Є) Давнє Києво-Печерське друкарство. 1616 — 1720

Всі наші давні друкарні були власне культурно-освітніми установами, котрі не багато дбали про зиски, а на перше місце все ставили духовну освіту народню. Особливо це треба сказати про Печерську друкарню: увесь час свого давнього життя (1616 — 1720) була вона ніби Академією, що гуртувала круг себе кращих письменників та вчених свого часу. Печерська Лавра була найславнішою на цілий православний світ, а тому честі стати її архімандритом домагалися найкращі люди свого часу; і справді, — печерськими архімандритами все були високоосвічені люди, часто з великим адміністраційним хистом. Ось такі архімандрити постійно стояли на чолі Печерської друкарні і в справах друкарських брали найближчу участь — вони доглядали за друкарнею, вони рішали, що друкувати, вони дбали про поширення самої друкарні. Увесь час Печерська друкарня мала собі повну волю друку, друкувала, щó вважала за потрібне; вона не знала над собою іншого догляду, крім догляду свого архімандрита. Печерська Лавра була ставропигіальною, а тому не визнавала нічиєї влади над собою, крім влади патріарха Царгородського; навіть київський митрополит не мав права догляду над цею друкарнею, а його намір добути собі таке право скінчився невдачею (див. с. 288).

От через все це становище друкаря в Лаврі було дуже почесним. Це не друкар в нашім розумінні, це була вчена людина, що віддавала життя своє книжці: він її писав, він її правив, часом він її й технічно друкував. Друкарями при Лаврі звичайно були монахи, що пізніше займали високі церковні посади; світських друкарів при Лаврі було не багато. Правда, становище друкарської челяді, цебто нижчих робітників, не було цілком добрим, — часто це були панщинові лаврські робітники, що до друкарської справи ставилися не уважно, а часом і втікали до друкарні Чернігівської, де їх стан був трохи ліпшим; такою була справа аж до 1786 р., коли панщинових селян лаврських взято до казни

Друкувала Лавра найрізніші книжки: богослужбові, церковні взагалі, книжки для повчаючого читання; випускала вона також і шкільні книжки, а її букварі розходилися далеко поза межами України; з початком XVIII віку друкує Лавра календарі для народу, що так само мали велике поширення. Можна сказати, що нема такої ділянки тодішнього нашого культурного життя, для якої не працювала б Печерська друкарня. Великою заслугою Лаври було також і те, що вона увесь час мужньо боронила православну віру, — її полемічні видання були творами глибокої богословської думки і робили вплив навіть на ворогів. Зазначу, що печерські видання мають багато передмов з полемічним змістом на пекучі питання свого часу.

З технічного боку Лавра так само довела свою друкарню до найкращого стану — на цілу Вкраїну не було їй рівної. З давнього часу, ще перед 1630 р., Лавра мала вже свою словолитню; ще з початку свого існування має вона й свою папірню, перше Радомиську, а в XVIII віці Пакульську; так само з перших часів має Лавра добру переплетню.

Ось через все це Лавра довела свої видання до найбільшої досконалості як внутрішньої, так і зовнішньої. Кидається в вічі строга науковість печерських видань, особливо за час Петра Могили. Рукопис для друку тут довго виправляють, перевіряють з оригіналами і те часом робить не одна людина, а декілька, роблять не на спіх, а з повагою — «дволітствують». Ні одна давня друкарня не ставилася так поважно до своїх видань, як друкарня Печерська. На коректорство та на справлення Лавра взагалі звертала якнайбільшу увагу і часом всі вчені сили її ходили коло того чи іншого видання.

Київські видання звичайно мають передмови, часом не одну, але й дві, а то й більше. Передмови ці надзвичайно цінні — в більшості це глибокі богословські трактати, що часом не втратили своєї вартості ще й сьогодні, наприклад, передмови Петра Могили, Тараса Земки, Захара Копистенського і др. Через ці передмови київський вчений гурток ширив поміж духовенство та народ свої знання та свої думки, і вплив Лаври йшов не тільки на Вкраїну, але також і далеко поза межами її. Полемічний характер багатьох видань надавав надзвичайну життєвість ніби сухим по назві печерським виданням.

Посвяти — це звичайна річ в київських виданнях. Надрукована книжка звичайно присвячується тій особі, що допомагала виданню, або тій, що могла щось подарувати на неї. Дуже часто бувало, що одна книжка присвячувалась декільком особам — Лавра друкувала частину примірників з одною посвятою, частину з другою, часом з третьою, а частину пускала в продаж і без посвяти. Часто видання присвячувалися просто заступникам Лаври чи віри, що боронили її від нападу ворогів. «Не обыче бо дило, — читаємо в посвяті Д. Голицину до «Алфавиту Духовного» 1713 р. — художеством типографским произведенноє, без заступника в свит исходити, да не растерзанно будет зубы зоилов, согризающих и растерзающих є». В цих посвятах розповідається про рід особи, якій книжку посвячено, про заслуги цього роду і т. п.; часто посвяти дуже довгі, звичайно мають ще й герба та пишномовні вірші до нього. Передмови та посвяти до давніх видань — це часом найцінніший матеріал для вивчення історії, літератури або історії тогочасного друкарства.

