Створює першу в Україні збірку байок “Байки Харківські”, тобто виводить жанр на шлях самостійного розвитку.
Збірка включає 30 байок (всі прозові): v 15 байок – 60-і роки ХVІІІ ст.; v 15 байок – 1774 р. Збірка була подарована П.Ф.Панову. Тексти виражають основні філософські позиції автора. Розвиток жанру байки Жанр виник у VІ – V ст. до н.е. в Греції. Перший байкар – Езоп (прозова байка). На початку нашої ери його байки переказані віршами римським поетом Федром. Байкар-сатирик Горацій (Рим). Формується особлива композиція: дві частини – оповідна (фабула) і дидактична (мораль). Античні теоретики (як і середньовічні, ренесансні, барокові): байка – не самостійний жанр, а один з різновидів риторичного прикладу, прийому. Тому жанр розглядався не в системі поетики, а в системі риторики.
В українській літературіжанр широко застосовувався у полемічному письменстві ХVІ-ХVІІ ст. (“Апокрисис” Х.Філалет: сюжет про Вовка і Лисицю; анонімна “Пересторога”), в проповідницькій літературі (І.Галятовський, А.Радивиловський – використовували байковий сюжет для підсилення впливу проповіді, збудження інтересу серед слухацької аудиторії). Українські поетики і риторики вказували на велике виховне значення байки для народу (особливо, селян).
Основна течія байкарства ХVІ – ХVІІ ст.: творча оборобка байкарських фабул, “перелицювання” їх на новий лад.
М.Довгалевський, поетика “Сад поетичний”: Що таке байка? Відповідаю: байка – це правдивий або видуманий твір, який, проте, виражає певну істину. Так байки Езопа містять у собі певні повчання, які стосуються характеру людини.
Серед кількох видів байок М.Довгалевський виділяв моральну байку, або аполог [1], що приписує людські дії та вчинки тваринам та диким звірам Також поетики вирізняли раціональні [2] (персонажами є люди) та мішані [3] (герої різнорідні) Ставлення Г.Сковороди до жанру байки У передмові-листі викладається міркування про байку у дусі настанов шкільних поетик і риторик: Друже мій! Не зневажай байкослів”я. Байка і притча одне і те ж. Не за гаманом усуджуй скарб, а справедливим судом суди. Байка тоді буває погана і баб”яча, коли у простій і смішній своїй шкаралущі не ховає зерна істини, схожа на горіх-свищ… Цей кумедний і фігурний рід писання був домашній у найліпших стародавніх любителів мудрості. Лавр і взимку зелений. Так мудрі й у іграшках розумні і в брехні істинні. Істина ж гострому їхньому позиру не здаля бовваніє так, як простим умам, але ясно, як у дзеркалі з”являється.
Вважає жанр дуже вдалим для моралізування: ідеї не стільки у межах фабули, скільки в їхній моралі (“тенденційність”), автор має змогу говорити від свого власного імені, без опосередкування. Приваблює наочність, метафоричність. Байка – “мудра іграшка”, що в собі ховає “силу”. Байка – привід для філософських міркувань. За Сковородою, характерна риса байки – відтворення істини, при цьому він апелює до байок Езопа. Джерела сюжетів Протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. в українській байці панують езопівські сюжети. У Сковороди: v запозичував з міжнародного фонду байок, переказуючи близько до традиційної сюжетної канви (“Голова і Тулуб” – з Гвіччіардіні, “Жаби” – з Езопа) – традиція шкільних поетик; v об”єднував чужі сюжети з власними, утворюючи своєрідний симбіоз (“Жайворонки”, “Орел і Черепаха” – використав байку Езопа “Черепаха і Орел”) – нововведення Г.Сковороди; v лише згадував про класичні сюжети, якимись рисами споріднені з ідеями, викладеними у власних байках (“Олениця і Кабан” – посилається на байку Езопа “Граки”); v творив нові сюжети, виходячи з власних життєвих спостережень та використовуючи літературний досвід (байки 2, 9, 10, 12, 19, 26, 28, 29). Тематичні групи байок: 1. Про “сродну працю” – провідна тема. Праця – природна потреба людини і шлях до щастя. Діяльність без покликання – мука. Єдиний шлях до добра – праця. Постійна практика, досвід, вправи розкривають природні здібності, без них не буде успішної діяльності. “Колеса часовії”, “Орел і Сорока”, “Оселка і Ніж”, “Орел і Черепаха”, “Змія і Буфон”, “Бджола і Шершень”. “Бджола і Шершень”: Шершень сміється з Бджоли, що вона працює не стільки для себе, скільки для інших. Шершень – образ людини, що живе крадіжкою чужого, народжена для того, щоб їсти і пити. Бджола – мудра людина, що знає своє призначення, отримує задоволення від своєї праці. Праця дає найвищу насолоду і повне щастя тоді, коли вона є складовою частиною загальної суспільної трудової діяльності. “Колеса часовії ” – крутяться в різні боки, але не заважають, а сприяють взаємному рухові. Так і в людей, “ за різними природними схильностями і шлях життя різний ”. Присвячує тим, хто зневажає працю інших, не розуміє і не цінує її. “Оселка і Ніж” – Ніж дивується, чому Оселка не хоче бути Ножем, хоча любить Ножі. А тому, що Ножі, які Оселка вигострить, значно більше переріжуть, аніж вона перерізала б сама, Ножем будучи. Сила: деякі не хочуть служити на військовій службі і одружуватися, аби інших прихиляти до чесного, добропорядного життя. Автобіографічні мотиви: докори Сковороді за те, що він відмовляється займатися чернечою чи урядовою діяльністю.
