Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ




 

Гідне виконання своїх професійних обов'язків вимагає від викладача взяти відповідальність також за виховання особистості майбутнього фа­хівця змістом науки і конкретного навчального предмета, засобами педа­гогічного співробітництва і педагогічного спілкування.

7.1. Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою і проблема виховання студентської молоді

Велич народу, його внесок в історію людства визначається не могутністю держави, не розвитком економіки, а духовною культурою. М.О. Бердяєв, російський філософ

Односторонній спеціаліст - це або грубий емпірик, або вчений шарлатан. М.І. Пирогов, український медик 'і педагог

Проблема виховання майбутнього фахівця з вищою освітою набуває зараз особливої актуальності і гостроти. Річ у тім, що технічний прогрес автоматично не веде до духовного прогресу, наслідком чого є загострення глобальних проблем людства: небезпека екологічної катастрофи, загроза світової атомної війни, поширення міжнародного тероризму та ін.

Сьогодні пріоритетом розвитку суспільства повинно стати духовне вдосконалення людини задля переходу людства на новий виток еволю­ційного розвитку: від людини розумної (Homo Sapiens) до людини мо­ральної, духовної (Homo Moralis). Тому зараз метою виховання молодої людини в усьому світі стає її духовне зростання, моральне становлення, культурне збагачення. Так, наприклад, у системі освіти Японії взято курс на моральне виховання молоді, виховання в неї творчості, обов'язку і від­повідальності. Американська система освіти ставить своїм завданням ви­ховати в молоді навички соціальної поведінки, компетентності, емоційної гнучкості.

В Європі 2005 рік був проголошений роком громадянської освіти, яка спрямована на виховання демократичної громадянської грамот­ності (політичної, правової, економічної та соціальної). Ця грамотність передбачає три елементи засвоєння: 1) знання - розуміння; 2) уміння -навички; 3) настанови - цінності.

У зв'язку з цим згадаємо, що криза освіти в усіх країнах виявляється у втраті людиною духовності, смислових настанов, у розмитості в свідо­мості молоді поняття громадянського обов'язку, патріотизму й соціальної відповідальності. Кризовий стан сучасної освіти в Україні посилюється також дуже нестабільним політичним і соціально-економічним життям, нестійким і суперечливим соціальним середовищем, руйнуванням бага­тьох соціальних і міжособистісних зв'язків, різким падінням рівня куль­тури, моральності, духовності та ін.

Соціальні орієнтири багатьох людей звернені в бік ненаситного мате­ріального збагачення на шкоду справжніх цінностей і знань. Зрозуміло, що ці сторони життя, як і інші чинники, також впливають на результати виховання. Тому й поставлено завдання запроваджувати в мережі освіти гуманістичну виховну традицію - демократичну, відкриту, але з систе­мою самоуправління і саморегулювання.

Життєві смисли людини можуть бути знайдені в культурі. Культура складається зі знань, вірувань, моральності, мистецтва, законів, звичаїв, що засвоює людина як член певного суспільства. Культура - це та сфера людської діяльності, яка з прадавніх часів поєднувала людей, консоліду­вала народи, допомагала краще зрозуміти один одного. Для неї не існує ніяких меж, бо її ідеї універсальні. Історична особливість сьогодення по­лягає в зростанні культурного взаєморозуміння між народами та окреми­ми людьми, що веде до взаємного духовного відкриття і взаємопроник­нення культур, діалогу між ними, взаємозбагачення загальнолюдськими цінностями за умови збереження і розвитку національної самобутності. У зв'язку з цим сучасну виховну систему потрібно розглядати як школу діалогу культур.

Вимоги соціуму до освіченої, духовно багатої людини як особистості зумовлюються його історичним розвитком, їх висвітлюють в усній на­родній творчості, у висловлюваннях філософів, митців, громадських дія­чів та ін. Так, наприклад, наприкінці XIX століття І. Франко, звертаючись до тих, у кого «серце чистеє, руки сильнії, думка чесная», наставляв:

Сійте в головах думи вольнії, В серцях жадобу братолюбія, В грудях сміливість до великого Бою за добро, щастя й волю всіх! Пріоритетне завдання сучасної освіти в Україні - змінити світо­глядну місію школи від школи знання і наукової поінформованості до школи культури і духовності. У зв'язку з цим і вища школа як храм науки покликана стати також храмом високої культури. ВНЗ повинен не лише прищеплювати майбутнім фахівцям ґрунтовні професійні знання, уміння і навички, а й формувати в них висококультурну, гуманну і моральну осо­бистість, удосконалювати громадянські якості, вчити цивілізованим фор­мам спілкування і вмінню жити в швидкоплинному світі в атмосфері зла­годи та толерантності, розвивати здібність засвоювати нові інформаційні технології, приймати ефективні рішення і всім цим підтримувати свою конкурентоспроможність на сучасному ринку праці.

Проте дискретність людського мислення, значна диференціація і спе­ціалізація наукового знання, технологізація життєдіяльності сучасної лю­дини свідчать про нестійкість культурної системи, її поліфункціональний характер. Тому зараз й поставлено завдання залучення молоді до культу­ри шляхом гуманізації освіти.

У Законі України «Про вищу освіту» визначено, що спеціаліст з ви­щою освітою повинен мати професійні, світоглядні й громадянські якос­ті. Виховні завдання визначено також «Національною доктриною роз­витку освіти в Україні»: «Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей і молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та об­дарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, виховання громадянина, здатного до само­стійного мислення, суспільного вибору та діяльності, спрямованої на процвітання України».

Головним системоутворювальним чинником виконання цих завдань є навчальний процес, який розвиває соціальні якості і моральність осо­бистості. Виховання через навчальний процес робить розвиток особис­тості студента цілеспрямованим і конкретним, обмежує стихійний вплив середовища. Найбільш людськими є потреба свободи і почуття безпеки, право на щастя й вільний вибір, понад усе зберегти гідність. У зв'язку з цим цілісний педагогічний процес має орієнтуватися на духовне оновлен­ня особистості майбутнього фахівця, на розвиток внутрішньої свободи, почуття власної гідності, самоповаги, здатності до об 'єктивної само­оцінки, до саморегуляції.

Проте є деяка відмінність у ролі професійного навчання та виховання у становленні особистості майбутнього фахівця:

Професійне навчання діє на індивідуально-виконавчий зміст ді­яльності студента, формує в нього професійні знання, уміння і навички. Виховання ж вироблює ставлення, смисли навчально-професійної діяль­ності. Якщо професійне навчання студента не спирається на смисли май­бутньої його професійної діяльності, які повинні бути сформовані вихо­ванням, то воно малоефективне у становленні особистості майбутнього фахівця.

Для професійного навчання студентів деякою мірою притаманні також примуси (наприклад, «Якщо отримаєш «незадовільно», не буде

стипендії або не одержиш диплом»), має місце навіть суперництво («Я і ж не гірший за інших»). У вихованні ж повинні діяти й діють дещо інші психологічні механізми. Наприклад, вивчити тему (щоб одержати пози­тивну оцінку) - не обов'язково означає любити цей предмет; не порушу­вати дисципліну (бо можуть покарати) - не є завжди проявом поваги до викладача як людини.

3. У діяльності викладача навчання і виховання нероздільні (Г.С. Кос-тюк). У зв'язку з цим виникають запитання: Як поєднати навчання і ви­ховання в цілісному процесі становлення особистості майбутнього фа­хівця? Яка мета, завдання та зміст виховання студентської молоді?

7.2. Мета, завдання та зміст виховання студентської молоді

Оце і є бути щасливим -знайти самого себе. Григорій Сковорода, український філософ

Душа - єдина на землі держава, де є свобода чиста, як озон. Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон. Ліна Костенко, українська поетеса

Завданням вищої школи є забезпечення тісного зв'язку професійного навчання й морального виховання студентів, підготовка майбутніх фахівців до виконання соціальних функцій у нових умовах розвитку суспільства.

