтворювання індивідом певних зовнішніх рис, зразків поведінки, котре супроводжується емоціональними і раціональними почуттями. Прикладом для школярів можуть бути батьки, вчителі, знайомі, літературні герої, видатні сучасники, що яскраво проявили себе у праці, науці, мистецтві. У процесі взаємодії суб’єктів у контактних групах створюються умови для наслідування, особливо на ранніх етапах розвитку особистості. Діяльність одного сприяє діяльності іншого. Особливістю групової діяльності є співробітництво та суперництво, що в значній мірі визначають ефективність наслідування.

Таким чином, приклад у вихованні може виконувати різноманітні функції: конкретизувати прагнення, ідеали учнів; бути доказом для їх обґрунтування; переконувати в доцільності своїх поглядів, вчинків; стимулювати самовиховання. Ще давньоримський філософ Сенека твердив, що важко довести до добра повчанням, легко – прикладом.

3. Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.

Прочитати та скласти опору схему: “Характеристика методів організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки”

Методи другої групи можна вважати основними, тому що людина формується тільки у процесі діяльності та спілкування. У процесі формування особистості одним із головних завдань є досягнення єдності свідомості і поведінки. Тому процес виховання повинен передбачати привчання людини до позитивної поведінки і виробляти звичку до неї. Цьому сприяють такі методи, як: педагогічна вимога, привчання, вправи, доручення, виховні ситуації тощо.

Педагогічна вимога – це педагогічний вплив, який полягає в тому, щоб зобов’язати школярів виконувати які-небудь дії і вчинки.

Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особистості вихованця. Вимога виконує стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. За формою пред’явлення вимоги можуть бути прямі (характеризуються такими ознаками, як позитивність, інструктивність, рішучість і проявляється у вигляді наказу, вказівки) і непрямі, або опосередковані (спираються на сформованість у вихованців мети, цілей, переконань і проявляються у вигляді прохання, поради, натяку та ін.). Розрізняють індивідуальні педагогічні вимоги, які висуває вихователь, і колективні, котрі йдуть від правил поведінки у школі, обов’язків (клятви) члена громадської організації тощо. Різноманітні і форми вираження вимог. Вони залежать від індивідуальних якостей дитини і педагога, характеру стосунків між вихователем і вихованцем, своєрідності ситуації (м’яке прохання, нагадування, докір, попередження, категоричні вимоги).

Використання методу вимоги буде більш успішним, якщо:

а) пояснювати дітям необхідність дотримання тих чи інших вимог;

б) одночасно не висувати багато вимог;

в) залучати дітей до визначення певних вимог у процесі розробки “правил моральної поведінки” для свого класу, дитячих Конституцій і таке інше.

Ефективним єметод переключення. Інколи замість того, щоб робити зауваження вихованцю і відволікати учнів від роботи, досить включити його в іншу діяльність.

Привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми визначених дій з метою перетворення їх у звичку поведінки (не розмовляти на уроці, прибирати зі столу, дотримуватися режиму тощо). Привчання потребує чітких вимог, вправ, контролю, доброзичливості та терпіння.

Вправи передбачають багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способів дій як стійкої основи суспільної поведінки, тобто це планомірно організоване виконання вихованцями різних дій, практичних справ з метою формування і розвитку певних навичок поведінки, рис характеру. Звички формуються на основі знань про норми поведінки, вироблених умінь позитивних дій і закріплюються вправами як цілеспрямованими і багаторазовими діями. Тому вправи являють собою систему організованих вихователем правильних вчинків вихованця, розраховану на тривалий час. Вправи ведуть до вироблення навичок і звичок, які включаються в загальну структуру поведінки дитини і проявляються як її індивідуальні особливості. Це може бути звичка до регулярної праці, до фізичної та гігієнічної культури, звичка бути обов’язковим у стосунках з людьми.

