Онтологія Гегеля.

Георг Вильгельм Фридрих Гегель (1770 — 1831) — профессор Гейдельбергского, а затем Берлинского университетов, был одним из самых авторитетных философов своего времени как в Германии, так и в Европе, ярким представителем немецкого классического идеализма.

Основная заслуга Гегеля перед философией заключается в том, что им были выдвинуты и подробно разработаны:

• теория объективного идеализма (стержневым понятием которой является абсолютная идея — Мировой дух);

• диалектика как всеобщий философский метод.

К важнейшим философским трудам Гегеля относятся: "Феноменология духа""Наука логики";"Философия права".

Главная идея онтологии (учения о бытии) Гегеля - отождествление бытия и мышления. В результате данного отождествления Гегель выводит особое философское понятие — абсолютной идеи.

Абсолютная идея - это:

• единственно существующая подлинная реальность;

• первопричина всего окружающего мира, его предметов и явлений;

• Мировой дух, обладающий самосознанием и способностью творить.

Следующим ключевым онтологическим понятием философии Гегеля является отчуждение.

Абсолютный дух, о котором нельзя сказать ничего определенного, отчуждает себя в виде:

• окружающего мира;

• природы;

• человека;

• а затем, после отчуждения через мышление и деятельность человека, закономерный ход истории возвращается снова к самому себе: то есть происходит круговорот Абсолютного духа по схеме: Мировой (Абсолютный) дух — отчуждение — окружающий мир и человек — мышление и деятельность человека — реализация духом самого себя через мышление и деятельность человека — возвращение Абсолютного духа к самому себе.

Само отчуждение включает в себя:

• творение материи из воздуха;

• сложные отношения между объектом (окружающим миром) и субъектом (человеком) — через человеческую деятельность Мировой дух опредмечивает себя;

• искажение, неправильное понимание человеком окружающего мира.

Человек в онтологии (бытии) Гегеля играет особую роль. Он — носитель абсолютной идеи. Сознание каждого человека — частица Мирового духа. Именно в человеке абстрактный и безличный мировой дух приобретает волю, личность, характер, индивидуальность. Таким образом, человек есть "конечный дух" Мирового духа.

Историческая заслуга Гегеля перед философией заключается в том, что им впервые было четко сформулировано понятие диалектики.

Диалектика, по Гегелю, — основополагающий закон развития и существования Мирового духа и сотворенного им окружающего мира. Смысл диалектики в том, что:

• все - Мировой дух, "конечный дух" — человек, предметы и явления окружающего мира, процессы - содержит в себе противоположные начала (например, день и ночь, тепло и холод, молодость и старость, богатство и бедность, черное и белое, война и мир и т. д.);

• данные начала (стороны единого бытия и Мирового духа) находятся в противоречии по отношению друг к другу, но, одновременно, едины по своей сути и взаимодействуют;

• единство и борьба противоположностей — основа развития и существования всего в мире (то есть основа всеобщего существования и развития).

Развитие происходит от абстрактного к конкретному и имеет следующий механизм:

• существует определенный тезис (утверждение, форма бытия);

• данному тезису всегда находится антитезис — его противоположность;

• в результате взаимодействия двух противоположных тезисов получается синтез — новое утверждение, которое, в свою очередь, становится тезисом, но на более высоком уровне развития;

• данный процесс происходит снова и снова, и каждый раз в результате синтеза противоположных тезисов образуется тезис все более и более высокого уровня.

По Гегелю, противоречие — не зло, а благо. Именно противоречия являются движущей силой прогресса. Без наличия противоречий, их единства и борьбы развитие невозможно.

В своих исследованиях Гегель стремится понять:

• философию природы;

• философию духа;

• философию истории;

• а значит, и их сущность.

Можно также выделить следующие социально-политические взгляды Гегеля:

• государство — форма существования Бога в мире (по своей силе и "возможностям" воплощенный Бог);

• право - наличное бытие (воплощение) свободы;

• общие интересы выше частных, и отдельный человек, его интересы могут быть принесены в жертву общему благу;

• богатство и бедность естественны и неизбежны, это данная свыше реальность, с которой нужно мириться;

• противоречия, конфликты в обществе - не зло, а благо, двигатель прогресса;

• противоречия и конфликты между государствами, войны — двигатель прогресса во всемирно-историческом масштабе;

• "вечный мир" приведет к загниванию и моральному разложению; регулярные войны, наоборот, очищают дух нации. Один из важнейших философских выводов Гегеля о бытии и сознании в том, что противоречия между бытием (материей) и идеей (сознанием, разумом) не существует. Разум, сознание, идея обладает бытием, а бытие — сознанием. Все разумное действительно, а все действительное разумно.

 

Питання 72 Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха (1804-1872).

Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» і «Основні положення філософії майбутнього».