Виховання в широкому значенні слова - процес і результат засвоєння та активного відтворення соціальними суб'єктами (учнями, студентами) соціокультурного досвіду, моральних норм і цінностей унаслідок взаємо­дії з соціальним середовищем. Сутність виховання полягає в цілеспрямо­ваній, організованій взаємодії його учасників, що забезпечує ефективне вирішення соціальних завдань із підготовки молодого покоління до само­стійної трудової діяльності. Результатом виховання є засвоєння молод­дю соціальних (духовних) цінностей, моральних, етичних і естетичних уявлень. Виховання у вузькому смислі - процес цілеспрямованого і сис­тематичного впливу одного суб'єкта виховання (педагога, викладача) на іншого суб'єкта (вихованця, студента), щоб набути останнім якостей, які відповідають виховній меті й завданням.

На сучасному етапі вищої освіти виховання, у широкому розумінні, роз­глядається у двох аспектах: виховання творчої особистості майбутнього фахівця (педагога, психолога, інженера та ін.) і виховання високомораль­ної, толерантної особистості з високими громадянськими якостями.

Виховання як засіб і процес формування особистості надзвичай­но важливе для суспільства, оскільки сполучає його минуле, сучасне й майбутнє, передаючи духовні надбання від одного покоління до іншого. Процес виховання працює насамперед на майбутнє нації, суспільства і людини, є важливим засобом збереження національної ідентичності й са­мобутності поколінь. Я.А. Коменський зазначав: «Зневага до виховання є загибеллю людей, родин, держав і всього світу».

Зараз у педагогічному процесі вищої школи потрібно посилити увагу на розвитку не тільки інтелектуального, а й морального і культурного потенціалу особистості, допомогти студентові зрозуміти самого себе, мотиви своєї поведінки, правильно визначити свої життєві позиції, ре­алізувати творчі можливості у своєму майбутньому житті і праці. «За­вдання не лише передавати знання, але й вигострювати совість (а це результат виховання). Совість - це орган сенсу життя і діяльності осо­бистості» (В. Франкл).

Важливим завданням є формування у студентів високої поваги до правової культури, до Конституції України, до принципів і норм цивілі­зованого демократичного суспільства. Проте, на жаль, зараз існує неви­правдана автономність навчання і виховання. Для забезпечення єднос­ті навчання, виховання і розвитку особистості майбутнього фахівця має змінитися освітня парадигма вищої школи, яку образно можна сформу­лювати так: «Від освіти для екзамену до освіти для формування особис­тості майбутнього фахівця».

Зростає загальнонаціональна роль вищої школи як важливого соці­ального інституту суспільства, що готує покоління інтелігенції, яка від­повідає за успадкування не тільки наукових знань, національно-куль­турних цінностей і моральних норм, але й за виведення української держави з кризи, щоб вона посіла гідне місце у європейській і світо­вій демократичній спільноті. Тому й треба вчити студентів гуманізму і моральності, інакше суспільство ніколи не позбавиться від безвідпо­відальних фахівців, яким бракує не лише професійних знань і умінь, а й моральності.

Зараз під наглядом органів управління освітою перебуває лише на­вчальний процес, але треба негайно взяти під суспільний і державний контроль також виховання дітей і молоді. Звичайно, контролювати якість виховання важче, бо його результати виявляються не відразу, протяжні в часі, їх не можна перевірити екзаменом або тестуванням. Вони дають про себе знати в неконтрольованих ситуаціях протягом усього життя. Проте якщо освіта програє боротьбу за моральну і духовну культуру людини, програє суспільство загалом.

Єдність навчання і виховання студентів може забезпечити лише гра­мотно організований процес навчання. Нагадаємо, що реалізувати цю єдність ускладнює суперечливість між навчанням і вихованням (навчан­ня - це набування студентом знань, умінь і навичок, які перевіряємо на екзаменах, а виховання - це формування мотиваційної сфери його осо­бистості, набування смислів життя і діяльності). Виникає питання, як ви­рішувати виховні завдання у процесі організації навчально-професійної діяльності студентів?

Пригадаємо, що навчальна діяльність має три блоки:

1-ий блок — операційно-дійовий - це система цілей, дій і операцій, за­безпечення яких формує професійні знання, уміння і навички.

2-ий блок - спонукальна сила діяльності - це двигун діяльності, який забезпечує діяльність енергією; це потреби, інтереси, настанови - моти­ви діяльності.

3-ій блок - міжособистісні та ділові взаємини викладача і студента (педагогічна взаємодія), формою реалізації яких є професійно-педагогіч­не спілкування.

Результатом забезпечення цих блоків у єдності є те, що студент як суб'єкт навчально-професійної діяльності здобуває не тільки певний рі­вень професійної і методичної підготовки, а й розвиває свої інтелекту­альні й професійні здібності, досягає духовної й моральної вихованості, одержує систему світоглядних настанов і професійну компетентність, які спричинюють ставлення до своєї майбутньої професії, життєву і профе­сійну позицію. Зміни, що відбуваються в одному з блоків (у позитивному або негативному відношенні) закономірно викликають зміни у двох ін­ших блоках, що і зумовлюватиме кінцевий результат навчання студента та його виховне значення.

У «Державній програмі розвитку освіти в Україні на 2005-2010 рр.» визначено такі навчально-виховні завдання:

Формувати духовно багату, творчу молодь із національною свідоміс­тю, патріотичними почуттями.

Виховувати високу самосвідомість, яка зорієнтована на вічні людські цінності, що переведені у власні переконання і життєві принципи.

Виховувати активне неприйняття зла (хамства, вульгарності, фальші), виховувати прагнення жити чесно і відповідально.

Формувати активну громадянську позицію, здатність до соціальної творчості.

Щоб ці завдання конкретизувати, звернемося до основних педагогічних принципів виховання студентів і розкриємо їхній психологічний зміст:

1-ий принцип - демократизація освіти, створення передумов для роз­витку активності, ініціативи, творчості і педагогів, і студентів для їхньої взаємозацікавленої педагогічної взаємодії;

2-ий принцип - гуманізація, посилення уваги до особистості кожного студента як вищої соціальної цінності суспільства, настанова на форму­вання громадянина з високими інтелектуальними, моральними і фізич­ними якостями;

3-ій принцип — єдність національного і загальнолюдського у змісті ви­ховання.

Проголошення принципу демократизації в суспільстві означає сво­боду. Згадаємо слова з Гімну України: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми браття козацького роду...». Проте свободу можна розглядати тільки в системі соціальних цінностей і норм буття: «Свобода без ідеалів приносить набагато більше шкоди, ніж користі» (Артуро Граф); «Тільки дурні називають свавілля свободою» (Публій Кор-нелій Тацит); «Найбільший плід обмеження бажань - свобода» (Епікур); «Свобода і розпуста - два абсолютно протилежні поняття» (Квінтілі-ан); «Свобода означає відповідальність. Ось чому більшість людей бо­їться свободи» (Дж. Бернард Шоу). Філософ О. Ільїн так розгортає цю думку: свобода віри не є свобода фанатизму; свобода совісті не є свобо­да від совісті; свобода любові не є свобода і право на розпусту; свобода творчості не є свобода ліні і безвідповідальності; свобода переконань не є свобода безпринципності та ін.