М.І.Болдирев виділяє наступні типи вправ: а) вправи в діяльності – використовуються з метою вироблення в учнів навичок до праці, переборювання труднощів, виховання наполегливості, самостійності; б) режимні вправи – стимулюють дітей до дотримання встановленого в школі та в сім’ї режиму та ін.; в) спеціальні вправи – використовуються для вироблення і закріплення навичок і вмінь культурної поведінки, дотримання елементарних правил, пов’язаних із зовнішньою культурою, правилами етикету.

Реалізується метод вправ і черездоручення, тобто шляхом виконання визначених завдань учителя, батьків, колективу, що сприяє накопиченню досвіду позитивної поведінки, вихованню гуманних якостей особистості, відповідальності, старанності (доручення: провідати хворого товариша, надати допомогу відстаючому, привести в порядок книги бібліотеки).

Значущість доручень у системі виховної роботи буде вищою, якщо дотримуватись ряду умов: а) учні повинні усвідомлювати значення доручень; б) виконавці повинні знати, в чому сутність доручення і як його виконати, в які строки; в) доручення виконується більш охоче, якщо воно відповідає інтересам, потребам і можливостям дитини, посильне їй; г) надавати допомогу школярам у процесі виконання доручення, корегувати за необхідності їх дії; д) давати можливість учням виявляти самостійність, ініціативу, творчість; е) здійснювати оцінку результатів виконання доручення.

У теорії педагогіки і практиці школи все більшого поширення набуває використання виховних ситуацій, тобто створення таких зовнішніх обставин, які дозволяють опосередковано впливати на свідомість, почуття, вчинки людини. Педагогічний ефект забезпечується не прямим зверненням до учнів, а цілеспрямовано організованими обставинами, які і створюють ситуацію. Прийоми непрямого впливу на особистість школяра (створення виховних ситуацій) прямо відповідають вимогам життя. Це можуть бути:

- ситуації упізнавання, в якій дитина може продемонструвати свою унікальність, своєрідність, талановитість, інтереси;

- ситуації взаємодії кожного члена колективу з однокласниками в позиції підлеглості та керівництва;

- ситуації співпереживання, турботи, взаємодопомоги, ситуації морального вибору;

- ситуації успіху та ін.

В виховна ситуація не повинна викликати у школяра почуття образи, приниження власної гідності. Вона доречна при вирішенні гострих питань спілкування ровесників, при встановленні позитивних стосунків між батьками і дітьми. У той же час виховну ситуацію не можна вважати універсальним методом, її використовують у залежності від цільової установки, особистих якостей дитини, авторитетності вчителя тощо.

Метод суспільної думки колективу –цеметод, який більш ефективно використовується в юнацтві, оскільки саме підлітки великого значення надають думкам друзів по групі. Емоційна сумісність дітей у колективі дозволяє створити сприятливу психологічну атмосферу. В стосунках підлітка з колективом домінує страх втратити повагу друзів, постійне бажання заслужити похвалу (схвалення) колективу, виділитися в ньому з кращого боку. Громадська думка як вимога колективу полягає в оцінці дій і вчинків кожного учні з метою спонукання його до зміни на краще в поглядах, переконаннях та поведінці.

Колективна творча справа – це, по-перше, справа, корисна для когось, а не просто виховний захід; по-друге, творче, тобто самостійне створення чогось нового, незвичного; по-третє, колективна, тобто в ній беруть участь всі вихованці, кожний член колективу. КТС включає 5 загальних зборів (стартова бесіда, обговорення пропозицій та вибір справи, планування, проведення справи. “Вогник” – обговорення в неформальній обстановці результатів та процесу справи, її оцінка, оцінка діяльності кожного). Між загальними зборами створюються і працюють мікрогрупи (“Розвідка справи”, “Ради справи”, творчі групи планування та виконання). У мікрогрупах працює кожен член колективу, причому, на кожному етапі мікрогрупи мають різний склад, це дозволяє кожному вихованцю виявити різні здібності, навчитися спілкуватися з різними особистостями, реалізувати свої інтереси, побувати і в ролі підлеглого, і в ролі керівника.