З погляду Фейєрбаха, ідеалізм є ні що інше, як раціоналізована релігія, а філософія й релігія протилежні один одному. Тому головне завдання філософії Фейєрбаха - критика релігії через матеріалізм, що орієнтувався б не просто на людину, а на природну людину. Дійсна суть реальності складається в природі, як базисі людини - звідси роль універсальної науки, по Фейєрбаху, може грати наука, що розкриває природу людини, тобто антропологія. У центрі уваги Фейєрбаха - не просто матерія, а людина, як психофізична єдність, єдність душі й тіла. Відкидає ідеалістичне трактування Фихте "Я мислю", - тіло в його цілісності становить сутність людського "Я", духовний початок не може бути відділене від тілесного - це дві сторони одного цілого - організму. Людська природа таким чином тлумачиться Фейєрбахом біологічно, і окремий індивід для нього - не історично духовне утворення, як у Гегеля, а ланка в розвитку людського роду. К.Маркс визнавав дуже важливе історичне значення матеріалізму Фейєрбаха, але він упускав роль практики, тим самим у теорії пізнання він сенсуаліст.

Антропологічний принцип Фейєрбаха в теорії пізнання вбачається в новому тлумаченні поняття "об'єкт". По Фейєрбаху, поняття об'єкта спочатку формується в досвіді людського спілкування, і тому перший об'єкт для всякої людини - це інша людина, "Ти". Саме любов до іншої людини є шляхи до визнання його об'єктивного існування, а тим самим до визнання існування взагалі зовнішніх речей.

Крім того, говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу. Фейєрбах стверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини. Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія — це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію. Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.

 

73. Філософія прагматизму як ідеологія бізнесу. Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. В кінці 19-на початку 20 століття в Північній Америці виникає філософський напрямок, який отримав назву прагматизм (від гр. pragma — дія), основні положення якого були сформульовані американськими вченими — логіком і математиком Чарлзом Сандерсом Пірсом (1839- 1914 pp.) та психологом Вільямом Джемсом (1842-1910 pp.). Згодом основні положення прагматизму розвинув філософ, педагог і психолог Джон Д'юї (1859-1952 pp.). Він, почавши з прагматичної інтерпретації логіки і теорії пізнання, в наступні десятиріччя надавав прагматизму інструментального, прикладного значення. В такому вигляді прагматизм став філософською основою спочатку американського, а згодом і в усіх розвинених країнах, підприємництва і бізнесу. Погляди Д'юї були визнані представниками американського бізнесу як такі, що найбільше відповідають суті американського ділового життя. На початку 30-х років 20 століття прагматизм-інструменталізм визначив парадигму своєї філософії, яка майже без змін залишається до сьогодення. Такими основними її положеннями є:

а) філософські поняття є засобом дії;

б) все, що сьогодні є логічне і корисне, є добрим і слушним;

в) поняття і уявлення постійно розвиваються, тому істина і добро є відносними, поточними.

Прагматизм як філософія бізнесу ніколи не був чимось докладним. Часто-густо його представники висловлювали такі погляди, які виходили за його основоположні принципи. Мало того, дехто з них (наприклад, Джеме) навіть хизувались тим, що парадигма прагматичної філософії аморфна, нечітка. Вона, говорив він, з успіхом може використовувати інші філософські напрямки, забарвивши їх в кольори філософії прагматизму. Життя постійно змінюється, а це детермінує часту зміну теоретичних положень. Не має значення, писав Джеме, якою філософією ці положення сформульовані. Головне, щоб вони були переконливими, сприймались людьми. Сприймаються, говорив Джеме,— це вже корисно, і не є важливим, яка користь — реальна чи ілюзорна, оманлива. На це Пірс рішуче запротестував. Прагматизм — це та філософія, яка визначається точністю формулювань, заявив він. В її основі лежить логіка, яка в своїй основі виключає різного роду ненаукові вислови, нечіткі думки. Якби Джеме хоч трохи знав математику (Джеме був професором психології Гарвардського університету), говорив Пірс, то він ніколи так не відгукувався не тільки про прагматизм, але і про філософію взагалі. Філософія прагматизму, стверджував Пірс, серед інших філософських напрямків займає особливе місце. Вона найбільш відповідає людям з аналітичним мисленням, тим людям, які прагнуть перевести вивірені теоретичні положення саме у площину практичної дії, а не діють за принципом "користь понад усе", навіть у випадку, якщо та користь має ілюзорний характер. Д'юї доповнив думку Пірса, що дії людини, яка займається підприємництвом і бізнесом, повинні мати певну теоретичну, методологічно-світоглядну основу, яка є результатом строго вивірених, підтверджених життям положень. Чим ближче ці положення до емпірії, тим вище їх статус корисності.

