Інвестиційні механізми. Види інвесторів

Нині існує ціла низка проблем, з якими зустрічаються індивідуальні інвестори. Основна проблема — невеликий спектр інвестиційних операцій. Друга — достовірність джерел інформаційних потоків. Третя — наявність особистих дружніх контактів. Наступні — індивідуальна оцінка конкретних цінних паперів, розроблення адміністративних процедур для проведення інвестиційних операцій.

До інвестиційних механізмів для здійснення пайових вкладів у зарубіжні акції, що доступні індивідуальним інвесторам, відносять пряму купівлю цінних паперів на зарубіжних ринках, використання Американських депозитних квитанцій (ADR) і три види інвестиційних фондів — фонд, що діє в одній країні, міжнародний та глобальний фонди. Використання перших двох інструментів не забезпечує професійного управління портфелем. Останні ж три, навпаки, забезпечують певні переваги інвестиційних рішень.

Інвесторів можна класифікувати за низкою ознак, проте найбільш значущим вважається їхній статус.

Так, виділяють чотири групи інвесторів:

держава (урядові організації, місцеві органи влади тощо).

інституційні інвестори — це група фінансових установ, що стала найважливішою групою утримувачів фінансових активів у другій половині ХХ ст.;

корпоративні інвестори (підприємства);

фізичні особи (населення) — це найдавніша група інвесторів, що на початкових етапах становлення фондового ринку була єдиною;

Держава здебільшого є стратегічним інвестором, мета котрого полягає у стабілізації ринку, отриманні доходу від вкладення коштів у міжнародні ринки, диверсифікації своїх ресурсів тощо.

Інституційні інвестори — це юридичні особи, що активно інвестують власні кошти та кошти клієнтів в акції та інші фінансові активи на професійній основі.

Корпоративні інвестори (підприємства), з одного боку, емітують цінні папери з метою залучення фінансових ресурсів, а з іншого — шукають шляхи прибуткового розміщення своїх тимчасово вільних коштів. Скорочення обсягів власного виробництва та джерел його фінансування, зокрема, спонукають підприємства до вкладень у державні цінні папери.

Фізичні особи (індивідуальні інвестори) вважаються основною групою інвесторів. Вони використовують свої заощадження для купівлі цінних паперів з метою отримання додаткових доходів і виступають у ролі постачальника капіталу на ринок цінних паперів.

До найбільш чисельної групи належать інституційні інвестори. До інституційних інвесторів відносять:

ü пенсійні фонди;

ü страхові компанії;

ü інститути колективного інвестування (ІКІ), що, у свою чергу, включають інвестиційні компанії (фонди) різних типів, хедж-фонди, довірчі департаменти банків.

Найбільшими групами інституційних інвесторів є пенсійні фонди та страхові компанії. У 1998 р. на них припало відповідно 31 і 30 % усіх активів інституційних інвесторів країн ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, OECD, англ. Organisation for Economic Cooperation and Development). Третє місце за розміром активів посіли інвестиційні компанії (28 %).

Серед страхових компаній основною групою з погляду інвестування є компанії страхування життя, на які припадає близько 80 % активів цієї групи інвесторів. Такі компанії, як правило, інвестують з метою хеджування своїх боргових зобов’язань. Зобов’язання компаній визначаються страховими полісами, котрі вони виписують. Компанії страхування життя можуть знизити рівень свого ризику шляхом інвестування в активи, що забезпечують більшу дохідність у випадку, якщо покриття страхових полісів виявиться дорожчим.

Компанії майнового страхування мають у своєму розпорядженні кошти для інвестування, оскільки вони здійснюють виплати за позовами після того, як буде зібрано страхові премії. Так компанії, як правило, є консервативними щодо ризику.

Пенсійні фонди — це державні або приватні фонди (фінансові інститути), в котрі вносяться регулярні пенсійні внески чи обов’язкові відрахування (працівників, корпорацій) і з котрих сплачуються пенсії. Вільні грошові кошти інвестуються у фінансові активи з метою отримання доходу. Пенсійні фонди організовують корпорації, уряди та профспілки.

