А. Архаїчні жанри
1. Міт (гр. mythos — слово, переказ) — давні сказання про творення світу, богів, надприродних істот, життя перших людей («Прометей», «Геракл», «Троянська війна», «Перун», «Велес», «Золотий плуг»). 2. Казка (від «казати») — це твір народної чи конкретно-авторської фантазії, що розповідає про якісь незвичайні події з участю надприродних сил і переважно щасливим завершенням. Казки діляться на дві підгрупи: ♣ народні (фольклорні) своєю чергою «розгалужуються» на різноманітні жанрові форми: – казки про тварин («Солом’яний бичок», «Сірко», «Колобок»); – чарівнí («Івасик-Телесик», «Летючий корабель», «Ох»); – соціяльно-побутові казки («Язиката Хвеська», «Чарівна палиця»); ♣ літературні — створені конкретними авторами: «Снігова королева» Г.-Х.Андерсена, «Фарбований лис» І.Франка. 3. Перé каз — усна народна розповідь про реальні визначні історичні події та їх героїв («Про могилу Б.Хмельницького», «Про смерть І.Ґонти»). 4. Леґенда (лат. legenda — те, що належить прочитати) — розповідь про якісь події чи людей, оповита казковістю, фантастикою («Нарцис», «Як мати стала зозулею», «Кармелюкові гора»). 5.Зá гадка (від „гадати” – думати, вигадувати) – інакомовне називання предмета, що формулюється у вигляді запитання, відповідь на яке – назва прихованого предмета: „Плавала, купалася, – сухенькою зосталася. Хто це? (Качка). Поділяються З. на фольклорні й авторські (Л. Глібов, І. Франко та ін.). 6. Прислів’я – жанр фольклору, короткий, переважно віршований вислів, який містить народну мудрість („Що посієш, те й пожнеш”). 7. Приказка – жанр фольклору, короткий образний вислів, що, на відміну від прислів’я, не є завершеним судженням („Убив двох зайців...”, „Пасує, як корові сідло...”). 8. Старú ни, або Билини — епічні пісні, які виконували в Україні-Русі за княжих часів народні співці-музú ки речитативом (речитатив — протяжний спів- проказування). У цих творах переважно розповідалося про героїчні подвиги руських богатирів. Внаслідок монгольської навали билини були занесені скоморохами в далекі окраїни землі княжої держави — у Сибір, на Урал, де й збереглися. В самій же Україні на зміну билинам прийшли в козацьку добу думи. Відомі билини про Микулу Селяниновича, про князя Володимира Ясне Сонечко.
9. Думи — великі народні пісні, переважно героїчні, про важливі події в історії України (починаючи з XV ст.), які виконували речитативом кобзарі та лірники: «Маруся Богуславка», «Хмельницький і Барабаш», «Дума про козака Голоту». Часом до цього жанру вдаються і письменники, продовжуючи й переосмислюючи фольклорну радицію: «Дума про трьох вітрів» П.Тичини, «Дума про Зінька Самгродського» Т.Осьмачки. 10. Бá йка (від „баяти” – розповідати, говорити)— невеликий прозовий або частіше віршований алегоричний твір повчального гумористичного чи сатиричного характеру. Життя людей у байках відтворюються в образах тварин, рослин та речей або ж зводиться до умовних стосунків («Мірошник» Л.Глібова). Байка складається з двох частин: фабули (або сюжету) і моралі (чи сили, або зерна), тобто висновку, тлумачення алегорії, яка подається наприкінці, рідше — на початку твору. Іноді мораль може бути прихованою. Це тоді, коли вона добре зрозуміла уже з фабули, не потребує додаткових пояснень („Сонце та Хмари” Є. Гребінки). Основоположником байки як жанру вважається давньогрецький поет і мислитель Езоп (VI—V ст. до Р. Хр.), котрий писав свої твори прозою. Значний внесок у розвиток жанру зробили римський байкар Федр, француз Ляфонтен, росіянин І.Крилов. Першим визначним українським байкарем був Г.Сковорода (збірка «Байки харківські»). Його традицію продовжили Є.Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Л. Глібов, П. Шабатин та ін. автори.