Післямова від друкаря чи друкарів — це постійна річ в київських виданнях; тут звичайно розповідається про умови друку теї чи іншої книжки та проситься читача бути ласкавим до прогріхів видання. На зразок подаю таку післямову з «Парамифіа сиреч Утешителныя молбы» 1634 р.

Увесь час Лавра якнайбільше дбала про найкращу зовнішність своїх книжок, і в цім відношенні печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов’янського світу, Спеціальні «ізобразителі» звичайно готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680 років і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII віці.

Всі печерські архімандрити звертали на зовнішній бік своїх видань якнайпильнішу увагу і не шкодували на це хоч би й великих коштів; про це часом читаємо і в самих виданнях. Так, Памва Беринда заявляє в післямові до «Пісної Тріоді» 1627 р.: «многою ценою книгу сію изобразихом, зане далече городом великим торговым от нас отстоящим, зело драго всякая матеріа снабдевашеся и художник обреташеся». На початку прикраси київських видань були переважно стрятинські (пор., наприклад, орнаментовку київського Служебника 1620 року та стрятинського 1604 р., або гравюри Часослова 1617 р. та Требника 1606 р. і т. п.), але пізніше Лавра має вже свої власні розкішні прикраси — мініатюри, заставки (пралози), ініціали та кінцівки. І Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань, таких видань, яких ви ніколи не забудете, раз побачивши, наприклад, «Бесіди на ап. Павла» 1623 р., «Бесіди на Діяння» 1624 р., «Тріодь Пісна» 1627 р., «Тріодь Цвітна» 1631 р., Требник 1646 р., «Патерик Печерський» всіх трьох видань — 1661 р., 1678 р., а особливо 1702 р., «Апостол» 1695 р., Напрестольне Євангеліє 1697 та 1707 р. і т. п. — все це пишні видання, з силою гравюр, часом більше сотні, видання одне одного розкішніше, одне одного дорожче, з яких кожне єсть гордість того чи іншого архімандрита-видавця. За сто років своєї найкращої праці Лавра мала декілька десятків дуже гарних граверів, серед яких часом бували й такі талановиті та многоплідні працьовники, як монах Ілля (1636 — 1663), Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський.

Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на своїй рідній традиції. Ще в «Тріоді Пісній» 1627 р. П. Беринда підкреслював, що книжка ця «искусне украшена зографскими начртанми, от них же множайшая древних отеческих єще звод имут свидетелства». От це базування на «древніх отечеських зводах» і привело печерську гравюру до чисто національного українського характеру.

Розпочинаючи з найперших печерських видань, національний характер прикрас не втрачався аж до кінця цеї давньої доби. В печерських гравюрах усе своє, — гравери матеріал для малюнка беруть собі з свого оточення; так робив, скажемо, Ілля свої гравюри для Требника 1646 р. та для «Патерика» 1661 р.; і як багато українського побуту в гравюрах, скажемо, Требника 1646 р., наприклад, в малюнку похорон; або погляньте на воли з плугом на гравюрі в «Учительнім Євангелії» 1637 р., або на пророка Іллю (на офорті Анфологіона 1619 р.), що мчить по небі парою добрих коней — все це чисто національне, своє українське.

Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерський побут. Так, часто бачимо на цих гравюрах малюнки Успінської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія, образи з печерської церкви і т. п. Взагалі, печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

З Петра Могили розпочався живіший західний вплив на печерську гравюру. Але переймаючи західні зразки, печерські гравери постійно їх націоналізують, — додають до них свій український побут, наприклад, в «Учительнім Євангелії» 1637 р. чи в «Тріоді Цвітній» 1631 р.

