Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Поняття про духовну культуру




Уважно прочитати, законспектувати основні положення

Духовність – надзвичайно складне й інтегративне поняття. З позиції філософії – це, насамперед, внутрішній світ людини, її свідомість, світоглядні орієнтації. Основою духовності є власне людські цінності, духовні потреби, інтереси, смаки й ідеали.

В українському педагогічному словнику духовністьрозглядається як “індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших” (розглядається як душевність).

Духовний розвиток вчені трактують як ієрархію метамотивів та потреб, виходячи з яких особистість оцінює себе, інших, довкілля і діє. Найсуттєвішими є такі потреби: самоповага, пізнання світу, себе, сенсу життя, сприймання та створення краси, здійснення добра та справедливості, досягнення психічної досконалості.

Духовний розвиток особистості визначається так (Б.Юсов): духовне – це ідеальне, всезагальне; життя, активність, вчинки, спрямовані до світлого і святого; щедрість, любов до ближнього, самовідданість; почуття радості від творення блага; свобода, можливість діяти без зовнішнього примусу; досягнення особистості, що набуті завдяки власним внутрішнім ресурсам; творчість, безпосередність, щирість у діянні добра.

Структура духовного потенціалу особистості (за М.Марчуком):

1)логічне мислення,пов’язане з такими протилежностями, як “істина” й “омана”;

2)моральне волевиявлення, що здійснює вибір між “добром” і “злом”, та

3) естетичне переживання,зумовлене протиставленням “краси” й “потворності”. Тобто сутність духовності складають інтелектуальні, моральні і естетичні цінності особистості.

Індикаторами (показниками) духовності людини, як зазначають вчені, є об’єкти духовності (предмети праці, інші люди, життя, істина і Бог); базові життєві цінності (істина у пізнанні, користь і доцільність у праці, любов, добро і творчість); тип самовизначення особистості (прагматичне, моральне, екзистенціальне); спосіб виявлення творчості у діяльності та поведінці (надситуативна, пошукова активність, наднормативна, самоактуалізація); характер мотивів (самореалізація, самоствердження); духовні інтенції та життєві настанови людини (віра, надія, любов). У загальному варіанті духовність можна розглядати як внутрішнє життя людини, її погляди, думки, ціннісні орієнтації, потреби, ідеали, почуття, стосунки, вчинки, що спрямовані на усвідомлення, засвоєння та втілення Істини, Краси і Добра.

Деякі висновки щодо поняття “духовність” і “духовний розвиток”

1. Духовність – якість, що притаманна тільки людині і людству. Духовність надає життю людини якісної своєрідності, наповнює її смислом, розкриває нові горизонти, одухотворяє навколишній світ.

2. Дати точне визначення поняттю “духовність” складно. Сучасна наука характеризує духовність як особливий компонент і генезис культурної реальності, форму самовизначення людини і розвиток її творчих потенцій.

3. Аналіз духовності дозволяє виділити значну кількість якостей, що притаманні духовній людині і характеризують духовність (див. вище – індикатори духовності).

4. Являючись вищим етапом психічного життя людини, духовність акумулює її основні функції: синтез естетизму, етизму, теоретизму; істина, добра, краса як ціле; єдність усіх моральних сил людини, зв’язок з емоційним світом людини.

5. Духовність – провідна універсальна характеристика діяльності людини. Самопізнання, самосвідомість, самореалізація – важливі феномени духовного життя людини.

Духовна культурав широкому розумінні – це багатий позитивний життєвий досвід суспільного, соціального, родинного життя народу, людства, який передається із покоління в покоління.

У вузькому розумінні духовна культура є результатом освіти, виховання і самовиховання індивіда і свідчить про засвоєння ним системи морально-етичних норм, основ культури, а також про сформованість духовних запитів, потреб, інтересів, виявлення культури почуттів, а також культури взаємодії з оточуючими. Критерієм сформованості духовної культури індивіда є самореалізація його духовних сил і духовного потенціалу.

Виховання духовної культури у підростаючого покоління – складний, багатогранний процес, основою якого є прищеплення дитині гуманістичних якостей, системи світоглядних координат, вищих цілей і культури поведінки.

