В Відображення суспільного життя у літературіУ багатьох художніх творах можна знайти вельми глибоке віддзеркалення певних моментів історії суспільства (картин життя того чи іншого народу, держави, верстви у ту чи ту епоху). Наприклад, вичерпне уявлення про життя середніх верств суспільства єлизаветинської Анґлії дає В. Шекспір у “Віндзорських пересмішницях”. Панас Мирний та І. Білик у романі “Пропаща сила” розкривають широку панораму життя українського суспільства від кінця ХVІІІ до другої половини XIX ст. Париж і Франція після Реставрації відображені в долях сотень героїв “Людської комедії” Бальзака, ціла російська суспільність початку XIX ст. – у характерах “Війни і миру” Л. Толстого. Проте літературу в жодному разі не можна зводити до світлини, історичного документа, літопису-хроніки. Розглядати художній твір як документ доби можна лише за двох умов: 1.Тільки знаючи про життя суспільства за іншими, не літературними джерелами (архіви, мемуари, свідчення очевидців, історичні дослідження), можна стверджувати, що ті чи ті суспільні типи та їхня поведінка, атмосфера доби відображені у творі з тим чи тим ступенем повноти, адекватності[44]. 2. При аналізі кожного окремого твору треба виділяти й розрізняти ♣ дійсне, ♣ уявне та ♣ бажане автором. Важливо передовсім відповісти на запитання, чи розробляв митець реалістичний задум; чи намагався дати сатиру, карикатуру; чи романтично ідеалізовану картину. Скажімо, у “Гайдамаках” Т. Шевченко прагнув передати не так реалії доби, як показати найгостріше зіткнення добра і зла в людині, довести безперспективність, страхітливість принципу “кров за кров і муки за муки”, а також повернути українцям відчуття національної гідності, підштовхнути їх до боротьби за визволення своєї нації. Події ж, змальовані у поемі, для автора лише знаряддя символотворення, тому й відступив поет від історичної правди: перебільшив жорстокість гайдамаків, число їхніх жертв, увів вигаданий епізод про вбивство Ґонтою своїх синів тощо. Або зіставмо змалювання колгоспівського життя двома письменниками-сучасниками. О. Корнійчук у п'єсах “В степах України”, „Калиновий Гай” показав його заможним, веселим, безтурботним, щасливим. А В.Симоненко у своїй поезії – цілком протилежним: І вдови плакали, кричали діти “папи”, А на сніданок – жолуді одні. І в гарбах пнулися скелети-шкапи, Худі, немов колгоспні трудодні. Я не забув мужицькі очі хмурі, Обличчя матерів налякані, тривожні, Коли писали ви, продажні шкури, Про їх життя, щасливе і заможне. Сьогодні, довідуючись про ту добу з архівних документів, свідчень очевидців, досліджень безсторонніх істориків, переконуємося, що Корнійчук попросту лицемірно бажане видавав за дійсне, а Симоненко точно відображав реальний стан речей. Завдяки такій невід'ємній властивості літератури, як психологізм (спостереження за людськими вдачами, дослідження, осмислення глибин людської душі), найцінніше, що вона дає науці (історії, соціології, політології) – це характеристика психології певних суспільних та інших типів людей (селян, козаків, шляхти, капіталістів, інтеліґентів, пролетарів, люмпенів, державних чиновників; дорослих і дітей; чоловіків і жінок тощо). Пригадаймо: найвлучніший узагальнений портрет зрусифікованого малороса – землячок з циновими ґудзиками у “ Сні” Т. Шевченка; тип породженого суспільною несправедливістю бунтаря-руйнівника, який засліплений тотальною ненавистю і руками якого більшовики згодом чинитимуть свої злодіяння в українському селі, – Хома Ґудзь з “Fata morgana” М. Коцюбинського; тип совєтського кар'єриста-пристосуванця – Степан Радченко у “Місті” В. Підмогильного, Володька Лобода у “Соборі” О. Гончара; людина, яка, заразившись вірусом комуністичної ідеології, вбиває в собі усе людське – Кость Горобенко у “Смерті” Б. Антоненка-Давидовича.
|