Дуже ефективним єметод рольової гри. Гра – це діяльність, в якій імітуються реальні умови та дії, але метою її є процес, а не результат. Гра ставить кожного вихованця в активну позицію, непомітно примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, додержуватися правил, унаслідок чого засвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними. Ролі у грі мають діставатися всім, ураховуючи виховну мету та умови гри.

Таким чином, методи організації діяльності і формування досвіду моральної поведінки вирішують завдання виховання стосунків між людьми, навичок, умінь, звичок. Учень іде від усвідомлення необхідності знань, умінь через тренування до навичок і через тренувальні вправи – до звичок поведінки.

4. Методи стимулювання поведінки та діяльності.

Прочитати та законспектувати основні положення

До третьої групи відносять методи, які призначені стимулювати суспільно корисну поведінку, або гальмувати неприйнятну. Головні методи цієї групи – змагання, заохочення і покарання, які здійснюють функцію стимулювання і коректування діяльності і вчинків учнів.

Змагання завжди є могутнім стимулом діяльності, тому що враховує прагнення більшості людей до самоствердження, активності. Змагання може бути колективним, або індивідуальним. Воно завжди має бути гласним, конкретним, а результати та критерії оцінки треба піддавати порівнянню.

Заохочення – це підтвердження правильності вчинків, дій дитини. Значення його в тому, що воно сприяє закріпленню позитивних форм поведінки людини і може знайти прояв у різноманітних формах

Засоби заохочення – схвалення, усна чи письмова подяка, цінна нагорода, похвальна грамота, лист батькам на роботу з подякою тощо.

Заохочення буде позитивним за певнихумов: 1) його справедливість, тобто заохочувати лише за певні позитивні дії, вчинки. Заохочення повинно бути усвідомлене як нагородженим, так і однолітками; 2) своєчасність заохочення; 3) дотримання міри в заохоченні (надмірне часте заохочення одних і тих людей знижує виховний ефект методу, може призвести до формування у школяра підвищеної самооцінки, недоброзичливого ставлення однокласників).

Покарання – вплив на особистість школяра, який відбиває засудження його дій, вчинків, що суперечать нормам, принципам поведінки у суспільстві, змушуючи учнів дотримуватися цих норм. Призначення покарання – виховувати у школярів уміння гальмувати виявлення тих якостей, прагнень здійснення вчинків, які в певних умовах суперечать вимогам норм моралі.

В історії педагогічної науки ставлення до покарання різне. Такі видатні педагоги як І.Песталоцці, Л.М.Толстой, В.О.Сухомлинський вважали, що справжнє виховання може бути без покарання. Але, розумна система покарань не тільки законна, а й необхідна. Вона допомагає сформуватися міцному людському характеру, виховує почуття відповідальності, людську гідність, уміння опиратися спокусі і поборювати її.

В останні роки різні форми покарання використовуються в практиці роботи школи. В основному це покарання, пов’язані: а) з накладанням додаткових обов’язків; б) втратою абообмеженням певних прав; в) вираженням морального осудження в різних формах.

До типових видів покарань вчені відносить: вияв незадоволення, осудження, присоромлення, обмеження, посилення контролю за поведінкою, відстрочку виконання даної дитині обіцянки, вияв деякої стриманості в поводженні з дитиною, позбавлення її звичної ласки, моральне осудження, нотка відчуження в голосі, гнів, обурення тощо.

Вимоги до використання покарання:

1) слід враховувати ситуацію, за якої здійснено негативний вчинок, умови і причини, які його викликали, стан того, хто завинив, його ставлення до колективу, вчителя, школи, свого вчинку та особистість вихователя, його стосунки з дітьми; 2) поєднувати вимогливість і повагу до особистості школяра, покарання з переконанням; 3) дотримуватися педагогічного такту; 4) виявляти справедливість у використанні покарань; 5) уникати колективних покарань; 6) не карати за неуміння (воно знімається навчанням); нерозуміння (треба пояснити). Виконання цих вимог сприяє правильному ставленню людини до засудження її вчинків.