Наведемо ще деякі висловлювання з преси: «Демократія - свобо­да висловлювання, а не поведінки. Проте навіть свободу слова плута­ють зі свободою вербальної агресії, безтактністю, критиканством...» (Ю. Соломій, артист); «Демократія - не бордель. Свобода — не значить анархія... Свободу волевиявлення не можна ототожнювати зі свободою насильства, прояву жорстокості, свавілля тощо» (Ю. Темірканов, ди­ригент); «Демократія без цінностей - порожня оболонка» (Н. Народ­ницька, журналіст); демократія - не «що хочу, те й роблю!», бо вона пе­ретворюється в «безумство гибельной свободы» (О. Пушкін), «у свавіл­ля» (Ф. Достоєвський).

Демократія в освіті (за К. Роджерсом) - це вибір і відповідальність, це внутрішня свобода обирати свій власний шлях відповідно до свого потенціалу, але це також обґрунтованість і рішучість здійснюваного ви­бору.

Свободу у виховному сенсі доцільно інтерпретувати як владу над со­бою, над своєю діяльністю, перетворення діяльності в самодіяльність, як вільний акт, мотивом якого є усвідомлення влади над собою («Ямушу це зробити...» або «Я не повинна...». Це і є внутрішня свобода, що сприяє гармонійному розгортанню можливостей людини.

Психологічним механізмом внутрішньої свободи є воля. «Шлях до свободи лежить через власну волю» (Василь Стус). Вищим рівнем її розвитку є післядовільність, коли немає самопримусу, боротьби мотивів.

Післядовільність можлива при гармонійній структурі особистості: пере­конань, ідеалів, вищих почуттів (прийняв рішення і ніщо не заважає його реалізувати).

Таким чином, демократизація вищої освіти не означає, що студент має абсолютну свободу і не має ніяких обов'язків перед державою, суспіль­ством, родиною і навіть перед самим собою.

Почуття внутрішньої свободи пов'язане з почуттям власної гідності, самоцінності. Самоцінність — це наскільки людина вважає себе гідною по­ваги (а не уваги!) людей навколо. Приниження власної гідності (будь ким!) повинно сприйматися боляче: «Страх - негативна емоція. Але є єдиний позитивний страх — страх втратити почуття власної гідності» (Чингіз-хан); «Гідність потрібно зберігати до кінця» (Марія Антуанетта).

Отже, свобода дає нам право вирішувати власні проблеми. Водночас вона вимагає від нас і певних духовних зусиль. Чи легко докладати власні зусилля за почуттям «Мушу!»? Ні, а тому дехто перекладає право свобо­ди вибору на інших, і відповідальність за цей вибір покладають на людей навколо (очікують, наприклад, від них «поради»), знімають із себе будь-яку відповідальність.

Свобода волі дає можливість людині бути вільною у своїх учинках. Це функціональне утворення, специфіка якого - нерозривний зв'язок між ін­телектом та афектом.

Виміром справжньої внутрішньої свободи є моральна духовна твор­чість. Вона допомагає перетворити етичні приписи у власний морально-розвивальний потенціал. Моральне зростання особистості відбувається як власний саморозвиток. Від міри самостійних пошукових зусиль лю­дини залежить значущість і стійкість результатів пошуку смислу свого життя.

Смисл життя - цілісне уявлення особистості про власне призначення, вищу мету, про життєво важливі і особистісно значущі цінності. Резуль­тати останніх досліджень (О.Г. Богдан) засвідчують, що 45% опитуваних студентів не змогли назвати жодного показника смислу свого життя. Ви­явлені такі показники смислу життя людини:

присутність у її свідомості ідеалу (у формі конкретної особи або уза­гальненого образу) для співвіднесення з ним свого «Я»;

усвідомлення іншої людини як абсолютної цінності;

зверненість до моральних категорій у ситуації життєвого вибору;

наявність мети, яка охоплює все життя.

Таким чином, внутрішня свобода полягає в обґрунтованості й рішу­чості здійснюваного вибору і відповідальності за його виконання. За­вдання викладача - надавати кваліфіковану психологічну допомогу сту­дентам, які опинилися у складній ситуації вибору, і сприяти здійсненню повноцінних життєвих виборів. Це також передбачає самостійний пошук поведінкового сценарію, який повинен здійснюватися людиною на ви­щих моральних засадах.

На підставі сказаного можна зробити такі висновки:

Виховання студентів на основі принципу свободи повинно бути пріо­ритетним, адже насильство, диктат не сумісні з досягненням духовно-розвивальних цілей сучасної вищої освіти.

Особистість майбутнього фахівця формується в боротьбі з собою. Зо­внішні обмеження повинні розвивати здатність до самообмеження. Інакше - лаксація, вибух, протест, відхиляння будь-яких заборон.

• Кінцева мета виховання студентів: навчити молоду людину переборю­вати саму себе, володіти своїми пристрастями, самому обирати свій життєвий шлях, вирішувати та нести відповідальність за свій вибір. «Ми не одні у світі, і хоч би що ми робили, ми несемо відповідальність перед іншими за все, що відбувається» (Габрієль Оноре Марсель). Другий педагогічний принцип - гуманізація освіти - це система за­ходів, спрямованих на пріоритетний розвиток загальнокультурних ком­понентів у змісті освіти й технології навчання, орієнтованих на вдоско­налення особистості; це умова вирішення глобальних проблем сучасного людства. Гуманізація освіти передбачає формування нового гуманістич­ного світогляду особистості. Це шлях до вдосконалення культурного, ду­ховного образу людини, тобто її вміння жити в суспільстві за моральними нормами, розвивати свої здібності до творчої діяльності, вдосконалювати свою особистість. Тобто гуманізація освіти - це перехід від технократич­ної моделі освіти до освіти культурнодетермінованої. Це зверненість до екзистенційних категорій особистості, серед яких є і проблема вибору та відповідальності, і проблема спілкування та любові, і проблема смислу життя та цінностей. У зв'язку з цим завданням гуманістичної психології є вивчення не тільки душевної, а й духовної природи людини, наповне­ння її конкретним змістом. У сучасному науковому психологічному описі людини мають бути духовні, душевні і тілесні характеристики.

Поняття духовний від слова «дух». У гегелівській традиції онтологія духу як суспільної форми свідомості зафіксована у традиціях, мові, мис­тецтві, релігії, народній пам'яті та в нормах стосунків «Я - Ти». Катего­рія «дух», його смислове наповнення стає визначальним для побудови інтегративного вчення про людину.

Дух є психологічною організацією людини. Якості і властивості ду­ху «нової» людини визначаються не зовнішньою нормативністю, а внут­рішнім, природним, моральним законом - совістю. Набуваючи здібності до любові, лагідності, чистоти, дух стає основним регулятором людської діяльності й поведінки. Його єдина заповідь - полюби - у процесі іден­тифікації з образом нової людини інтеріоризується у внутрішній закон, який дає підстави для довільної і відповідальної людської поведінки.

Дух головний над душею, а душа керує тілом. Духу властива вища здібність видіння, якому доступні всі внутрішні таємниці людини, яке може вирішити питання про сутнісне призначення людини, розкривши справжній зміст смислу життя. Природа духу у внутрішній свободі та волі. Зламати дух - позбавити людину внутрішньої свободи та волі. «Де воля спить, її ще й приколишуть» (Ліна Костенко).

Дух покликаний животворити людину, давати життєву силу, оживлю­вати серце тощо. Сьогодні багато вчених (В.Ю. Тихоплав, Г.Н. Дульнєв, В.Л. Обухов, М.К. Мамардашвілі та ін.) об'єктивний дух розглядають як вищу психічну силу. Суб 'єктивний дух інтегрує свідомість кожної людини з об'єктивним духом, з абсолютним знанням. Суб'єктивний дух розгляда­ють як згусток психічної енергії, як силу самовизначення, як поривання до кращого. Дух визначає мету і призначення людського існування - не­скінченне удосконалення, примноження духовних якостей. Дух поклика­ний наповнювати людину життєвими силами, надавати життєву енергію. Дух є носієм совісті, і тільки він розкриває людині справжній смисл жит­тя. «Найгірша хвороба - хворіти духом» (Григорій Сковорода).