Процес виховання духовної культури у школярів передбачає облагородження життя і помислів дитини вищимисмислами у її ставленні до національної і світової духовної культури, історії країни,мови, віри, пошуків ідеалу і змісту життя людей, довкілля...

У зв’язку з зазначеними особливостями духовної культури в сучасній педагогіці висувається концепція базисної мети формування особистості – це формування її духовної культури. У теорії змісту освіти термін “духовна культура” рівнозначний терміну “базова культура”.

У більшості джерел в області науково-педагогічних досліджень базова культура і її формування в цілісному педагогічному процесі включає: філолофсько-світоглядну підготовку школярів, громадянське виховання, формування основ моральної культури особистості, трудове виховання і професійну орієнтацію особистості, формування естетичної культури, виховання фізичної культури учнів.

Трудове виховання

2. Філософсько-світоглядна підготовка школярів.

Прочитати та скласти опорну схему: “Формування наукового світогляду школярів”

Однією з ведучих задач виховання духовної (базової) культури особистості є формування світогляду школярів.

Світогляд являє собою цілісну систему наукових, філософських, соціально-політичних, моральних, естетичних поглядів на світ (природу, суспільство, мислення).

Світогляд – узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів, в яких людина виражає своє ставлення до оточуючого її природного і соціального середовища.

Суб’єктивна сторона світогляду полягає в тому, що в людини формується не тільки цілісний погляд на світ, але й узагальнене уявлення про саму себе, що складається в розумінні і переживанні свого “Я”, своєї індивідуальності, своєї особистості. У людини, що досягає такого рівня розвитку, коли його можна назвати особистістю, усі властивості і якості здобувають визначену структуру, логічним центром і підставою якої стає світогляд. Вищим рівнем світогляду є система світоглядних переконань (чи переконаність як інтегративна якість особистості).

Погляди – прийняти людиною як достовірні ідеї, знання, теоретичні концепції. Передбачення, що пояснюють явища природи і суспільства, є орієнтирами в поведінці, діяльності, стосунках.

Переконання – психічний стан особистості, яка характеризується стійкими поглядами, впевненістю в правильності своїх думок, поглядів, це сукупність знань, ідей, концепцій, теорій, гіпотез, в які людина вірить як в істину.

Невід’ємною частиною переконань людини є почуття. Втілення світоглядних переконань у життя, їх обстоювання і захист людина переживає емоційно.

Втілюючи в собі досягнення світової цивілізації, науковий світогляд озброює людину науковою картиною світу як системним відображенням найбільш істотних сторін буття і мислення, природи і суспільства.

Науковий світогляд – цілісна система наукових, філософських, політичних, моральних, правових, естетичних понять, поглядів, переконань і почуттів, які визначають ставленні людини до навколишньої дійсності й до самої себе.

Основу наукового світогляду становлять погляди, переконання, що сформувалися на базі знань про природу та суспільство, й стали внутрішньою позицією особистості. Таким чином, у структурі наукового світогляду погляди, переконання, ідеали, система наукових знань особистості.

Основні риси наукового світогляду: науковість, єдність теорії і практики, патріотизм і інтернаціоналізм, гуманізм, оптимізм, непримиренне ставлення до будь-яких проявів аморальності.

Процес формування наукового світогляду включає наступні етапи: 1. Озброєння учнів глибокими науковими знаннями. 2. Формування у школярів глибокої переконаності в істинності наукових знань. 3. Включення учнів в активну трудову та громадянську діяльність.

Основні шляхи та умови формування світогляду

- науковий світогляд формується у процесі вивчення фізики, хімії, біології, астрономії – закладається фундамент наукових знань;

- гуманітарні предмети складають наукову основу світогляду;

- у процесі суспільно-трудової діяльності;

- художньо література і мистецтво, усі засоби культурно-ідеологічного впливу;

- непорушна єдність знань, ідейно-морального і трудового виховання.

Формування світогляду залежить від впливу на інтелект, емоції особистості, її волю, від активної практичної діяльності.

Дидактичні умови ефективності формування наукового світогляду:

1. Забезпечення глибокої наукової доказовості, логічної переконливості та несуперечливості всіх теоретичних висновків і фактів світоглядного характеру.

