Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

В) Рентгенографія.




Рентгенографія – метод рентгенологічного досліджен­ня, при якому в ролі пристрою для реєстрації використо­вуєть­ся рентгенівська плівка. Зображення предмета діста­ють на фотоплівці. Рентгенівську зйомку будь-якого органу проводять не менш ніж в двох взаємно перпендикулярних проекціях. Технічні умови зйомки автоматично задаються спеціальними приладами, що входять в комплект рентге­нівської установки. На рентгенограмах виявляється більше деталей зображення, ніж при рентгеноскопії.

Рентгенографічний метод характеризується значно біль­шою інформативністю, ніж рентгеноскопічний. Для ана­лі­зу рентгенограми можна залучити інших, більш досвідчених спеціалістів, і це є документ, який можна порівняти з наступними аналогічними знімками.

При рентгенографії сумарна експозиція в багато разів менша, ніж при рентгеноскопії (при рентгеноскопії, як видно з мал. 10.15, відстань між фокусами рентгенівської трубки і поверхнею тіла мінімальна – до 30–40 см, а час включення високої напруги на рентгенівській трубці є великим). За експозицією одне рентгенівське дослідження еквівалентне 5–9 рентгенограмам. Пропорційно експозиції змінюється величина тканинних доз. Для підвищення розділь­ної здатності і зменшення променевих навантажень використовують підсилювачі рентгенівського зображення (ПРЗ). Застосування ПРЗ створює менші дозові наванта­жен­ня, ніж при використанні звичайного екрану для рентгено­скопії. Проте, і в цьому випадку при більшій тривалості до­слід­ження можливі достатньо великі дозові навантаження. В таблиці 10.4 наведені тканинні дози при рентгеноско­пічному і рентгенографічному дослідженнях.


Таблиця 10.3. Тканинні дози при рентгенологічних дослідженнях.

  Dакт Dл Dш Dпе Dн Dс Dмз Dшз Dчг Dжг
Дослідження органів дихання (Ua = 80 кВ, І = 3 мА, t = 120 c)3
Рентгено­ско­пія без ПРЗ3 18.5 (1850) 12.6 (1260) 1.4 (149) 2.6 (260) 3.6 (1220) 12.2 (290) 2.9 (290) 2.6 (260) 0.1 (10) 0.15 (15)
Рентгено­графія 1.2 1.1 0.13 0.24 0.31 1.0 0.26 0.24 0.07 0.014
(Ua = 70 кВ, І = 1 мА, t = 180 c)
Рентгено­скопія з ПРЗ 3.9 4.7 0.5 0.8 1.3 4.5 0.9 0.8 0.04 0.05
Рентгено­графія Тканинні дози в 3–4 рази менші, ніж при рентгеноскопії
Катетеризація серця (Ua = 70 кВ, І = 1.5 мА, t = 620 c)
Рентгено­скопія з ПРЗ 15.8 24.2 2.8 4.7 6.5 4.8 4.7 0.2 0.3
Рентгено­графія з ПРЗ 6.7 0.8 1.4 1.8 5.8 1.7 1.4 1.9 0.05 0.08
Дослідження кишечника (Ua = 90 кВ, І = 2 мА, t = 540 c)
Рентгено­скопія без ПРЗ 14.04 0.76 9.72 4.32 4.32 1.84 0.76 0.11 35.64 41.04
Рентгено­графія 0.36 1.6 1.6 0.8 0.32 0.08 18.4
Рентгено­графія з ПРЗ 2.1 0.12 1.4 0.6 0.6 0.24 0.12 0.02

Індексами зверху позначені:

1 – тканинні дози в мГр, в дужках – в мілірадах. Із таблиці видно, що при прицільній рентгенографії (три прицільні знімки) дози майже в 10 разів нижчі, ніж при рентгеноскопії;

2 – тканинні дози без ПРЗ – підсилювач рентгенівського зображення;

3 – тканинні дози в режимі дослідження.

Умовні позначення тканинних доз різних органів:

Dакт – активний кістковий мозок; Dл – легені; Dш – шлунок; Dпе – печінка; Dн – нирки; Dс – селезінка; Dмз – молочні залози; Dщз – щитовидна залоза; Dчг – чоловічі гонади; Dжгжіночі гонади.

Тканинні дози визначаються за формулою:

D = pIt ,

де p – питоме значення тканинної дози (мкГр/мА·с), І – сила струму в рентгенівській трубці, t – середній час досліджен­ня.

З метою зниження доз опромінення рекомендується повна заміна рентгеноскопії на рентгенографію. Рентгено­скопічне дослідження, що проводиться за допомогою зви­чай­ного екрана без підсилювача рентгенівського зобра­ження, повинно застосовуватись тільки у виключних випадках.

г) Електрорентгенографія.

Мал. 10.16а. Зарядка селенової пластини: 1 – шар напівпровідника; 2 – електропровідна пластина.

В цьому методі реєстрація випромінювання, що пройш­ло через пацієнта, здійснюється фотопровідним шаром високоомного напівпровідника (селену, окису цинку тощо). Напівпровідник наноситься на провідну основу – підложку. Перед одержанням зображення шар напівпровідника – селе­нову пластину – “збуджують”, заряджаючи її іонами зви­чай­но із коронного розряду в повітрі, а підложку заземлюють (мал. 10.16а). В результаті на протилежних поверхнях селенової пластини з’являються заряди проти­лежних знаків (зверху +, знизу –), всередині пластини ство­рюється електричне поле.