Усі релігії світу ототожнюють об'єктивний дух з Богом. У староза-повітній концепції людини суб'єктивний (людський) дух має як загаль­ні (онтологічні) характеристики, так і психологічні, які розкриваються через відносини людини і Бога, і які набувають конкретне визначення в етичних нормах (заповідях), які встановлені для людини Богом.

Предметом роздумів над суттю духу можуть бути такі вислови: сильні духом, духовна щедрість, духовна близькість, духовний відбиток на об­личчі, духовна краса, духовне спілкування, непохитний духом, енергія ду­ху, духовна жадоба, духовний злет, духовний спадок, духовне натхнення, а також: занепад духом, духовна убогість, духовне насильство, духовна слабкість, духовне варварство, духовна спокуса, духовне рабство, духо­вна порожнеча, духовна смерть, духовний маразм, бездуховність та ін.

З духом, як вищою силою, контактує душа, яка має функцію ожив­лення тіла світом почуттів. «Душа є більше там, де любить, ніж там, де живе» (Григорій Кониський). Учені стверджують, що емоційний інте­лект (Д. Голман) важливіший для людини в її контактах з іншими людь­ми, ніж коефіцієнт інтелекту 10. Навіть для кар'єри емоційний інтелект фахівця важить більше, ніж технічна компетентність. Розвиток емоційно­го інтелекту студентів є складником їхнього професійного становлення.

Коефіцієнтом емоційного душевного розвитку є здібність людини до саморегулювання, до ефективного спілкування з іншими, що виявляється в таких уміннях:

розуміти себе і свій настрій;

регулювати свій емоційний стан;

надихати себе при досягненні мети;

розпізнавати настрій іншої людини;

чуйно відчувати потреби та бажання людей навколо.

Таким чином, духовність - це зверненість до духовної близькості лю­дей і моральних соціальних цінностей, занурення в досягнення цивілі­зації і національну культуру. Духовність виявляється також у здібності відчувати себе відповідальним за свої дії та поведінку, за свою сім'ю і родину, за Україну та долю людства загалом.

Духовність - це пристрасна самовіддача і творчість в ім'я вищих смислів. Як результат цього, особистість стає автентичною та конгруент­ною, люди навколо стають більш самодостатніми, спільноти - такими, які саморозвиваються, а взаємодія зі світом стає благородно людською. Духовність особистості проявляється у спонтанному служінні світу, який також осягається як спонтанний, є гармонією переживання людської і світової спонтанності. Духовна особистість не може ґвалтувати себе, ін­шу людину, спільноту і світ. Вона прагне, щоб усі названі сутності розви­валися творчо, вільно і були результативними (О.П. Колісник).

Розуміння сенсу життя - головне завдання духовного розвитку люди­ни. Показники духовності людини (за М.Й. Боришевським):

життєствердна поведінка;

позитивне сприйняття себе та іншого;

притаманність оптимістичної гіпотези;

широке поле ціннісних орієнтацій;

знаходження щастя в різних проявах життя;

естетичний розвиток, здібність розрізняти красиве й потворне;

наявність екологічних цінностей (але не лише захоплюватися приро­дою, а й ніколи не робити їй зло), валеологічних цінностей (дбати про своє психофізіологічне здоров'я);

високодуховною не може бути непатріотична людина, яка не шанує своїх батьків і рідну мову, культуру і традиції свого народу.

Таким чином, духовність визначає багатство внутрішнього світу осо­бистості, розвиток інтелектуальних і емоційних її запитів. Духовність людини конкретно виявляється в її цінностях. Цінність - це те, що люди­на цінує (предмети і явища соціального життя, які є благом для людини і відповідають її потребам, ідеалам). Цінність не тотожна ціні!

Є цінності периферійні, які з віком людини змінюються (цінності до­шкільника відрізняються від цінностей юнака), і є цінності базові, які залишаються на все життя людини (батьки, родина, діти та ін.). Є також цінності, які визнаються цілим народом, громадою, суспільством, - це абсолютні цінності, загальнолюдські, вічні (Віра, Надія, Любов та ін.).

Вибіркове ставлення людини до матеріальних і духовних цінностей як системи настанов, переконань, що виявляються в її поведінці, визна­чають як її ціннісні орієнтації. Це більш-менш стійке ставлення людини до сукупності матеріальних і духовних благ та ідеалів, які вона розглядає як предмети, цілі або засоби для задоволення потреб своєї життєдіяль­ності. Ціннісні орієнтації дають можливість людині свідомо визначати й оцінювати своє місце в часі й просторі природного і соціального середо­вища, обирати стиль поведінки, базуючись на особистісному досвіді й відповідно до конкретних умов життєвої ситуації. Вони відображають факт приєднання суб'єкта до соціальних зв'язків і відношень, входжен­ня у духовну систему цінностей суспільства, і загалом визначають спря­мованість особистості. Функція ціннісних орієнтацій - регулювання по­ведінки і діяльності людини в найбільш значущих життєвих ситуаціях. Ціннісні орієнтації - інтегральне утворення, яке пов'язане з потребно-мотиваційною та смисловою сферами особистості.

Таким чином, духовність завжди передбачає вихід за межі егоїстич­них інтересів, за межі особистої користі, вона центрована на моральній культурі людства. Про духовність, про цінності людини говоримо лише тоді, коли ставимо питання: «Заради чого здійснюється діяльність лю­дини?», «У чому сенс досягнення нею цілей, намірів, прагнень?», «Який зміст вищих моральних категорій: справедливість, чесність, милосердя, любов?» тощо.

Відтак, цілі й наміри духовно зрілої особистості вкорінені в систе­му індивідуальних цінностей, через що вони виконують функцію вищого критерію для орієнтації у світі та опори для особистісного самовизна­чення. Цілковите злиття особистості з духовними цінностями надає їй необхідної спонукальної сили, робить людину вільною у прийнятті рі­шень і повністю відповідальною за своє духовне самовизначення. Отже, духовний світ людини виявляється саме у відчутті внутрішньої свободи, у натхненні, у пристрастях, у творчості.

Принцип гуманізації освіти пов'язаний із принципом єдності націо­нального і загальнолюдського у змісті виховання, який передбачає також виховання у молоді громадянської свідомості і національної самосвідо­мості, патріотичних почуттів, почуття гордості за належність до свого народу, нації, що виявляється в активному засвоєнні національної куль­тури, збереженні традицій і звичаїв, у спрямованості своєї діяльності на національні інтереси.

Краща форма боротьби з бездуховністю й агресивністю - протиста­вити їм духовність і культуру нації, народу, традиції моральності гро­мадського життя. Треба починати не з буття, а національної свідомості, одухотворення життя і трудового процесу. Саме тому формування в сту­дентської молоді національної самосвідомості зараз набуває особливої актуальності. Виховання національної самосвідомості громадян є гли­бинною життєвою необхідністю. «Національність є індивідуальне бут­тя, поза яким неможливе існування людства» (М. Бердяєв).