Корекція передбачає використання певних прийомів, спрямованих на подолання чи ослаблення недоліків у діях, вчинках школяра. Прийоми розв’язання протиріч у стосунках суб’єктів педагогічного процесу:

1) великодушне пробачення, сутність якого в тому, що того, хто здійснить недостойний вчинок, мовби пробачають за тієї причини, що людина не може усвідомити те, що вчинила, або припинити це. Цей прийом має силу в роботі із старшими підлітками, юнаками.

2) прийомвитискування, який застосовується з метою викликати у школяра інший, більш сприятливий стан, який замінив би негативні переживання, тобто здійснюється переключення учня.

3) прийомігнорування передбачає фіксацію педагогом несприятливого стану суб’єкта, але зовні педагог робить вигляд, що не помічає того, що відбувається, що приводить до самоосмислення суб’єктом своїх дій.

4) компроміс як спосіб розв’язання протиріч у стосунках педагога і дитини, педагога і групи дітей, коли кожний з них йде іншому на поступлення.

5) Корекція поведінки може відбуватися на основісамовиховання.Мета використання прийому – підвищення самооцінки учня і розвиток симпатії у нього по відношенню до людей.Як правило, вихованець зміцнює свою поведінку, але робить це сам, за особистим вибором того, що йому пропонують.

5. Методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні

Скласти опорну схему:“Методи контролю, самоконтролю та самооцінки”

До цієї групи методів належать:

1. Вимога (спосіб безпосереднього пробудження учнів до тих чи інших вчинків або дій, спрямованих на поліпшення поведінки: прохання, тактовні вказівки і розпорядження вчителів).

2. Контроль (спосіб спостереження за діяльністю й поведінкою учнів з метою спонукання їх до дотримання встановлених правил, виконання запропонованих вимог або завдань засобами контролю й спостереження за поведінкою і роботою учнів: індивідуальні бесіди, психолого-педагогічні тести, анкетування тощо).

3. Самоконтроль:

Самоаналіз – оснований на тому, що по мірі дорослішання і посилення інтересу до самого себе дитина все більш настійливо розмірковує про своє ставлення до оточуючого світу, власним вчинкам, дає моральну оцінку бажанням та потребам.

Самокритика – розвивається на основі самоаналізу. Може бути в формі внутрішнього монологу (інтроверти) або в формі довірчих бесід з друзями, висловлювань про себе в колі товаришів, на зборах, диспутах (екстраверти).

Самопізнання – перетворення дитини в суб’єкт виховання. в результаті самоаналізу і самокритики у дітей з’являється бажання до створення цільного образу власного “Я”, “Я” – концепції.

Самоочищення – спосіб виходу з внутрішньої кризи особистості, що виникає з причини недосконалості духовного світу дитини (особливо гостро – у підлітків). Це – самоосуд і готовність до самопокарання, до початку нового життя згідно зі своїм ідеалом.

6. Вибір методів виховання

Прочитати, скласти опорну схему

Взаємозв’язок методів і прийомів виховання. Прийом – це сукупність окремих дій в структурі методу, частіше більш специфічних, менш загальних. Методи і прийоми тісно пов’язані між собою, можуть замінювати один одного в конкретних обставинах. В одній педагогічній ситуації метод виступає як самостійний спосіб розв’язання проблеми, а в іншій – як прийом, частина методу, що має необмежений вплив і для розв’язання проблеми потребує низки інших прийомів. Наприклад, бесіда – один з методів формування переконань, може бути прийомом на одному з етапів привчання.