У ряді країн (США, Великобританія) пенсійні фонди являють собою найважливішу групу інституційних інвесторів. Значне зростання активів пенсійних фондів відбувається за рахунок тих країн, де традиційно розвивалася накопичувальна система пенсійного забезпечення (funded pension scheme). За цією системою пенсія виплачується за рахунок доходів від фінансових активів, сформованих у минулому за рахунок внесків працівників та/або роботодавців протягом усього періоду зайнятості людини. Такий спосіб фінансування пенсій захищає працівників від банкрутства підприємства або неплатоспроможності держави. Причиною нерозвиненості пенсійних фондів у континентальній Європі (за винятком Швейцарії та Нідерландів) є більша соціальна орієнтованість економіки, що змушувала державу брати на себе функції соціального забезпечення. З ринками, що формуються, ситуація зовсім інша: низький рівень розвитку інституційних інвесторів (у тому числі пенсійних фондів) тут безпосередньо пов’язаний із недостатнім рівнем розвитку ринку корпоративних цінних паперів.

Спільним у цілях основних груп інституційних інвесторів — пенсійних фондів та страхових компаній — є необхідність хеджування передбачуваних довгострокових зобов’язань. Інвестиційні стратегії, як правило, передбачають хеджування цих зобов’язань облігаціями з різними термінами погашення.

Інститути колективного інвестування (ІКІ) особливого розвитку набули у 1980-ті та 1990-ті роки в США, Великобританії, Канаді, Франції та Нідерландах. Проте перші інститути колективного інвестування з’явилися в Англії та США ще на початку ХХ ст.

Розрізняють три організаційно-правові форми інститутів колективного інвестування: акціонерне товариство, довірча компанія, контрактна форма організації (без створення юридичної особи). Проте будь-яка з форм передбачає існування трьох осіб, що наділені певними повноваженнями:

ü власник інвестиційного портфеля (він вносить грошові кошти, купуючи сертифікати, паї пайової участі або акції);

ü менеджер (фізична або юридична особа, що зобов’язується управляти сукупним інвестиційним портфелем індивідуальних учасників (акціонерів));

ü довірена особа або банк (зобов’язується зберігати активи інвестиційної компанії та обслуговувати її рахунки).

Основним типом інститутів колективного інвестування є інвестиційні компанії (інвестиційні фонди). Вони являють собою фінансових посередників, що залучають грошові кошти інвесторів та вкладають їх у цінні папери або інші види фінансових активів.

Інвестиційні компанії у різних країнах називаються по-різному, проте їхня економічна сутність не змінюється та полягає в акумуляції заощаджень широких верств населення за рахунок випуску власних цінних паперів (акцій, паїв, сертифікатів), переданні цих заощаджень професійному керуючому та їх інвестуванні в різні активи.

Пайовий інвестиційний траст (unit investment trust) акумулює кошти інвесторів та вкладає їх у фіксований портфель активів, що не змінюється протягом усього терміну дії фонду. Інвестиційний траст формується на основі трастового договору, де визначається структура та розмір портфеля активів. Цей тип ІКІ ще називають «некерованим». Трасти випускають власні сертифікати пайової участі.

Решту інвестиційних компаній називають «керованими» через потребу в управлінні, адже цінні папери в їх інвестиційному портфелі постійно купуються та продаються. «Керовані» інвестиційні компанії поділяють на:

інвестиційні компанії відкритого типу (open-end investment company) або взаємні фонди (mutual funds);

інвестиційні компанії закритого типу (closed-end investment company).

Взаємний фонд — це інвестиційний фонд відкритого типу, котрий може постійно випускати додаткові акції, продавати їх інвесторам та викуповувати (на першу вимогу своїх акціонерів) за вартістю чистих активів[3]. Це означає, що обсяг загальних ресурсів взаємних фондів заздалегідь не фіксується, а їх акції не котируються на фондових біржах.

Інвестиційні компанії закритого типу випускають обмежену кількість акцій та не зобов’язуються викуповувати їх у своїх акціонерів. Розмір власних коштів (капіталізація) таких компаній є заздалегідь фіксованим, а їх акції можуть обертатися на фондовій біржі.

У США переважна більшість інвестиційних компаній є компаніями відкритого типу (більше 90 % всіх активів).