Національна самосвідомість - це відчуття людиною гордості за на­лежність до своєї нації, уміння мислити на основі образів національної культури, засвоєння традицій і звичаїв свого народу, спрямованість своїх дій і вчинків відповідно до національних інтересів. Функції національної самосвідомості такі:

збереження духовності, збагачення та розвиток інтелектуального по­тенціалу нації;

стимулювання самопізнання, віднаходження вихідної точки - повер­нення до своїх коренів, національно-родинних традицій і звичаїв;

формування духовної основи й мудрості життя - почуття обов'язку та відповідальності перед попередніми й прийдешніми поколіннями;

виховання поваги до історії рідного краю, усвідомлення значення і місця українців серед інших народів, що живуть в Україні та в плане­тарно-культурному контексті;

самотворення і самореалізація особистості, максимальний вияв її творчого й морально-духовного потенціалу;

самопізнання особистістю власного «Я», пізнання свого роду й на­роду, меж національних особливостей і характерологічних відміннос­тей, ментально-духовного призначення своєї життєдіяльності та сен­су свого існування взагалі;

• пошук відповідей на запитання «Хто ми, якого роду-племені діти, якими були й чому такими стали, що вміли й чого навчилися?» Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінчен­ного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т.Г. Шев­ченко). Щоб пізнати себе, треба усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку опертя, надати життю ментального сен­су - набути соціально-етнічної ідентичності.

Завдяки національним особливостям особистість здатна зберегти спадкоємність традицій і звичаїв свого народу, продовжити шлях йо­го соціально-культурного розвитку. Багато хто з людей визначає тра­диції як основну ознаку своєї національності. Тепер постала нагальна потреба оживити й відродити в душі кожного пам'ятні звичаї нашого народу, дивосвіт його фольклору, довести до кожного, що ми не про­сто українці, ми - нація, народ зі своєю багатовіковою історією, мовою, культурою.

При недостатній сформованості національної самосвідомості ви­никає оманливе, ілюзорне відчуття «меншовартості», «другорядності» рідної мови, культури, врешті, самого себе, що породжує комплекс на­ціональної і громадської неповноцінності; відсутність почуття власної гідності й гордості. Це часто призводить до збочення з правильного жит­тєвого шляху - люди стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного роду перевертнями.

Національний маргінал - денаціоналізована особа, відірвана від жи­вого, рідного грунту (П. Кононенко). Як переконливо доводять численні соціально-психологічні дослідження, проведені в багатьох країнах сві­ту, така людина є вельми сприйнятливим, чутливим об'єктом для наві­ювання меркантильно-бездуховних, агресивно-деструктивних позицій і всілякого аморально-злочинного психологічного маніпулювання. Націо­нальне не може бути відчужене від особистості без руйнування мораль­но-духовних основ психіки.

Психологічні дослідження засвідчують, що одним із складників осо-бистісної кризи є втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності се­бе, свого «Я» з певними соціальними об'єктами-орієнтирами - суспіль­ством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією та ін. Знищення індивідуальної, соціальної, національної само­свідомості, на думку П. Кононенка, призводить до деперсоналізації, яка породжує дегуманізацію і деморалізацію: індивіди, суспільні верстви, ці­лі народи втрачають відчуття прав і обов'язків, гідності й честі, історич­ної ролі та місії, високі принципи життєдіяльності.

Студентські роки є визначальним етапом у генезі національної свідо­мості та самосвідомості, адже саме в цей період молода людина домага­ється найвищого інтелектуально-духовного рівня пізнання світу й себе в ньому, ідентифікує себе як суб'єкта національно-державотворення, на­повнює конкретним ментальним змістом образ власного «Я», розвиває почуття етнічної ідентичності тощо.

Формування національної і громадянської самосвідомості студент­ської молоді передбачає:

засвоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури);

розвиток прихильності до розбудови національної державності;

виховання патріотизму, любові до рідної землі й свого народу, готов­ності до трудового й героїчного подвигу в ім'я України;

усвідомлення причетності до національно-культурного творення, сво­го місця і ролі в ньому;

утвердження власної національної гідності, внутрішньої свободи, гор­дості за свою землю;

• плекання національної ідеї не лише як атрибуту національної самосвідо­мості, суто духовного феномена, а як поштовху до практичних справ. Чи можна ставити питання про первинність національного або загаль­нолюдського? Це два невід'ємні елементи цілісної системи існування люд­ства, механізму його функціонування. Людська сутність у психіці кожної людини - ментальність, духовність, культура - розвиваються як національ­ні за формою та змістом. «Якщо б об 'єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б загибеллю для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоч би це було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні інші люди, для народності - інші на­родності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм» (О. Потебня).

Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає «без роду й племені». У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання «родинного дере­ва» до сьомого коліна, прагнення неодмінно мати в сім'ї кількох дітей -надії, віри та майбутнього опертя в старості. На жаль, сьогодні мало усві­домлюється зв'язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабко ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже швидко, і тим самим втрачається духовна основа життя - зменшується відповідальність за збереження і зміцнен­ня ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає у продовженні свого роду та імені - народити й виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність. Тому й по­ставлено завдання виховувати духовно багату особистість. Духовність гармонізує особистість фахівця, усуває його протиріччя з середовищем, дає можливість зосередитися на розв'язанні професійних завдань, обира­ти на цій основі засоби самоствердження, творчої самореалізації.

Нам не потрібно когось копіювати, бо в нас є своя система цінностей. Наше завдання полягає у збереженні духовності своєї нації (П. Щербань). Серцевину національної духовності становлять цінності, які тісно пере­плітаються з християнськими: щедрість, доброзичливість, поміркова­ність, прощення, працелюбність та ін. Завдання сучасного національного виховання - відновити ці цінності, бо духовне відродження нації немож­ливе без духовного виховання молоді. Власне «Я» має поповнюватися конкретним ментальним змістом, почуттям національної ідентичності. Ментальність - глибинне джерело ідеології та віри.

У зв'язку з цим завдання виховання студентської молоді полягає в тому, щоб кожен студент міг визначитися, що для нього є суттєвим, обов'язковим, необхідним для власного професійного й особистісного зростання. Важливим до того ж є моральна основа самовизначення (а не тільки інтелект), та й воля має смисл лише при свідомому виборі життє­вої перспективи, мети майбутньої професійної діяльності. Студентські роки є визначальними і в розвитку самосвідомості, і в життєвому само­визначенні, і в розвитку національної самосвідомості.

Проте сучасне життя - це життя з абсолютно протилежними ціннос­тями. Криза сьогодення грунтується не на втраті цінностей, а на проти­річчі між засвоєними цінностями та власним досвідом реального життя в суспільстві. І як результат цього в декого виникає глибоке відчуження від самого себе. Тому важливо не втратити абсолютної цінності унікальності свого «Я». Необхідно бути самим собою, залишатися тим, ким ти є, бути впевненим і гордим за себе. «Кожна людина має гідність і цінний смисл через свою унікальність» (К. Роджерс).

Важливо також цінити й інших людей такими, якими вони є. Загальні цінності створюють особливу атмосферу довіри, турботи, радощів спіл­кування. Гідність людини визначається спрямованістю її волі робити добро людям навколо.

Отже, можна зробити такі педагогічні висновки:

У суспільстві не можна бути лише споживачем. Кожна людина сво­єю діяльністю бере участь у розвитку культури, тому є якоюсь мірою її співавтором, співтворцем, і в такий спосіб реалізує свою особистість, стверджує сенс свого життя. Якщо є мета, прагнення до діяльності, яка становить смисл життя, тоді й буденні справи стають облагородженими цими цілями і смислом життя.

Людина повинна жити в системі тих цінностей, які хочемо в неї сформувати. Виховати гуманну людину негуманними методами - абсурд.

Реалізація особистісних цінностей у практиці взаємин визначається як моральність людини. Мораль - загальна ціннісна основа культури, яка спрямовує активність «Я» на ствердження самоцінності, рівності людей у їхньому прагненні до щасливого життя.