Прийоми поділяють на стимулюючі та гальмуючі. До перших відносять моральну підтримку, вияв доброти, уваги, авансування позитивних якостей, укріплення віри вихованця в свої сили, активізацію заповітних почуттів, фланговий підхід, прояв гуманних почуттів, включення в цікаву діяльність, організація успіху в діяльності або спілкуванні. До гальмуючих – вияв засмучення, натяк, лагідний докір, попередження, іронію, прояв обурення, виклик тривоги перед можливим покаранням, паралельну дію, уявну байдужість, наказ, уявну недовіру тощо.

Механізм дії методів та прийомів полягає в тому, що вони діють ефективно тоді, коли використовуються нечасто і несподівано. В залежності від педагогічної ситуації той чи іншій метод виховання виступає як найбільш оптимальний шлях досягнення мети. Оптимальним називається найбільш вигідний шлях, що дозволяє швидко і без зайвих витрат часу, енергії, коштів досягнути наміченої мети.

Загальні фактори, що визначають вибір методів виховання: цілі і задачі виховання; зміст виховання; вікові особливості вихованців; рівень сформованості колективу; індивідуальні та особистісні особливості вихованців; умови виховання (матеріальні, психофізіологічні, санітарно-гігієнічні тощо); засоби виховання (наочність, засоби масової інформації, різні види діяльності: ігрова, навчальна, трудова; педагогічна техніка: мова, міміка, рухи тощо); рівень педагогічної кваліфікації; час, відведений на досягнення результатів виховання: якщо часу обмаль, а цілі великі, застосовують “сильнодіючі” методи (зв’язані з покаранням та примусом), у сприятливих умовах використовуються “зберігаючи” методи виховання (умовляння і поступове приучення); очікувані наслідки.

Правила вибору методів виховання: гуманізм стосунків педагога та вихованців; метод вимагає еластичності, гнучкості та використання у системі методів; не можна обирати метод, який в даних умовах не може бути застосований; задум, не підкріплений засобами, є марним; метод вимагає логічного завершення; метод не терпить шаблонів у застосуванні; вибір методу залежить від стилю педагогічних відносин; від характеру діяльності, яку він викликає; треба передбачати психічний стан вихованців в той час, коли будуть застосовуватися методи.

Питання для самоконтролю:

1. Що передбачає поняття “метод виховання” і які підходи до його обґрунтування в педагогічній науці?

2. Які основні функції методів формування свідомості?

3. У чому сутність і значення методів організації діяльності і формування досвіду громадської поведінки?

4. Яка роль методів стимулювання поведінки і діяльності школярів?

5. Які фактори визначають оптимальний вибір методів виховання?

Резюме:

1. Методи виховання як способи педагогічної діяльності, за допомогою яких здійснюється формування особистості, можна представити в чотирьох групах: методи формування свідомості, методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки, методи стимулювання діяльності і поведінки школярів, методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності і поведінки.

2. Методи формування свідомості виконують дві основні функції – освіти і переконання, які тісно пов’язані між собою: освіта є першим ступенем переконання. Сутність методу переконання полягає в тому, щоб забезпечити свідоме і активне засвоєння учнями інформації про норми і правила поведінки і сприяння її перетворенню в стійкі переконання, спонукання до конкретної діяльності.

3. Вплив прикладу базується на потребі дітей у наслідуванні. Ефективність переконань залежить від потреби, зацікавленості людини у сприйманні і прийомі інформації. Якщо результатом навіювання може бути безпосередня реакція на зовнішній вплив, то результат переконання пов’язаний з уявою, почуттями, волею вихованця.

4. Разом з тим метод переконань неможе забезпечити позитивної поведінки людини. Тому необхідно використовувати методи організації діяльності і формування досвіду громадської поведінки: вправи, доручення, участь у різних видах діяльності та спілкування. Якщо переконання синтезують досвід, накопичений людством, то організація діяльності формує особистий досвід діяльності і спілкування дитини, включений у систему реальних відносин.

