І.Франко
І.П.Котляревський скористався світовою фабулою про Енея і влив у цей старий міх нове вино української народної творчості. Для нас, власне, не так важливо, звідки він запозичив цю фабулу – від Скаррона чи від Осипова, а важливе те, що він угадав момент, коли усвідомлена була потреба незалежного поетичного слова. П.Житецький Це люди ( троянці – І. С. ) виключно здорової і могутньої плоті, ненаситні їдці, невтримні у вживанні горілки. У них здоровенні кулаки, червоно-сині щоки, страшні, здатні перегризти і переламати будь-яку кістку зуби, неймовірні за здатністю вмістити будь-яку їжу шлунки. Це люди неймовірної сили, з залізними мускулами, гарними головами… Цей людський світ – апофеоз тілесності, неймовірної витривалості, здоров’я, яке плеще через край, повнокров’я. Це «пройдисвіти», розбійники, босяки – і в той же час лицарі, герої, титани… Це люди, здатні голими руками взяти розпечене ядро, вони з презирством ставляться до фізичного болю. Вони умруть, але не стануть рабами. О.Білецький Вихваляючи три твори Котляревського, ми залюбки зводимо мову на талант поета. Але щоб бути зачинателем нової української літератури – мало самого таланту: треба мати український хребет. Той хребет, який крізь усі лихоліття й катастрофи знову й знову випрямляється й утверджує вільне людське право – бути собою… І в «Енеїді», і особливо в «Наталці Полтавці» та «Москалеві-чарівнику», він утвердив високе почуття гідності, людської і національної гідності, без чого не можна було б і думати про відродження культури пригнобленого й полонізованого краю. Це розвинене почуття стало хребтом нової української літератури, що в більшій чи менш гострій одвертій формі завжди послідовно обстоювала добру славу і честь українського імені. Є.Сверстюк Енеїда» Івана Котляревського – обережне, але свідоме, цілеспрямоване, «загорнуте» в античний сюжет «вилучення» української культури з імперського, ідеологічно унормованого «строю», з тієї регламентованої російською мовою і державною церквою «всеросійської єдності» та імперської культурної моделі. М.Жулинський Коли наприкінці ХVІІІ ст. Іван Котляревський написав свою «Енеїду», повну дивовижних барокових пристрастей і глибокого болю за Україну, з візіями страхітливої братовбивчої війни, кінця якої він не бачив, твір, цілком зітканий з тем і мотивів саме давньої літератури, сучасники цього не зрозуміли. «Енеїду» сприйняли як жартівливий твір, як бурлеск, малоросійське блазнювання, не помітивши в ній головного: великого болю за трагедію рідної землі. Сучасники його розучилися бачити в алегоріях зміст твору – це було привілеєм старої академічної освіти, якої на той час фактично вже не існувало. М.Андрущенко Троя Вергілія стала «приводом згадати Трою – Київ, тобто знову пов’язати в одне античне й місцеве, адже зруйновану Трою покидає Еней, щоб рушити в свої мандри. Ці мандри не безцільні, героєм опановує ідея світлого ідеального міста, нового Риму». В.Шевчук Новочасна ідеологія закріплена /…/ в «Енеїді» І.Котляревського, яку можна вважати за проформу національного міфу модерної України. Новий зміст поеми зумовлений протистоянням «нової» історії «старим» часам, і в цьому аспекті – співвіднесенням новоутворюваного «закону» національного автономізму (що створюється як самоцінне буття енейців — зі своїм «іменням» і «видом») з римським державницьким міфом Вергілієвої «Енеїди». Адже поема зорієнтована на сучасність, на «закон» національного творення і спосіб морально-громадянського впорядкування, а не на римський (ergo російський) державницький провіденціалізм. Енеїда» несе в собі також значну функцію культурно-національного просторування, носіями якого є культурний герой – Еней, з одного боку, і матеріальність, тілесність автономного українського побуту, цілого етносу, закріпленого семантично (лінгівістично), з іншого боку. Отже, формою ствердження автономістичного ідеалу стає в «Енеїді» народна культура і мова, що символізує, навіть міфологізує реальні факти, побутові характеристики, політичні явища. Мова виростає з історично-побутового грунту і є суб’єктом нової смислової реальності – етнонаціональної.
|