Поза моральним контекстом людина не може жити. У цивілізовано­му світі повинен дотримуватися баланс між правами і обов'язками, сво­бодою і моральною відповідальністю. Таким чином, моральність - це орієнтація в людських цінностях та їх обстоювання у своєму житті. Мо­ральність виявляється в моральних якостях особистості, сутністю яких є гуманне ставлення людини до людини. Стався до людини так, як би ти хотів, щоб вона ставилася до тебе - золоте правило моральності. Бага­то вчених вважають, що моральні якості людини мають більше значення для її шанування, ніж чисто інтелектуальні досягнення. Останні самі за­лежать від величі духу (Т. Едісон).

Допоміжним гарантом моральної поведінки і механізмом реаліза­ції моральності є совість. «Совість - це емоційний страж переконань» (В.О. Сухомлинський). Совість - це загострене почуття відповідальності перед людьми та суспільством загалом за свою поведінку. Совість ґрун­тується на оцінках своєї поведінки: якщо оцінка позитивна - зростає са-моцінність, якщо оцінка негативна - виникають «докори сумління». Со­вість - це критична моральна оцінка своєї поведінки, яка супроводжуєть­ся сильними почуттями. Совість без високорозвинутого інтелекту сліпа, але це не так небезпечно, як небезпечний інтелект без совісті. У християн­ському вченні совість є важливим критерієм розпізнавання добра і зла.

Голос совісті лунає тим гучніше, чим духовніша людина. Якщо люди­на не піднімається до рівня совісті, вона опускає планку вимогливості до себе нижче і шукає собі виправдання за допомогою розуму. Згадайте слова

К.Д. Ушинського про протиріччя між розумом і почуттями, проте «серце шукає справедливості» і виникають «каяття совісті» (Ш.О. Амонашвілі).

Совість орієнтує також волю. Вона стримує людину від тих спонукань, які морально неприпустимі, і навіть на рівні мотивації совість не дає волі непристойним думкам. Механізмом совісті є рефлексія (самооцінка), а за фізіологічною основою совість дуже близька до біологічного утворення.

Висока моральність і культура поведінки разом із високим рівнем освіченості визначають інтелігентністю, а людину, яка наділена такою якістю, називають інтелігентом. Інтелігент поєднує в собі прекрасну освіченість і моральну вихованість з активною громадянською позицією, тобто він не байдужий до подій, що відбуваються в суспільстві та світі.

Духовним камертоном розвитку суспільства повинна бути інтеліген­ція. О.І. Солженіцин так характеризував представника інтелігенції 20-х років XX століття: «Це щирий інтелект, це вільний і необразливий гумор, це легкість і широта думки, невимушеність розмови. Це вихованість, вишуканість смаків, гарна мова - плавно узгоджена, без засмічуваних словечок. В одного трохи музикування, в іншого - живопис, і в усіх — ду­ховний відбиток на обличчі».

Інтелігентна людина наділена ще й таким якостями:

загострене почуття соціальної справедливості;

залучення до багатств світової і національної культури;

прямування за велінням совісті;

особистісна порядність і тактовність;

ідейна принциповість;

толерантність;

безкорисне служіння народу;

ідеальна потреба пізнання.

Інтелігентність - це моральний показник здатності діяти на користь людям, суспільству. А.П. Чехов писав: «Інтелігентналюдина поважає ін­шу людину як особистість, а тому вона поблажлива, м 'яка, ввічлива. Вона не принижує і себе, щоб викликати співчуття. її найважливіші моральні поняття: обов'язок, добро, справедливість, совість, честь, скромність. Для інтелігентної людини погано говорити - так само непристойно, як не вміти читати і писати». Ю.О. Гагарін говорив: «Чимрозумніша, куль­турніша людина, тим вона поблажливіша, добріша до людей».

Інтелігент повинен відчувати почуття обов'язку і глибокої вдячності перед тими людьми (насамперед батьками і вчителями), за допомогою яких він досяг свого соціального статусу і професійного успіху, хоча вони самі можуть бути менш успішними від нього, бо з різних причин не змо­гли повністю самореалізуватися. Покликання інтелігенції - збереження соціальних цінностей народу, формування нових моральних імперативів, які б відповідали викликам сучасного і майбутнього. Це визначальна сила суспільного розвитку, яка здатна не тільки генерувати ідеї, а й втілювати їх у життя. Проте сучасна інтелігенція характеризується моральною не­визначеністю (В.І. Астахова).

Отже, головна і остання надія України пов 'язана з культурою та ін­телектом нації, тими, хто не втратив почуття інтелігентності. У ви­хованні студентів потрібно враховувати те, що породжує інтелігента його освіченість (набування знань) разом із формуванням духовності, високої моральності. Якщо для студента моральні норми є особистісно значу­щими, то він сам визначає свої обов'язки, сам вимагає від себе їхнього виконання, сам себе критично оцінює і духовно зростає як особистість і представник інтелігенції.

Отже, мета і зміст виховання студентів як фахівців із вищою осві­тою передбачає:

Запровадження національних, державних і загальнолюдських цін­ностей. 4

Формування суспільного ідеалу служіння Україні, збереження і примноження традицій українського народу.

Виховання громадянських і світоглядних якостей, духовності, мо­ральної культури, інтелігентності, скромності.

Створення умов для вільного розвитку особистості - індивідуаль­ності студента.

Позбавлення студентів від антигуманних стереотипів, від звички бути утриманцем та розраховувати на державу, суспільство, батьків, а не на себе. Для цього необхідно визначити смисл свого життя, виробити в собі самостійність.

Посилення мотивації в моральному, гуманному зростанні особис­тості. Навчальний процес повинен орієнтуватися на розвиток внутріш­ньої свободи студента, почуття власної гідності, самоповаги, здатності до об'єктивної самооцінки і саморегуляції.

Забезпечення тісного зв'язку професійного і морального вихован­ня, підготовка студента - майбутнього фахівця до виконання соціальних функцій у нових умовах розвитку нашого суспільства.

Досягнення свободи і гармонії зі своїм оточенням (людьми, реча­ми, природою та ін.). Для цього не треба намагатися просто його зміню­вати відповідно до наших уподобань (на жаль, аж ніяк не все залежить від нас), а потрібно навчитися змінювати своє ставлення до світу навко­ло, шукати в усьому позитивні аспекти і не бути рабом речей. Показни­ком нашої залежності від речей є не стільки їхня кількість, скільки сила і кількість думок, які «прив'язують» нас до них. Тому й треба змінити наше ставлення до цих речей, адже всі вони згодом псуються, стають не­придатними до використання. Чи варто витрачати стільки сил та енергії на переживання через них?

Щодо гармонії з людьми навколо, то це, як не дивно, також переважно дія наших спонтанних (або контрольованих) емоцій. Культура поведін­ки - це насамперед культура виявлення емоцій, уміння контролювати їх. Від здатності управляти своїми емоціями залежить інколи життя людини, не кажучи вже про успіх у професійній діяльності. Учені визначають, що поведінка людини на 90% визначається емоціями і лише 10% - розумом. Самовдосконалення полягає в тому, щоб навчитися контролювати власні емоції у процесі спілкування з рідними, з друзями, з іншими людьми. По­трібно набути вміння володіти емоціями, стримувати себе.

Звідси такі практичні висновки щодо виховання студентської молоді:

Освіта - залучає людину до соціальних відносин, привертає до культурних цінностей і процесів, спричиняє переоцінку наявних знань. Студентська молодь за роки навчання у ВНЗ набуває соціальної зрілості. Вона повинна пізнати суть ринкових відносин, набути господарських і професійних знань, умінь і навичок, здобути самостійність і свободу в реалізації громадських прав і обов'язків.