5. Основне призначення методів стимулювання поведінки і діяльності – підтверджувати правильність вчинків учнів або коректувати їх. До цієї групи належать: заохочування, покарання, змагання. Використання зазначених методів буде більш успішним, якщо спиратися на методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні, враховувати фактори, які підвищують ефективність методів.

 

Модуль 2. „Теорія навчання”

Розділ 2.1.: Теоретичні основи навчання

Зміст

1. Сутність процесу навчання.

2. Гносеологічні основи процесу навчання.

3. Функції процесу навчання, зв’язок між ними.

4. Структура процесу навчання.

5. Структура діяльності вчителя в навчальному процесі.

6. Психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів.

7. Виховання культури самоосвіти і формування загальнонавчальних умінь – основа розвитку менталітету учнів.

Ключові слова:процес навчання, методологічні основи процесу навчання, функції процесу навчання, викладання і учіння як сторони процесу навчання, засвоєння як психологічна основа процесу навчання.

Цілі та завдання вивчення розділу 2.1.

Успішне вивчення розділу 2.1. дозволяє:

Мати уяву про дидактику як галузь педагогіки, що досліджує теорію освіти і навчання; про сутність і структуру процесу навчання і підготуватись до свідомого, оптимального вибору необхідних засобів і методів навчання з урахуванням конкретних умов.

Сформувати розуміння ключових понять розділу: “методологічні основи процесу навчання”, “сутність та структура процесу навчання”, “функції процесу навчання”, “самоосвіта”.

Володіти ключовими поняттями: дидактика,процес навчання, пізнання, теоретичні і фактичні знання, уміння, навички, викладання, учіння, самоосвіта.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 2.1.

При вивченні Розділу 2.1. важливо з’ясувати сутність процесу навчання; аналізувати логіку діяльності вчителя (викладання) та діяльності учнів (учіння), функції процесу навчання; з’ясувати психологічні основи діяльності учнів у процесі навчання.

Вивчаючи пункт 1, слід мати на увазі, що в процесі навчання завжди поєднувались два види діяльності – діяльність вчителя, або викладання та діяльність учнів, або учіння. В тісній взаємодії цих видів діяльності виявляється двобічний характер навчання.

Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте гносеологічні основи процесу навчання, з’ясуйте, в чому полягає спільність і відмінність суспільно-історичного процесу пізнання і пізнавального навчання.

Вивчаючи пункт 3, необхідно розкрити зміст основних функцій навчання; з’ясувати, що повинна забезпечувати кожна з функцій навчання. Майте на увазі, що до взаємозв’язку між цими функціями слід підходити з точки зору діалектичного характеру їх єдності.

Вивчаючи пункт 4, з’ясуйтесутність поняття “структура навчання”. Проаналізуйте елементи структури процесу навчання і знайдіть зв’язки, що існують між ними.

Вивчаючи пункт 5, слід мати на увазі, що роль керівника навчального процесу не обмежується поясненням нового навчального матеріалу. З’ясуйте, в чому полягає головний зміст керівництва вчителя.

Вивчаючи пункт 6, треба усвідомити, що в основу характеристики процесу учіння покладена ідея діяльнісного підходу. Відповідно до діяльнісного підходу в учнів повинні формуватися не знання як такі, а види діяльності, в які знання включаються як певний компонент. Разом з тим необхідно пам’ятати, що без знань неможливо здійснювати діяльність.

Вивчаючи пункт 7, треба запам’ятати визначення поняття “самоосвіта”, проаналізувати основні прийоми самоосвіти.

 

1. Сутність процесу навчання.

Прочитати, скласти опорну схему: “Сутність процесу навчання, його методологічні основи і рушійні сили”

Дидактика – галузь педагогіки, яка досліджує і розробляє теорію освіти і навчання, виховання у процесі навчання.