Раз розкішно видана книжка пізніше знову перевидавалася, і Лаврська друкарня не втрачала слави найкращих видань. На жаль, більшість давніх печерських дереворитів загинули в огні під час пожару в 1718 р., крім цього, під час пожару 20 листопада 1849 р. згоріло в Лаврі 10 мідних гравірованих дощок, 207 дерев’яних, ініціалів дерев’яних 43, а мідних 25 і т. п.*; проте частина колишніх прикрас — 319 дощок (з 1648 по 1845 рр.) таки збереглася й до нашого часу **. Київський гурток друкарів дуже високо ставив церковно-слов’янську мову, але разом з тим всі вони — Єл. Плетенецький, З. Копистенський, П. Беринда, Т. Земка, П. Могила і др. кохають також і свою рідну українську мову. І справді, Лавра випускає багато книжок, писаних тодіш» ньою літературною українською мовою; цитати з святого Письма часто приводять тею ж мовою, наприклад, в «Кресті Христа Спасителя» Петра Могили або в «Учительнім Євангелії» 1637 р.; до окремих видань додають певні частини українською мовою; часом навіть частини з Літургії подають українською мовою, наприклад, в «Книзі о вірі» 1619 чи 1620 р. читаємо: «Здари нам, Пане, доброволне и без наганы взывати Тебе, небесного Бога, Отца мовячи: Отче наш, который єсть на небесах» і т. д. Лавра видає «Пісну Тріодь» 1627 р., а в ній Синаксарі (16 статтів) друкує українською мовою в перекладі Т. Земки (див. вище с. 279); на жаль, в «Тріоді Пісній» 1715 р. ці Синаксарі вже слов’янською мовою. Щоб народ ліпше розумів церковну мову, в печерських виданнях дуже часто на берегах книжки подають пояснення трудних слів (т. зв. глоси), часом дуже цінні та цікаві, напр. в Анфологіоні 1619 р., в «Бесідах на ап. Павла» 1623 р., в Євангелії 1712 р. і в багатьох іншихВитрачаючи великі кошти на свої розкішні видання, Лавра ясно ставила собі завданням навчати не тільки свій український народ, але також і цілий православний світ. Видання Лаври вільно ходили по цілій Україні і тут не мали собі поважної конкуренції; так само й Львів, навіть тоді, коли вже був відрізаний кордоном від Києва, охоче брав печерську книжку. Вплив київський на Москву постійно був великим: книжка українська ширилася по цілій Росії, а не раз тут її й передруковували. Давні молдавські стародруки носять на собі явні ознаки впливу Печерської друкарні; Молдавія тоді взагалі тісно була зв’язана з Україною, і багато печерських видань ходили по Молдавії, де урядовою мовою була мова українська, а мовою церкви була слов’янська; друкарство в Довгім Полі розпочала Лавра, пославши туди свого друкаря Тимофія Вербицького з помічниками та друкарнею. На Афоні ¹⁸, в слов’янських монастирях, печерські видання були своїми. Взагалі, Лавра свідомо й ясно ставила собі всеслав’янські завдання, і не тільки ставила, але й виконувала їх. Ось такою була Печерська друкарня за перші сто років свого життя. Це була найміцніша українська культурна фортеця, що чуйно стояла на варті свого рідного народу. Увесь час служила вона українському народові, служила йому аж до 1720 р.; і тільки з того часу, під непереможним московським наказом, змушена була Печерська друкарня зовсім змінити свій традиційний напрям.

ж) Обмосковлення Печерської друкарні. 1720 — к. XVIII в.

 

Знищена пожаром 1718 р., Печерська друкарня оновлялася поволі, і тільки 1720 р. знову розпочала свою працю. Але не встигла вона оглянутися, як на неї впала ще більша біда — пожар 1718 р. знищив лише матеріально славну друкарню, а новий московський наказ з 5 жовтня 1720 року вбив вже саму душу її.

Року 1718 27 січня Лавра випустила була книжку Минологіон (Місяцеслов); на книжці зазначено, що вийшла вона в Лаврі Печерській Київській. «Ставропигіи святийшаго Вселенскаго Константинополскаго Патріярхи», тоді як вже з 1695 р. на своїх виданнях Лавра звичайно зазначала, що вона знаходиться в ставропигії від патріархів московських. Правда, писатися в ставропигії московській Лавра дуже не хотіла, а тому постійно добавляла, що в давнину була вона ставропигією патріарха вселенського; а в Місяцеслові 1718 р. Лавра вернулася до своєї старовини, і про свою залежність від московських патріархів зовсім не згадала [* Слідство в цій справі показало, що архімандрит Сенютович правильно написав заголовка, правильно склав його й зицер Пилип; викинув згадку про залежність від Москви, здається, управитель друкарні о. Тихон; див.: Титов Ф. Типографія. Т. І. С. 447 — 448]. В огні пожару 1618 р. цілий наклад цеї книжки згорів і Лавра не сподівалася нової біди. Але частина примірників цеї книжки таки пішла в продаж, а також попала й до рук московського уряду, який звернув увагу на те, що Лавра не зазначила своєї духовної залежності від Москви. Доклали про це й цареві Петру ¹⁹. Петро давно вже мав зуба проти українських друкарень — Чернігівської та Київської, а тому порішив прибрати їх до рук, і 5 жовтня 1720 р. видав такого грізного пам’ятного наказа

Ось цей історичний наказ Петра І і вбив стару Печерську друкарню; по цьому довгою низкою йдуть вже різні розпорядження св. Синоду, що поволі добивали волю печерського друку. Як тільки з 1721 р. розпочав Синод свою працю, він зараз же розпочав і боротьбу з українськими друкарнями. Так, вже 22 лютого Синод звернув увагу, що «книги в типографіях печатаются по воле началствующих их, в чем єсть многоє неисправленіє», а тому наказавЩоби мати ліпший нагляд над друкарнями, Синод 21 липня 1721 р. віддає Київську та Чернігівську друкарні «для лучшаго усмотренія, со всеми преждебывшими над оными командующими и c служительми» особливому догляду — синодальному совітнику архімандриту Гавриїлу Бужинському, що з того часу мав зватися «школ и типографій протектор» і став на чолі Типографської Контори *.А 30 серпня того же року Синод вже остаточно взявся за українські друкарні і видав їм такого наказа

Ось ці всі накази 1720 — 1721 рр. вбили ініціативу Печерської друкарні і віддали її зовсім до рук Синоду; в житті цеї друкарні розпочалася вже цілком нова доба.