11. Прú тча – повчальна алегорична, переважно релігійно-філософська оповідь, що включає в себе сюжет і мораль. Дуже близька до притчі байка. Але якщо байка може тлумачитися по-різному, то в притчі розкривається одна, конкретна дидактична (повчальна) ідея. Проблематика байок переважно суспільно-побутова, притч – релігійно-філософська. Отже, ознаки притчі: ♣ алегоричність; ♣ поділ на дві частини – сюжет і мораль; ♣ дидактичний характер; ♣ переважно релігійно-філософський зміст. Широко застосовується в Євангеліях („Притча про сіяча”), у творчості Г. Сковороди („Вдячний Еродій”), І. Франка (збірка „Мій Ізмарагд”), Д. Павличка, Ліни Костенко та ін. Коли якийсь художній твір служить для певної філософської ідеї, ведуть мову про його притчевість (романи Ф. Кафки, В. Барки, Вал. Шевчука). 12. Афорú зм (грецьк. aphoridzo – визначення, вислів) – короткий, влучний, часто парадоксальний вислів, що виражає глибоку, узагальнену думку (Г. Сковорода: „З усіх втрат втрата часу найтяжча ”; „не суди лиця, суди слово”; „хто сліпий, тому скрізь ніч”; „якщо ти темрява – скрізь для тебе пекло”). Нерідко афоризмами стають несподівано парадоксальні [56]судження („Поспішай повільно” – Октавіана Августа). Афоризм містить у собі більше значення, ніж мовлено (тобто має підтекст). Він ніколи не доводить, не обґрунтовує висловлену думку, але вражає і запам’ятовується завдяки несподіваності, парадоксальності судження.
13. Літó пис (тобто опис літ) – це звід (зібрання) у хронологічному порядку коротких записів чи докладних розповідей про історичні події. Це синкретичний жанр, що поєднує в собі і народні легенди та перекази, і вояцьку повість, і житіє святих, і різні документи, і мемуари (спогади очевидців), одночасно належить і до літератури, і до історіографії. Перші руські літописи збереглися від Х ст. Найвидатніший літопис доби середньовіччя – „Повість минулих літ” (близько 1113 р.). За цим зразком було складено Київський та Галицько-Волинський літописи (події в них доведено до кінця ХІІІ ст.). Літописання велося також у Галичі, Чернігові, Володимирі-Волинському, Острозі. Традицію літописання завершили в Україні у ХУІІІ ст. козацькі літописи (названі так, бо розповідають про козацьку добу і творилися козаками). Під цією назвою об’єднуються три твори – Самовидця, Граб’янки, Величка.
14. Епопé я (гр. epopoiia, від epos — слово, розповідь та poieō — творити) — значний за обсягом поетичний чи прозовий твір, у якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті народу („Витязь у тигровій шкурі” Ш. Руставелі). Епопея бере початок від фолькльору (героїчний епос). На цій основі виникли авторські епопеї: Кожна епоха витворювала свій різновид епопеї. Античність: „Іліада” Гомера, „Енеїда” Вергілія. Ренесанс: „Визволений Єрусалим” Т. Тассо. Бароко: „Втрачений рай” Дж. Мільтона. Класицизм: „Голіяда” М. Хераскова, „Енеїда” І. Котляревського. Романтизм: „Полтава” А. Пушкіна. Поступово епопеями стали називати великі і складні епічні твори: романи, цикли романів: «Війна і мир» Л.Толстого, «Волинь», «Ост», «Темнота», «Втеча від себе» І.Самчука, «Сага про Форсайдів» Д.Голсворсі, а також поеми: «Попіл імперії» Ю.Клена. 15. Епічна поема (гр. poiē ma — твір) – великий за обсягом переважно віршовий твір, у якому розповідається про якусь значну подію з життя. Виросла вона в античну добу з мітології та епопеї (та ж «Іліада» Гомера). Яскраві зразки епічної поеми — «Слово о полку Ігоревім», „Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі.. Згодом виникли інші різновиди поем — лірична, ліро-епічна, драматична тощо. Інколи поемами називають також прозові твори, що вирізняються патосом і ліризмом: «Мертві душі» М.Гоголя, «Поема про море» О.Довженка. 16. Трактá т (від лат. tractare – розглядати, досліджувати) – це науково-теоретична праця, у якій аналізується складна проблема, всебічно арґументується нова концепція автора нерідко в алегоричній, образній формі. На Заході ці праці особливо поширилися в епоху класицизму. Яскраві зразки: „Аналіз краси” (1753) англійського художника В. Хоґарта і „Лаокоон, або Про межі живопису і поезії” (1766) німецького драматурга Г.-Е. Лессінга. В Україні трактати з’явилися ще в руську добу („Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, „Поучення дітям” Володимира Мономаха), а вельми популярними стали в добу ренесансу, полемічної літератури („Тренос” М. Смотрицького). Свого розквіту цей жанр сягнув у бароковий період – у творчості Г. Сковороди. Серед найвідоміших трактатів мислителя – „Кільце”, „Суперечна біса з Варсавою”, „Вдячний Еродій”, „Убогий Жайворонок”, „Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим”, „Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу” та ін. У наші дні трактат поступово трансформувався в наукову статтю, монографію чи есей.