2. Надання навчанню високої ідейно-політичної спрямованості.

3. Дотримання принципу історизму при вивченні програмного матеріалу.

4. Розвиток пізнавальної активності та самостійності учнів.

5. Збудження емоційного ставлення учнів до навчального матеріалу.

6. Тісний зв’язок з життям, включення школярів в активну трудову діяльність.

7. Врахування в роботі з формування наукового світорозуміння вікових та індивідуальних особливостей учнів.

3. Громадянське виховання в системі формування базової культури особистості.

Прочитати та скласти опорну схему: “Сутність, зміст та шляхи громадянського виховання школярів”

Громадянське виховання – процес формування громадянськості як риси особистості, яка характеризується усвідомленням нею своїх прав і обов’язків у ставленні до держави, народу, законів, норм життя; турботою про благополуччя своєї країни, збереження людської цивілізації конкретними діями відповідно до власних переконань і цінностей.

Мета громадянського виховання – сформувати свідомого громадянина, патріота, тобто людину з притаманними їй особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного громадянського суспільства в Україні. Вони мають органічно поєднуватись із потребою й умінням діяти комплексно й результативно.

Громадянська культура є “ядром”, усієї духовної культури особистості; пронизуючи усі її складові частини. Без оволодіння нормами та цінностями громадянської культури людина не може вважатися в повній мірі культурною, бути справжнім громадянином своєї держави.

Громадянськість як риса особистості відбиває:

— патріотичну самосвідомість, громадянську відповідальність, суспільну ініціативність й активність, готовність трудитися для розвитку Батьківщини, захищати її, підносити її міжнародний авторитет;

— повагу до Конституції, законів держави, прийнятих у ній правових норм, сформованість потреби в їх дотриманні, високій правосвідомості;

— досконалі знання і володіння державною мовою, турботу про піднесення її престижу;

— увагу до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу; високу культуру міжнаціонального спілкування;

— дисциплінованість, працьовитість, завзятість, почуття дбайливого господаря своєї землі, піклування про її природу, екологію.

Одним із компонентів громадянського виховання школярів є оволодіння ними правовою і політичною культурою.

Оволодінняправовою культурою сприяє розвитку правосвідомості особистості, тобто усвідомленню своїх прав, свобод, обов’язків, ставлення до закону, державної влади.

Політична культура – одна із сфер духовного життя людини, що характеризує її досягнення в засвоєнні політичних знань, умінь, норм та традицій політичної діяльності, які дозволяють учневі регулювати свої політичні дії, поведінку.

Основні шляхи громадянського виховання школярів

1. Громадянському вихованню школярів може сприяти запровадженняспеціального навчального предмета в старших класах.

2. Забезпечення оволодіння школярамисистемою знань про людину та суспільство певними уміннями у процесі вивчення освітніх предметів гуманітарного та природничого циклів.

3.Організація позакласної та позашкільної виховної роботи, щосприяє не тільки збагаченню учнів знаннями й уміннями, а й залученню школярів до безпосередньої діяльності, яка розвиває якості громадянина. Для цього можна використовуватирізноманітні форми та методи роботи: бесіди, інформації, усні журнали, різного спрямування клуби, круглі столи, прес-конференції, заочні подорожі, диспути, конференції, суспільно-політичні вікторини, захисти рефератів з різних громадянських питань, аналіз конкретних політичних та історичних ситуацій, робота прес-центрів, лекторіїв тощо.

4. Формування основ моральної культури особистості.

Прочитати та скласти схему: “Механізм формування основ моральної культури особистості”

Моральне виховання – це цілеспрямований і систематичний вплив на свідомість, почуття і поведінку вихованців з метою формування у них моральних якостей, які відповідають вимогам суспільної моралі.

Метою морального виховання є формування в особистості стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі; залучення учнів до участі у практичній діяльності.

Мораль – це сукупність норм поведінки людей, що регулюють їх відношення до суспільства, нації, колективу, підтримане особистим переконанням, традицією, суспільною думкою. Моральні норми складають основу моральності людини, але повністю її не визначають.