А Синод не давав опам’ятатися Печерській друкарні. Року 1722 25 травня знову шле він грізного наказа, щоби друкували лише «по освидетельствованным экземпляром, -не прилагая ничего, ниже убавляя, под опасенієм жестокаго штрафа» [* Там само. Т. II. № 638. С. 307]. І з 1722 р. починають появлятися вже цензуровані примірники видань Лаври; так на «Апостолі» 1722 р. вперше читаємо таке «свидетельство»

Ось так тепер говорили з колись незалежними архімандритами... Але це не була звичайна собі погроза. Печерська друкарня 1724 р. видрукувала «Тріодь Цвітну» і архімандрит Іоаникий Сенютович відіслав її до Типографської Контори, заявляючи, що Тріод видрукувано «против (згідно з) великороссійской печати без всякой розни, слово в слово» і просив синодального дозволу на продаж цеї книжки. Справщики московської друкарні перевірили «Тріодь» і знайшли, що «та книга c московскою печатью в реченіях несогласна, а в некоторых местах показалося перед московскою печатью и излишества много», напр.: «что тя наречем, о обрадованная», а в московській: о благодатная і т. п. Така кара синодальна налякала Лавру, бо ж на друк «Тріоді» пішло багато коштів. Архімандрит Сенютович подає Синодові слізне прохання вибачити йому провину і обіцяє книжку виправити. Соборні старці також просили не нищити до кінця їхньої обителі, і без того вже знищеної пожаром, і не відбирати «Тріоді». Синод змилосердився, 28 жовтня він наказав книжок не брати, але виправити їх і просити дозволу на продаж; штраф зменшено — наказане взяти штрафу стільки, скільки знайдеться в келейній касі печерського архімандрита *. А в березні 1721 р. цю злощасну «Тріодь», вже виправлену зовсім на московське, продавати дозволили...**Петро І помер в 1725 р., але з смертю його проте не спинилася система гноблення українського друкарства. На честь Лаври треба сказати, що вона денаціоналізаційні накази Синоду виконувала дуже неохоче і робила все, щоб їх таки обійти. Року 1726 Лавра прислала Синодові нововидрукувані книжки, — «Тріодь Пісну», Псалтиря та Часослова, просячи дозволу продавати їх. В Синоді книжки пильно переглянули і таки знайшли різниці — переважно в правопису,

Звичайно, все це дуже зле відбивалося на видавничій справі Лаври, а тому вона все просила Синод полегшити їй друк книжок. 1727 р. Лавра відправила до Петрограду навіть особливого свого ходатая, щоби просив Синод зменшити дошкульний контроль над печерськими виданнями. Синод таки змилосердився — 29 листопада 1727 р. він дозволив Лаврі продавати самостійно ті книжки, які надруковано згідно з московськими, «толко накрепко со всяким опасным смотренієм самому архімандриту такіє новопечатаєміє книги свидетелствовать, дабы в них никакой против великоросійських книг погрешности не было» [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. II. С. 203 — 204.].

Але така милость синодальна була маловартою, бо ж Лавра видавала багато книжок, яких московська друкарня не видавала; ось тому Лавра знову клопочеться перед Синодом дозволити їй самій друкувати и такі книжки. Синод 21 лютого 1728 р. дозволив і це: «а каковых великороссійских не имеєтся, то печатать по прежнему, как напред сего были печатаны», тільки пильнувати, щоби в таких книжках не було чогось противного церкві, для чого обрати на це пильнування двох вчених монахів [* Труды Кіев. Дух. Акад. 1911. Кн. II. С. 204 — 205].

Ці синодальні «милості» Лавра зрозуміла як дозвіл вернутися до колишньої своєї видавничої волі, а тому перестала навіть висилати свої видання до Синоду. Але опіка синодальна довела вже до того, що Печерська друкарня почала жити більше самими передруками і вже нічого оригінального не видавала. Взагалі, видавнича діяльність її зменшується, особливо на якості. Провінціальне духовенство, віками звикле до своєї української книжки, неохоче купувало нові видання, на московський лад зроблені, а тому почало набувати собі львівські видання. Попит на львівську книжку значно збільшився, а це болюче відзивалося на матеріальнім стані Лаври. І справа дійшла навіть до того, що сама Лавра просить царицю Анну ²⁰ 22 листопада 1730 р. заборонити ввіз книжок з-за кордону