Б. Актуальні жанри: 17. Роман (гр. roman — романтичний) — складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий (зрідка віршований) твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані персонажі, кількість яких часто значна. У романі переважно кілька сюжетних ліній. Іноді кілька романів одного автора бувають пов’язані, — тоді розрізняють роман-дилогію (складається з двох романів), трилогію (з трьох), тетралогію (з чотирьох) та цикл романів (від п’яти і більше). Наприклад, «Таврія» і «Перекоп» О.Гончара; «Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л.Толстого; «Сучасна історія» А.Франса (чотири романи); «Ругон-Маккари» Е.Золя (двадцять романів). За змістом розрізняють такі жанрові форми роману: а) автобіографічний – художнє відтворення автором власного життя («Дума про тебе» М.Стельмаха); б) біографічний – художній життєпис видатної особи («Тарасові шляхи» Оксани Іваненко); в) ґотичний — у якому зображено страшні таємниці, жахи, жорстокості («Франкенштайн, або Сучасний Прометей» Мері Шеллі, «Дракула» Б.Стокера, «Марко Проклятий» О.Стороженка); г) химерний — роман з мітичними, фантастичними героями та пригодами, демонологічними персонажами («Лебедина зграя», «Зелені млини» В.Земляка, «Безслідний Лукас» П.Загребельного); одним з популярних різновидів цієї жанрової форми у сучасній постмодерній літературі став карнавальний роман – відверто ігровий, переповнений чудернацькими пригодами й героями-пригодошукачами, що одягають численні маски (романний триптих Ю. Андруховича „Рекреації”, „Московіяда”, „Перверзія”). ґ) детективний – мистецька розповідь про пошуки злочинця (романи А.Конан-Дойля, Аґати Крісті, «Поклади золота» В.Винниченка); д) історичний – розповідь про давно минулі епохи, події, історичних осіб («Айвенґо» В.Скотта, «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Диво» П.Загребельного); е) фантастичний включає в себе два різновиди: ♣ науково-фантастичний – який розповідає про вигадані, на час написання абсолютно неможливі ситуації й досягнення, створені матеріальними силами природи або людиною за допомогою науки і техніки (романи Жуля Верна, Г.Велса, С.Лема, К.Чапека, Р. Бредбері «Сонячна машина» В.Винниченка, „Шляхи титанів”, „Чаша Амріти” Олеся Бердника); ♣ фентезі – романи, у яких особливе місце відводиться чуду, присутні чари, діють надприродні сили, осучаснена казка (твори Дж. Толкіна, цикл романів Дж. К. Ролінг про Гаррі Поттера, „Пандем”, „Відьомська доба” Марини та Сергія Дяченків); є) пригодницький – твір з напруженим сюжетом, насичений різноманітними пригодами (романи Ф.Купера, Е.Сю, Ю.Семенова, «Прекрасні катастрофи» Ю.Смолича, «Тигролови» І.Багряного); ж) соціально-побутовий – дослідження соціальних стосунків, суперечностей та побутових граней життя, конфлікту внутрішніх прагнень героя з соціальними обставинами, розкриття роздумів, почуттів персонажа, що свідчать про стан суспільства взагалі та його вплив на внутрішній світ людей, тут описи приватного життя людини поєднуються з широкими соціальними узагальненнями (романи Стендаля, Бальзака, Фльобера, Діккенса, Л.Толстого, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, Д.Лондона, І.Самчука, Т.Манна, В.Захарченка, Р.Федоріва та ін); з) психологічний – автор докладно розкриває внутрішній світ героїв, психологічні мотиви їхньої поведінки, витісняючи на задній план зовнішні суспільні умови („Місто” В. Підмогильного, „Жертвопринесення„ С. Процюка); и) філософський – художнє осмислення сенсу буття, добра і зла, Вічності, Бога, безпосередній виклад світоглядної, етичної позиції автора («Кандід» Вольтера,, «Таїс», «Острів пінґвінів» А.Франса, «Нова заповідь» В.Винниченка, «Дім на горі» В.Шевчука), найчастіше доводиться спостерігати поєднання філософського та соціально-психологічного різновидів – у такому творі узагальнюються широкі спостереження автора за життям суспільства і людини, подіям та образам надається філософське звучання, позачасове значення („Брати Карамазови”, „Біси” Ф. Достоєвського, „Щоденний жезл” Є. Пашковського), у модерній та постмодерній літературі ХХ ст. помітно утвердився такий різновид філософського роману, як роман-притча – це твір, що узагальнює у притчевій формі проблеми буття людини й суспільства, характеризується мітологічними сюжетами й образами, яскравою символікою тощо (твори А. Камю, В. Ґолдінґа, Валерія Шевчука); і) еротичний – змалювання перипетій, пов’язаних з чуттєвим коханням, інтимними стосунками людей («Блуд» Є.