2. Про справжню цінність людини. Формулює етичну ідею: головне в людині – її внутрішні якості (розум, доброта, працьовитість). Застерігає від поверхового підходу до оцінки людини. Не моральні абстрактні приписи, а реальні спостереження, породжені дійсністю. “Два цінні камінці: Алмаз і Смарагд”, “Голова і Тулуб”, “Ворона і Чиж”, “Старуха і Горшечник”, “Жаворонки”, “Олениця і Кабан”. “Олениця і Кабан”: гідність людини – не в зовнішніх, а у внутрішніх якостях, не в одязі і словах, титулах, маєтках, а в справах. Викриваються Кабани, що, “несуться в Барани”, ганяються за титулами. Кабан мріє про титули: хоче записатися в Барани (гра слів, мається на увазі - барони) – висміюється його панська пиха, зневага його до простого народу. “Два цінні камінці…”: сяючий при королівському дворі Смарагд у листі до Адамантія – Алмаза шкодує, що той не дбає про почесті і “ погребен в попелі ”. Алмазу ж нецікава пуста балаканина Смарагда: “ціна наша, і честь, завжди при нас і всередині нас”. “Старуха і Горшечник”: Баба купує на ярмарку горщики, не перевіривши, чи вони цілі, оцінює їх не за дзвоном, а за зовнішнім виглядом. Заклик цінувати в людях не зовнішню красу, а ділові якості. “Голова і Тулуб”: “дурак” Тулуб величається перед Головою своїм розкішним одягом, підкреслюючи, що їй не перепадає і частини його краси. Античний мотив про суперечку між частинами людського тіла.
3. Про “славолюбіє” і “сластолюбіє”. Теорія Сковороди про “рівну нерівність”. Ненависть до обивательщини, суєтного життя, висміювання згубних пристрастей (гонитва за “сластолюбієм”). Як результат – втрата незалежності, внутрішньої свободи Þ реальна дійсність ХVІІІ ст. “Чиж і Щиглик”, “Сова і Дрозд”, “Щука і Рак”, “Жаби”. “Чиж і Щиглик”: Чижа заманила в неволю смачна їжа і красива клітка. Сила: “Краще сухар з водою, ніж цукор з бідою”. “Щука і Рак”: Щука, позарившись на смачну їжу, проковтнула її і потрапила на вудочку. “Жаби”: Ідея марності, зрадливості земних благ на противагу вічності і постійності благ небесних (у Сковороди – земне, “чесне ремесло”). Надає соціального змісту, знявши релігійний. Композиція байок Двочленна: фабула і мораль (“сила”). До Сковороди: побутувало два типи сюжетних конструкцій байки: I. заснований на взаємодії персонажів, II. заснований на діалозі, на простому обміні репліками.
У Сковороди переважає другий, діалогічний. Це “голі” діалоги, сюжетна функція персонажів – подача реплік, обмін ними Þ система образів антитетична: один висловлює думки, протилежні ідеї байки, другий розбиває його, виходячи з позицій автора.