Звичайно, нічого не помагало, хоч цариця й задовольнила це прохання, бо сільське духовенство таки міцно трималося своєї старої книжки, а виправлені на московське книжки приймало неохоче. Тоді справа скінчилася тим, що київському митрополитові Рафаїлу Заборовському 1735 р. прислано «Высокомонаршого указа» — йому строго наказано «старонапечатанныя книги от церквей отобрать, а по новоисправленным напечатанным книгам в церквах отправлять служенія». Заборовський пильно виконував цього царського наказа і скрізь, де міг, відбирав від церков старі українські книжки. На купівлю виправлених на московське книжок митрополит зібрав від парафій багато грошей і передав їх до Печерської друкарні. Час ішов, а Лавра не могла постачити всіх потрібних книжок, бо «иных книг не достало, а иных за дорогою весьма ценою купить было неудобно». Тоді зібрані гроші відіслано до московської синодальної друкарні, щоб прислала за них книжок, але й тут потрібних книжок не було. Справа скінчилася на тому, що гроші з Москви вернули, і ще 1753 р. митрополит Київський Щербацький писав про них, що ці гроші «до выпечатанія книг в Катедре хранятся» [* Огієнко І. Київська митрополитанська друкарня. Львів, 1924. С. 5; відбитка з Літер.-Наук. Вістника. 1924. Кн. VII]. Як бачимо, справа заміни українських книжок на московські не була такою простою та легкою, як то здавалося Синодові.

Взагалі, в цей час лаврська друкарня працює виключно для постачання «новоисправленних» книжок. Правда, скрізь, де тільки можна, робить вона тихий опір обмосковленню України, але з її опору користі було не багато. Так, задумала вона перевидати «Четьї-Минеї» Д. Туптала та «Патерика Печерського». Справа ніби була простою, бо народ потребував цих книжок, «а таких книг везде уже сыскать невозможно». Синод 10 липня 1741 р. дозволив передрук, але під такими умовами

Року 1742 10 червня архімандрит Тимофей доносить Синоду, що з братією читав ці книги не раз, але «противнаго не взыскуется», а тому просив дозволити друк. Синод не відповів. Тоді Лавра скористала з щасливого випадку: 1 вересня 1744 р. була цариця Лисавета ²¹ в Києві, в печерськім Кловськім домі; архімандрит Тимофей Щербацький попросив царицю дозволити видрукувати «Четьї-Минеї» та «Патерика», і цариця «изустно указать соизволила — печатать по прежнему неотложно». Коли про цей дозвіл довідався Синод, він переконав царицю, що ці книжки потребують виправлення, і в кінці 29 квітня 1745 р. Лаврі наказано припинити друк... Довго тяглася ця справа, переписка про неї розрослася аж на 810 аркушів, і покінчилася таки тим, що 1759 р. виправлені «Минеї» видрукувала сама Москва, а дозвіл друкувати виправленого «Патерика» Лавра отримала лише через 20 років — 21 лютого 1760 року...* Ось так могла Лавра боронитися проти обмосковлення її.

Сама ж Печерська друкарня в цей час все зростала та ширилася і технікою своєю була, як і раніше, найкращою друкарнею в Росії; до неї часто приїжджають вчитися друкарства. Правда, сам дім друкарський в цей час дуже турбував Лавру; так 1724 р. "архімандрит Щербацький просив, щоби шпитальний лаврський монастир, «яко весма тесной, обратить на печатной дом, понеже нинешной печатной дом, от порушенія горы, во всегдашней опасности к разрушенію находится» **.

Москва часто позичає потрібні їй речі з Печерської друкарні, при тому ці «позички» часом занадто довгі. Так, ще 1735 р. московська синодальна друкарня взяла з Києва «для печатанія Библіи и календарной азбуки материцы, пунсоны и прочіє инструменты»; Лавра часто просила вернути взяте, і те вернули в негіднім стані аж 1742 р. [* Описаніе. Т. XX. С. 662 — 663.] Забирали й друкарів. Довідалася Московська друкарня, що в Печерській Лаврі єсть добрий фахівець — ієродиякон Митрофан, «обученный в дили вновь пунсонов, материц и форм, также и в резной работи на миди и на дереви», і тому друкарня просила, щоби Синод перевів цього друкаря до Москви «для наблюденія за наборщиками, тер.едорщиками, батыщиками и олифленником». 1742 р. 22 січня Синод наказав Митрофану переїхати до Москви; для Лаври це було дуже невигідним і вона 19 березня 1724 р. доносить, що вислати Митрофана не може, бо він розпочав «дило азбук и пунсонов», що займе більше року. Синод не уважив прохання і 10 травня знов наказав «немедленно выслать ієродіакона Митрофана в Москву без всяких отговорок». Мусила Лавра скоритися, і 6 вересня Митрофан прибув до Москви. В Москві він добре працював, став навчати й других, чого сам знав; багато примх мав тут друкар наш, але всі їх задовольняли: наказано було, що він має «довольствоваться пищею против двух братов»; хотіли платити йому 120 р. на рік, але Митрофан не погодився — дали 150 р.; 23.Х.1744 р. Митрофан заявляє, що не хоче жити в «неудобной кельи» і просить дозволити жити в «бывшей архимандричьєй кельи» — уважили й це [* Там само. С. 663 — 665].