У Великобританії функціонують два основні типи інститутів колективного інвестування (ІКІ):

пайові фонди або юніт-трасти (unit trust). Це установи, що вкладають свої кошти переважно в цінні папери. Ресурси юніт-трастів складаються з різних паїв, що продаються невеликим інвесторам та вільно викуповуються за більш низькою ціною. На відміну від пайових інвестиційних трастів США, юніт-трасти Великобританії можуть бути як з фіксованим (fixed unit trust), так і зі змінним складом інвестиційного портфеля (flexible unit trust);

інвестиційні трасти (investment trust). Якщо юніт-трасти відносяться до фондів відкритого типу, то інвестиційні трасти являють собою фонди закритого типу.

У Франції виділяють три різновиди ІКІ:

інвестиційні компанії відкритого типу або взаємні фонди (Societe d`Investissement a Capital Variable, SICAV);

інвестиційні компанії закритого типу (Societe d`Investissement a Capital Fixe, SICAF);

пайові фонди (Fonds Communs de Placement) та інвестиційні фонди підприємств (Fonds Communs de Placement Enterprise), що з’явилися відповідно у 1979 р. та 1964 р.

Найпоширенішим у Франції є інвестиційні компанії відкритого типу, SICAV.

Контрактні типи інвестиційних компаній найбільш поширені в Австрії, Німеччині та Швейцарії. Форму корпорації з обмеженою відповідальністю інвестиційні компанії мають в Італії та Нідерландах.

Найбільші розміри активів інвестиційних фондів (відкритого та закритого типу) на кінець 1998 р. зафіксовано у: США (5089 млрд дол.), Франції (715 млрд дол), Люксембурзі (655 млрд дол), Німеччині (647 млрд дол) та Італії (410 млрд дол).

Хедж-фонди (hedge funds) являють собою звичайні інвестиційні компанії (фонди), що використовують техніку хеджування для обмеження ризику втрат. Зазвичай тут маються на увазі спекулятивні фонди, що використовують похідні цінні папери (ф’ючерсні, форвардні контракти) та мають на меті отримання максимального прибутку за будь-яких умов.

Зазвичай хедж-фонди існують у формі товариства з обмеженою відповідальністю. По суті, хедж-фонд вважається закритим клубом багатих інвесторів через те, що мінімальний розмір інвестицій для вступу у фонд коливається від 100 тис. до 5 млн дол. Найбільш поширеним є внесок у розмірі 1 млн дол.

До позитивних аспектів співпраці з професійними інвесторами належать:

диверсифікація ризику (об’єднуючи грошові кошти своїх інвесторів, професійні інвестори дають їм можливість володіти частками різних цінних паперів);

професійне управління (більшість професійних інвесторів мають постійний штат фінансових аналітиків, що працюють задля досягнення максимальної ефективності капіталовкладень своїх інвесторів);

зниження витрат на проведення транзакцій (операції з великими пакетами цінних паперів дозволяють суттєво зекономити на брокерських комісійних).

Проте участь в інвестиційних фондах передбачає стягнення плати за управління, а також інші витрати, що знижують ставку прибутковості інвестора.

Індивідуальні інвестори, що здійснюють інвестування у міжнародному масштабі, купують цінні папери самостійно або віддають свої кошти у розпорядження міжнародних та глобальних інвестиційних (взаємних) фондів.

Міжнародний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, що вкладає кошти у цінні папери різних країн (у тому числі в різних валютах) з метою диверсифікації ризику та підвищення прибутковості.

Глобальний взаємний фонд — це інвестиційний фонд, котрий може вкладати грошові кошти в акції та/або облігації різних країн світу і спеціалізується на інвестиціях у конкретні країни або у фінансові ринки окремих регіонів. На відміну від міжнародних фондів, глобальні фонди вкладають частину коштів і в американські активи.

Усі фінансові посередники, що надають послуги індивідуальним інвесторам, входять до складу інституційних інвесторів.

Інституціональні інвестори зустрічаються у своїй діяльності з тими самими проблемами, що й індивідуальні інвестори. Крім перерахованих труднощів, в інституціональних інвесторів існує проблема пошуку секторів ринку, які б були великими та ліквідними для того, щоб інвестори могли працювати тут, не викликаючи значних змін у рівнях цін. Для інституціональних інвесторів відкриті широкі можливості отримання оперативної інформації та інвестиційних послуг.