Розробляє обидва способи викладу, регламентовані теорією: – стислий (коротко, без деталізації): “Колеса часовії”, “Голова і Тулуб”, “Собаки” та ін. – розгорнутий (за рахунок введення місцевого колориту, мотивації поведінки героїв): “Чиж і Щиглик”, “Собака і Кобила”.
Особливості жанру байки у творчості Г.Сковороди: ü дійові особи: тварини, птахи, речі, зрідка – люди. Всі вони набувають рис і функцій людей як представників певної суспільної групи. ü розгорнутий сюжет, часто наділений українським колоритом, насичений побутовими деталями, виразами, приказками, прислів”ями. ü народна мудрість (прислів”я, приказки) - з уст позитивних персонажів байок, які є носіями власних ідей автора. ü у перших 15-ти байках – мораль зводиться до короткого афоризма з одного-двох речень. Друга половини циклу – “мораль” зростає, фабула “маліє” в кількісному відношенні. Мораль розвивається у цілий філософський трактат. Фабула перетворюється на функцію прикладу. Перш за все – ідея (поза увагою – рельєфність образу, дотепність діалога). ü персонажі байок, як правило, не діють, а розмовляють. Поетична творчість Популярність лірики 1823 р., І.Снєгирьов: псалми і канон Сковороди “до сих пор их поют на Украине”. Початок 30-х рр. ХІХ ст., О.Хіждеу (журнал “Телескоп”): три пісні – “Ой ти, пташко…”, “Ах поля…”, “Всякому городу…” – під назвою “Сковородинських веснянок” йому “назвав один сліпий в Харкові, що навчився їх… від самого Сковороди…”.
І.Срезнєвський твердить, що твори Сковороди становлять значну частину репертуару лірників.
Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст.: у рукописних пісенниках вміщують пісні “Ах поля…” (лубочний пісенник 1798 р.), “Ой ти, пташко…” (рукописний збірник 1799 р.). М.Костомаров: “Странствующие слепцы усваивают его песни; на храмовом празднике, на торжище нередко можно встретить толпу народа, окружающую группу этих рапсодов и со слезами умиления слущающих “Всякому городу…”. Т.Шевченко посилається на пісні Г.Сковороди у повістях “Наймичка”, “Княжна”, “Близнецы”. Публікація, вивчення 1798 р., Петербург – І-е видання, здійснене М.Антоновським, - “Библиотека духовная, содержащая в себе дружные беседы о познании самого себя” (суміш з окремих уривків, видозмінених, довільно скомпонованих.) – окремі розрізнені публікації творів та критичні замітки.
1861 р. – перше зібрання творів, здійснене І.Лисенковим. Розкритиковане за зміст (твори незрозумілі, написані незрозумілою мовою тощо) В.Бєлінським, М.Чернишевським, О.Герценим. Рецензія Всеволода Крестовського також іронічно оцінює твори Г.Сковороди: Войдите в этот вертоград; но предупреждаем вас, что в этом вертограде бездна репейнику и крапивы, и потому языку вашему предстоят судороги и корчи, а уху – ряд невыносимых диссонансов. Впрочем, смелым Бог владеет! … Ну что, каково? Как вам нравится эта философская поэзия «украинского Ломоносова»? Вы плохо понимаете, вы утомлены… но что же делать! Наша философия в том и состоит, чтоб ёё никто не понимал, кроме самого автора, а случается, что и сам автор ничего не понимает, что творит”. У відповідь В.Крестовському з”являється рецензія М.Костомарова: “Вы судите о сочинениях Сковороды, как будто это новый писатель, только что появившийся на свет, - тогда как на эти сочинения следует смотреть как на памятник понятий, господствоваших лет около ста назад. Применяя взгляд, приличный рецензенту современного произведения, к памятникам минувших времен, вы приходите к жалкому, варварскому принципу истребления старины и народного достояния”. Т.Шевченко двояко оцінює літературні твори Г.Сковороди: повість “Близнецы” (1847) – “Діоген наших днів”, передмова до “Кобзаря” - “вінегретні пісні”. І.Франко “Нарис історії україно-руської літератури до 1890 р.” (1910): розглядає поетичну творчість Г.Сковороди у історично-конкретному контексті, в складних зв”язках з епохою. Вперше висловлює думку про перехідний характер творчості Сковороди як явища культури. Можна було б сказати, що це (Сковорода. – І.С.) старий міх, наповнений новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, натура, мова, форма писань – все це має подвійний (двоїстий – І.С.) характер, є сумішшю старої традиції з певним духом.
|