Року 1750 25 листопада, в день восшествія цариці Лисавети на престол, архієпископ Петроградський Сильвестр сказав відповідну промову; цю промову наказано було видрукувати «со всеприлежным тщанієм» для піднесення цариці. Московська синодальна друкарня видрукувала, але з помилками. Синод розлютився і 4.II. 1751 р. наказав: «Всем мастеровым, тередорщикам, батыщикам, наборщикам и дозорщикам, находящимся при печатаніи прежних предик, учинить при собраніи мастеровых нещадноє плетьми наказаніє за их небрегомость» [* Описаніе. Т. XXXI. С. 67 — 68. № 27]. Але щоб вдруге не сталось таке саме, Синод збільшив свій нагляд над друкарнями, а до Києво-Печерської друкарні послав двох складачів — Івана Степанова та Якова Колгинина, щоби вони доглянули «производимоє в оной печатаніє:». Посланці виконали доручення і про стан Києво-Печерської друкарні подали ось таке цікаве донесення; друкую цей документ цілим, бо він яскраво малює нам стан Печерської друкарні в половині XVIII віку:

 

Ось такою була за цей час Печерська друкарня. Вона мала собі виключний монополь на друк і продаж церковних книжок. Коли 1752 р. постало питання про заснування в Києві митрополитанської друкарні (про це див. далі), налякана Лавра просила царицю Лисавету видати їй привілея, щоби київські митрополити «оной (митрополитанської). типографіи как прежде никогда не имели, так и впредь иметь не могли» [За час цариці Катерини ²²пішла нова хвиля утисків на Печерську друкарню. Чого не встигли обмосковити за попередні роки, пильнували докінчити тепер. Помітніші репресії розпочалися з 1766 р. Того року 6 листопада Синод послав друкарням Київській та Чернігівській грізного наказа, що з 1728 р. ці друкарні «никаковых книг для усмотренія их исправности болеє уже в Святейшій Синод не присылали и позволенія о печатаніи оных не требовано».

Ця синодальна ревізія печерських видань принесла Лаврі багато клопоту і коштувала їй більше 500 карб.*

Року 1767 Лавра просить дозволу помістити.в Місяцеслові преподобных печерських, «коих в Московских книгах не значится». Синод 13.VII.1767 р. милостиво дозволив це **. Того ж року 18 липня Синод окремо наказує Чернігівській друкарні, щоби там книжки «печатаемы были во всем сходственно c печатаемыми в Московской типографіи книгами» ***. Слідуючого року 23 травня знову наказується Печерській друкарні «ни в какія книги ничего против Московской печати не прибавлять, а печатать все книги без всякой в них перемены неотменно под опасенієм неупустительнаго штрафа» ****.

Року 1767 Лавра просить дозволу помістити.в Місяцеслові преподобных печерських, «коих в Московских книгах не значится». Синод 13.VII.1767 р. милостиво дозволив це **. Того ж року 18 липня Синод окремо наказує Чернігівській друкарні, щоби там книжки «печатаемы были во всем сходственно c печатаемыми в Московской типографіи книгами» ***. Слідуючого року 23 травня знову наказується Печерській друкарні «ни в какія книги ничего против Московской печати не прибавлять, а печатать все книги без всякой в них перемены неотменно под опасенієм неупустительнаго штрафа» ****.

Року 1769 склала Лавра народного «Букваря», надрукувала його на пробу й послала в Синод з проханням дозволити «по тому єкземпляру Букварь печатать». Архімандрит Лаври Зосим поясняв, що «тамошній (український) и заграничный благочестивый народ как прежде никогда своих детей по новонапечатанным в Московской типографіи Букварям не обучал, так де и теперь, паче ж по сему, что во оных приличных за обыкновенно при ученій детей выучиваємых молитв недостаточно положено, требуєт продажи прежней печати Букварей». Ось через все це «в разсужденіи народной надобности» Лавра й просила дозволу випустити свого «Букваря». Розглянувши справу, Синод постановив: «Помянутому архимандриту в требованіи єго отказать, и в печатаніи в Кієво-Печерской типографіи книг поступать по силе посланных из Св. Синода указов непременно, и впредь таковых представленій не чинить» [* Полное собрание. № 484. С. 564]. Ось так в цей час могла працювати Лавра «в разсужденіи народной надобности»...