Термін цей (від грецького: дидактикос – той, хто навчається) вживається в педагогічних працях з XVII століття (1613 р. – німецькі педагоги Кристоф Хельвег і Йохим Юнг, праця “Короткий звіт з дидактики, або мистецтво навчання”). Я.-А. Коменський у “Великій дидактиці” (1657) розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання.

Дидактика – теоретична (вивчає реальний педагогічний процес) і нормативно-прикладна (теоретичні знання є підставою для визначення змісту, вибору методів навчання, організації керівництва навчальною діяльністю учнів) наука. Таким чином, дидактика як наука має пояснювальну, перетворюючу і нормативно-прикладну функції.

Предметом дидактики є: визначення мети і завдань навчання; окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства; виявлення закономірностей процесу навчання; обґрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей навчання; вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання; забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, для виконання завдань процесу навчання.

Основні категорії дидактики: мета освіти, процес навчання, викладання і учіння, методи і прийоми навчання; форми організації навчального процесу; структура навчальної діяльності; формування загально навчальних умінь і навичок, діагностика і корекція результатів навчання.

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття “навчальний процес” охоплює всі компоненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учителя на уроці.

Під поняттям “процес навчання” розуміють цілеспрямовану двосторонню взаємодію учителя й учня, яка спрямована на оволодіння останніми знаннями, вміннями, навичками; на їх розвиток і виховання.

В сучасному розумінні процес навчання має такі характерніознаки: двобічний характер; спільна діяльність вчителів і учнів (співробітництво); активність суб’єкта навчальної діяльності; педагогічне керівництво; планомірна спеціальна організація і управління; цілісність і єдність; відповідність закономірностям вікового розвитку учнів; управління розвитком і вихованням учнів.

Методологічною основою процесу навчання в сучасній педагогіці є наукова теорія пізнання (гносеологія), яка передбачає єдність історичного та логічного в педагогічних процесах, методологічний аналіз основних дидактичних понять тощо. Наукова теорія пізнання вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі філософські положення про взаємозв’язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, перехід кількісних змін у якісні.

Основною рушійною силою процесу навчання є протиріччя (невідповідність) між зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання та можливостями щодо реалізації процесу навчання, які визначаються соціально-економічним прогресом і становищем освіти в даний період.

У процесі навчання виділяють ряд внутрішніх протиріч: між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв’язання поставлених перед ними нових завдань; між фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретичними знаннями й уміннями використовувати їх на практиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з’ясуванні й використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності учнів.

2. Гносеологічні основи процесу навчання.

Прочитати та 1) скласти опорну схему: “Етапи наукового пізнання”; 2) скласти таблицю “Спільні та відмінні риси навчання та наукового пізнання”

Пізнання –процес цілеспрямованого відображення об’єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спільні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об’єктивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об’єкта навчання чи пізнання – осмислення істотних властивостей, особливостей, зв’язків цього об’єкта – застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Так, світ ми сприймаємо через відчуттявідображення у мозку людини окремих властивостей предметів і явищ навколишньої дійсності в результаті впливу їх на органи чуттів. Сполучення відчуттів, що відображають сукупність різних властивостей предмету чи явища, що діє на наші органи чуттів зветься сприйняттям. На основі відчуттів та сприйняття у свідомості створюється уявленнячуттєвий суб’єктивний образ предметів та явищ дійсності , що відображаються.

Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об’єктивної дійсності, набуття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і науковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнання законів і закономірностей об’єктивного світу. Між процесом навчання і процесом наукового пізнання існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об’єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дослідження об’єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об’єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж року. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передбачає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у пізнанні є критерієм істини, в той час як у навчанні перевіряти істинність знання нема потреби. Тут практика допомагає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб учні навчилися свідомо користуватися формами і прийомами пізнавальної діяльності, могли правильно застосовувати наукові принципи й методи у поясненні явищ природи, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

 

3. Функції процесу навчання, зв’язок між ними.