Моральність включає моральні погляди, теорії, переконання, почуття. відношення людей, моральну поведінку.

Моральні переконання – це пережиті та узагальнені моральні принцип, норми. Вони формуються у процесі активного й вольового оволодіння всім багатством моральної культури і стають керівництвом до дії особистості.

Моральні почуття відображають запити, оцінки, відношенні спрямованість духовного розвитку особистості. У результаті формуванні почуттів у системі морального виховання з’являється емоційне ставлення до того, що раніше було нецікавим.

Моральні звички – це корисні для суспільства, стійкі форми поведінки (образ дії), які стають потребою людини і здійснюються у будь-яких ситуаціях і умовах.

Завдання морального виховання передбачають:

• формування в учнів моральної свідомості, основними категоріямиякої єморальний ідеал, моральні норми і цінності, моральна мотивація, етична оцінка;

• розвиток моральних почуттів в учнів, а саме: гуманізму, гідності, сумління, обов’язку, відповідальності, принциповості, товариськості, доброти, поваги до людей, милосердя тощо;

• формування досвіду поведінки, яка відповідає прийнятим у суспільстві етичним нормам і традиціям; прищеплення моральних звичок.

Процес формування основ моральної культури учнів включає наступні етапи:

1. Етап формування моральної свідомості, який передбачає засвоєння системи знань про норми і правила моральної поведінки шляхом моральної просвіти.

2. Етап формування моральних почуттів, який полягає у перетворенні знань на переконання, переході їх у дієво-вольову сфери дитини.

3. Етап організації моральної діяльності учнів, який передбачає залучення до загальноприйнятих норм і правил поведінки.

Основою змісту морального виховання є позиції, які учень реалізує у своїй діяльності з етичної сторони. Мірою реального та потрібного суспільству типу моральних відносин виступає ідеал особистості. Він задає перспективу для виховання і самовиховання.

Загальні організаційні форми морального виховання поділяють на п’ять груп:

1) керівництво життям і діяльністю учнівського колективу, формування органів його самоврядування, організація і проведення зборів та ін.;

2) інформаційно-масові форми – лекції, дискусії, конференції, вечори;

3) дієво-практичні форми – агітбригади, трудові бригади і об’єднання. тимурівські команди та ін.;

4) синтетичні, або клубні, форми – шкільні клуби, КВК, “вогники”, шкільні театри та ін.;

5) індивідуальні форми – консультації, співбесіди, індивідуальні завдання.

 

5. Трудове виховання і професійна орієнтація школярів.

Прочитати та скласти опорну схему: “Система трудової підготовки школярів”

Трудове вихованняце цілеспрямований, організований систематичний педагогічний процес залучення і стимуляції школярів до різноманітних видів праці з метою формування певних виробничих знань, умінь, навичок, розвитку творчого мислення, інтелекту, працьовитості, усвідомлення необхідності праці як основи життєдіяльності кожної людини.

Основна мета трудового виховання школярівсформувати особистість людини як будівничого творця, що діє в ім’я гуманних ідеалів.

Основні завдання трудового виховання:

· формування любові, поваги допраці як до першої життєвійнеобхідності;

· формування трудових умінь, навичок культури праці;

· формування пізнавального інтересу, інтелектуальних умінь та навичок активної пізнавальної трудової діяльності;

· формування працелюбної особистості.

Працяце цілеспрямована діяльність людей на задоволення своїх потреб, необхідна умова існування та розвитку суспільства, основа життєдіяльності людини.

Працелюбність є результатом трудового виховання і виступає як особистісна якість, для якої характерна потреба в соціально та особистісно мотиваційній сфері, наявність трудових умінь і навичок та їх постійне удосконалення.

Трудова освіта або трудове навчання є частиною системи трудового виховання. Вона є основою трудової культури, творчої, продуктивно осмисленої праці.

Компонентом базової трудової культури є політехнізм,який складається з теоретичної і практичної частини. Теоретична частина навчання передбачає ознайомлення учнів з характером праці на виробництві, з прогресивними технікою та технологіями і т.д. Практична частина навчання спрямованана засвоєння трудових прийомів, операцій, процесів, набуття навичок праці, творчу участь у ній і т.д.