Року 1769 Лавра в клопоті запитувала, що їй робити — наказано друкувати лише по московських зразках, а між тим московський примірник Октоїха 1765 р. має явні помилки. Синод постановив: послати догану Московській друкарні, а «справщикам, кои те Октоихи исправляли, учинить в той типографской конторе репремант». А друкарням Печерській та Чернігівській наказано, коли вони запримітять в московських виданнях які «сумнительствы», доносити про те Синоду... *

Року 1770 Синод знайшов в надрукованій Печерській Біблії правописні помилки;

В цей час Печерська друкарня знову потерпіла й від огню — в 3 год. ночі з 2 на 3 серпня 1772 р. вона була «разорена пожарным случаєм» — згоріла словолитня, згорів і верхній поверх друкарні з книжками, папером та різним друкарським приладдям... І тільки з 1786 р. стало Лаврі трохи вільніше, бо тоді догляд над Печерськими виданнями перейшов до київського митрополита, якому (Самуїлу Миславському) все ж таки найсв. Синод кріпко наказує, щоби в книжках, що їх друкує Лавра, в порівнянні з московськими «никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены отнюдь не было, — в том иметь наикрепчайшеє смотреніє»...[* Петров Н. Акты. Т. V. С. 166.] А заляканий митрополит, дозволяючи друкувати, все клав такі резолюції: «Найстрожайшеє иметь наблюденіє, чтобы печатаємыя книги и во всем сходствовали c московскими экземплярами» і для більшого спокою вимагав добре берегти ці його резолюції при справах...

Ось так сунули безконечною низкою оці цензурні скорпіони з Москви. Перерахувати всі синодальні накази, що щорічно так рясно сипалися на Печерську друкарню, немає змоги, та й самі ці накази склали б товстелезного тома. Друкарня була придушена самим числом цих наказів, була залякана їхнім грізним тоном та постійними погрозами то «неупустителным штрафом», то «жестоким наказанієм», то конфіскатою цілої друкарні. Всі спроби боронитися не давали жодних наслідків, бо Лавра була занадто слабою проти синодальних обер-прокурорів. Скінчилося на тому, що давня фактична Всеукраїнська Академія, яка так енергійно працювала на духовну користь свого народу, потроху обернулася в філію московської синодальної друкарні на Вкраїні...

Року 1786 заведено на Вкраїні нові церковні штати; разом з тим з цього часу київський митрополит став священноархімандритом Києво-Печерської Лаври; Лавра та її друкарня таким чином перейшли під опіку митрополита. Сам митрополит з цього часу став постійним членом Синоду. Ото ж вже з цього часу трохи спиняються вмішування Синоду до друкарських справ Лаври, та й самі митрополити, ставши на чолі Лаври, почали тепер більше боронити Печерську друкарню. Друкарня зажила трохи спокійнішим життям, але вернутися до колишньої своєї слави, до колишньої своєї української праці, вона, звичайно, була вже не в силі.

З технічного боку Печерська друкарня і в цей час була найкращою друкарнею на цілу Росію; урядження її було надзвичайно добрим, наприклад, вже до 1787 р. словолитня її мала 8 пічок *. Друкарня приносила великі прибутки, мала пасіки та землі, їй належав київський Кловський двірець і т. п.** Десь з половини XVIII віку заклала собі Лавра й нову папірню — в с. Пакулі ²³, на річці Пакульці; 1774 р. пакульська папірня була погоріла, але через два роки її відновили; правда, не на довго, бо 1786 р. цілий пакульський маєток секуляризував собі московський уряд ***.

1787 р. появляється в Лаврі «гражданський» шрифт, і «гражданське» друкарство все збільшується, особливо вже за часів митр. Євгенія на початку XIX віку * Печерською друкарнею часто користується й уряд, особливо коли потрібно було щось видрукувати спішно; так, 1793 р., на прохання головнокомандуючого ген. Кречетникова, Печерська друкарня спішно видрукувала форму присяги польською мовою; того ж року за декілька годин вона ж видрукувала польською та російською мовою маніфеста Катерини II до козаків, що подалися тоді за кордон **. Почала Лавра в цей час приймати й приватні замовлення ***.Як і раніше, Печерська друкарня успішно ширила свої видання не тільки по Вкраїні, але й далеко за межами її. Вже до 1733 р. Лавра мала свою окрему книгарню на Подолі в Києві, в т. зв. друкарськім задвірку (пізніше проданий під духовну семинарію) *. Щоб ліпше поширити свої видання, Лавра часто висилала списки своїх видань по різних парафіях — і ці списки прибивали при вході до церкви ** на видному місці. Лавра мала монополь не тільки на друкарство, але й на продаж книжок, а тому ретельно стерегла, щоби не привозилось до Києва якихсь чужих видань; так, 1766 р. київський міський уряд, на прохання Лаври, заборонив продавати на подільськім базарі чернігівські видання якомусь монахові ***.
2. Друкарня Тимофея Вербицького

 

Друкарня Києво-Печерської Лаври увесь час, аж до середини XIX віку була найбільшою на цілій українській землі. Ні одна приватна друкарня не мала матеріальної змоги конкурувати з Лаврою красотою своїх видань. Книжки лаврські розходилися не лише по цілій Україні, але далеко й поза нею, по всім слов’янськім світі. Все це й було причиною того, що на київській землі не повставали поважні приватні друкарні, бо в них не було особливої потреби; а коли й повставали які — не жили довго, так само, як то було в Галичині та на Волині.