Питання 74. Діалекти́чний матеріалі́зм

— одна з складових частин філософського вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса - марксизму.Маркс та Енгельс опираючись на німецьку класичну філософію (матеріалізм Людвіга Фейєрбаха), англійську класичну політичну економію (Адама Сміта, Рікарда),французький утопічний соціалізм (Фур’є, Сен-Cімона) та діалектичну філософію Гегеля, створили вчення, яке поєднало діалектику та матеріалізм.Термін не використовувався ані Марксом (який говорив про свій «матеріалістичний метод»), ані Енгельсом (останній вживав термін «матеріалістична діалектика»). Уперше був уведений у 1887 році Йосифом Діцгеном, робітником-соціалістом, дописувачем Маркса. Подальше застосування терміна належить Леніну («Матеріалізм та емпіріокритицизм», 1908). Відштовхуючись від ідей Енгельса, він розвиває три головні теми: «матеріалістичне перевертання» гегелівської діалектики; історицизм етичних принципів, встановлених у боротьбі класів; збіг «законів розвитку» в фізиці (Гельмгольц), біології (Дарвін) та політичної економії (Маркс). Таким чином, Ленін займає позицію поміж марксизмом історицистським (Лабріола) та детерміністським, наближеним до «соціал-дарвінізму» (Каутський).Після Жовтневої Революції радянська філософія поділяється між «діалектиками» (Деборін) та «механістами» (Бухарін). Суперечку припинила влада. Генеральний секретар ЦК КПРС Сталін опублікував у 1931 р. декрет, який ототожнював «діалектичний матеріалізм» з марксизмом-ленінізмом. Ще через сім років у невеличкій книжечці «Діалектичний та історичний матеріалізм» (1938) Сталін кодифікує його зміст, перераховуючи «закони діалектики», «основу» певних наук і, зокрема, науки про історію, висуває апріорну гарантію їх узгодженості з «поняттям пролетарського світу».Ця система, яка отримала назву підручника з «діамату», буде встановлена в інтелектуальному житті всіх соціалістичних країн, а також розповсюджена серед західних компартій (з більшою чи меншою згодою). Вона стане цементом для ідеології партії-держави та контролю за вченими.

 

 

Питання 75. Історичний матеріалізм

— складова частина марксизму, погляд на історію як на діалектичну взаємодію продуктивних сил та виробничих відносин. Карл Маркс ніколи не використовував цього терміну, вживаючи вираз «матеріалістичний погляд на історію».

Основні ідеї Виходячи з матеріалістичних позицій Маркс виділяє у виробничих відносинах суспільства економічний базис, що визначається розвитком продуктивних сил, і надбудову, до якої входять держава, релігія, культура та інше, визнаючи примат базису над надбудовою Вся історія інтерпретується як низка суспільно-економічних формацій, що приходять на зміну одна одній: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодальний лад, капіталізм. В майбутньому Маркс передбачав заміну капіталістичного ладу на комунізм. З ім'ям Маркса і Енгельса пов'язано створення історичного (економічного) матеріалізму. У нім суспільство розглядалося як система життєдіяльності людей, що історично склалася. Головні чинники функціонування і розвитку - економічні. Природа переважна предмет праці, який суспільство за допомогою технології, що розвивається, перетворює на матеріальні блага. Свідомість, а разом з ним мораль, релігія і тому подібне вважалися вторинними, несуттєвими, залежними від матеріального життя: "Не свідомість визначає життя, а життя визначає свідомість".З провідної ролі матеріального виробництва в суспільстві витікала вирішальна роль економічних класів, їх боротьби як рушійної сили громадського розвитку в постпервісний період, а надалі - провідна роль пролетаріату в комуністичному будівництві. Інтелігенції, панівним (і утвореним) класам, суспільній свідомості і духовності відводилася підпорядкована (надбудовна) роль. У історичному матеріалізмі унеможливлюється спонтанного, пов'язаного зі свідомим вибором людьми шляху історичного розвитку. Фатальна зумовленість комуністичного майбутнього робила розвиток людства безальтернативним, коли свідомий вибір царів, полководців, політичних еліт і тому подібне грав абсолютно незначну роль в розвитку людей. Він був віддзеркаленням і вираженням об'єктивних обставин, що дісталися людям від попередніх поколінь.Таким чином, не люди з їх потребами і інтересами, а матеріальні продуктивні сили суспільства виступають справжніми суб'єктами історичного процесу в історичному матеріалізмі.Історичний матеріалізм можна назвати об'єктивним матеріалізмом, тому що об'єктивною основою його являється не просто економіка, процеси виробництва, розподілу, обміну, споживання матеріальних благ, а об'єктивні закони, що лежать в основі цих процесів, приховані від безпосереднього спостереження. Об'єктивними законами, діючими окрім свідомості і волі людей, є наступні:- матеріальні продуктивні сили є основою розвитку суспільства; - громадське буття визначає суспільну свідомість; - виробничі стосунки повинні відповідати продуктивним силам; - рушійною силою розвитку антагоністичних формацій (рабовласницькою, феодальною, капіталістичною) є класова боротьба; - рушійною силою переходу від однієї формації до іншої являється соціальна революція як вища форма класової боротьби; - вищою формою соціальної революції, по Марксу, являється пролетарсько-соціалістична, яка відбувається в групі розвинених капіталістичних країн і призводить до пролетарського соціалізму, першого ступеня комуністичної формації; - пролетаріат є самим передовим класом, виражає інтереси усього прогресивного людства і зацікавлений в науковому аналізі громадських процесів.