Мал. 10.16б. Експо­ну­ван­ня: 1 – рентге­нівські промені; 2 – об’єкт обстежень; 3 – ділянки селеново­го шару, де збе­реглася поляризація.
Мал. 10.16в. Утво­рен­ня електро­ста­тич­ного зображен­ня: 1 – пластина се­ле­ну; 2 – порошин­ки проявляючої ре­чо­ви­ни; 3 – елект­род.

При опроміненні такої пластини рентгенівськими про­ме­нями в результаті фотопровідності селену зменшується опір шару, що приводить до стікання нанесених на поверхню шару зарядів пропорційно освітленості. Заряди, що залишились після експонування, утворюють приховане електричне зображення (мал. 10.16б). Його можна візуалізу­вати двома способами:

1 – шляхом а) проявлення електрично зарядженим по­рош­ком (в сухому вигляді або у виді суспензії, мал. 10.16в), б) закріплення безпосередньо на шарі або переносу на папір і закріплення (мал. 10.16г);

2 – шляхом безпосереднього електронного зчитування.

Мал. 10.16г. Перенос зображення: 1 – папір, на який переноситься зображення; 2 – пластина селену.

Метод відрізняється високою економічністю (вико­ристо­вується звичайний папір замість дорогої рентге­нівської плівки), швидкістю отримання готового знімка
(2–2.5 хвилини), зручністю роботи на світлі без спеціальної фотолабораторії. При використанні цього методу 1 м2 селе­нових пластин заміняє понад 3000 м2 рентгенівської плівки і тим самим звільняється для інших цілей 40–50 кг срібла і 60–90 кг дефіцитної фотографічної желатини.

Променеве навантаження на хворого при електро­рентге­нографії із застосуванням пластин СЕРП-100-150 таке ж, які при звичайній рентгенографії. Розробка більш чутли­вих до рентгенівського випромінювання напівпро­від­ни­кових матеріалів є дуже актуальна проблема, яка дозво­лить знизити променеві навантаження.

д) Підсилювачі рентгенівського зображення.

Рентгенівський електронно-оптичний підсилювач являє собою різновидність електронно-оптичного перетворювача (ЕОП). ЕОП – пристрій для перетворення зображення із однієї області спектра в іншу через побудову проміжного електронного зображення. В рентгенівському ЕОП рентге­нівське зображення перетворюється в електронне з наступ­ним його перетворенням в світлове.

Схема пристрою найпростішого ЕОП для рентгенівсь­кого випромінювання зображена на мал. 10.17.

Мал. 10.17. Схема будови найпростішого ЕОП для рентгенівського випромінювання: 1 – рентгенівська трубка; 2 – діафрагма; 3 – об’єкт; 4 – скляний вакуумний балон; 5 – фотокатод; 6 – анод; 7 – захисне свинцеве скло; 8 – флуоресцентний екран; 9 – об’єктив; 10 – зображення; 11 – окуляр.

Рентгенівські промені від джерела 1 крізь діафрагму 2 проходять через об’єкт 3 і потрапляють на фотокатод 5. Фотокатод під дією цього випромінювання емітує (випус­кає) електрони. Кількість електронів, що випускає дана ділянка катода, пропорційна “засвічуванню” цієї ділянки рентгенівськими променями. Інтенсивніше засвічування – більше електронів. Таким чином, через фотокатод зобра­жен­ня об’єкта в рентгенівських променях перетворюється в електронне зображення. Електрони, що вилетіли з фото­катода, прискорюються електричним полем між катодом і анодом і проектуються на флуоресцентний екран 8, де електронне зображення знову перетворюється на світлове. Останнє і спостерігається за допомогою оптичної збільшу­ваної системи 9, 11. Сучасні ЕОП мають три вихідних вікна: з дзеркальною оптикою, з телевізійною камерою і кінокамерою. ЕОП мають роздільну здатність 1–2 штриха на 1 мм, їх використання при рентгеноскопії знижує дозу опромінення в 10–12 разів.

е) Рентгенотелебачення.

Зображення з екрана ЕОП проектується об’єктивом на фоточутливу поверхню передавальної телевізійної трубки, де воно перетворюється в електричні імпульси (відео­сигнали). Відеосигнали по провідниках (коаксіальних кабе­лях) подаються на вхід телевізора, на екрані якого видно зображення досліджуваної частини тіла або органу. Схема принципу рентгенотелевізійної установки приведена на мал. 10.18.

Мал. 10.18. Схема рентгенотелевізійної установки.

Основними компонентами рентгенотелевізійної уста­нов­­ки є: 1 – джерело рентгенівського випромінювання, 2 – об’єкт, 3 – ЕОП, 4 – проектуюча оптика, 5 – передавальна те­ле­камера, 6 – кабель, 7 – приймальний пристрій, 8 – екран.

Застосування рентгенотелебачення зменшує дозу опро­мі­нен­ня пацієнта в 15 разів порівняно з тією, яку дістають при проведенні звичайного просвічування, і в 3–5 разів менше порівняно з дозою, отриманою при просвічуванні за допомогою ЕОП. Час обстеження скорочується приблизно на чверть порівняно з часом звичайного дослідження завдяки достатньо високій яскравості та контрастності зображення.

Якщо до того ж врахувати, що при рентгенотеле­візій­ному дослідженні зменшується кількість рентгенівських знімків, то сумарна доза опромінення при такому дослід­жен­ні зменшується в 25–30 разів порівняно із звичайною рентгеноскопією. Рентгенотелевізійне зображення можна сфо­то­графувати, зняти на кіноплівку, записати на відео­касету.







Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 401. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2019 год . (0.004 сек.) русская версия | украинская версия