Лавра Печерська була ставропигіальною, а тому Київський митрополит не мав ніякого впливу на її друкарню; це було досить ненормальне становище, бо ж митрополиту в багатьох випадках потрібна була своя друкарня. Здається, відчув це першим митрополит Іов Борецький (1620 — 1631) і задумав мати друкарню, на яку міг би відповідно впливати. Думаю, що печерський друкар Вербицький заклав свою друкарню власне під впливом Іова Борецького, котрий і сам, здається, добре знав друкарство (див. вище с. 280).

Хто такий був друкар Вербицький, знаємо дуже мало. Року 1621 26 березня друкар наш, Тимофей Олександрович Вербицький, разом з іншими друкарями — Степаном Бериндою та Тимофеєм Петровичем, розпочинає в Печерській Лаврі величну працю її — «Бесіди на послання ап. Павла», що й вийшли в світ 1623 р. 2 квітня. На цій книжці, на с. 320 в післямові зазначено: «Трудиша же ся в художестви типографісованя книги сея благочестивій Росстіи мужеве», і серед друкарів першим названий наш: «Трезвенный и целомудренный Тімофей Алексáндрович, маìстер художества печатнаго». По цьому Вербицького в Лаврі більше не бачимо.

Слідуючого року, 1 вересня 1624 р., наш друкар купує собі в Києві за 200 кіп литовських велику садибу на Подолі коло св. Спаса; в продажнім запису Вербицького названо друкарем, обивателем київським і товаришем війська Запорозького *.

Цікаво підкреслити, що свідком при купівлі садиби був приятель Вербицького — печерський друкар Степан Беринда. Можливо, що потрібні на купівлю гроші позичив Вербицькому митрополит Борецький.

В купленій на Подолі садибі Вербицький і заклав собі друкарню. Першою книжкою, яку розпочав він друкувати, був Часослов; друкувати його почав він ще 1624 р.

В квітні місяці 1625 р. задумав Вербицький поїхати до Острога — певне, розвідати, чи не можна там чогось купити з остатків Остріжської друкарні. Квітня 16 прибув він «по потребах своих» до міста Острога. По Острозі, звичайно, відразу розійшлася чутка, що прибув запорожець, друкар книг «схизматицьких».

І тут в Острозі спіткала друкаря нашого нещаслива до ля: коли він «в ринку потребы своє справовал», напав на нього пан Лаврін Бучайський «без жадної причини», наказав помічникам своїм взяти його й держати, а сам «обухом бил, і мордовал, і ран синіх, кровю набіглих, по плечах, руках, хрибті, ногах позадавал»... Не задовольнившися й тим, пан Бучайський друкаря нашого «взявши до замку (Ганни-Алоїзи Остріжської, вже католички), до вязенья приватного отдал, і там дні килька у вязенью тримал, аж заледво, за вложенєм се в то людей инших, одного з вязенья випустил»... Про все це розповів урядові луцькому возний, бо друкар наш «для скрутного збитя сам персоналітер тут станути не может»... Так нещасливо закінчилася поїздка Вербицького до Острога.

Вернувшись до Києва, Вербицький докінчив таки Часослова, який і вийшов у світ 27 серпня 1625 р. Свою першу книжку Вербицький присвятив київському митрополитові Борецькому, котрого він просить в посвяті «отеческою любовію покрить дило и дилателя, да и от терній» оборонити. Шрифт та прикраси цеї книжки нагадують печерські — може, звідти й походять.

В слідуючім 1626 р. 6 травня Вербицький випускає цього ж Часослова другим виданням; в Післямові зазначено, що Часослова цього видрукувано «многогрешным и худийшим в художестви типографском Тимофеом Александровичом».

Що сталося далі з нашим друкарем, невідомо; якихсь інших книжок з друкарні Вербицького більше не знаємо. Митрополит Іов Борецький в своїм духовнім завіщанні 1 березня 1631 р. згадує й Вербицького, пише, що має борг «на пану Тимофею Александровичу Вербицкому, типографе києвском, на мемране золотых четыреста». Можливо, що в цей час Вербицький знову працював при друкарні Печерської Лаври.

Трохи пізніше Вербицький перейшов на працю до Молдавії. Молдавський воєвода Матвій Басараба задумав заложити в себе друкарню, а тому післав свого післанця до київського митрополита Петра Могили, просячи, щоби він продав йому друкарню. Могила погодився, послав Басарабі «печатьню цило сврешенну пятовидных писмен», а разом з друкарнею післав і нашого Вербицького, — «искусна типографа, Тимофеа именем, c прочіми». Басараба добре прийняв нашого друкаря з його помічниками, відвів їм для друкарні місто Довге-Поле і «повелехом тамо жити и градскою данію питатися и одняти». І ось тут в Довгім Полі 30 липня 1635 р. Вербицький і надрукував Требника на 222 л.

Року 1642 3 листопада київський уряд затвердив Вербицькому його давню купівлю садиби. Більше відомостей про цього друкаря не маємо.