Трудове навчання здійснюється від першого класу до закінчення школи. Складовою системи трудового виховання школярів є також організація спільно-корисної праці.

На сучасному етапі великого значення набуває економічне виховання. Економічне виховання – систематичний, цілеспрямований, організований вплив з метою формування в учнів економічних знань, умінь, навичок, потреб, інтересів, стилю мислення, які відповідають нормам господарювання і принципам моралі.

Складова трудового виховання – профорієнтація. Профорієнтація –це науково обґрунтована система соціально-економічних, психологічних, виробничо-технічних та індивідуальних заходів, спрямованих на надання допомоги учням у професійному самовизначенні згідно з особистими здібностями, можливостями, покликанням і потребами суспільства.

Основні напрямки роботи з трудового виховання;

1. Залучення учнів до різних видів навчальної праці з метою кращого розпізнання своїх можливостей, самопізнання та самовиховання – робота гуртків, школа мистецтв, секції юних техніків та ін.

2. Профорієнтаційний урок.

3. Професіографічні зустрічі та екскурсії.

4. Формування пізнавальних інтересів і нахилів учнів.

5. Розвиток творчих здібностей учнів.

6. Залучення до різних видів трудової діяльності (шкільні кооперативи, трудові загони та ін.).

7. Індивідуальні профорієнтаційні консультації.

8. Бесіди, спостереження, анкетування, вивчення нахилів та інтересів.

9. Робота з батьками.

 

6. Формування естетичної культури учнів.

Прочитати та законспектувати ключові поняття

Естетична культурапередбачає сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, розвиток здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності, творів мистецтва, потребу вносити прекрасне в оточуючий людину світ, зберігати прекрасне.

Естетичне виховання – це процес взаємодії педагога та учнів, спрямований на формування естетичної культури та розвиток естетичного ставлення особистості до життя, набуття здатності до творчої діяльності за законами краси.

Мета естетичного виховання – формування здібності повноцінного сприймання, розуміння й оцінювання прекрасного в житті, праці, мистецтві, творчості; розвиток здатності насолоджуватися прекрасним.

Методологічною основою естетичного виховання є естетика – наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми відображення дійсності і перетворення життя за законами краси.

Зміст естетичного виховання передбачає розвиток:

1) естетичного сприйняття як здатності людини до вичленування в явищах дійсності і мистецтва процесів, властивостей, якостей, що викликають естетичні переживання, естетичну насолоду;

2) естетичних суджень (оцінок), відбиваючи ставлення особистості до явищ життя суспільства, до природи, мистецтва;

3) естетичного ідеалу як уявлення школяра про довершеність, красу в природі, суспільстві, людині, мистецтві;

4) естетичного смаку як стійкого емоційно-оцінного ставлення людини до прекрасного з позицій її ідеалів;

5) естетичної діяльності, основу якої складає потреба особис­тості в спілкуванні з естетично цінними предметами, явищами, творами мистецтва, в потребі створювати самому красу.

Основним завданням естетичного виховання є формування художньо-естетичної культури, розвиток творчих здібностей, здатності до естетичного освоєння дійсності.

Спостережливість, уміння бачити, помічати прекрасне – основа духовної краси людини, яка виражається в її естетичній свідомості.

Естетична свідомість – форма суспільної свідомості, що являє собою художньо-емоційне освоєння дійсності через естетичні почуття, переживання. оцінки, смаки, ідеали тощо і концентровано виражається в мистецькій творчості та естетичних поглядах.

Естетичні почуття – особливі почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в дійсності й у творах мистецтва.

Естетичний смак – здатність людини правильно оцінювати прекрасне, відокремлювати справді прекрасне від потворного, неестетичного.

Естетичний ідеал - уявлення людини пропрекрасне, до чого вона прагне, на що вона рівняється.

Естетика поведінки – риси прекрасного увчинках і діях людини: у ставленні до праці і до суспільства, у манерах і зовнішньомувигляді, у формах спілкування з людьми.