Студентам треба сформувати власну освітню парадигму, яка ґрунту­ється на настановах безперервної самоосвіти, формуванні здібності бути господарем свого життя, постійного розвитку свого творчого потенціалу, тобто передбачає самоорганізацію для підвищення рівня конкурентоспро­можності на ринку праці й подальшого свого професійного зростання.

У вищій школі є потреба у ґрунтовній етичній освіті, яка допоможе студентам перейнятися вищими поняттями духовності, моральності і по­чуттям громадянської відповідальності.

У ВНЗ має бути створена атмосфера морального навчання без док­тринерства й морального релятивізму (відносності норм), щоб допомогти студентам розвивати в собі сильні моральні почуття, стати інтелігентами.

7.3. Психологічні механізми, критерії та етапи розвитку моральної свідомості людини

Є дві речі, які возвеличують наші душі: зоряне небо над нами і моральні закони всередині нас. І. Кант, німецький філософ

Посійте вчинок - / пожнете звичку, посійте звичку - і пожнете характер, посійте характер - і пожнете долю. В.М. Теккерей, англійський письменник

Завдання виховання студентської молоді можна реалізувати сповна, якщо ми керуємося адекватними психологічними теоріями, проникаємо

«у внутрішню сутність процесів розвитку особистості» (Л.С. Вигот-ський).

Розвиток особистості відбувається у процесі активного засвоєння, привласнення людиною тієї чи іншої культури. Особистість - це соціаль­не утворення, яке відображає міру привласнення і реалізації людиною цінностей, норм, цілей, форм і засобів діяльності та ставлення до них. Тому виховання треба розглядати як входження людини в контекст су­часної культури, як процес її ідентифікації в культурі через засвоєння і прийняття нею своєрідних культурних символів (норм, правил, зразків поведінки та ін.), які регулюють взаємини людей у суспільстві.

Особистість - цілісність, яка самовизначається. Особистість - автор, який пише самого себе: як людина себе формує залежить не тільки від того, що їй пропонують, а й від того, що вона обирає, а ще якою мірою вона внутрішньо вільна та ініціативна. Вона є суб'єктом власної життє­діяльності та активності. Тому виховання можна визначити як створення відповідних умов (матеріальних, соціальних, організаційних та ін.) для зростання особистості через включення її в різні види діяльності.

Розвиток є саморух, саморозвиток через вольові зусилля, свідомість і самосвідомість. Тому виховання відбувається через організацію власної діяльності людини і насамперед через організацію провідної діяльності (Д.Б. Ельконін). Для студентів провідною діяльністю є навчально-про­фесійна діяльність.

Психологічним механізмом формування будь-якої якості особистості є поєднання трьох компонентів:

Зразок - конкретний образ того, що і як робити, знання соціальної норми, правила поведінки в конкретних життєвих ситуаціях, модель вза­ємодії людина-людина.

Емоція - переживання, яке приховане за нормою і разом з нею виявляє ставлення людини до іншої людини. Емоції мають і самостій­ну мотиваційну енергію - це рушій нашої поведінки, її мобілізуваль-на сила. Будь-яка емоція існує в єдності з образом (когнітивна струк­тура) та афективним її тоном. Унаслідок цього відбувається кодування інформації в довготривалій пам'яті. «Будьте жагучі в пошуках істини» (І.П. Павлов).

Дія (вчинок) - одиниця поведінки, акт морального самовизначення особистості щодо людей, суспільства й самої себе. Особистість будує са­му себе з досвіду багатьох своїх учинків і через них розкриває свої осо-бистісні якості.

Дамо деякі пояснення щодо кожного складника формування якості особистості.

Моральні норми (на відміну від суспільних законів) суб'єктивно вільні, їх підтримує і контролює традиція, санкціонує суспільна думка та влас­на совість. За порушення моральних норм не карають, а осуджують, не схвалюють. Ці норми дають змогу кожному з нас бути захищеними від замаху на свою особистість, свої інтереси, свою честь. Моральні норми наказують і захищають, а їхнє виконання створює добре ім'я, репутацію, честь, гідність людини. Є кодекси честі офіцера, лікаря, психолога. За­раз пропонується запровадити у ВНЗ кодекс честі студента, викладача, керівника. «Справжня честь — це настанова самому собі за будь-яких обставин діяти тільки з огляду на корисність для людей» (Бенджамін Франклін).

Проте моральні норми мають загальний характер (поважати люди­ну, виявляти емпатію до неї тощо), а їхнє дотримання приховує потен­ційні протиріччя між їхнім змістом і формальною стороною виконан­ня. Наприклад, моральна норма - поважати людину - загальна вимога, але як це зробити викладачеві у конкретному життєвому випадку, коли студент безвідповідально ставиться до своїх обов'язків? Або гуманне ставлення - людяність, повага до людської гідності, але як це поєдна­ти зі справедливістю, вимогливістю, турботою про майбутнє студен­та? Через це етичним інструментом практичного втілення моральних норм у життя є конкретні правила, сукупність яких є етикетом. Ети­кет - встановлений порядок (правила) поведінки людей будь-де (за­клад освіти, театр, вулиця тощо). Оволодіння людиною етикетом - це оволодіння нею культурою взаємин. Зараз етикет нескладний (на від­міну, наприклад, від рицарського етикету), але ж він існує, його треба кожному знати і дотримуватися!

У вищій школі формою прояву соціальної поведінки є дотримання студентами (як і викладачами) норм і правил внутрішнього розпорядку ВНЗ, виконання службових обов'язків і обов'язків студента, ставлення людини до інших тощо. Кожна з них відображає певну рольову субор­динацію (викладач - студент, керівник - підлеглий), хоча й не виключає загальної культури взаємин.

У міжособистісних взаєминах «викладач-викладач», «студент-сту­дент» норми визначаються самими учасниками взаємодії, що відображає їхню моральну і психологічну культуру. Проте етикет (знання правил) без душі перетворює людину в маніпулятора (Е. Шостром), який позбав­лений індивідуальності, цілісності та душі. Маніпулятор ставиться до людей як до речей, але й сам одночасно стає річчю. Маніпуляції небез­печні й руйнівні для міжособистісних взаємин. У Євангеліє від Матвія сказано: «Що за користь людині, якщо вона завоює увесь світ, але втра­тить власну душу?»

У ставленні «людина-людина» виявляються моральні почуття, які можуть набувати самостійної мотиваційної енергетики. Наприклад, ко­ли поведінка загрожує призвести до наслідків, суперечливих моральним почуттям, вона гальмується, бо порушує душевний емоційний комфорт («докори сумління»). Навпаки, коли практична поведінка буває навіть шкідлива для здоров'я, але її наслідки відповідають моральному почут­тю, вона реалізується (наприклад, шестирічна Настя Овчарова, ризикую­чи власним життям, врятувала свою маленьку сестричку від вогню).

Від чого тоді залежить людська недбалість? Внутрішня духовна без­печність стримує безперервний процес духовної самозміни особис­тості, викликає безтурботність, пасивність, недбале ставлення до своєї діяльності й поведінки, поблажливе ставлення до самого себе. Стан безпечності виявляється не тільки в тому, що суб'єкт не дотримується суспільно значущих вимог, норм і правил, а ігнорує навіть елементар­ні правила соціальної поведінки, демонструє байдужість і до самого себе.

Отже, те, які соціальні норми і правила людина обирає, яку модель поведінки реалізовує, значною мірою залежить від її почуттів, від само-ставлення. У зв'язку з цим важливо формувати у студентів самоповагу, почуття особистої гідності і честі. Слід також пам'ятати, що моральні почуття роблять життєдіяльність людини залежною від її потреб, ба­жань, інтересів, цінностей і референтної групи (для студентів це може бути студентська група). Важливим є також те, що справжній виховний ефект базується на позитивних емоціях. Негативні емоції можуть вини­кати, але не як кінцева мета педагогічного впливу, а як можливий ситу­ативний засіб, переборення якого потрібно для досягнення позитивного емоційного ефекту (наприклад, студент боїться втратити повагу авто­ритетного викладача). Якраз педагогічний такт дає змогу викладачеві будувати спілкування зі студентами на позитивних емоціях, встановлю­вати і підтримувати позитивний психологічний контакт з ними. Педа­гогічний такт - це моральна категорія, своєрідний дотик вихователя до почуттів вихованця.