Прочитати та заповнити таблицю: “Функції процесу навчання”

Функції процесу навчання Успішна реалізація функцій процесу навчання досягається:
Освітня Виховна Розвиваюча 1.Використанням змісту навчального матеріалу. 2.Добором форм, методів і прийомів навчання 3.Діяльністю і особистісними якостями вчителя.
Озброєння учнів: Виховання учнів: Розвиток учнів:
1.Знаннями, вміннями, навичками;……. 1.Ідейно-політичне;……….. 1.Мислення; 2. Пам’яті…

 

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забезпечити виконання цього завдання реалізацією трьох функцій: освітньої, розвиваючої та виховної.

Освітня функція покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування спеціальних і загально навчальних вмінь і навичок.

Знання – узагальнений досвід людства, що відображає різні галузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Знання – основний компонент освіти. Виділяють такі види знань: основні терміни і поняття,без яких неможливо зрозуміти жодного тексту; факти щоденної дійсностіта наукові факти, без знання яких неможливо зрозуміти закони науки, формувати переконання, доводити і обстоювати ідеї; основні закони науки,що розкривають зв’язки й відношення між різними об’єктами та явищами дійсності; теорії,що містять систему наукових знань про певну сукупність об’єктів, методи пояснення та передбачення явищ певної предметної галузі; знання про способи діяльності,методи пізнання й історії здобуття знань (методологічні знання); знання про норми ставлення до різних явищ життя(оцінні знання).

Види знань поділяють на теоретичні й фактичні.

Теоретичні знання –поняття, системи понять, абстракції, теорії, гіпотези, закони, методи науки.

Фактичні знання –одиничні поняття (знаки, цифри, букви, географічні назви, історичні особи, події).

Серед знань, що мають засвоїти учні у процесі навчання, особлива роль належить тим, які виражають способи діяльності і використовуються на практиці. Вони мають алгоритмічний характер (наприклад, знання про способи і порядок виконання арифметичних дій). У навчальних предметах вони оформлені у вигляді правил.

Освітня функція навчання повинна забезпечити: повноту знань, яка визначається засвоєнням передбачених навчальною програмою відомостей з кожної навчальної дисципліни, необхідних для розуміння основних ідей, істотних причинно-наслідкових зв’язків; системність знань, їх упорядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попереднього і прокладало шлях для наступного; усвідомленість знань, що полягає в розумінні зв’язків між ними, прагненні самостійно постійно поповнювати їх; дієвість знань, що передбачає вміння оперувати ними, швидко знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації.

Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забезпечує формування в учнів умінь та навичок.

Уміння –усвідомлена, спланована інтелектуальна діяльність, яка в навчальному процесі необхідна для вирішення нових складних завдань.

Навичка –точна, безпомилкова діяльність, яка після багаторазового повторення стає автоматичною.

Розрізняють уміння і навички теоретичні(в їх основі – правила оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичні(дії, що регулюються за допомогою формул, моделей, зразків).

Розвиваюча функція процесу навчання передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розвиваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мотивів і здібностей. Навчання і розвиток пов’язані між собою, але навчання, випереджаючи розвиток, стимулює його, і в той же час воно само спирається на актуальний розвиток дитини. Отже, навчання, на думку Л.Виготського, повинно орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день, що є принциповим для всієї організації навчання.

Виховна функція навчання покликана забезпечити виховання учнів на основі формування світогляду як підґрунтя моральних, естетичних, фізичних якостей особистості. Виховуючий характер нявчання – об’єктивна закономірність, що виявлялася в усі епохи.

Розглянуті функції тісно пов’язані між собою, і реалізація однієї з них обов’язково зумовлює реалізацію певних аспектів іншої. Тому педагог, готуючись до уроку, повинен чітко визначити його освітню, розвиваючу і виховну мету.

 







Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 4708. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.031 сек.) русская версия | украинская версия