Естетичне виховання школярів передбачає певну організацію системи навчально-виховного процесу, в умовах якої учні можуть безпосередньо стикатися з прекрасним, постійно збагачуватись новими естетичними враженнями і знаннями, виховуючи чутливість до прекрасного в житті, природі, мистецтві. Реалізація цього завдання здійснюється в процесі вивчення основ наук, у позакласній і позашкільній роботі, в сім’ї, шляхом самовиховання, спрямованого на збагачення і вдосконалення людського характеру, внутрішнього світу особистості, її поглядів, почуттів, уявлень, смаків.

Шляхи естетичного виховання школярів:

1. Оволодіння естетичними знаннями в процесі вивчення навчальних предметів.

2. Естетичне виховання у праці.

3. Естетичне виховання засобами природи.

4. Естетичне виховання засобами мистецтва.

Джерела естетичного виховання: природа, краса побуту і оточуючої обстановки, мистецтво, участь людини у3 різних видах діяльності, національні цінності.

 

7. Виховання фізичної культури учнів.

Прочитати та скласти опорну схему: “Виховання фізичної культури учнів”

Фізична культураневід’ємна важлива частина загальної і фахової культури особистості сучасного фахівця, що забезпечує фундамент його фізичного, духовного добробуту й успіхи у виробничій діяльності. Вона є якісною динамічною характеристикою рівня розвитку і реалізації можливостей людини, що забезпечує біологічний потенціал його життєдіяльності, необхідний для гармонійного розвитку, прояви соціальної активності, творчої праці. Всеце обумовлює соціальне замовлення на оволодіння особистою фізичною культурою на всіх етапах формування фахівця.

Свої функції, що розвивають і формують особистість фізична культура найбільш повно реалізує через систему фізичного виховання.

Фізичне вихованняце соціально-педагогічний процес цілеспрямованого систематичного впливу на людину фізичними вправами, силами природи та гігієнічними факторами з метою зміцнення здоров’я, розвитку рухових якостей, вдосконалення морфологічних і функціональних можливостей, формування і покращення основних життєво необхідних рухових вмінь, навичок та пов’язаних з ними знань, забезпечення готовності людини до активного життя і професійної діяльності. Це робить необхідним введення фізичного виховання до числа обов’язкових дисциплін у загальноосвітніх школах і вищих закладах освіти.

Мета фізичного виховання: зміцнення здоров’я, сприяння гармонійному розвитку особистості, підготовка молоді до праці і захисту Батьківщини.

Завдання і зміст фізичного виховання:

- формування поняття про те, що турбота про своє здоров’я є не тільки особистісна справа, а і суспільний обов’язок;

- сприяння правильному фізичному розвитку і зміцненню здоров’я;

- розвиток основних видів рухових діл, формування рухових умінь і навичок;

- виховання стійкого інтересу і потреби в систематичних заняттях з фізичної культури;

- формування в учнів правильної постави, підтягнутості і охайності.

Шляхи фізичного виховання:

- уроки фізичної культури;

- гімнастика і фізкультурні хвилини під час уроків;

- ігри і фізичні вправи на перервах, в режимі продовженого дня.

У позакласній роботі: робота гуртків і секцій фізичної культури в школі, будинках дітей та юнацтва; спартакіади, фізкультурні свята, змагання, туризм.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть основні риси наукового світогляду.

2. У чому суть громадянського виховання?

3. У чому сутність морального виховання, моральної культури особистості?

4. Що таке професійна орієнтація і які компоненти вона включає?

5. Які джерела і шляхи естетичного виховання школярів?

6. Які основні завдання фізичного виховання в сучасній школі?

Резюме

1. Формування духовно багатої і всебічно розвиненої особистості є важливою метою і в той же час необхідною умовою розбудови Української держави. Саме тому процес вирішення проблеми духовної культури підростаючого покоління був і залишається пріоритетною перспективою сучасного виховання, побудованого на аксіологічних принципахгуманізму і демократизму, зорієнтованого на національні та загальнолюдські духовні цінності і культурні традиції.

2. Світогляд як система поглядів, переконань, у якій людина відбиває своє ставлення до світу і своє місце в ньому, одночасно пов’язаний з різними сторонами діяльності особистості, із знаннями й уміннями їх застосовувати при розв’язанні завдань, з якими школяр зіштовхується в своєму житті, тобто з інтелектуальною стороною особистості, із спрямованістю особистості – її ставленням, мотивами, оцінками, ідеалами.