Принцип гуманізму вимагає, щоб навіть у складних і суперечливих ситуаціях зберігалася повага до людини. Проте поважне ставлення до студента не виключає, а передбачає вимогливість викладача до нього. Є така педагогічна залежність: вимогливість до особистості збільшується й ускладнюється в міру зростання поваги до неї (A.C. Макаренко).

Відтінки ставлення викладача до студента залежать від рівня вихова­ності останнього і від конкретних умов педагогічної взаємодії та варію­ються від прихованої симпатії до підкреслення холодності, від радісності до сухості, від м'якості до суворості. Педагогічний такт викладачі ви­являють у врівноваженій поведінці (витримка, самовладання), у довірі до студента, в оптимістичному підході до нього. Водночас довіра - не потурання, вона дійова тоді, якщо щира та поєднується з контролем і ви­могливістю (але не підозрілість, яка пригнічує).

Третій складник якості особистості - дія (вчинок) людини, що має такі психологічні особливості:

Вчинок завжди діалогічний, а його сутність можна зрозуміти лише в контексті ставлення людини до людини - це дійова смислова позиція однієї людини до іншої. Якраз через учинки людина піднімається до сво­єї сутності як особистості.

Вчинок - акт вільного волевиявлення, який не потребує ніякої ви­нагороди (І. Кант), він особисто сконструйований і реалізований особис­тістю. Актуалізація морального вчинку тому й можлива поза соціальним контролем.

Вчинок характеризується одиничністю, відповідальністю і аксіо-логічністю (ми оцінюємо не технічний бік учинку, а моральний).

За рівнем усвідомлення розрізняють учинки вольові (усвідомлені); свідомі, але з непередбачуваним результатом; афективні (образа, гнів, відчай та ін.), імпульсивні (неусвідомлені). За своєю спрямованістю вчинки поділяються на егоїстичні, прагматичні та альтруїстичні. За ви­дом розрізняють учинки практичні, словесні та вчинки без зовнішнього вияву (умовчання, витримка, самообіцянка, самонаказ тощо).

У вчинках можуть виявлятися протиріччя між спонуканням (мотивом) та результатом (див. табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Співвідношення між мотивом і результатом учинку

 

Мотив Результат
+ +
- -
+ -
- +

Рівень усвідомлення людиною свого вчинку визначається моральною його оцінкою (вербалізація), осяганням розумом його смислу (навіщо?), адекватністю переживань його наслідків.

При аналізі й оцінці викладачем учинку студента не повинно бути упередженості, самовпевненості, емоційної збудливості. Оцінка вчинку залежить від того, які стосунки між викладачем і студентом. Вони по­винні будуватися на принципі справедливості. Викладач має бути реф­лексивним, оцінювати себе й бачити себе очима студентів.

Вчинки при повторенні в аналогічних ситуаціях стають звичками (друга натура людини). Наявність моральних звичок і моральних по­чуттів" є передумовою виконання моральних норм і протидії їх пору­шенню, вони визначають відмінну, внутрішню вихованість людини (див. табл. 7.2).


Отже, потрібно переходити до нової одиниці психологічного аналізу: від дії людини до її вчинку. Одночасно аналіз акцентують на морально­му, соціальному і культурному аспектах, тому що у вчинку людини вияв­ляється її ставлення до інших і самого себе, розкриваються особистісні якості суб'єкта.

Органічна єдність моральних знань і моральних почуттів, раціональ­ного й емоційного складають моральну свідомість людини. За Л. Колбер-гом, є такі показники і рівні розвитку моральної свідомості в генезисно-му плані:

рівень - доконвенційний (притаманний дошкільникам). Норми для дитини існують як зовнішньо задані. Вона їх виконує лише під тиском авторитету або через страх покарання.

рівень - конвенційний (характерний для школярів). Норми викону­ються через бажання відповідати зразкам, щоб підтримувати з автори­тетними людьми стосунки довіри, поваги, лояльності. Виникає почуття сорому, обов'язку і власної гідності.

III рівень - постконвенційний (за Л. Кольбергом, після 20-ти років і
то не в усіх). Виконання норм визначається внутрішнім законом совісті.
Людина діє за принципом гуманності, справедливості, відповідальності.
Поведінка набуває рис природності, невимушеності.

Чи всі дорослі досягають третього рівня розвитку моральної свідо­мості? Чи є дорослі з доконвенційним і конвенційним рівнем розвитку моральної свідомості?

Розвиток моральної свідомості треба пов'язати з моральним змістом са­мосвідомості особистості. Переживання свого «Я», самоцінності, почуття власної гідності сприяє інтеріоризації етичних норм, підвищує сприйнят­ливість щодо вимог моралі, етики і втілюється в конкретні вчинки.

В юнацькому віці підвищується інтерес до своєї особистості, до світу власних почуттів. Зацікавленість іншими людьми наповнюється усвідом­леним співчуттям, бажанням зрозуміти мотивацію їхньої поведінки.

Зростає ефективність впливу студентської групи як колективу на своїх членів, діють механізми наслідування, ідентифікації, самоусвідомлення, вольового зусилля. Студентський вік відкритий для свідомого набування досвіду моральної поведінки, духовності, культури. Тому виховання сту­дентської молоді - це насамперед створення умов і допомога в організа­ції самовиховання студента, у зростанні його особистості як майбутнього інтелігента.

У найбільш загальному вигляді можна визначити два вектори профе­сійного зростання особистості студента:

Формування індивідуального стилю розумової діяльності, розро­блення і опанування нових методів самостійної навчальної роботи.

Особистісне зростання професіонала, розвиток творчих можливос­тей, набування професійної і моральної культури.

Стратегічними орієнтирами виховання студентів є істотна нейтралі­зація результатів негативних соціальних впливів завдяки розвитку в моло­ді критично-рефлексивного ставлення до них; допомога кожному відчути свою глибоку відповідальність перед суспільством, державою, батьками та собою за майбутнє України. Виховання повинно стати процесом, який породжує у студентів смисли життя, залучаючи їх до культурних ціннос­тей. У зв'язку з цим треба розробляти й використовувати ефективні пси-холого-педагогічні засоби (технологію) засвоєння майбутніми фахівцями абсолютних цінностей, морально-духовних національних цінностей як репрезентантів їхньої особистості.

7.4. Характеристика основних напрямів реалізації функцій виховання студентів вищих навчальних

закладів

Справжня гуманність означає насамперед справедливість. В.О. Сухомлинський, український педагог

Виховати людину інтелектуально, не виховавши її морально, - означає виростити загрозу для суспільства. Ф. Рузвельт, президент США

Розглянемо тактичні напрями втілення соціальних норм у життя сту­дентів.

/. Ілюстративний напрям. Студенти повинні наочно бачити реаліза­цію соціальних норм у поведінці людей навколо, особливо тих, з якими вони зустрічаються у стінах ВНЗ. Роль викладача - бути зразком вико­нання своїх обов'язків і трудової дисципліни, культури взаємин і профе­сійно-педагогічного спілкування.







Дата добавления: 2015-10-15; просмотров: 2223. Нарушение авторских прав


Рекомендуемые страницы:


Studopedia.info - Студопедия - 2014-2020 год . (0.054 сек.) русская версия | украинская версия