Гуцала, „Фіфті-фіфті” А. Морговського). Перші романи з’явилися в добу античності («Дафніс і Хлая» Лонґа, «Ефіоніка» Геліодора). У ХІІ—ХІІІ ст. в Західній Европі романом називали будь-який оповідний твір, написаний не загальноприйнятою тоді латиною, а однією з романських мов (французькою, еспанською, італійською чи португальською). Лише згодом назва «роман» закріпилася за великими епічними творами1. Перший роман, написаний українською мовою — «Чорна рада» П.Куліша (1846 р.). Серед помітних вітчизняних романів — «Повія» Панаса Мирного, «Записки Кирпатого Мефістофеля» В.Винниченка, «Місто» В.Підмогильного, «Жовтий князь» В.Барки, «Волинь» І.Самчука, «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Дім на горі» В.Шевчука, «Єрусалим на горах» Р.Федоріва, „Сталінка” О.Ульяненка, «Вільхова кров» М.Бабака, «Московіяда», „Дванадцять обручів” Ю.Андруховича, «Острів КРК» Іздрика, „Щоденний жезл” Є. Пашковського, „Рівне/Ровно (Стіна) О. Ірванця, „Культ” Л. Дереша, „Дефіляда в Москві” В. Кожелянка, „Імітація” Євгенії Кононенко, „Тотем” С. Процюка. 18. Повість — це розповідний прозовий твір (зрідка віршовий), що за широтою охоплення життєвих явищ наближається до роману, але має здебільшого одну сюжетну лінію та меншу кількість персонажів. Назва «повість» (від «повідувати» - розповідати) виникла ще в давньоруській літературі («Повість врем’яних літ»). Проте прикмети цього жанру окреслилися тільки у ХІХ ст. Перша україномовна повість «Маруся» Г.Квітки-Основ’яненка (1833 р.) Серед яскравих майстрів повісті — І.Нечуй-Левицький («Кайдашева сім’я), М.Коцюбинський («Тіні забутих предків»), О.Кобилянська («Земля»), М.Хвильовий («Санаторна зона»), Б.Антоненко-Давидович («Смерть»), Б.Харчук («Мертва година»), В.Шевчук («Місяцева Зозулька із Ластів’ячого гнізда», «Двері навстіж”), С.Процюк («Репортаж із царства нелюбови», «Шибениця для ніжности»), О. Ірванець („Очамимря”), Євгенія Кононенко („Нема раю на землі”), Оксана Забужко („Я, Мілена”). Межі між повістю та романом досить невиразні. Так, «Борислав сміється» І.Франка, «Марію» І.Самчука, «Старший боярин» Т.Осьмачки деякі дослідники відносять до романів, деякі — до повістей. 19. Оповідá ння — невеликий за розміром розповідний твір здебільшого про одну або кілька подій з життя персонажа, зрідка кількох персонажів. Визначальні особливості оповідання: ♣ характери персонажів показано переважно уже у сформованому вигляді; ♣ широка мотивація подій відсутня; ♣ описів мало, вони стислі. Межі між оповіданням і повістю також нечіткі (приміром, «І неділю рано зілля копала» О.Кобилянської, «Дебют» М.Коцюбинського відносять одні до оповідань, інші — до повістей). У ряду визначних майстрів оповідання можна назвати І.Нечуя-Левицького, І.Франка, Б.Грінченка, В.Винниченка, М.Хвильового, М.Івченка, І.Сенченка, А. Дімарова, Є.Гуцала, Олеся Гончара, В.Дрозда, В.Шевчука, В.Захарченка, Ю.Андруховича, Валентина Мастерова та ін. 20. Новела (італ. novella — новина) — невеликий розповідний твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом. Зродився цей жанр в епоху Відродження, його фундатором уважають Дж.Бокаччо. Помітний імпульс розвиткові новели надала доба романтизму («Золотий горщик», «Крихітка Цахес» Ґофмана). У період модернізму (кінець ХІХ—ХХ ст.) утверджується психологічна новела (Г. де Мопассан, В.Стефаник, М.Коцюбинський, А.Чехов, М. Хвильовий, Г.Косинка). Сьогодні бурхливо розвивається постмодерна новела (К. Москалець, Галина Паламарчук). Оповідання і новела дуже схожі, тому їх часто ототожнюють. Проте новела зазвичай а) менша за обсягом, аніж оповідання, б) вирізняється особливим динамізмом, в) психологізмом, г) парадоксальністю змісту і форми.
Повісті, оповідання, новели, як і романи, за змістом розгалужуються на ряд жанрових форм: автобіографічні, біографічні, ґотичні, детективні, фантастичні, пригодницькі, соціально-побутові, психологічні, еротичні тощо
|