3. Громадянська культура є “ядром”, усієї духовної культури особистості; пронизуючи усі її складові частини. Без оволодіння нормами та цінностями громадянської культури людина не може вважатися в повній мірі культурною, бути справжнім громадянином своєї держави.

4. Головне завдання морального виховання – формування моральної культури особистості, яка включає такі компоненти: індивідуальну моральну свідомість, моральні почуття, моральні стосунки, поведінку і спілкування. Індивідуальна моральна свідомість включає в себе ідеали, погляди, переконання, прагнення особистості, що складає духовно-моральну основу формування моральної культури особистості школяра.

5. Трудове виховання як певна організація діяльності і спілкування школярів, яка забезпечує формування ставлення особистості до праці, її професійне самовизначення, є складовою частиною духовного розвитку особистості.

6. Естетичне виховання школярів як процес оволодіння ними естетичною культурою сприяє всебічному гармонійному розвитку особистості, залученню до духовної культури людства, творчості в різних галузях життєдіяльності тощо, формує ставлення до праці, пізнання, спілкування, природи, світу речей тощо.

7. Фізичне виховання як цілеспрямована організація життєдіяльності школяра, забезпечує досконалість формування його фізичної культури, загальну освіту і всебічний розвиток.

 

Розділ 1.5.: Загальні методи виховання

Зміст

1. Поняття про методи виховання.

2. Методи формування свідомості особистості.

3. Методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки.

4. Методи стимулювання поведінки та діяльності.

5. Методи контролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні.

6. Вибір методів виховання.

Ключові слова:метод виховання; засібта прийом виховання; класифікація методів виховання; методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання поведінки та діяльності; методи контролю та самоконтролю.

Цілі та завдання вивчення розділу 1.5.

Успішне вивчення розділу 1.5. дозволяє:

Мати уяву про класифікацію методів виховання, характер взаємозв’язків між ними, умови оптимального вибору та ефективного застосування методів виховання.

Знати суть методів, прийомів, засобів виховання, класифікацію методів виховання з позиції діяльнісного підходу, вміти оцінювати результати застосування різноманітних методів виховання у конкретних педагогічних ситуаціях.

Володіти ключовими поняттями: метод виховання; засібта прийом виховання; класифікація методів виховання; методи формування свідомості особистості; методи організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки; методи стимулювання поведінки та діяльності; методи контролю та самоконтролю.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.5.

При вивченні Розділу 1.5. важливо з’ясувати сутність поняття “метод виховання”; характеризувати методи формування свідомості особистості, організації діяльності та формування досвіду суспільної поведінки, стимулювання поведінки та діяльності, контролю та самоконтролю; знаходити оптимальні засоби, методи виховання для ефективного вирішення конкретних педагогічних ситуацій в навчально-виховному процесі.

Вивчаючи пункт 1, необхідно висвітлити питання про різні підходи до трактування поняття “метод виховання” та з’ясувати, чим обумовлена різність підходів до класифікації методів виховання.

Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте основні функції методів формування свідомості особистості. Спробуйте навести конкретні приклади використання цих методів у практиці А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського.

Вивчаючи пункт 3, треба мати на увазі, що педагогічна вимога дійсно є невід’ємною частиною методів організації діяльності і формування досвіду поведінки, але головне їх завдання – вплив на свідомість дитини. Вимоги випереджують дію, тому їх можна віднести як до першої, так і до другої групи методів.

Вивчаючи пункт 4, необхідно проаналізувати роль методів стимулювання діяльності і поведінки. Спробуйте охарактеризувати засоби виховання для цього методу.

Вивчаючи пункт 5, проаналізуйте методиконтролю, самоконтролю та самооцінки у вихованні. Наведіть приклади використання цих методів в навчально-виховному процесі.

Вивчаючи пункт 6, з’ясуйте, від яких факторів залежить вибір методів виховання. Слід пам’ятати: щоб виховний процес був ефективним, методи виховання використовують у їх взаємозв’язку.

 







Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 601. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.025 сек.) русская версия | украинская версия